ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 173/818/21
провадження № 61-8990св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокатка Стрельник Наталія Миколаївна, на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 19 лютого 2026 року у складі судді Челюбєєва Є. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2026 року у складі колегії суддів Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Халаджи О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання майна на праві спільної сумісної власності, поділ майна та визнання права власності на 1/2 частину спільного сумісного майна, припинення права спільної сумісної власності, вселення та зобов`язання не чинити перешкод у користуванні майном.
Позов обґрунтовано тим, що 24 травня 2005 року шлюб між нею та відповідачем було розірвано. З травня 2008 року до 06 грудня 2020 року вона з відповідачем знову стали вести спільне господарство та спільно проживати однією сім`єю, не перебуваючи у зареєстрованому шлюбі.
Під час спільного проживання за вказаний період, сторони як сім`я мали спільний побут та бюджет, а також набули майно, що є об`єктом спільної сумісної власності внаслідок спільної праці, їх спільних та індивідуальних трудових зусиль, зокрема спільних доходів, об`єднаних для набуття спільного майна.
Вказувала, що з травня 2008 року вони вели господарство та проживали в квартирі, що належала їй на праві власності за адресою: АДРЕСА_1 .
З 2011 року сторони змінили місце проживання та стали спільно проживати, вести спільне господарство у житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_2 , який вони набули у власність 07 вересня 2011 року на підстав договору міни.
Під час спільного проживання з відповідачем у вказаному будинку вона дбала про технічний стан будинку, зробила капітальний ремонт приміщення кухні, бібліотеки та однієї спальні на першому поверсі, зробила другий вхід на перший поверх, змінила всі вікна на пластикові, поставила вхідні двері. Приблизна вартість ремонту становить більш ніж 200 000,00 грн.
07 березня 2014 року позивачка продала квартиру, що належала їй на праві власності та за виручені кошти вони з відповідачем придбали у власність кафетерій, розташований за адресою: АДРЕСА_3 на підставі договору купівлі-продажу, за яким вона сплатила продавцю всю суму та погодилася зазначити відповідача покупцем у вказаному договорі. Позивачка зробила ремонт в кафетерії, а саме встановила пластикові вікна, залізні двері, здійснила капітальний ремонт однієї зали.
Зазначала, що 10 вересня 2019 року за її особисті кошти, які вона отримувала від власного сільськогосподарського товариства та обробки землі було придбано сонячну електростанцію (далі - СЕС), дійсна вартість якої становить 503 501,38 грн.
Відповідно до договору купівлі-продажу електричної енергії за зеленим тарифом від 16 вересня 2019 року № 1002100ЗТ-ДнЕП05, укладеного між відповідачем та Товариством з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Дніпровські енергетичні послуги», щомісячний дохід від СЕС становить близько 24 000,00 грн. Відповідач не надав їй її частку коштів від отриманого доходу від видобутку електроенергії, яку виробляє придбана ними електростанція.
Позивачка стверджувала, що під час спільного проживання та ведення спільного господарства з травня 2008 року до 06 грудня 2020 року вона самостійно утримувала побут, займалася приготуванням їжі та харчуванням всіх членів сім`ї, особисто управляла кафетерієм. У кафетерії вона протягом чотирьох років займалася обслуговуванням клієнтів, приготуванням їжі, веденням всієї бухгалтерії, адміністративним управлінням. Крім основного місця роботи, вела бухгалтерський облік приватних підприємств, отримувала дохід, а відповідач фактично не працював.
06 грудня 2020 року відповідач вигнав її з будинку та чинить перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні цим майном та в отриманні доходу від СЕС і кафетерію. Добровільно відмовляється надати їй доступ до будинку та поділити майно, яке було придбане протягом дванадцяти років спільного проживання.
Враховуючи викладене, просила суд:
встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу;
визнати на праві спільної сумісної власності таке майно:
житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, житловою площею 174,8 кв. м, загальною площею 291,4 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_2 ;
земельні ділянки для обслуговування житлового будинку та для ведення особистого селянського господарства, загальна площа 3 423,00 кв. м, що розташовані за вказаною адресою;
кафетерій, об`єкт комерційної нерухомості, загальною площею 200,7 кв. м з прилеглими до нього будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_3 та земельну ділянку для будівництва та обслуговування кафетерію;
СЕС, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 ;
предмети домашнього вжитку;
визнати за позивачкою та відповідачем по 1/2 частині у праві власності на вказане майно;
визнати за позивачкою та відповідачем на праві власності по 1/2 частині коштів (доходів) від видобутку електроенергії СЕС;
в порядку поділу спільного сумісного майна стягнути на користь позивачки грошову компенсацію 1/2 частини загальної дійсної ринкової вартості предметів домашнього вжитку;
припинити право спільної сумісної власності;
вселити позивачку до житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , зобов`язати відповідача не чинити позивачці перешкод у користуванні цим будинком;
стягнути з відповідача на користь позивачки 1/2 частину нарахованого йому і отриманого ним доходу від видобутку СЕС, починаючи з грудня 2020 року і до винесення рішення суду.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 19 лютого 2026 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Встановив факт проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_1 однією сім`єю як чоловіка та жінки без шлюбу з травня 2008 року до грудня 2020 року.
Визнав право спільної сумісної власності ОСОБА_1 і ОСОБА_1 на таке майно:
- кафетерій, об`єкт комерційної нерухомості, загальною площею 200,7 кв. м з прилеглими до нього будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_3 ;
- земельну ділянку, кадастровий номер 122108200:03:001:0008, площею 0,0802 га, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 ;
- СЕС, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 ;
- предмети домашнього вжитку, а саме: вбудовану посудомийну машину CANDI 1L949, двокамерний холодильник ATLANT МХМ 2835-95, пароочисник KARCHER SC EasyFix Premium (1.513-160,0/1.315-166.0), блендер Bosch MSM2650B, ланцюгову пилку Bosch АКЕ 35 S, кухонну мийку IMPERIAL D5050BR PVD, телевізор PANASONIC TX43HXR700, кронштейн, бойлер CHAIKA EWH-100 VDM, духову шафу Gorenje ВО 635Е11ВК-2, варильну поверхню Gorenje GW641MB, шезлонги у кількості 2 шт., світильник на стелю, мікрохвильову піч, дошку пробкову, матрац LasCavo, двоспальне ліжко, розпилювальний стіл Dnipro-M, фрейзер Dnipro-M, шліфувальну машинку Dnipro-M, духову шафу електричну Міnоіа, варильну поверхню газову Freggia, витяжку ELEYUS, стільці Ікеа у кількості 4 шт, барні стільці Ікеа у кількості 2 шт, комплект меблів для магазину.
Поділив між ОСОБА_1 і ОСОБА_1 спільне сумісне майно та визнав за кожним із них право власності на 1/2 частину кафетерію, земельної ділянки, кадастровий номер 122108200:03:001:0008, та СЕС.
Визнав за ОСОБА_3 право власності на предмети домашнього вжитку, стягнув з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 58 315,00 грн компенсації 1/2 частини загальної дійсної ринкової вартості предметів домашнього вжитку.
Стягнув з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 кошти в розмірі 197 625,27 грн, що становить 1/2 частину нарахованого та отриманого ОСОБА_3 доходу від видобутку СЕС згідно з договором від 16 вересня 2019 року № 1002100 ЗТ-ДнЕП05 за період з грудня 2020 року до червня 2023 року.
У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.
30 березня 2026року ОСОБА_1 через адвокатку Стрельник Н. М. подала апеляційну скаргу на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 19 лютого 2026 року.
В апеляційній скарзі заявниця не погодилась з висновками суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні її позову і просила скасувати рішення суду з ухваленням нового рішення про задоволення її позову у повному обсязі.
23 квітня 2026 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 19 лютого 2026 року.
В апеляційній скарзі заявник не погодився з висновками місцевого суду в задоволеній частині позову і просив скасувати рішення суду з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову повністю.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 02 червня 2026 року апеляційні скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_1 залишив без задоволення, рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області - без змін.
Суди встановили, що у вказаний у позовній заяві період проживання у сторін народилося двоє спільних дітей, що є підтвердженням наявності між позивачкою та відповідачем саме сімейних, а не формально - партнерських відносин.
Суди, оцінивши надані позивачкою докази, виснували, що вони підтверджують факт спільного проживання сторін однією сім`єю як жінки та чоловіка без шлюбу у період з травня 2008 року до грудня 2020 року.
Крім того, суди встановили, що за період спільного проживання як чоловіка та жінки сторони придбали кафетерій та земельну ділянку для його обслуговування, СЕС, тому це майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу у рівних частках, оскільки сторони не домовилися про розмір часток, які мають бути визначені кожному з них.
Суди також дійшли висновку, що СЕС є об`єктом спільної сумісної власності сторін, тому з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню 1/2 частина нарахованого ОСОБА_1 та отриманого ним доходу від видобутку СЕС, проте в межах наданих позивачкою відомостей, лише за період з 2019 року до 2023 року.
Оскільки предмети домашнього вжитку були придбані позивачкою у період перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах, у тому числі за рахунок коштів, отриманих за договорами споживчого кредитування, укладеними з метою забезпечення спільних побутових потреб сім`ї та організації діяльності кафетерію, який використовувався сторонами як спільний сімейний проєкт та джерело доходу, то суд здійснив поділ такого майна шляхом визнання права власності на нього за відповідачем із одночасним стягненням з відповідача на користь позивачки грошової компенсації у розмірі 1/2 частини його вартості.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання житлового будинку та земельних ділянок спільним майном подружжя і їх поділ, суди врахували, що матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження наведених позивачкою обставин того, що вона здійснила доплату різниці вартості під час обміну відповідачем своєї квартири на спірний будинок та земельні ділянки, а також доказів істотного збільшення вартості будинку за рахунок проведених ремонтних робіт.
Отже, позовні вимоги про вселення позивачки у житловий будинок та зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні цим будинком, не підлягають задоволенню, оскільки є похідними від позовних вимог про визнання будинку спільною сумісною власністю подружжя.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у липні 2026 року, ОСОБА_1 просить рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень позивачка посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20.
Касаційну скаргу мотивовано таким:
у частині позовної вимоги про визнання житлового будинку та земельних ділянок спільною сумісною власністю сторін та поділу цього майна суди не взяли до уваги, що:
позивачка доплатила свої особисті кошти за придбання житлового будинку та земельних ділянок під час укладення договору міни, однак така доплата не відображена у самому договорі для уникнення сплати податків; факт внесення особистих коштів позивачкою мала підтвердити свідок, однак та відмовилася свідчити через погрози відповідача, що підтверджено зверненням до поліції;
заявниця зробила капітальний ремонт у будинку за особисті кошти та власними силами, що збільшило його вартість;
встановлення СЕС збільшило вартість будинку;
у частині позовної вимоги про стягнення на користь заявниці 1/2 частини нарахованого та отриманого ОСОБА_1 доходу від СЕС суди не взяли до уваги, що:
позивачка просила стягнути на її користь 1/2 частину нарахованого та отриманого ОСОБА_1 доходу за період до моменту ухвалення рішення суду, тоді як суди стягнули такий дохід лише за період з грудня 2020 року до червня 2023 року;
СЕС розташована на земельній ділянці відповідача і відповідач чинитиме їй перешкоди у користуванні станцією;
відповідач тиснув на позивачку та її свідків, що підтверджено, зокрема довідкою про перебування позивачки в центрі захисту жінок, що потрапили під домашнє насильство;
у частині розподілу судових витрат на правничу допомогу суди не взяли до уваги, що:
справа розглядалася п`ять років з вини відповідача, який навмисно затягував її розгляд та зловживав процесуальними правами;
втрати у розмірі 122 500,00 грн не є завищеними з огляду на численні судові засідання та тривалість справи.
Доводів в частині вирішення інших позовних вимог касаційна скарга не містить.
Доводи інших учасників справи
Відзив до Верховного Суду не надійшов.
Фактичні обставини справи, що встановили суди
25 квітня 2005 року шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_1 було розірвано, про що зроблено відповідний актовий запис № 70.
Сторони мають спільних дітей, а саме: сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дочку ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до договору міни від 07 вересня 2011 року, укладеного між ОСОБА_8 і ОСОБА_1 , останній без доплат обміняв належну йому на праві приватної власності квартиру (згідно з договором дарування від 22 грудня 2006 року), на житловий будинок садибного типу, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , земельну ділянку, площею 0,1000 га, кадастровий номер 122101010[телефон приховано], яка надана для обслуговування будинку, та земельну ділянку, площею 0,2423 га, кадастровий номер 122101010[телефон приховано], яка надана для ведення особистого селянського господарства.
Надалі у будинку за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстрували своє місце проживання відповідач, позивачка, а також їх спільні діти ОСОБА_6 і ОСОБА_7 та дочка позивачки від іншого шлюбу ОСОБА_9 , що підтверджується записами з будинкової книги.
На підставі договору купівлі - продажу від 07 березня 2014 року ОСОБА_1 продала квартиру, належну їй на праві приватної власності, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Ціна продажу становить 105 593,00 грн.
Відповідно до договорів купівлі - продажу від 28 липня 2015 року ОСОБА_1 придбав кафетерій, що розташований в АДРЕСА_3 , а також земельну ділянку, площею 0,0802 га, з кадастровим номером 122108220[телефон приховано], надану для обслуговування кафетерію.
07 червня 2019 року ТОВ «Дніпровські електромережі» та ОСОБА_1 уклали договір № [номер приховано] про стандартне приєднання до електричних мереж системи розподілу.
Згідно з видатковою накладною від 10 вересня 2019 року № 733 відповідач придбав до СЕС комплектуючі, загальною вартістю 503 501,38 грн.
16 вересня 2019 року відповідач уклав з ТОВ «Дніпровські енергетичні послуги» договір № 1002100/ЗТ-ДнЕП/05 про купівлю - продаж електричної енергії за «зеленим» тарифом приватним домогосподарством, розташованим за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до довідки від 07 серпня 2023 року, складеної ТОВ «Дніпровські енергетичні послуги», за період з вересня 2019 року до червня 2023 року відповідач отримав дохід від продажу електричної енергії на підставі договору № 1002100/ЗТ-ДнЕП/05 у розмірі 564 810,79 грн.
З долучених до матеріалів справи копій квитанцій та виписок з банківського рахунку позивача вбачається, що ОСОБА_1 за вказаний у позовній заяві період спільного проживання з відповідачем постійно здійснювала купівлю продуктів харчування, дитячих товарів, предметів інтер`єру та побуту, сплачувала комунальні послуги.
Відповідно до вказаних квитанцій та виписок позивачка придбала предмети домашнього вжитку та меблі, що зазначені в позовній заяві, а також оплачувала деякі ремонтні роботи у житловому будинку.
Відповідно до копії трудової книжки ОСОБА_1 у період з 03 вересня 2007 року до 05 вересня 2011 року працювала на посаді провідного бухгалтера ТОВ «Енергоремонт», у період з 06 вересня 2011 року до 31 травня 2013 року - на посаді головного бухгалтера ТОВ «Верхньодніпровський сирзавод», з 04 червня 2013 року до 11 жовтня 2013 року - на посаді головного бухгалтера ТОВ «Альфатех».
Згідно з довідкою ТОВ «Фортуна» ОСОБА_1 працювала у ТОВ «Фортуна» на посаді бухгалтера як сумісник на 1/2 ставки з 01 лютого 2007 року до 05 січня 2016 року.
Відповідно до наказу від 19 травня 2015 року № 2 позивачка з 20 травня 2015 року приступила до виконання обов`язків директора сільськогосподарського ТОВ «Феміда».
Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні пояснив, що його мати покинула їх чотири роки тому. Батьки жили на різних поверхах. Батько матір не бив, вона сама зібрала речі та поїхала, перестала з ними контактувати. Їх з сестрою вихованням займався батько, а мати їх постійно била. Мати в дім нічого не купувала, все купував батько. Також батько купив кафе. Всі разом відпочивати вони ніколи не їздили. На відпочинок їздили тільки батько та він з сестрою. Всі свята вони святкували з батьком, а мати потім їх вітала. Одного разу він з сестрою та матір`ю їздили відпочивати в Туреччину. Зазначеної у позові техніки в будинку на цей час немає.
Свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснив, що працює в школі поруч з будинком за адресою: АДРЕСА_2 . Позивачка та відповідач разом з дітьми постійно проживали у цьому будинку. Він приходив іноді до них на проханням позивачки, щоб допомогти у вирішенні незначних побутових питань. Також возив позивачку до кафетерію, розвантажував товар. Сторони припинили разом проживати приблизно чотири-п`ять років тому, тобто у 2020-2021 роках.
Свідок ОСОБА_11 в судовому засіданні пояснив, що знає позивачку з 2000 року. З відповідачем познайомився в 2013 році, коли надавав йому юридичні послуги з представництва в суді на прохання позивачки допомогти її чоловіку. У будинку за адресою: АДРЕСА_2 , був у березні 2013 року, в будинку були сторони та їх маленький син. На його думку, сторони поводилися як чоловік та дружина.
Свідок ОСОБА_12 в судовому засіданні пояснив, що він був одним із засновників сільськогосподарського ТОВ «Феміда» разом із ОСОБА_1 . Позивачка не брала участі у заснуванні товариства та не була бухгалтером, оскільки бухгалтером була його дружина. Він подарував відповідачу квартиру. Коли він познайомився зі сторонами вони не були подружжям, іноді зустрічалися сім`ями та спілкувалися. Позивачка та відповідач то жили, то не жили разом в період з 2006 до 2010 року, на його думку, сім`єю вони не були.
Позивачка протягом 2018-2020 років придбала предмети домашнього вжитку, що підтверджується наявними у матеріалах справи платіжними документами.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення місцевого суду та постанова апеляційного суду в оскарженій частині відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19).
Верховний Суд переглядає оскаржені судові рішення у межах тих доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження.
За змістом касаційної скарги заявниця оскаржує рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду та постанову апеляційного суду в частині вимог про визнання житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 і двох земельних ділянок за цією ж адресою спільною власністю подружжя та визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину цього майна, про стягнення з відповідача 1/2 частини нарахованого йому та отриманого доходу від видобутку СЕС за період з липня 2023 року до ухвалення рішення суду та в частині стягнення витрат на правничу допомогу.
Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (частини перша та друга статті 74 СК України).
Застосовуючи припис статті 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, суди мають враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків (постанова Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини третя, четверта статті 368 ЦК України).
Законом встановлена презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Цю презумпцію можна спростувати, і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19).
Інакше кажучи, спростовує презумпцію спільності майна подружжя той із подружжя, який заперечує, що майно, набуте у період шлюбу, є спільним сумісним майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постанова Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17).
Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя (частини перша та друга статті 61 СК України).
Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18).
У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
У справі, що переглядається, суди встановили факт проживання сторін однією сім`єю як чоловіка та дружини, визнали кафетерій, земельну ділянку для його обслуговування, СЕС та предмети домашнього вжитку спільною сумісною власністю сторін та визначили частки у праві власності на нерухоме майно і СЕС, компенсували позивачці вартість її частки у праві власності на предмети домашнього вжитку та стягнули на користь позивачки 1/2 частину нарахованого та виплаченого доходу від користування СЕС за період з грудня 2020 року до червня 2023 року.
За змістом касаційної скарги позивачка заперечує те, що житловий будинок та дві земельні ділянки, розташовані за адресою цього будинку, не можуть вважатися особистою власністю відповідача, з посиланням на те, що вона вносила особисті кошти за їх придбання (за договором міни) та надалі поліпшила будинок за власні кошти.
Крім того, ОСОБА_1 не погоджується з висновками судів про часткове задоволення позовної вимоги про стягнення на її користь 1/2 частини нарахованого та отриманого ОСОБА_1 доходу від видобутку СЕС, зокрема в частині відмови у стягненні 1/2 частини доходу за період з липня 2023 року до дня ухвалення рішення суду (19 лютого 2026 року).
Доводів у частині незгоди із висновками судів про відмову у задоволенні позовних вимог про вселення позивачки до житлового будинку та зобов`язання відповідача не чинити їй перешкод у користуванні цим будинком касаційна скарга не містить.
Верховний Суд, оцінюючи наведені аргументи, зазначає таке.
Щодо доводів касаційної скарги в частині незгоди із висновками судів про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання житлового будинку та двох земельних ділянок спільною сумісною власністю сторін та поділу цього майна
З урахуванням встановленого факту спільного проживання сторін однією сім`єю без шлюбу у спірний період колегія суддів перевіряє доводи заявниці в частині того, чи було спростовано презумпцію спільної сумісної власності на набуте у цей період спірне майно, а саме житловий будинок і земельні ділянки (кадастрові номери 122101010[телефон приховано], 122101010[телефон приховано]).
Позивачка у касаційній скарзі зазначала, що у період спільного проживання з відповідачем останній уклав договір міни його особистої квартири на житловий будинок та дві земельні ділянки.
Вказувала про те, що договір міни було укладено з доплатою особистих коштів заявниці, проте договір не містить цієї умови з метою ухилення від сплати податків.
Крім того, з посиланням на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, зазначала, що істотно збільшила вартість житлового будинку за особисті кошти.
Верховний Суд відхиляє вказані доводи позивачки з урахуванням такого.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (частина перша статті 57 СК України).
Суди у справі, що переглядається, встановили, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 і дві земельні ділянки, кадастрові номери 122101010[телефон приховано], 122101010[телефон приховано], за цією ж адресою відповідач набув під час спільного проживання з позивачкою однією сім`єю без шлюбу.
Водночас вказану нерухомість набуто за договором міни квартири від 07 вересня 2011 року, що належала відповідачу за договором дарування від 22 грудня 2006 року.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22).
Так, згідно з пунктом 2.1 договору міни обмін житлового будинку, земельних ділянок та квартири здійснюється без доплат (т. 1, а. с. 10 зворот).
Вказаний договір і договір дарування від 22 грудня 2006 року є чинними, недійсними в судовому порядку не визнані.
З урахування наведеного Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що спірний житловий будинок і земельні ділянки, кадастрові номери 122101010[телефон приховано], 122101010[телефон приховано], є особистою власністю відповідача.
Колегія суддів відхиляє посилання позивачки на те, що вона здійснила доплату за вказану нерухомість, однак з метою ухилення від сплати податку під час укладення договору міни це не було зазначено, оскільки усвідомлене здійснення стороною дій, спрямованих на уникнення сплати податків або зменшення податкового навантаження є недобросовісною поведінкою та за будь-яких обставин не може трактуватися на користь доводів сторони про сплату нею більшої суми, ніж визначена у договорі.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2023 року у справі № 751/296/22.
Доводи касаційної скарги про те, що відповідач перешкоджав свідку у здійсненні її процесуального обов`язку надавати показання та саме через погрози відповідача свідок відмовилася надавати показання на підтвердження обставин передачі позивачкою власних коштів на придбання житлового будинку (під час укладення договору міни) або на його капітальний ремонт, не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки показання свідків самі по собі не можуть бути доказом передачі коштів, тоді як обставини справи встановлено на підставі дослідження та оцінки всіх доказів у їх сукупності.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 06 травня 2026 року у справі № 756/2321/23.
Щодо можливості визнання житлового будинку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя внаслідок істотного збільшення його вартості за особисті кошти позивачки, колегія суддів керується таким.
Відповідно до частини першої статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя.
У постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.
У вказаній постанові зазначено, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень, здійснених внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.
Велика Палата Верховного Суду наголосила також, що сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.
Верховний Суд у постановах від 19 грудня 2018 року у справі № 206/7058/13-ц, від 14 січня 2019 року у справі № 755/16633/15-ц, від 06 квітня 2020 року у справі № 738/1452/17, від 31 травня 2023 року у справі № 509/672/19, від 02 вересня 2026 року у справі № 463/6960/23 дійшов висновків, що збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягають з`ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення; сам собою розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об`єкта.
Суди у справі, що переглядається, встановили, що доказів істотного збільшення вартості будинку за рахунок проведених ремонтних робіт позивачка не надала.
Верховний Суд погоджується, що матеріали справи не містять доказів істотного поліпшення спірного будинку за рахунок власних коштів заявниці або спільних затрат. Клопотань щодо визначення вартості майна до поліпшення та після поліпшення, тенденцій щодо загального подорожчання будинку, тощо, позивачка також не заявляла.
Показання свідків не можуть бути тими належними доказами, що підтверджують істотність збільшення вартості будинку (постанова Верховного Суду від 06 квітня 2020 року у справі № 738/1452/17). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Належних та допустимих доказів істотного збільшення вартості спірного будинку матеріали справи не містять.
Саме лише посилання заявниці на те, що встановлення СЕС фактично збільшило вартість будинку не може бути безумовним доказом саме істотного поліпшення спірного будинку, оскільки належних і допустимих доказів на підтвердження цього позивачка не надала.
Доводи ж заявниці, що відмова у задоволенні позовної вимоги про визнання за позивачкою права на 1/2 частку у праві власності, зокрема, на земельну ділянку, на якій розташована СЕС, призведе до неможливості користування позивачкою її часткою СЕС не заслуговують на увагу та не можуть бути підставою для скасування судових рішень в цій частині, оскільки співвласник має право на захист права власності на свою частку у спільному майні у визначений статтею 16 ЦК України спосіб.
Отже, доводи заявниці у цій частині фактично зводяться до незгоди з результатами оцінки доказів, здійсненої судами першої та апеляційної інстанцій.
Щодо доводів касаційної скарги в частині позовної вимоги про стягнення на користь заявниці 1/2 частини нарахованого та отриманого ОСОБА_1 доходу від СЕС
За змістом частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини четвертої статті 65 СК України, договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого із подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
У постанові Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 128/2224/20 зазначено: «Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню грошові кошти в сумі 51 890,24 грн, що становить 1/2 частку грошових коштів, отриманих ОСОБА_2 згідно з договором № 452-4 від 17 травня 2019 року «Про купівлю-продаж електричної енергії за «зеленим» тарифом», укладеного між ТОВ «Енера Вінниця» та ОСОБА_2, за період з 20 березня 2020 року по серпень 2020 року включно, оскільки вказані грошові кошти є доходом від використання спільного майна, право на який має кожен із його співвласників.».
У справі, що переглядається, суди дійшли висновку про визнання СЕС об`єктом спільної сумісної власності сторін та визнання за позивачкою та відповідачем по 1/2 частині у праві власності на це майно, тому вважали, що з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню 1/2 частина нарахованого йому і отриманого ним доходу від видобутку СЕС за період, вказаний позивачкою.
Оскільки матеріали справи містять витребувану за заявою позивачки довідку про отриманий відповідачем дохід від видобутку СЕС за період з грудня 2020 року до червня 2023 року, то місцевий суд стягнув на користь позивачки 1/2 доходу від СЕС лише за цей період.
Водночас за оспорюваний позивачкою період (з липня 2023 року до моменту ухвалення рішення) доказів про суми нарахувань та отриманих відповідачем доходів від видобутку СЕС суду першої інстанції не надано, клопотань про витребування таких доказів матеріали справи не містять.
Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частин четвертої, п`ятої, восьмої статті 83 ЦПК України, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Обов`язок доказування покладається на сторін (частина третя статті 12, частина перша статті 81 ЦПК України) і збирання доказів у цивільних справах за загальним правилом не є обов`язком суду (частина друга статті 12 ЦПК України), суд наділений можливістю у виключних випадках збирати докази за власною ініціативою (частина сьома статті 81 ЦПК України), серед таких випадків: справи окремого провадження; для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; коли суд має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо подання доказів.
Подання доказів на підтвердження розміру позовної вимоги не підпадає під такий виключний випадок, а є обов`язком особи, яка її заявляє, і таких доказів у частині позовних вимог за період з липня 2023 року до моменту ухвалення рішення суду позивачка не надала.
Заявниця у касаційній скарзі не заперечує, що клопотань про витребування наведених доказів вона не подавала, однак зазначає, що саме процесуальний закон забороняє подання доказів на стадії розгляду справи по суті.
Верховний Суд зазначає, що за загальним правилом позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви (частина друга статті 83 ЦПК України).
Водночас за змістом частин четвертої, п`ятої, восьмої статті 83 ЦПК України у разі неможливості подання доказів з об`єктивних причин сторона може подати такі докази до суду поза визначені законом або судом строки, навівши обґрунтування таких підстав, зокрема заявити клопотання про їх витребування.
Таких обґрунтувань матеріали справи не містять, не наводить їх заявниця і в касаційній скарзі.
Отже, позивачка належно не виконала свого процесуального обов`язку щодо надання доказів про отриманий відповідачем дохід від видобутку СЕС за період з липня 2023 року до моменту ухвалення рішення суду.
Щодо посилання заявниці на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, то колегія суддів зазначає таке.
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначала, що якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України).Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання.
Вказане тлумачення статті 71 СК України Велика Палата Верховного Суду надала у контексті вирішення питання, чи має відповідач внести на депозитний рахунок суду суму компенсації, яку з нього хоче стягнути позивачка за належну їй частку у праві спільної сумісної власності подружжя на неподільну річ.
У справі, що переглядається, позивачка завила вимоги про визнання СЕС спільним майном подружжя, визнання за нею та відповідачем по 1/2 частині у праві власності на вказане майно та стягнення доходу від її використання.
Оскільки позивачка не заявляла позовних вимог про припинення права на її частку у СЕС та стягнення з відповідача компенсації за цю частку, то наведені вище висновки Верховного Суду не є релевантними у контексті вирішення позовної вимоги про стягнення частини доходу від видобутку СЕС.
Отже, в цій частині доводи касаційної скарги також не підтвердилися.
Інші доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення інших обставин справи, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції.
Верховний Суд зауважує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, належна правова оцінка доказів зроблена як судом першої інстанції, так і апеляційним судом.
Водночас суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Щодо незгоди з рішеннями судів у частині стягнення судових витрат на правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції
Заявниця у касаційній скарзі посилається на те, що понесені нею судові витрати у розмірі 122 500,00 грн не є завищеними з огляду на численні судові засідання та тривалість справи, яка розглядалася протягом п`яти років з вини відповідача, який зловживав процесуальними правами.
Верховний Суд вважає наведені доводи необґрунтованими з огляду на таке.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша, друга статті 133 ЦПК України).
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частини перша, друга статті 141 ЦПК України).
Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами (частина перша, речення перше частини другої статті 137 ЦПК України).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною / третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).
Аналогічні висновки виклав Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19.
Під час визначення суми відшкодування суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі «East / West Alliance Limited» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Таким чином, під час вирішення питання визначення суми відшкодування витрат на правничу допомогу у кожному конкретному випадку суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), критерієм розумності їхнього розміру, враховуючи фінансовий стан обох сторін, поведінку сторін під час судового процесу тощо.
Не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінюючи їх необхідність. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21.
Під час визначення суми відшкодування суд має керуватись критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18).
Під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд:
має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21);
з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені у частинах третій-п`ятій, дев`ятій статті 141 ЦПК України (а саме: пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21).
Суд керується тим, що подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом таких витрат у зазначеному розмірі з іншої сторони, оскільки цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критеріям реальності адвокатських витрат (їхньої дійсності й потрібності) та розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи.
У справі, що переглядається, позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано за кожною із сторін право власності на 1/2 частину кафетерію, земельної ділянки, кадастровий номер 122108200:03:001:0008, та СЕС, стягнено із відповідача на користь позивачки грошову компенсацію 1/2 частини загальної дійсної ринкової вартості предметів домашнього вжитку та 1/2 частину нарахованого та отриманого відповідачем доходу від видобутку СЕС за період з грудня 2020 року до червня 2023 року.
У задоволенні позовних вимог про визнання житлового будинку та двох земельних ділянок спільним майном подружжя і їх поділ, про вселення у житловий будинок та зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні цим будинком, відмовив.
З такими висновками судів погодився і Верховний Суд.
Тобто розподіл судових витрат, зокрема на правничу допомогу, суд першої інстанції мав розподілити пропорційно задоволеним вимогам.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги в цій частині про те, що тривалий розгляд справи пов`язаний виключно із затягуванням розгляду справи стороною відповідача.
Так, тривалий розгляд справи залежав не лише від процесуальної поведінки відповідача, але і від процесуальної поведінки інших учасників справи, зокрема суд урахував численні заяви про уточнення позовних вимог (з 06 травня 2021 року до 18 липня 2022 року), клопотання сторін про зміну підсудності та передачі справи з одного суду до іншого, відкладення справи, ознайомлення з матеріалами справи, витребування доказів, долучення доказів та виклик свідків.
Суд першої інстанції врахував співмірність складності справи та обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, відповідність критерію необхідності та значимості таких дій у справі пропорційно до задоволених позовних вимог, виходив з її конкретних обставин, фактичної кількості проведених судових засідань у справі, поданих заперечень відповідача та обґрунтовано виснував про часткове задоволення вимоги про відшкодування понесених судових витрат за надання правничої допомоги, зменшивши суму відшкодування до 25 000,00 грн.
Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до незгоди з висновками місцевого суду щодо оцінки доказів на підтвердження розміру понесених витрат, що не є предметом оцінювання в суді касаційної інстанції.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, та розподілу судових витрат, понесених у суді касаційної інстанції, зокрема і за правничу допомогу.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду в оскарженій частині - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокатка Стрельник Наталія Миколаївна, залишити без задоволення.
Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 19 лютого 2026 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2026 року щодо вирішення позовних вимог про визнання житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 і земельних ділянок, кадастрові номери 122101010[телефон приховано], 122101010[телефон приховано], спільною сумісною власністю сторін та поділу цього майна та стягненя витрат на правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції, залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. М. Фаловська
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв