УХВАЛА
07 жовтня 2026 року
м. Київ
справа № 160/25063/25
адміністративне провадження № К/990/43670/26
Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Дашутіна І.В., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2026 року у справі № 160/25063/25 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,
установив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якому просив:
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо взяття ОСОБА_1 на військовий облік як особи раніше визначеної непридатною та виключеною з військового обліку за станом здоров`я;
- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 виключити ОСОБА_1 з військового обліку шляхом внесення відповідних записів в Єдиний електронний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів «Оберіг».
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2026 року, у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалами Верховного Суду від 07 вересня 2026 року та від 21 вересня 2026 року касаційні скарги ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2026 року у справі № 160/25063/25 повернуто на підставі пункту 4 частини п`ятої статті 332 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
До Верховного Суду втретє надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на оскаржувані судові рішення у справі № 160/25063/25.
Перевіривши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, суддя-доповідач дійшов висновку про наявність підстав для її повернення скаржнику з наступних підстав.
Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України, у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Імперативними приписами частини четвертої статті 328 КАС України обумовлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається в чому полягає порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень). Зокрема, якщо скаржник вважає, що судами порушено норми процесуального права щодо недослідження зібраних у справі доказів, неповного встановлення обставин справи, або встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, у касаційній скарзі має бути конкретно зазначено або обставини, які встановлені на підставі недопустимих доказів та чому, на думку скаржника, останні є недопустимими, або зібрані у справі докази, які судом не досліджені, що могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права.
У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій і третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).
Отже, системний аналіз наведених положень КАС України дає підстави для висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених у частині першій статті 328 КАС України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково наводитися у взаємозв`язку із посиланням на відповідний пункт частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень скаржник посилається, зокрема, на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставою касаційного оскарження є відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
У разі оскарження судових рішень з цієї підстави скаржник повинен чітко зазначити конкретну норму права, щодо застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, обґрунтувати, у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні такої норми, а також викласти, як, на його думку, відповідна норма повинна застосовуватися у спірних правовідносинах та який правовий висновок щодо її застосування потребує формування Верховним Судом.
Обґрунтовуючи наявність указаної підстави касаційного оскарження, скаржник посилається на пункт 3.8 розділу II Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 14 серпня 2008 року № 402, та зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо можливості застосування цієї норми при визначенні переліку документів, які можуть підтверджувати непридатність до військової служби та виключення з військового обліку особи, яку було визнано непридатною та виключено з військового обліку до набрання чинності Положенням № 402.
Водночас наведене обґрунтування не свідчить про належне викладення підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Так, зазначаючи про неправильне застосування судами пункту 3.8 розділу II Положення № 402, скаржник фактично пов`язує допущену, на його переконання, помилку не з необхідністю формування висновку щодо змісту та порядку застосування саме цієї норми у спірних правовідносинах, а з поширенням судами дії нормативно-правового акта на правовідносини, які виникли до набрання ним чинності.
При цьому на підтвердження своєї позиції скаржник сам посилається на висновки Конституційного Суду України щодо дії нормативно-правових актів у часі, а також на висновки Верховного Суду у справі № 9901/468/21, відповідно до яких під час вирішення спору застосуванню підлягає нормативно-правовий акт, чинний на момент виникнення та припинення відповідних правовідносин.
Отже, наведені скаржником доводи фактично стосуються застосування загального принципу дії нормативно-правових актів у часі, щодо якого він сам наводить існуючі правові висновки, однак не розкривають, у чому полягає необхідність формування Верховним Судом нового висновку саме щодо застосування пункту 3.8 розділу II Положення № 402.
Крім того, скаржник, констатуючи відсутність висновку Верховного Суду щодо сформульованого ним питання, не зазначає, як саме пункт 3.8 розділу II Положення №402 повинен застосовуватися у спірних правовідносинах та який конкретний правовий висновок щодо застосування цієї норми, на його думку, має бути сформований Верховним Судом. Твердження про неможливість застосування Положення № 402 до правовідносин, що виникли до набрання ним чинності, саме собою не розкриває змісту правового регулювання спірних правовідносин та не визначає порядку застосування наведеної скаржником норми права.
Водночас в іншій частині касаційної скарги скаржник посилається на постанови Верховного Суду від 21 травня 2025 року у справі № 280/2880/24, від 09 квітня 2026 року у справі № 280/6524/24, від 09 червня 2026 року у справі № 320/29761/25 та від 11 серпня 2025 року у справі №640/21967/22 та стверджує, що судами попередніх інстанцій не враховано викладені у цих постановах висновки щодо правових наслідків виключення особи з військового обліку, необхідності дослідження матеріалів військового обліку та значення військово-облікового документа.
Проте такі доводи за своїм змістом стосуються підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якої касаційне оскарження пов`язується із застосуванням судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах.
Разом із тим пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник як підставу касаційного оскарження судових рішень у цій справі не визначає, не наводить передбаченої цією нормою сукупності обов`язкових умов та не встановлює взаємозв`язку між конкретною нормою права, висновком суду апеляційної інстанції щодо її застосування і відповідним висновком Верховного Суду у подібних правовідносинах.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати за скаржника підставу касаційного оскарження, змінювати визначену ним підставу або самостійно встановлювати норму права та висновок Верховного Суду, неврахування якого могло б становити підставу касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, оскільки саме скаржник зобов`язаний належним чином викласти підстави касаційного оскарження, а в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються конкретні підстави такого відкриття.
Таким чином, наведене скаржником обґрунтування не дає підстав для висновку про належне викладення підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, а посилання на неврахування судами висновків Верховного Суду, за відсутності визначення пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України як підстави касаційного оскарження та її належного обґрунтування, не може бути самостійно кваліфіковано судом касаційної інстанції як така підстава.
Посилаючись на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв`язку з частиною другою статті 353 цього Кодексу, скаржник зазначає про порушення судами норм процесуального права, яке, на його думку, полягає у помилковому розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження, неповному встановленні обставин справи та недослідженні доказів, які мають значення для правильного вирішення спору.
Водночас наведені доводи не свідчать про наявність зазначеної підстави касаційного оскарження з огляду на таке.
За змістом частини четвертої статті 12 КАС України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
Статтею 257 КАС України визначено перелік справ, що розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження. Такими справами є: справи незначної складності, а також будь-які інші, за винятком тих, що зазначені у частині четвертій цієї статті, а саме: щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
За правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи, які підлягають розгляду за правилами загального позовного провадження у виключному порядку (частина четверта статті 12 КАС України), а також через складність та інші обставини (частина третя статті 12 КАС України).
У цій справі суд першої інстанції, врахувавши вимоги частин третьої та четвертої статті 257 КАС України, розглянув справу за правилами спрощеного позовного провадження. Предмет спору цієї справи не містить ознак, за яких її не можна було розглядати за правилами спрощеного провадження.
Зважаючи на положення частини четвертої статті 12, частини четвертої статті 257 КАС, прямої заборони розглядати цю справу у порядку спрощеного провадження, як вважає позивач, немає. За відсутності у процесуальному законі вказівки (прямої чи опосередкованої) на необхідність розгляду справи (з огляду на її категорію) тільки за правилами загального позовного провадження, суду дозволено розглядати цю справу за правилами спрощеного позовного провадження (відповідно до частини другої статті 257 КАС).
Зі змісту пункту 10 частини шостої статті 12 КАС України можна зробити висновок про те, що суд має право віднести до категорії справ незначної складності справу, яка не передбачена у вищезазначеному переліку, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Скаржник не обґрунтовує, що ця справа належить до категорії справ, які відповідно до вимог КАС України підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження. Саме по собі посилання на необхідність дослідження додаткових доказів, витребування матеріалів військового обліку та проведення підготовчого провадження не свідчить про неможливість розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Крім того, доводи скаржника про те, що обрання судом спрощеного позовного провадження призвело до неповного з`ясування обставин справи, фактично пов`язані з його незгодою з обсягом досліджених судами доказів та результатами їх оцінки, однак не містять належного обґрунтування того, що саме форма позовного провадження унеможливила встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
За таких обставин посилання скаржника на розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження.
Скаржник зазначає, що суд першої інстанції помилково відніс цю справу до категорії справ незначної складності та розглянув її за правилами спрощеного позовного провадження.
Водночас з ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2025 року про відкриття провадження у справі вбачається, що, вирішуючи питання щодо форми позовного провадження, суд урахував характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників справи, а також установив, що ця справа не належить до категорій справ, визначених частиною четвертою статті 12 КАС України, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження.
Натомість скаржник, стверджуючи про помилковість віднесення цієї справи до справ незначної складності, не наводить належного обґрунтування, яке б спростовувало наведені висновки суду першої інстанції, та не зазначає обставин, які б об`єктивно виключали можливість розгляду цього спору за правилами спрощеного позовного провадження. Саме по собі посилання на необхідність дослідження додаткових доказів та проведення підготовчого провадження не свідчить про помилковість обраної судом форми позовного провадження.
Крім того, Суд ураховує, що доводам скаржника щодо помилкового розгляду цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження вже надавалася оцінка Верховним Судом під час вирішення питання про прийнятність попередньо поданої касаційної скарги, та такі доводи були визнані необґрунтованими. У повторно поданій касаційній скарзі скаржник не наводить інших доводів, які б давали підстави для іншої оцінки зазначеного питання.
Щодо доводів скаржника про неповне встановлення обставин справи та недослідження судами доказів Суд зазначає, що відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 КАС України порушення норм процесуального права, яке полягає у недослідженні судом зібраних у справі доказів, може бути підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 цього Кодексу.
Отже, посилання на недослідження судами певних доказів не становить самостійної та достатньої підстави для касаційного перегляду судових рішень, а підлягає перевірці за умови належного обґрунтування однієї з підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Оскільки наведене скаржником обґрунтування не свідчить про наявність заявленої ним підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, а інших належно обґрунтованих підстав, передбачених пунктами 1- 3 частини четвертої статті 328 КАС України, касаційна скарга не містить, доводи щодо недослідження судами окремих доказів та неповного встановлення обставин справи не утворюють самостійної підстави для касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України.
Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
За таких обставин касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала.
Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання скаржнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи.
Керуючись статтями 328, 330, 332 КАС України,
постановив:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2026 року у справі № 160/25063/25 - повернути особі, яка її подала.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи. Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.
Повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя І.В. Дашутін