УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 947/8603/24
провадження № 61-11499ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Ситнік О. М., Фаловської І. М.,
розглянув касаційну скаргу Головного управління Національної поліції в Одеській області, в інтересах якого діє Дмитрієнко Каріна Вікторівна, на рішення Київського районного суду міста Одеси від 15 грудня 2025 року, постанову Одеського апеляційного суду міста Одеси від 05 серпня 2026 року та додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 серпня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області, Одеської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області про відшкодування моральної шкоди,
ВСТАНОВИВ:
У березні 2024 року до Київського районного суду міста Одеси звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до Головного управління Національної поліції в Одеській області, Одеської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України, у якій просив стягнути з держави Україна відшкодування моральної шкоди в сумі 3 000 000,00 грн.
Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 15 грудня 2025 року позов задоволено.
Стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди в сумі
3 000 000,00 грн.
Стягнуто з Головного управління Національної поліції в Одеській області, Одеської обласної прокуратури по 20 355,84 грн судових витрат, з кожного.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що незаконне притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності, яке тривало з 27 квітня 2012 року (притягнуто ОСОБА_1 у якості обвинуваченого) по 09 квітня 2021 року (набрання законної сили виправдувальним вироком), заподіяло йому значних моральних страждань, які підлягають компенсації відповідно до закону.
Постановою Одеського апеляційного суду від 05 серпня 2026 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2025 року змінено в частині відшкодування моральної шкоди , зменшено розмір відшкодування моральної шкоди з 3 000 000 грн до 1 000 000 грн.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2025 року скасовано в частині розподілу судових витрат.
Ухвалено нове судове рішення.
Стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України судові витрати за проведення психологічного експертного дослідження у розмірі 40 711,68 гривень.
Додатковою постановою Одеського апеляційного суду від 13 серпня 2026 року стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 999,40 грн.
03 вересня 2026 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла касаційна скарга Головного управління Національної поліції в Одеській області, в інтересах якого діє Дмитрієнко К. В., на рішення Київського районного суду міста Одеси від 15 грудня 2025 року, постанову Одеського апеляційного суду міста Одеси від 05 серпня 2026 року та додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 серпня 2026 року.
У касаційній скарзі представник заявника просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди застосували статтю 23, частини першу та сьому статті 1176 Цивільного кодексу України, статті 4
і 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури
і суду», а також статті 81, 89, 102, 110, 134, 137, 141, 263, 264, 367, 382 Цивільного процесуального кодексу України без урахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі
№ 686/23731/15-ц, від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, від 29 червня 2022 року у справі № 477/874/19, від 09 листопада 2022 року
у справі № 372/1652/18; постановах Верховного Суду
від 28 листопада 2018 року у справі № 214/6982/13-ц,
від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20, від 15 червня 2022 року
у справі № 521/1347/18, від 16 серпня 2023 року у справі № 466/2780/21, від 10 грудня 2025 року у справі № 755/2421/20 та від 21 січня 2026 року
у справі № 461/1987/24.
Згідно із частиною першою статті 394 ЦПК України, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Щодо оскарження рішення Київського районного суду міста Одеси від 15 грудня 2025 року, постанови Одеського апеляційного суду міста Одеси від 05 серпня 2026 року
Згідно зі статтею 129 Конституції України та статтями 2, 17 ЦПК України однією з основних засад цивільного судочинства є забезпечення апеляційного перегляду справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суди встановили, що 20 серпня 2009 року, слідчим з особливо важливих справ СУ ГУМВС України в Одеській області винесено постанову про порушення кримінальної справи та прийняття до свого провадження № 001200900100 за фактом підроблення документів за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
26 березня 2012 року прокурором Одеської області в межах кримінальної справи № 01201007047 порушено кримінальну справу відносно
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 за ознаками злочинів, передбачених статтею 15, частиною п`ятою статті 191, статтею 15, частиною п`ятою статті 191, частиною третьою статті 28, частиною другою статті 366, частиною третьою статті 28, частиною третьою статті 358, частиною третьою статті 28, частиною четвертою статті 358 КК України.
25 квітня 2012 року ОСОБА_1 було затримано у якості підозрюваного.
27 квітня 2012 року постановою ОСОБА_1 притягнуто в якості обвинуваченого.
Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 28 квітня 2012 року відмовлено у поданні начальника СУ ГУМВС у обранні запобіжного заходу відносно ОСОБА_1 у вигляді тримання під вартою у зв`язку з недостатньою кількістю даних, що ОСОБА_8 має намір переховуватися від органів слідства і продовжувати злочину діяльність у разі перебування на волі. Замість цього ОСОБА_1 було обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.
Вироком Київського районного суду міста Одеси від 10 січня 2019 року у справі № 1512/11353/2012, який залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 09 квітня 2021 року, ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред`явленому йому обвинуваченні за статтею 15, частиною п`ятою статті 191, частиною п`ятою статті 191, частиною третьою статті 28, статтею 32, частиною другою статті 366 КК України та виправдано у зв`язку з відсутністю в його діях складу вказаних злочинів; запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд скасовано.
Постановою Верховного Суду від 09 липня 2021 року у відкритті касаційного провадження щодо перегляду вироку Київського районного суду міста Одеси від 10 січня 2019 року та постанови Одеського апеляційного суду
від 09 квітня 2021 року відмовлено.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Відповідно до статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній
особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення
до кримінальної відповідальності, незаконного застосування
запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (стаття 1 зазначеного Закону).
Відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» право на відшкодування шкоди передбачено тільки у випадках визнання особи невинуватою або якщо справу закрито з реабілітуючих підстав.
Отже, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» пов`язує виникнення у конкретного реабілітованого громадянина права на відшкодування шкоди зі складним юридичним складом, яке включає в себе підстави виникнення шкоди, завданої незаконними діями, та умовами виникнення права на його відшкодування.
Тобто, право на відшкодування виникає лише в разі повної реабілітації особи, про що зазначається в пункті 3 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41.
Така судова практика є незмінною, про що зазначено в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 522/2493/18 (провадження № 14-195цс21).
Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно з пунктом 1 частини першої, частиною другою статті 1, пунктом 5 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. У наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода.
Відповідно до частин другої, третьої статті 13 цього Закону розмір моральної шкоди, визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Частинами п`ятою, шостою статті 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
Отже законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.
З урахуванням засад виваженості, розумності та справедливості суд може збільшити розмір відшкодування, обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено.
Подібні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15, від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, від 29 травня 2019 року у справі № 522/1021/16-ц,
від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17, від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц.
Конкретний розмір моральної шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду у кожному окремому випадку, встановлюється індивідуально з урахуванням обставин справи та на підставі здійсненої судами правової оцінки доказів, наданих учасниками справи на підтвердження своїх вимог та заперечень.
Вказані висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 грудня
2022 року у справі № 185/2979/20.
При цьому за наявності виправдувального вироку, який набрав законної сили, позивач не зобов`язаний доводити незаконність конкретної слідчої чи процесуальної дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
Суди встановили, що позивач перебував під слідством та судом 8 років 11 місяців 13 днів, з 27 квітня 2012 року (притягнуто ОСОБА_1 у якості обвинуваченого) по 09 квітня 2021 року (набрання законної сили виправдувальним вироком).
Станом на дату ухвалення судом першої інстанції рішення, розмір мінімальної заробітної плати у місячному розмірі становив 8 000,00 грн.
Таким чином мінімальний розмір гарантованої моральної шкоди, який підлягає відшкодуванню ОСОБА_1 становив 856 000,00 грн.
Врахувавши ступінь, глибину та характер душевних страждань позивача, істотність вимушених змін у його житті, принципи поміркованості, розумності і справедливості, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про визначення відшкодування моральної шкоди у розмірі
1 000 000,00 грн.
А тому колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, визначаючи розмір відшкодування позивачеві моральної шкоди повно та всебічно врахував фактичні обставини у справі, зокрема, ступінь та тривалість душевних страждань ОСОБА_1 від безпідставного його обвинувачення у вчиненні злочину.
Посилання касаційної скарги на неврахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, від 29 червня 2022 року у справі № 477/874/19, від 09 листопада 2022 року у справі № 372/1652/18; постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 214/6982/13-ц,
від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20, від 15 червня 2022 року
у справі № 521/1347/18, від 16 серпня 2023 року у справі № 466/2780/21, від 10 грудня 2025 року у справі № 755/2421/20 та від 21 січня 2026 року
у справі № 461/1987/24 є безпідставним, оскільки висновки судів не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах. Встановлені судом фактичні обставини є різними, у кожній із зазначених справ суд виходив з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази,
з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі
№ 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).
Щодо оскарження додаткової постанови Одеського апеляційного суду
від 13 серпня 2026 року
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Частиною третьою цієї статті передбачено, що додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому складі та в тому самому порядку, що й судове рішення.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що додаткове судове рішення, хоча і оформлюється окремим процесуальним документом, є похідним від первісного судового акта, його невід`ємною складовою та спрямоване на усунення неповноти такого судового рішення, зокрема в частині розподілу судових витрат. Такий висновок, зокрема, викладено Касаційним цивільним судом у постановах від 21 лютого 2022 року у справі № 754/9050/19 та від 18 жовтня 2023 року у справі № 447/3950/21.
Отже, додаткова постанова про розподіл витрат на професійну правничу допомогу не є самостійним судовим актом, який вирішує окремий матеріально-правовий спір, а є процесуальним продовженням рішення суду по суті спору та невід`ємною його складовою.
З огляду на наведене, доводи касаційної скарги щодо додаткової постанови підлягають оцінці у взаємозв`язку з результатом розгляду справи по суті. При цьому заявником не наведено таких порушень норм процесуального права при ухваленні додаткової постанови, які б давали підстави для висновку про її незаконність та необхідність скасування.
Саме по собі незгода заявника з висновком суду щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу не свідчить про неправильне застосування судом положень статей 133, 137, 141, 270 ЦПК України та не спростовує висновків суду апеляційної інстанції.
Таким чином, доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до незгоди з висновками суду щодо розподілу судових витрат, не спростовують законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень і не свідчать про наявність передбачених статтею 389 ЦПК України підстав для їх касаційного перегляду.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Тому відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України є підстави для визнання касаційної скарги необґрунтованою та відмови у відкритті касаційного провадження.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління Національної поліції в Одеській області, в інтересах якого діє Дмитрієнко Каріна Вікторівна, на рішення Київського районного суду міста Одеси від 15 грудня 2025 року, постанову Одеського апеляційного суду міста Одеси від 05 серпня 2026 року та додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 13 серпня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області, Одеської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області про відшкодування моральної шкоди.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Ігнатенко
О. М. Ситнік
І. М. Фаловська