ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. [телефон приховано], E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15.09.2026 Справа № 910/16496/25
розглянувши справу за позовною заявою Акціонерного товариства "Підприємство по виробництву медичних виробів з полімерних матеріалів "ГЕМОПЛАСТ" (адреса: 67700, Одеська обл., м. Білгород-Дністровський, вул. Маяковського, буд. 57; код ЄДРПОУ: 00480922)
до відповідача 1 - Державного агентства резерву України (адреса: 01024, м. Київ, вул. Чикаленка Євгена, буд. 28/9; код ЄДРПОУ: 37472392);
відповідача 2 - Міністерства охорони здоров`я України (адреса: 01021, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 7; код ЄДРПОУ: 00012925)
про розірвання договору та зобов`язання вчинити дії,
у складі суду судді Погрібної С.В.
за участю секретаря судового засідання Левчук В.С.
представники сторін згідно протоколу судового засідання.
УСТАНОВИВ
До Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Акціонерного товариства "Підприємство по виробництву медичних виробів з полімерних матеріалів "ГЕМОПЛАСТ" (далі - позивач / АТ «ГЕМОПЛАСТ») до Державного агентства резерву України (далі - відповідач - 1) та Міністерства охорони здоров`я України (далі - відповідач - 2), в якому позивач просить розірвати Договір № 2 про відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву від 21.02.2001, укладений між ним та відповідачем - 1, а також зобов`язати відповідача - 2 прийняти на баланс та перемістити матеріальні цінності мобілізаційного резерву з території позивача.
Ухвалою суду від 05.01.2026 позовну заяву залишено без руху, надано позивачу час на усунення недоліків.
08.01.2026 від позивача надійшла заява про усунення недоліків, яка прийнята судом.
Ухвалою суду від 12.01.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання).
20.02.2026 Міністерство охорони здоров`я України подало до суду відзив на позовну заяву (вх. №07-11/13219/26).
Ухвалою суду від 25.02.2026 призначено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження зі стадії відкриття провадження у справі, продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та призначено підготовче засідання на 11.03.2026 об 11:30 год.
Підготовче засідання, призначене на 11.03.2026 об 11:30 год,, не відбулось у зв`язку із перебуванням судді у відпустці.
Ухвалою суду від 20.03.2026 призначено наступне підготовче засідання на 08.04.2026 об 11:00 год.
Ухвалою суду від 08.04.2026 відкладено підготовче засідання на 28.04.2026 о 16:00 год.
27.04.2026 Міністерство охорони здоров`я України подало до суду додаткові пояснення у справі (вх. №07-11/33424/26).
Ухвалою суду від 28.04.2026 відкладено підготовче засідання на 20.05.2026 об 11:30 год.
19.05.2026 представник позивача подав до суду додаткові пояснення (вх. № 07-11/39914/26).
20.05.2026 представник позивача подав до суду клопотання про відкладення підготовчого засідання на іншу дату (вх. № 07-11/40161/26).
20.05.2026 Державне агентство резерву України подало до суду відзив на позовну заяву (вх. № 07-11/40248/26).
Ухвалою суду від 20.05.2026 відзиви Державного агентства резерву України та Міністерства охорони здоров`я України залишені без розгляду та відкладено підготовче засідання на 23.06.2026 об 11:30 год.
02.06.2026 Міністерство охорони здоров`я України подало до суду клопотання про долучення до матеріалів справи доказів (вх. № 07-11/44541/26).
Ухвалою від 10.06.2026 виправлено описку в резолютивній частині ухвали суду від 20.05.2026, зазначивши правильний час підготовчого засідання, а саме 14:30. Все інше - по тексту залишено без змін.
Ухвалою суду від 23.06.2026 задоволено заяву Міністерства охорони здоров`я України про долучення до матеріалів справи доказів та долучено до матеріалів справи докази, додані до клопотання від 02.06.2026 (вх. № 07-11/44541/26), відкладено підготовче засідання на 15.07.2026 о 13:00 год.
14.07.2026 Міністерство охорони здоров`я України подало до суду клопотання про відкладення підготовчого засідання (вх. № 07-11/57685/26), у зв`язку із зайнятістю в іншій судовій справі.
15.07.2026 Державне агентство резерву України подало до суду клопотання про відкладення підготовчого засідання (вх. № 07-11/57798/26), у зв`язку із зайнятістю в іншій судовій справі.
Ухвалою суду від 15.07.2026 закрито підготовче провадження у справі, призначено справу для розгляду по суті на 12.08.2026 о 11:00 год.
22.07.2026 позивач подав до суду клопотання про розгляд справи у закритому судовому засіданні (вх. № 07-11/60052/26).
Протокольною ухвалою від 12.08.2026 судом відмовлено у задоволенні зазначеного клопотання.
Ухвалою суду від 12.08.2026 відкладено судове засідання на 15.09.2026 о 14:00 год. та визнано явку представника Державного агентства резерву України у судове засідання по справі № 910/16496/25 обов`язковою.
В обґрунтування позову зазначено, що 21.02.2001 між Відкритим акціонерним товариством «Гемопласт», яке в подальшому змінило найменування на Публічне акціонерне товариство «Підприємство по виробництву медичних виробів з полімерних матеріалів "ГЕМОПЛАСТ"», а потім на Акціонерне товариство «Підприємство по виробництву медичних виробів з полімерних матеріалів "ГЕМОПЛАСТ"», і є його правонаступником, та Державним агентством з управління державним матеріальним резервом, яке змінило найменування на Державне агентство резерву України, і є його правонаступником, було укладено Договір № 2 про відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, відповідно до якого позивач, як зберігач, взяв на себе зобов`язання по зберіганню матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, а відповідач взяв на себе зобов`язання відшкодовувати позивачу витрати на утримання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.
На виконання зазначеного Договору позивач зберігає матеріальні цінності мобілізаційного резерву на своїй території.
16.12.2023 набрав чинності Закон України «Про державні резерви», п. 3 ч. 1 ст. 6 якого встановлено, що відповідальним зберігачем та резервантом не може бути суб`єкт господарювання, який має податкову заборгованість.
До того ж, п. 9 ч. 2 ст. 6 Закону України «Про державні резерви» визначено, що відповідальним зберігачем та резервантом не може бути суб`єкт господарювання, який перебуває у стані припинення (реорганізації, ліквідації) або у процедурі банкрутства.
Однак, позивач має податковий борг зі сплати орендної плати за землю, що встановлено ухвалою Господарського суду Одеської області від 29.05.2023 у справі № 916/1656/22.
Крім того, 19.08.2022 ухвалою Господарського суду Одеської області було порушено провадження у справі № 916/1656/22 про банкрутство АТ «Підприємство по виробництву медичних виробів з полімерних матеріалів "ГЕМОПЛАСТ"», введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, введено процедуру розпорядження майном та призначено розпорядником майна - арбітражного керуючого Вудуда Гаррі Ігоровича.
За викладених обставин, позивач не може бути ані відповідальним зберігачем, ані резервантом.
Позивач та відповідач - 1, укладаючи Договір № 2 від 21.02.2001 та погоджуючи його істотні умови, не могли передбачити обставини, що у 2019 році щодо позивача буде порушено провадження справи про банкрутство, а у 2023 році буде прийнятий та набере чинності Закон України «Про державні резерви».
В судовому засіданні 15.09.2026 судом проголошено вступну і резолютивну частини рішення.
Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив наступне.
21.02.2001 між Державним агентством з управління державним матеріальним резервом (далі - Агентство) та Відкритим акціонерним товариством «Гемопласт» (далі - Зберігач) укладено Договір про відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву № 2 (далі - Договір № 2 від 21.02.2001).
Відповідно до п. 1.1. Договору № 2 від 21.02.2001 зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на складських площах та ємкостях Зберігача. Агентство передає, а Зберігач приймає на відповідальне зберігання Цінності.
Відповідно до п. 7.3. Договору № 2 від 21.02.2001 даний Договір вступає в силу з моменту його підписання і діє протягом всього строку зберігання Цінностей.
20.06.2026 Державне агентство резерву України у відповідь на лист АТ «Підприємство по виробництву медичних виробів з полімерних матеріалів «Гемопласт» від 17.04.2025 № 70 «Щодо визначення балансоутримувача та припинення договору зберігання» зазначило, що питання стосовно подальшого зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, після їх передачі, буде відноситися до компетенції Міністерства охорони здоров`я України, яке доводило до AT «Гемопласт» мобілізаційне завдання (замовлення) відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05.12.2018 № 1043-0039, яка втратила чинність 21.05.2025.
Наразі ліквідаційна комісія Держрезерву разом з відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади вирішує питання щодо виконання абзацу 6 пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 26.09.2024 № 1117 «Про ліквідацію Державного агентства резерву».
Щодо припинення договору від 21.02.2001 № 2 «Про відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву» зазначило, що вимоги Закону України «Про державні резерви» не розповсюджуються на ліквідаційну комісію Державного агентства резерву.
11.07.2025 АТ «Підприємство по виробництву медичних виробів з полімерних матеріалів «Гемопласт» звернулося до Прем`єр міністра України з листом № 113, в якому просило зобов`язати Міністерство охорони здоров`я України прийняти на баланс матеріальні цінності, які перебувають на зберіганні АТ «Гемопласт» відповідно Договору №2 від 21.02.2001 про відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву та зобов`язати Міністерство охорони здоров`я України вирішити питання щодо розбронювання цінностей матеріального резерву та їх передачу або припинення Договору №2 від 21.02.2001 про відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву із зазначенням строків та механізмів вивезення матеріальних цінностей мобілізаційного резерву з території АТ «Гемопласт».
Постановою Господарського суду Одеської області від 16.06.2026 у справі № 916/1656/22 Акціонерне товариство «Підприємство по виробництву медичних виробів з полімерних матеріалів «Гемопласт» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, передбачену розділом IV Кодексу України з процедур банкрутства.
Приймаючи рішення суд виходить з наступного:
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Згідно із частиною 2 статті 4 ЦК УРСР 1963 року (в редакції на день укладення Договору № 2 від 21.02.2001) підставами виникнення цивільних прав і обов`язків можуть бути угоди, передбачені законом, а також угоди, хоч і не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать.
Статтею 151 Цивільного кодексу УРСР 1963 року (в редакції на день укладення Договору № 2 від 21.02.2001) визначено, що в силу зобов`язання одна особа (боржник) зобов`язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у статті 4 цього Кодексу.
Також, статтею 413 Цивільного кодексу УРСР 1963 року (в редакції на день укладення Договору № 2 від 21.02.2001) було передбачено, що за договором схову одна сторона (охоронець) зобов`язується зберігати майно, передане їй другою стороною, і повернути це майно в цілості.
В свою чергу, з 01.01.2004 набрав чинності Цивільний кодекс України (п. 1 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України), а Цивільний кодекс Української РСР, відповідно, втратив чинність (п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України).
Також, пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України визначено, що Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Отже, суд зазначає, що оскільки Договір про відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву № 2 від 21.02.2001 укладено між сторонами під час дії Цивільного кодексу УРСР 1963 року, проте, права та обов`язки за ним продовжили існувати після набрання чинності Цивільним кодексом України 01.01.2004, а тому до прав та обов`язків за вказаним договором (які продовжили існувати після 01.01.2004) підлягають застосуванню саме норми Цивільного кодексу України, в контексті спірних правовідносин, які виникли і продовжують існувати в призмі укладеного договору, який за своєю правовою природою є договором зберігання.
Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов`язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.
Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб`єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.
Згідно зі ст. 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов`язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов`язаний зберігати річ до пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
Відповідно до п. 9 ч. 2, ч. 4 ст. 6 Закону України «Про державні резерви» відповідальним зберігачем та резервантом не може бути суб`єкт господарювання за наявності хоча б однієї з таких умов: який перебуває у стані припинення (реорганізації, ліквідації) або у процедурі банкрутства;
Положення цієї статті не поширюються на підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державних резервів.
При цьому, відповідно до п. 1 Положення про Державне агентство з управління резервами України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України, Про затвердження Положення про Державне агентство з управління резервами України від 15 квітня 2025 р. № 435, Державне агентство з управління резервами України (ДАУР) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра економіки, довкілля та сільського господарства та який реалізує державну політику у сфері державних резервів.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Відповідно до ч. ч. 1 - 3 ст. 652 Цивільного кодексу України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання.
Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:
1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
У разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв`язку з виконанням цього договору.
Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 653 Цивільного кодексу України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.
У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
Суд ураховує, що укладаючи договір, сторони розраховують на його належне виконання і досягнення поставлених ним цілей. Проте, під час виконання договору можуть виявлятись обставини, які не могли бути враховані сторонами при укладенні договору, але істотно впливають на інтереси однієї чи обох сторін. При укладенні договору та визначенні його умов сторони повинні розумно оцінювати ті обставини, при яких він буде виконуватися. Інтереси сторін можуть порушуватись будь-якою зміною обставин, що виникають у ході виконання договору, проте, лише істотна зміна обставин визнається підставою для вимоги про зміну чи розірвання договору. Зміна обставин вважається істотною, тільки якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах (постанова Верховного Суду від 16.02.2022 у справі №910/13557/21).
Істотна зміна обставин є оціночною категорією, яка полягає у зміні договірного зобов`язання таким чином, що його виконання для однієї зі сторін договору стає більш обтяженим, ускладненим чим суттєво змінюється рівновага договірних стосунків (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі №910/15484/17).
Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87-89 постанови від 13.07.2022 у справі №363/1834/17 зазначила, що на стабільність договірних відносин можуть вплинути непередбачувані обставини, що виникають після укладення договору, істотно порушують баланс інтересів сторін і суттєво знижують для кожної з них очікуваний результат договору. Право змінити чи розірвати договір у разі істотної зміни обставин, які були визначальними на час його укладення, направлене на захист сторін договору від настання ще більш несприятливих наслідків, пов`язаних із подальшим його виконанням за існування обставин, що відповідають характеристикам, визначеним у статті 652 ЦК України. За загальним правилом у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися, укладаючи договір, його можна змінити чи розірвати за згодою сторін. Можливість такої зміни або розірвання може бути обмежена, коли інше передбачає договір або випливає із суті зобов`язання. Істотна зміна обставин, якими сторони керувалися, укладаючи договір, має бути не наслідком поведінки сторін, а бути зовнішньою щодо юридичного зв`язку між ними. Зміна договору у зв`язку з істотною зміною обставин за рішенням суду, виходячи з принципу свободи договору, є винятковим заходом. Для застосування судом відповідного повноваження потрібна як сукупність чотирьох умов, визначених у частині другій статті 652 ЦК України, так і встановлення того, що розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом, тобто що таке розірвання буде необґрунтованим згідно з принципом "найменших негативних наслідків" для сторін договору.
Згідно з ч. 1 ст. 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.
Відповідно до ч. 3 ст. 105 Цивільного кодексу України часники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) може бути покладено на орган управління юридичної особи.
Відповідно до ч. 4 ст. 105 Цивільного кодексу України до комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.
У ч. 5 ст. 105 Цивільного кодексу України визначено, що строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється, не може становити менше двох і більше шести місяців з дня оприлюднення повідомлення про рішення щодо припинення юридичної особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 110 Цивільного кодексу України юридична особа ліквідується:
1) за рішенням її учасників, суб`єкта управління державної або комунальної власності або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв`язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;
2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади;
3) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2024 №1117 вирішено ліквідувати Державне агентство резерву.
Пунктом 2 зазначеної постанови установлено, що строк заявлення кредиторами своїх вимог до Державного агентства резерву становить два місяці з дня набрання чинності цією постановою.
Крім того, зазначеною постановою (п. 3) утворено комісію з ліквідації Державного агентства резерву (далі - ліквідаційна комісія).
Голові ліквідаційної комісії:
затвердити персональний склад ліквідаційної комісії;
забезпечити здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією Державного агентства резерву;
забезпечити передачу за балансовою вартістю матеріальних цінностей державного матеріального резерву, у тому числі розброньованих матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, які перебувають на балансі Державного агентства резерву, міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, а також місцевим органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим (за сферою управління чи галуззю національної економіки) з метою забезпечення виконання ними мобілізаційних завдань, а також подальшої реалізації таких матеріальних цінностей в порядку, передбаченому Законом України "Про державні резерви", а керівникам відповідних органів прийняти на баланс зазначені матеріальні цінності;
передачу матеріальних цінностей, передбачених абзацом шостим цього пункту, здійснити в порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482 "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" (Офіційний вісник України, 1998 р., № 38, ст. 1405).
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» об`єктами передачі згідно з цим Законом є:
цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій (далі - цілісні майнові комплекси підприємств), їх структурних підрозділів;
нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі приміщення (після виділення їх в окрему облікову одиницю (інвентарний об`єкт) на підставі розподільного балансу), об`єкти незавершеного будівництва);
інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;
акції (частки, паї), що належать державі або суб`єктам права комунальної власності у майні господарських товариств;
об`єкти житлового фонду (у тому числі гуртожитки як об`єкти нерухомого майна, житлові комплекси та/або їх частини) та інші об`єкти соціальної інфраструктури (навчальні заклади, заклади культури (крім кінотеатрів), фізичної культури та спорту, охорони здоров`я (крім санаторіїв, профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек), соціального забезпечення, дитячі оздоровчі табори), які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій (далі - підприємств) або не увійшли до статутного капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у тому числі не завершені будівництвом.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» ініціатива щодо передачі об`єктів права державної та комунальної власності може виходити відповідно від органів, уповноважених управляти державним майном, Національної академії наук, інших аналогічних самоврядних організацій, яким передано в користування державне майно (далі - самоврядні організації), місцевих органів виконавчої влади, відповідних органів місцевого самоврядування.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» передача об`єктів з державної у комунальну власність здійснюється за рішенням:
Кабінету Міністрів України - щодо об`єктів, визначених у абзацах другому - п`ятому частини першої статті 2 цього Закону (крім нерухомого майна, призначеного виключно для розміщення дошкільних навчальних закладів);
органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій - щодо об`єктів, визначених в абзаці шостому частини першої статті 2 цього Закону, та нерухомого майна, призначеного виключно для розміщення дошкільних навчальних закладів.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3, 5 ст. 5 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» передача об`єктів з комунальної у державну власність здійснюється за рішенням:
сільських, селищних, міських, районних у містах рад - щодо об`єктів права комунальної власності відповідних територіальних громад;
районних, обласних рад - щодо об`єктів права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні районних, обласних рад.
Передача об`єктів з комунальної у державну власність здійснюється за наявності згоди на передачу Кабінету Міністрів України - щодо об`єктів, визначених в абзацах другому, третьому та п`ятому частини першої статті 2 цього Закону, або органів, уповноважених управляти державним майном, - щодо окремого індивідуально визначеного майна підприємств (крім нерухомого майна).
Пропозиції щодо передачі об`єктів з комунальної у державну власність, на яку потрібна згода Кабінету Міністрів України, погоджуються з органом, уповноваженим управляти державним майном, до сфери управління якого пропонується передати об`єкт, а також погоджуються відповідно до абзаців третього - п`ятого частини третьої статті 4 цього Закону.
Порядок подання та розгляду пропозицій щодо передачі об`єктів з комунальної у державну власність визначається Кабінетом Міністрів України.
Судом встановлено, що 21.02.2001 між Державним агентством з управління державним матеріальним резервом та Відкритим акціонерним товариством «Гемопласт» укладено Договір про відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву № 2, відповідно до п. 1.1. якого Агентство передає, а Зберігач приймає на відповідальне зберігання Цінності. Зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву здійснюється на складських площах та ємкостях Зберігача.
Позивач зазначає, що на виконання умов зазначеного Договору останній зберігає матеріальні цінності мобілізаційного резерву на своїй території.
В свою чергу, матеріали справи не містять ані переліку матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, які було передано Агентством позивачу для зберігання, ані переліку матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, який зберігає позивач, станом на час розгляду справи.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2024 №1117 вирішено ліквідувати Державне агентство резерву, а постановою Господарського суду Одеської області від 16.06.2026 у справі № 916/1656/22 Акціонерне товариство «Підприємство по виробництву медичних виробів з полімерних матеріалів «Гемопласт» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, передбачену розділом IV Кодексу України з процедур банкрутства.
Позивач, зазначає, що у зв`язку з тим, що укладаючи Договір № 2 від 21.02.2001 та погоджуючи його істотні умови, сторони не могли передбачити вищезазначені обставини, посилаючи на ч. 2 ст. 652 ЦК України, Договір № 2 від 21.02.2001 підлягаю розірванню за рішенням суду.
Водночас, суд звертає увагу, що за умовами ч. 2 ст. 652 ЦК України договір може бути розірваний за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:
1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
Однак, позивачем не надано та матеріали справи не містять доказів того, що виконання Договору порушило співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Крім того, позивачем не доведено, що із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
Враховуючи наведене, позивачем не доведено одночасне існування чотирьох умови (ч. 2 ст. 652 ЦК України), необхідних для розірвання Договору № 2 від 21.02.2001.
Відтак, позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.
Щодо вимоги про зобов`язання Міністерства охорони здоров`я України прийняти на баланс та перемістити матеріальні цінності мобілізаційного резерву з території Акціонерного товариства «Підприємство по виробництву медичних виробів з полімерних матеріалів «Гемопласт», суд зазначає наступне.
Право особи на доступ до правосуддя гарантоване ст. 55 Конституції України, положення якого є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об`єднань і посадових осіб.
Під захистом права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Суб`єктивні цивільні права та інтереси особи захищаються в порядку, передбаченому законом, за допомогою застосування, зокрема, способів захисту.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 12.11.2024 у справі №911/3292/23, від 03.09.2024 у справі № 907/358/20, від 27.08.2024 у справі №924/128/21, від 11.06.2024 у справі № 914/3293/20, від 07.05.2024 у справі №910/11383/23.
Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (пункт 8.5 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18).
У наведеній постанові зроблено висновок про стадійність захисту права, зокрема вказано на те, що під час вирішення господарського спору суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорення відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.
Позивач, звертаючись до суду з позовною заявою, на виконання у тому числі приписів статей 13, 74 ГПК України, зобов`язаний довести наявність порушення його прав та законних інтересів, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для захисту прав позивача.
Тобто на позивача покладається обов`язок довести, яким чином порушується його право або законний інтерес, а суд лише після підтвердження таких доводів може надавати оцінку усім обставинам спірних відносин, оскільки відсутність порушених прав чи інтересів є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Крім того, суди мають надавати оцінку щодо можливості поновлення права/захисту інтересу в обраний позивачем спосіб. Подібна за змістом правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 25.10.2022 у справі №910/11884/24.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 під охоронюваними законом інтересами необхідно розуміти прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Отже, охоронюваний законом інтерес є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони.
Відповідно до ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов`язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.
Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб`єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.
Відповідно до ст. 938 ЦК України зберігач зобов`язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.
Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов`язаний зберігати річ до пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.
Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
За статтею 943 ЦК України зберігач зобов`язаний виконувати свої обов`язки за договором зберігання особисто.
Зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду.
Про передання речі на зберігання іншій особі зберігач зобов`язаний своєчасно повідомити поклажодавця.
У разі передання зберігачем речі на зберігання іншій особі умови договору зберігання є чинними і первісний зберігач відповідає за дії особи, якій він передав річ на зберігання.
Суд зауважує, що ст. 943 ЦК України регулює питання виконання обов`язку, а не переходу прав та обов`язків. Передача речі іншій особі (новому власнику складу) є лише залученням третьої особи до фактичного тримання речі.
При цьому, ЦК України не містить норми щодо автоматичного переходу прав та обов`язків зберігача до нового власника (на відміну, наприклад, від ст. 770 ЦК України у договорі найму, де прямо вказано, що у разі зміни власника речі права та обов`язки наймодавця переходять до нового власника).
Відповідно до ч. 3 ст. 943 ЦК України саме первісний зберігач продовжує нести повну відповідальність перед поклажодавцем за схоронність речі. Це означає, що правовий зв`язок «поклажодавець - первісний зберігач» залишається нерозірваним. Новий власник складу в контексті ст. 943 ЦК України виступає лише як фактичний виконавець - у нього не виникає самостійного права на розірвання основного договору, оскільки він не є його стороною.
Тобто, первісний зберігач залишається відповідальною стороною за договором, саме він зберігає статус сторони (зберігача).
З урахування зазначеного, вимога про зобов`язання Міністерства охорони здоров`я України прийняти на баланс та перемістити матеріальні цінності мобілізаційного резерву з території акціонерного товариства «Підприємство по виробництву медичних виробів з полімерних матеріалів «Гемопласт» не призведе до реального відновлення порушених прав позивача.
Крім того, суд наголошує, що цивільні права або інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права чи інтересу позивача.
Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.
Наявність чіткої визначеності змісту вимог, тобто конкретних дій іншої сторони, які становлять предмет спору, має на меті не тільки забезпечення ефективного судового захисту як механізму відновлення саме порушеного, а не будь-якого права, а також переслідує реалізацію інших принципів судочинства: змагальність, пропорційність тощо.
При цьому суд відзначає, що предмет позову повинен бути чітко визначений позивачем у прохальній частині позовної заяви, оскільки резолютивна частина рішення суду, по суті, відображає позовні вимоги, викладені у прохальній частині позовної заяви та повинна викладатися чітко й безумовно. Формулювання позовних вимог відноситься до виключної компетенції позивача у справі.
Натомість не зазначення позивачем у позовній заяві змісту конкретних позовних вимог у відповідності до вимог чинного господарського процесуального законодавства, нівелює не тільки можливість дотримання судом вказаних принципів та унеможливлює правильне і своєчасне вирішення господарського спору, а й своєчасне та гарантоване виконання рішення.
Суд звертає увагу позивача, що вимога про зобов`язання Міністерства охорони здоров`я України прийняти на баланс та перемістити матеріальні цінності мобілізаційного резерву з території Акціонерного товариства «Підприємство по виробництву медичних виробів з полімерних матеріалів «Гемопласт» не може бути викладена у резолютивній частині зазначеного рішення, з огляду на те, що по - перше, вона передбачає альтернативність виконання, по - друге, вона не містить конкретного переліку матеріальних цінностей та їх характеристик. Крім того, не зазначено, що обов`язок прийняти на баланс стосується матеріальних цінностей, які зберігаються позивачем, на виконання умов Договору № 2 від 21.02.2001, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що позивач є зберігачем лише матеріальних цінностей відповідача, а також, як вже зазначалося судом, переліку матеріальних цінностей, які були передані за Договором № 2 № 2 від 21.02.2001 та наразі перебувають на території позивача.
На підставі вищевикладеного, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).
Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Разом з цим судом враховано, що у справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Враховуючи наведене, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом, проте висновків суду стосовно відсутності підстав для задоволення позову не спростовує.
Відповідно до ст. 129 ГПК України судові витрати не відшкодовуються.
Керуючись статтями 233, 236-238, 240, 241 ГПК України, суд
ВИРІШИВ:
1. В задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (частини 1, 2 статті 241 ГПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається в порядку і строки, встановлені статтями 256, 257 ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано після виходу судді з лікарняного 07.10.2026.
Суддя Світлана ПОГРІБНА