ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 жовтня 2026 року
м. Київ
справа № 760/7243/23
провадження № 61-14848св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - керівник Солом`янської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Яцук Валерія Петрівна, на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 21 березня 2025 року у складі судді Ішуніної Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2025 року у складі колегії суддів Кафідової О. В., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А. у справі за позовом керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2023 року керівник Солом`янської окружної прокуратури міста Києва, діючи в інтересах держави в особі Київської міської ради, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , у якому просив витребувати з незаконного володіння відповідача на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер [номер приховано]:72:541:0091, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1502336980389).
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що рішенням Київської міської ради від 18 грудня 2008 року № 922/922 ОСОБА_2 передано у приватну власність спірну земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку (пункт 817 додатку № 1), на підставі чого 04 листопада 2009 року йому видано державний акт на право власності серії ЯЖ, № 906316.
Водночас Солом`янський районний суд міста Києва рішенням від 10 грудня 2013 року у справі № 760/16847/13-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 лютого 2014 року, визнав незаконним і скасував зазначений пункт рішення Київської міської ради та визнав недійсним державний акт на право власності на спірну земельну ділянку, у зв`язку з чим встановлено незаконність її відведення та відсутність у ОСОБА_2 правових підстав для набуття права власності.
Згідно з інформацією Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 29 листопада 2022 року після скасування відповідного рішення та визнання недійсним державного акта Київська міська рада не приймала жодних рішень щодо передання спірної земельної ділянки у власність будь-яким особам, у тому числі ОСОБА_2 , а отже, така земельна ділянка станом на 06 березня 2018 року перебувала у комунальній власності територіальної громади міста Києва.
Водночас на підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Адамської О. М. від 06 березня 2018 року № 40026108 у Державному реєстрі речових прав зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 06 березня 2018 року № 282, укладеного з ОСОБА_2 , при цьому підставою для підтвердження права власності продавця зазначено державний акт від 04 листопада 2009 року серії ЯЖ, № 906316, який на момент укладення договору був визнаний недійсним у судовому порядку.
Отже, відчуження спірної земельної ділянки здійснено особою, яка не мала права нею розпоряджатися, на підставі недійсного правовстановлюючого документа, що свідчить про відсутність у ОСОБА_2 повноважень на її відчуження та про незаконність укладеного договору купівлі-продажу. Крім того, на момент укладення договору зазначена земельна ділянка була визнана речовим доказом у кримінальних справах № 1601 та № 1663, а також перебувала під арештом згідно з постановами Головного слідчого управління Служби безпеки України від 23 липня 2010 року № 37499, від 03 вересня 2010 року № 16010-6 та від 15 листопада 2012 року № 54854, які не були скасовані, що додатково свідчить про протиправність її відчуження.
Наведене підтверджує, що земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади міста Києва поза її волею. При цьому ОСОБА_2 , достовірно знаючи про відсутність у нього права власності та недійсність правовстановлюючого документа, створивши лише видимість законності, безпідставно відчужив спірну земельну ділянку, а ОСОБА_1 , який перебував у родинних відносинах із продавцем (був чоловіком його дочки), не міг не бути обізнаним про відсутність правових підстав для такого відчуження.
Незважаючи на встановлені порушення прав територіальної громади міста Києва, Київська міська рада та Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради, будучи обізнаними про ці обставини, що підтверджується зверненням ОСОБА_3 від 24 жовтня 2022 року, участю представника як потерпілого у кримінальному провадженні у грудні 2022 року, а також листами прокуратури від 10 та 14 лютого 2023 року, не вжили жодних заходів щодо захисту інтересів держави, у тому числі шляхом звернення до суду. У межах досудового розслідування у кримінальному провадженні від 03 листопада 2022 року № 42022102090000264 на їх адресу неодноразово надсилалися запити про надання інформації щодо реєстрації спірної земельної ділянки, а у відповіді листом від 17 лютого 2023 року Департамент земельних ресурсів лише повідомив про відсутність інформації щодо вжиття заходів цивільно-правового характеру та не заперечив проти звернення прокуратури до суду.
Таким чином, орган місцевого самоврядування фактично самоусунувся від належного захисту майнових інтересів територіальної громади міста Києва, не виконав покладених на нього повноважень щодо захисту інтересів держави, у зв`язку з чим прокурор, надавши можливість компетентному органу відреагувати на виявлені порушення, звернувся до суду з цим позовом.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Солом`янський районний суд міста Києва рішенням від 21 березня 2025 року позов задовольнив.
Витребував від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер [номер приховано]:72:541:0091, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1502336980389).
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що під час розгляду справи доведено факт вибуття спірної земельної ділянки з володіння територіальної громади міста Києва поза її волею, відсутність законних підстав для перебування цього майна у володінні відповідача, а також те, що ОСОБА_2 здійснив відчуження земельної ділянки без наявності у нього відповідного права, тоді як ОСОБА_1 набув право володіння на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з особою, яка не мала повноважень на відчуження такого майна, у зв`язку з чим наявні підстави для витребування спірної земельної ділянки з чужого незаконного володіння відповідача.
Суд установив, що відчуження спірної земельної ділянки відбулося після ухвалення судового рішення, яким визнано недійсним правовстановлюючий документ, на підставі якого ОСОБА_2 набув право власності, причому цей документ був зазначений у договорі купівлі-продажу як такий, що посвідчує право власності продавця, а відчуження здійснено на користь відповідача, який перебував із продавцем у родинних відносинах (є чоловіком його дочки).
Крім того, суд врахував наявний у матеріалах справи протокол допиту ОСОБА_1 як свідка у кримінальному провадженні, відповідно до якого останній повідомив, що грошові кошти за договором купівлі-продажу спірної земельної ділянки ним фактично не передавалися, будь-яких робіт на земельній ділянці він не здійснював та не користувався нею, а також зазначив, що ОСОБА_2 пропонував йому та його дружині передати земельну ділянку як дарунок, проте причини укладення саме договору купівлі-продажу пояснити не зміг.
За таких обставин суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 , будучи обізнаним про наявність судового рішення щодо недійсності державного акта на право власності, здійснив відчуження земельної ділянки за відплатним договором без належної правової підстави, а ОСОБА_1 , з урахуванням родинних відносин із продавцем та фактичних обставин укладення правочину, міг знати про відсутність у останнього права на відчуження земельної ділянки, що свідчить про його недобросовісність як набувача.
Щодо заяви сторони відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності суд зазначив, що право власності на спірну земельну ділянку було зареєстровано за відповідачем 06 березня 2018 року, і саме з цього моменту позивач об`єктивно міг довідатися про порушення свого права, при цьому доказів того, що Київська міська рада могла дізнатися про таке порушення раніше, матеріали справи не містять.
Водночас щодо звернення прокурора суд врахував, що перебіг позовної давності слід обчислювати з моменту виявлення обставин протиправного вибуття спірної земельної ділянки, що пов`язується з реєстрацією кримінального провадження у Єдиному реєстрі досудових розслідувань, тобто з 07 листопада 2022 року, тоді як доводи про оскарження органами прокуратури рішення Київської міської ради у 2010 році відхилено, оскільки за результатами такого розгляду судовими рішеннями не встановлено порушення цивільного права.
Отже, з урахуванням того, що загальна позовна давність у три роки у цьому випадку спливла б 06 березня 2021 року, однак її перебіг було продовжено на період дії карантину з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року, суд дійшов висновку, що звернення прокурора до суду з позовом 31 березня 2023 року відбулося в межах встановленого законом строку, а тому підстав для застосування наслідків спливу позовної давності немає.
Київський апеляційний суд постановою від 23 жовтня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Яцук В. П. залишив без задоволення, а рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 21 березня 2025 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, ґрунтуються на належних і допустимих доказах, яким надано належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У листопаді 2025 року ОСОБА_1 через представника Яцук В. П. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 21 березня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2025 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 та у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 10 січня 2024 року у справі № 501/1672/22, від 17 січня 2024 року у справі № 441/1159/21, від 18 вересня 2024 року у справі № 344/2145/22, від 09 грудня 2024 року у справі № 754/446/22, від 22 січня 2025 року у справі № 463/9009/21, від 14 травня 2025 року у справі № 344/2145/22, від 28 травня 2025 року у справі № 953/3240/22 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункти 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що у випадках, коли з позовом до суду звертається прокурор в інтересах держави в особі відповідного органу як суб`єкта владних повноважень, перебіг позовної давності визначається з моменту, коли про порушення права довідався або міг довідатися саме цей орган, а не прокурор, у зв`язку з чим, на думку заявника, суд апеляційної інстанції безпідставно не перевірив правильність застосування судом першої інстанції положень частини першої статті 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), попри відповідні доводи, викладені в апеляційній скарзі.
Заявник зазначає, що суди повинні були встановити, що Київська міська рада як учасник справи № 760/16847/13-ц, за результатами розгляду якої у 2014 році було скасовано рішення про передання земельної ділянки та визнано недійсним державний акт, була обізнана про порушення свого права щонайменше з 18 лютого 2014 року, а отже, саме з цього моменту слід обчислювати позовну давність. При цьому, на переконання заявника, встановивши, що органи прокуратури у 2010-2013 роках вживали заходів щодо спірної земельної ділянки, суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про те, що про порушення права стало відомо лише у 2022 році.
Крім того, суди попередніх інстанцій безпідставно поклали в основу своїх висновків протокол допиту свідка, отриманий на стадії досудового розслідування, оскільки такий доказ не відповідає вимогам допустимості, визначеним частиною другою статті 78 та статтею 79 ЦПК України, а з урахуванням положень частини шостої статті 82 ЦПК України до ухвалення вироку у кримінальному провадженні не може визнаватися належним та допустимим доказом у цивільному процесі.
Також у касаційній скарзі зазначено, що відповідач є добросовісним набувачем спірного майна, оскільки не зобов`язаний перевіряти історію переходу права власності на нерухоме майно, а має право покладатися на відомості державних реєстрів за відсутності обставин, які могли б викликати сумнів у їх достовірності. На думку заявника, він набув спірну земельну ділянку на підставі відплатного договору купівлі-продажу, укладеного у встановленому законом порядку, який не був оспорений і не порушував прав третіх осіб.
Заявник вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для витребування земельної ділянки відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, оскільки такий висновок ґрунтується виключно на припущеннях щодо його обізнаності про відсутність у ОСОБА_2 права на відчуження земельної ділянки.
Водночас, встановивши факт відчуження земельної ділянки особою, яка не мала на це права, за відплатним договором, суди фактично підтвердили добросовісність набуття відповідачем права власності.
На момент укладення договору купівлі-продажу 06 березня 2018 року всі офіційні державні реєстри та документи підтверджували право власності продавця на спірну земельну ділянку та відсутність будь-яких обтяжень, заборон чи арештів, при цьому витяг із Державного земельного кадастру, перевірений нотаріусом, містив актуальні відомості, а нотаріус здійснив усі передбачені законом перевірки і не виявив перешкод для посвідчення правочину, що на думку заявника, свідчить про наявність у нього обґрунтованих підстав добросовісно покладатися на дані державних реєстрів під час набуття права власності на спірну земельну ділянку.
Аргументи інших учасників справи
У січні 2026 року керівник Солом`янської окружної прокуратури міста Києва подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 04 грудня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Солом`янського районного суду міста Києва.
30 липня 2026 року матеріали справи № 760/7243/23 надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з`ясовані судами
18 грудня 2008 року Київська міська рада прийняла рішення № 922/922 «Про передачу громадянам земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд та для ведення садівництва у мікрорайоні Жуляни у Солом`янському та Голосіївському районах м. Києва», відповідно до якого ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,1 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (пункт 817 додатку № 1 до рішення), на підставі чого 04 листопада 2009 року йому видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ, № 906316.
Солом`янський районний суд міста Києва рішенням від 10 грудня 2013 року у справі № 760/16847/13-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 лютого 2014 року, визнав протиправним і скасував зазначене рішення Київської міської ради в частині надання ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, а також визнав недійсним державний акт від 04 листопада 2009 року серії ЯЖ, № 906316.
06 березня 2018 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Адамською О. М. та зареєстрованого в реєстрі за № 282, відчужив спірну земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер [номер приховано]:72:541:0091, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , за яким цього ж дня зареєстровано право власності на вказане майно.
Відповідно до пунктів 1, 2 договору підставою для підтвердження права власності продавця визначено державний акт серії ЯЖ, № 906316, який на момент укладення правочину вже був визнаний недійсним у судовому порядку.
ОСОБА_1 є чоловіком дочки ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 01 вересня 2015 року, нотаріально посвідченою згодою ОСОБА_5 на придбання майна від 06 березня 2018 року, а також актовим записом про народження від 17 січня 1992 року № 3.
Із протоколу допиту ОСОБА_1 як свідка у кримінальному провадженні вбачається, що грошові кошти за договором купівлі-продажу ним фактично не передавалися, будь-яких дій щодо використання земельної ділянки він не здійснював, а сам ОСОБА_2 пропонував передати цю земельну ділянку як дарунок, однак причини укладення саме договору купівлі-продажу відповідач пояснити не зміг.
Згідно з відповіддю Головного управління Державної податкової служби у місті Києві від 30 грудня 2022 року станом на 15 грудня 2022 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не перебувають на обліку як платники податку на майно в частині плати за землю щодо спірної земельної ділянки.
Зі змісту ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 14 березня 2019 року у справі № 761/28889/18 убачається, що в межах кримінального провадження № 2200121[телефон приховано] постановами Головного слідчого управління Служби безпеки України від 23 липня 2010 року № 37499, від 03 вересня 2010 року № 16010-6 та від 15 листопада 2012 року № 54854 на спірну земельну ділянку накладено арешт, у скасуванні якого слідчим суддею відмовлено.
Відповідно до постанов слідчого відділу Головного управління Служби безпеки України від 20 липня 2010 року, від 03 вересня 2010 року, від 15 листопада 2012 року та постанови слідчого відділу прокуратури міста Києва від 03 жовтня 2012 року зазначену земельну ділянку визнано речовим доказом у кримінальних справах № 1601, № 1663, № 50-6217, що також підтверджується листом Департаменту земельних ресурсів від 27 травня 2014 року № 057029-08/р-767-2031.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
За змістом статей 15 і 16 ЦК України, кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначила, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18).
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (пункт 14)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
У статті 330 ЦК України передбачено, що, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Згідно зі статтею 388 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом статті 388 ЦК України, випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.
Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.
Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15 (провадження № 14-288цс18).
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20) зазначила, що, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) зробила висновок, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективним. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) сформулювала висновок, згідно з яким власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.
Схожі за змістом правові висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та багатьох інших.
Така судова практика є сталою, відмінність залежить лише від доказування й фактичних обставин конкретної справи.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у розумінні частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації у національному законодавстві. Право на майновий інтерес також підпадає під захист статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання держави у право на мирне володіння майном повинно відповідати критеріям правомірності такого втручання.
Таке втручання є законним, якщо воно здійснюється на підставі закону або іншого нормативно-правового акта, який є доступним для заінтересованих осіб, достатньо чітким та передбачуваним щодо його застосування і правових наслідків. Крім того, втручання має переслідувати легітимну мету в інтересах суспільства та відповідати вимогам пропорційності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання у право власності не повинно порушувати справедливого балансу між інтересами суспільства, пов`язаними з таким втручанням, та інтересами особи, яка зазнає втручання у своє право власності. Справедливий баланс означає наявність розумного співвідношення між метою, яка переслідується, та засобами, що використовуються для її досягнення. Такий баланс вважається порушеним, якщо на особу покладається індивідуальний і надмірний тягар.
При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, так само як і щодо визначення наявності суспільного чи публічного інтересу, визнає за державою певну свободу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.
Отже, для дотримання вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції втручання у право власності повинно забезпечувати справедливий баланс між інтересами суспільства та інтересами особи, на яку покладається відповідний тягар. Такий баланс не буде дотримано, якщо особа, зокрема добросовісний набувач майна, внаслідок втручання у її право власності нестиме індивідуальний і надмірний тягар, зокрема у разі відсутності обґрунтованої компенсації або іншого належного відшкодування у зв`язку з позбавленням її майна (див., зокрема, рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року («Rysovskyy v. Ukraine», заява № 29979/04), та «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року («Kryvenkyy v. Ukraine», заява № 43768/07).
У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що під час розгляду справ щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, вирішувати питання щодо наявності підстав для втручання у право мирного володіння майном особи, яка набула його за відплатним договором. При цьому суди мають оцінювати, зокрема, підстави та процедуру набуття майна добросовісним набувачем, співвідношення вартості такого майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин, їх фактичні наміри щодо спірного майна, а також інші обставини, які можуть мати значення для визначення пропорційності втручання у право власності.
Набувач визнається добросовісним, якщо під час вчинення правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.
Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване.
Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Таким чином, у випадку, якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, він може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 30 серпня 2023 року у справі № 712/9803/20 (провадження № 61-12639св22) та від 27 лютого 2024 року у справі № 754/3142/21 (провадження № 61-349св23).
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Установивши, що спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності територіальної громади міста Києва поза її волею, оскільки була відчужена особою, яка не мала належних повноважень на розпорядження нею на підставі правовстановлюючого документа, визнаного недійсним у судовому порядку, а також врахувавши обставини щодо формального характеру правочину, відсутності фактичного розрахунку та обізнаності відповідача про відсутність у продавця правових підстав для відчуження майна, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для витребування спірної земельної ділянки з чужого незаконного володіння на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.
При цьому, встановивши, що порушення права власності територіальної громади пов`язане з державною реєстрацією права власності за відповідачем 06 березня 2018 року, а також врахувавши продовження перебігу позовної давності на період дії карантину відповідно до пункту 12 «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності.
Посилання заявника на недопустимість протоколу допиту, отриманого під час досудового розслідування, не спростовують правильності висновків судів, оскільки наведені у ньому обставини оцінювалися судами не ізольовано, а у сукупності з іншими належними та допустимими доказами, які підтверджують формальний характер правочину та відсутність реального переходу майна на оплатній основі.
Доводи касаційної скарги про те, що відплатність договору виключає можливість витребування майна, не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки у разі вибуття майна поза волею власника воно може бути витребуване і від добросовісного набувача. Водночас цивільне законодавство передбачає правові наслідки відчуження майна особою, яка не мала права його відчужувати, зокрема право покупця вимагати від продавця відшкодування завданих збитків (стаття 661 ЦК України).
Такий підхід узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції втручання держави у право особи на мирне володіння майном є допустимим за умови, що таке втручання здійснюється на підставі закону, переслідує легітимну мету та є пропорційним. У цій справі втручання у право відповідача на мирне володіння майном здійснюється на підставі статей 387, 388 ЦК України, спрямоване на захист права власності держави та забезпечення законності у сфері розпорядження земельними ресурсами, а тому відповідає вимогам законності, легітимної мети та принципу пропорційності.
Згідно зі статтями 263, 367 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на всебічному, повному та об`єктивному дослідженні доказів у справі, а апеляційний суд під час перегляду справи перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Як відомо з матеріалів справи та змісту оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції дослідив подані сторонами докази та надав їм належну оцінку відповідно до вимог статей 76-81, 89 ЦПК України.
Сам собою факт того, що суд не погодився з доводами сторони або не навів детальної відповіді на кожен її аргумент, не свідчить про порушення норм процесуального права та не є підставою для скасування судового рішення.
Наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди заявника з оцінкою доказів, наданою судами попередніх інстанцій, та не свідчать про неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Щодо доводів касаційної скарги про неправильне застосування судами положень статті 261 ЦК України Верховний Суд зазначає таке.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
У разі звернення прокурора до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, початок перебігу позовної давності визначається, за загальним правилом, із моменту, коли про порушення права довідався або міг довідатися саме такий орган.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 зазначила, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
Отже, сама собою зміна володільця спірного майна не зумовлює початку нового перебігу позовної давності за вимогою власника про його витребування. Водночас для визначення початку перебігу позовної давності у кожній конкретній справі необхідно встановити характер порушення права власника, обставини його виникнення, а також те, чи було таке порушення усунуте внаслідок застосування власником відповідного способу судового захисту.
У справі, що переглядається, суди встановили, що первісне набуття ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку вже було предметом судового захисту інтересів територіальної громади міста Києва.
Так, Солом`янський районний суд міста Києва рішенням від 10 грудня 2013 року у справі № 760/16847/13-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 лютого 2014 року, визнав протиправним і скасував рішення Київської міської ради від 18 грудня 2008 року № 922/922 у частині надання ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, а також визнав недійсним державний акт від 04 листопада 2009 року серії ЯЖ, № 906316, виданий на його ім`я.
Отже, порушення, пов`язане з первісним набуттям ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку, було предметом самостійного судового провадження, за результатами якого усунуто правові підстави виникнення у нього такого права. Після набрання зазначеним судовим рішенням законної сили ОСОБА_2 не мав правових підстав здійснювати щодо цієї земельної ділянки правомочності власника, зокрема розпоряджатися нею.
Натомість 06 березня 2018 року ОСОБА_2 уклав із ОСОБА_1 договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, на підставі якого за останнім проведено державну реєстрацію права приватної власності. При цьому відчуження земельної ділянки здійснено після набрання законної сили судовим рішенням, яким було визнано недійсним державний акт, що посвідчував право власності ОСОБА_2 на цю земельну ділянку.
За таких обставин висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, не дають підстав для висновку про необхідність обчислення позовної давності за заявленою у цій справі віндикаційною вимогою саме з 18 лютого 2014 року.
У цій справі йдеться не лише про послідовну зміну набувачів майна після одного й того самого порушення права власника. Первісне набуття земельної ділянки ОСОБА_2 було оспорене у судовому порядку, а правові підстави такого набуття усунуті судовим рішенням, яке набрало законної сили. Після цього ОСОБА_2 , не маючи чинної правової підстави для здійснення правомочностей власника, у 2018 році відчужив земельну ділянку іншій особі, за якою було зареєстровано право приватної власності.
Саме внаслідок такого відчуження виникла необхідність застосування іншого речово-правового способу захисту - витребування земельної ділянки від її нового фактичного та юридичного володільця.
Тому обізнаність Київської міської ради у 2014 році про обставини первісного набуття ОСОБА_2 права власності та про судове рішення, яким усунуто правові підстави такого набуття, сама собою не свідчить про початок у цей момент перебігу позовної давності за віндикаційною вимогою саме до ОСОБА_1 , право власності якого на спірну земельну ділянку виникло та було зареєстровано лише 06 березня 2018 року.
Такий висновок не ґрунтується на тому, що кожне наступне відчуження майна автоматично поновлює або започатковує новий перебіг позовної давності, що суперечило б правовому висновку Великої Палати Верховного Суду у справі № 914/3224/16. Визначальним у цій справі є те, що до відчуження земельної ділянки відповідачу первісне порушення вже було предметом судового захисту, за результатами якого правову підставу набуття ОСОБА_2 права власності усунуто, тоді як наступне розпорядження ним земельною ділянкою відбулося вже після набрання цим судовим рішенням законної сили.
За встановлених судами обставин саме з державною реєстрацією 06 березня 2018 року права приватної власності за ОСОБА_1 пов`язується виникнення підстав для заявлення до нього як до володільця спірної земельної ділянки вимоги про її витребування на користь територіальної громади міста Києва.
Водночас суд першої інстанції правильно врахував законодавче продовження перебігу позовної давності на період дії карантину.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 на всій території України було встановлено карантин, а Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 02 квітня 2020 року, розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Оскільки перебіг трирічної позовної давності за заявленою віндикаційною вимогою розпочався 06 березня 2018 року та станом на 02 квітня 2020 року цей строк не сплив, він підлягав продовженню на строк дії карантину.
Позов у цій справі подано 31 березня 2023 року, тобто в межах продовженої законом позовної давності.
За таких обставин доводи касаційної скарги про те, що позовна давність за заявленою у цій справі віндикаційною вимогою спливла ще у 2017 році внаслідок обізнаності Київської міської ради про обставини первісного набуття земельної ділянки ОСОБА_2 , не враховують того, що відповідне порушення було предметом судового захисту та правові підстави набуття ним права власності були усунуті судовим рішенням, тоді як спірне відчуження земельної ділянки відповідачу відбулося лише 06 березня 2018 року.
Отже, суди попередніх інстанцій правильно відхилили заяву відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, а наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів у цій частині.
Проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Яцук Валерія Петрівна, залишити без задоволення.
Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 21 березня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко