УХВАЛА
29 вересня 2026 року
м. Київ
cправа № 910/13855/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго»
на рішення Господарського суду міста Києва від 14.01.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.04.2026 у справі
за позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго»
до Приватного акціонерного товариства «Науково виробнича компанія «Гірничі машини»
про стягнення збитків у розмірі 5 284 149,14 грн.
У судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Полішко Л. О., відповідача - Дробот Н. В.
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2025 року Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» (далі - позивач та/або КП «Київтеплоенерго», зберігач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Приватного акціонерного товариства «Науково виробнича компанія «Гірничі машини» (далі - відповідач та/або АТ «НВК «Гірничі машини») про стягнення збитків у розмірі 5 284 149,14 грн.
Позовні вимоги із посиланнями на положення статей 22, 525, 526, 611, 623 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 198, 201 Податкового кодексу України (далі - ПК України) обґрунтовані тим, що у зв`язку з відсутністю реєстрації відповідачем податкових накладних, позивач отримав фактичні збитки в розмірі податкового кредиту на суму 5 284 149,14 грн.
Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, 30.04.2018 між ПАТ «КИЇВЕНЕРГО» (поклажодавець) та КП «Київтеплоенерго» (зберігач) укладено договір зберігання № 554-18 (далі - договір).
Відповідно до пункту 1.1 договору, на умовах, визначених цим договором, зберігач зобов`язується зберігати майно згідно з переліком, зазначеним у додатках 1-4 до цього договору, на підставі актів приймання-передавання і повернути його поклажодавцеві у схоронності.
За умовами пункту 1.2 договору підписанням договору поклажодавець підтверджує свою згоду на надання зберігачу права користування майном за його функціональним призначенням. Вказане право виникає у зберігача з моменту підписання договору та акта і не потребує додаткового підтвердження з боку поклажодавця. Зберігач має право використовувати майно, змішувати, замінювати майно на майно такого ж роду та якості, передавати третім особам. Згоду на виконання цих прав поклажодавець надає шляхом укладання цього договору.
Сторонами за договором 01.12.2018 підписано 7 актів приймання-передачі, за якими загальна вартість майна, згідно актів приймання - передачі майна на зберігання складала - 51 620 653,67 грн в т.ч. ПДВ в сумі 8 603 442,29 грн.
У подальшому 08.12.2018 між ПАТ «КИЇВЕНЕРГО» (поклажодавець-1), КП «Київтеплоенерго» (зберігач) та АТ «НВК «Гірничі машини» укладено додаткову угоду № 9 до договору зберігання, за умовами якої встановлено, що договір зберігання від 30.04.2018 № 554-18 із усіма змінами та доповненнями зберігає чинність для сторін з урахуванням умов визначених цією додатковою угодою.
Відповідно до пункту 2 додаткової угоди від 08.12.2018, права та обов`язки зберігача за договором зберігання залишаються незмінними, окрім заміни сторони поклажодавця-1 на поклажодавця-2 в частині прав та обов`язків передбачених договором зберігання щодо майна, визначеного у пункті 4 цієї додаткової угоди, в тому числі, що виникли до моменту укладення цієї додаткової угоди.
У пункті 4 додаткової угоди від 08.12.2018 сторони підтвердили, що з 07.12.2018 права та обов`язки поклажодавця-1 за договором зберігання набув поклажодавець-2 в частині майна, що передане на зберігання відповідно до актів приймання-передачі на зберігання від 01.12.2018 № 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7 між поклажодавцем-1 та зберігачем.
Згідно з пунктом 1.4 договору (у редакції додаткової угоди від 25.04.2019 № 14) термін зберігання згідно цього договору становить до 17.06.2019.
Передача майна на зберігання підтверджується підписанням сторонами відповідних актів приймання-передачі майна на зберігання. Характеристики майна (кількісні, та вартість) зазначаються в таких актах (пункт 3.1 договору).
Відповідно до пункту 3.4. договору повернення майна зі зберігання оформлюється підписанням обома сторонами відповідного акта приймання-передачі (зняття із зберігання), який підписується сторонами відразу після закінчення передачі тієї кількості майна, про яку було заявлено поклажодавцем у його письмовому повідомленні про повернення майна.
Згідно з пунктом 3.5 договору зберігач зобов`язаний повернути майно поклажодавцю, а поклажодавець має здійснити всі необхідні фактичні дії щодо отримання майна, протягом 5 робочих днів після отримання письмового повідомлення від поклажодавця з вимогою про повернення майна.
Відповідно до пункту 3.9 договору (у редакції додаткової угоди від 01.08.2018 № 2) у разі не повернення майна у строки визначені пунктом 3.4. договору з вини зберігача, поклажодавець має право вимагати компенсацію збитків у розмірі вартості неповернутого майна, що визначається виходячи з цін, зазначених у додатках 1, 2, 3, 4, 6, 7 до цього договору та актах приймання-передавання на зберігання.
За умовами пункту 4.1 договору за невиконання (неналежне виконання) умов договору сторони несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством України.
У пункті 4.5 договору сторонами узгоджено, що кожного першого числа, наступного за звітним місяцем, зберігач зобов`язаний надавати поклажодавцю звіт про кількість і вартість використаного протягом такого звітного місяця майна поклажодавця з урахуванням даних актів приймання-передачі майна на зберігання.
Згідно з пунктом 4.6 договору податкові накладні (ПН) та розрахунки коригування кількісних та вартісних показників до них (РК) складаються поклажодавцем в електронній формі та отримуються зберігачем шляхом надсилання в електронному вигляді запиту до Єдиного реєстру податкових накладних (ЄРПН) відповідно до Податкового кодексу України.
Відповідно до пункту 7.1 у редакції додаткової угоди від 25.04.2019 № 14 договір набуває чинності з моменту підписання сторонами та діє до 17.06.2019.
За доводами позивача, на виконання умов договору зберігач протягом 2021-2022 років на адресу поклажодавця-2 відповідно до умов пункту 4.5 договору надсилав супровідні листи зі звітами про найменування та кількість використаного майна, а саме: від 26.02.2021 № 28АУ/02/2/835 на суму 13 928 602,92 грн з ПДВ, від 01.06.2021 № 28АУ/04/2у/2/1/2227 на суму 914 784,92 грн з ПДВ, від 02.07.2021 № 28АУ/04/2у/2/1/2660 на суму 1 342 534,06 грн з ПДВ, від 02.08.2021 № 28АУ/04/2у/2/1/3110 на суму 1 315 714,76 грн з ПДВ, від 31.08.2021 № 28АУ/04/2у/2/1/3559 на суму 1 164 512,98 грн з ПДВ, від 01.10.2021 № 28АУ/04/2у/2/1/4062 на суму 514 780,03 грн з ПДВ, від 03.11.2021 № 28АУ/04/2у/2/1/4606 на суму 463 799,26 грн з ПДВ, від 03.12.2021 № 28АУ/04/2у/2/1/5166 на суму 3 452 017,44 грн з ПДВ, від 11.01.2022 №28АУ/04/2у/2/1/155 на суму 1 760 789,56 грн з ПДВ, від 22.06.2022 № 28АУ/04/2у/2/1/1648 на суму 364 081,81 грн з ПДВ, від 22.06.2022 №28АУ/04/2у/2/1/1646 на суму 419 385,48 грн з ПДВ, від 22.06.2022 № 28АУ/04/2у/2/1/1647 на суму 278 574,95 грн з ПДВ, від 22.06.2022 № 28АУ/04/2у/2/1/1649 на суму 2 303 060,66 грн з ПДВ, від 19.07.2022 № 28АУ/04/2у/2/1/2040 на суму 170 515,78 грн з ПДВ, від 01.02.2022 № 28АУ/04/2у/2/1/503 на суму 516 183,96 грн з ПДВ, від 12.08.2022 № 28АУ/04/2у/2/1/2365 на суму 395 533,37 грн з ПДВ, від 19.09.2022 № 28АУ/04/2у/2/1/2831 на суму 2 400 021,07 грн з ПДВ, всього на загальну суму 31 704 893,57 грн, включаючи ПДВ у розмірі 5 284 149,14 грн.
Однак, як вказує позивач, в порушення пункту 4.6 договору податкові накладні відповідачем в порядку, передбаченому ПК України, зберігачу не надсилалися, та в ЄРНП не реєструвалися.
Оскільки, як зазначає позивач, зберігач використав частину майна, яке зберігав, прозвітував про це, та не оплатив його вартість, поклажодавець-2 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення зі зберігача вартості використаного майна у сумі 31 704 893,57 грн.
Господарський суд міста Києва 01.11.2022 у справі № 910/3800/22 виніс рішення про стягнення зі зберігача заборгованості в розмірі 31 704 893,57 грн, в якій наявне і ПДВ.
Вказане рішення, виконано КП «Київтеплоенерго» у повному обсязі, в добровільному порядку, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями, що долучені до матеріалів позовної заяви.
Відтак, як стверджує позивач, після добровільного виконання рішення суду у справі № 910/3800/22 щодо сплати вартості використаного майна в розмірі 31 704 893,57 грн, в тому числі ПДВ, та враховуючи відсутність реєстрації відповідачем податкових накладних, позивач отримав фактичні збитки в розмірі податкового кредиту на суму 5 284 149,14 грн, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.01.2026 у справі № 910/13855/25 (суддя Пукшин Л. Г.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.04.2026 (Скрипка І. М. - головуючий, судді: Шаратов Ю. А., Бестаченко О. Л.) у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що матеріали справи не містять доказів, що за спірним договором відбулася господарська операція, яка підпадає під кваліфікацію підпункту 14.1.202 пункту 14.1 статті ПК України та доказів вчинення з боку відповідача податкового правопорушення, а тому позивачем належними та допустимими доказами не доведено наявності всіх елементів складу господарського правопорушення, що унеможливлює покладення на відповідача обов`язку відшкодування збитків. Належних доказів, які в своїй сукупності дали суду підстави дійти протилежного висновку сторонами не представлено.
Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 14.01.2026 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.04.2026 у цій справі, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати ці рішення та постанову, постановити нове рішення. Судові втирати покласти на відповідача.
За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Скаржник наполягає на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалені без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування статей 73, 74, 76, 77, 86, 236- 238, 282 ГПК України стосовно обов`язковості встановлення обставин, що мають значення для справи і надання їм юридичної оцінки, та застосування пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, викладених у постановах Верховного Суду від 17.05.2023 № 910/5680/21, від 05.07.2023 № 916/731/21, від 15.06.2023 № 910/17401/21, від 21.07.2022 № 917/318/21, від 07.07.2022 № 904/8118/21, від 15.07.2021 № 906/601/20, від 30.11.2021, № 908/2690/20, від 21.12.2023 № 911/2133/19, від 19.12.2023 № 924/355/23, від 19.12.2023 № 911/1428/22, від 12.12.2023 № 904/4262/22, від 05.12.2023 № 912/978/22, від 05.12.2023 № 927/192/22, від 30.11.2023 № 911/2129/22, від 23.11.2023 № 917/991/22, від 21.11.2023 № 911/1203/21, від 14.11.2023 № 914/951/22 та від 14.12.2023 у справі № 913/645/21.
Скаржник також посилається на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 16.10.2024 у справі № 904/6044/20 (904/4625/22), відповідно до якої з аналізу змісту статті 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) істотними умовами договору позики є: розмір позики, тобто грошова сума або кількість предметів, які позикодавець тимчасово передає у власність позичальника; порядок передачі та повернення позики; строк позики, тобто визначений або невизначений проміжок часу, на який надається позика; порядок (процедура) передачі та повернення позики, тобто порядок надходження предмету позики у власність позичальника та порядок повернення предмета позики у власність позикодавця.
Позивач також наголошує, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 09.04.2020 у справі № 910/4962/18, в якій вказано, що відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Також, судами обох інстанцій не враховані висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 01.12.2023 у справі № 926/3347/22 стосовно того, що чинне законодавство не містить вимог щодо певних засобів доказування, якими можуть підтверджуватися обставини (факти), що стосуються реєстрації податкових накладних. Крім того, право позивача надавати докази щодо таких обставин (фактів) не може бути обмежене діями чи бездіяльністю контролюючого органу щодо проведення чи не проведення ним відповідної перевірки. В контексті доказування такої складової цивільного правопорушення як протиправна поведінка заподіювача збитків, відсутність матеріалів податкової перевірки (акта або рішення) відповідного контролюючого органу, не може звільняти продавця від відповідальності за завдані покупцю майнові збитки, а господарський суд у такому випадку має як самостійно оцінити надані докази, зокрема ті, що стосуються реєстрації податкових накладних, так і самостійно здійснити оцінку дій чи бездіяльності продавця, у тому числі щодо порушення ним податковогозаконодавства.
Позивач наголошує, що суди попередніх інстанцій помилково посилались на преюдиційне значення рішень у справі № 910/3800/22 та не врахували правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 23.05.2023 у справі № 910/8060/19, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 щодо застосування статті 75 ГПК України.
Відповідач у відзиві просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та постанову - без змін.
Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, Верховний Суд відхиляє ці доводи, а обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, у наведеному випадку не підтвердилися з огляду на таке.
Забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, суд, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Згідно із положеннями пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
При цьому згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики з вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції є запорукою дотримання принципу правової визначеності.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ.
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків суду касаційної інстанції в кожній конкретній справі. Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.
Колегія суддів також зазначає, що така підстава для касаційного оскарження як неврахування висновку Верховного Суду стосується саме застосування певної норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення/цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
При цьому посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє твердження скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16.10.2024 у справі № 904/6044/20 (904/4625/22) та від 09.04.2020 у справі № 910/4962/18, оскільки предмет позову, підстави позову, нормативно правове регулювання правовідносин та сама суть вказаних справ та справи № 910/13855/25 неподібні.
Так, на відміну від цієї господарської справи, у справі № 904/6044/20 (постанова від 16.10.2024), на яку посилається скаржник, розглядався спір про стягнення 1 458 069,00 грн зворотної фінансової допомоги. При цьому предметом касаційного перегляду була правомірність винесених попередніми судовими інстанціями рішень щодо наявності або відсутності правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Нива 2014» 1 458 069,00 грн, а також наявності / відсутності між сторонами договірних правовідносин, передачі грошових коштів, настання строку їх повернення, сплив позовної давності до пред`явлених вимог.
У справі № 910/4962/18 (постанова від 09.04.2020) розглядався спір про відшкодування майнової шкоди у вигляді вартості вантажного вагону у розмірі 570 000,00 грн, суми понесених витрат на визначення вартості вагону у розмірі 120,00 грн та суми упущеної вигоди у розмірі 343 575,48 грн. Вимоги позивача обґрунтовані тим, що після закінчення строку дії договору від 14.07.2016 № 07/16/14/01-Р відповідач як замовник послуг за цим договором не забезпечив збереження вагону № 66812140, що є власністю позивача, у зв`язку з чим відповідач повинен відшкодувати позивачу майнову шкоду у виді вартості такого вагону, суми понесених витрат на визначення вартості вагону та суми упущеної вигоди.
Натомість у цій справі розглядається спір про стягнення збитків у розмірі податкового кредиту на суму 5 284 149,14 грн.
Отже, правовідносини у зазначених справах № 904/6044/20 (904/4625/22), № 910/4962/18, на які посилається скаржник, та у справі № 910/13855/25, що переглядається, очевидно не є подібними, оскільки різняться за предметом позову, підставами позову та встановленими судами попередніх інстанцій фактичними обставинами, що свідчить про неподібність правовідносин у даних справах.
Разом з тим, посилання позивача на постанову Верховного Суду від 01.12.2023 № 926/3347/22 в якій розглядався спір про відшкодування збитків у сумі 3 518 307,60 грн, також відхиляються Судом, оскільки таку постанову прийнято судами з огляду на іншу фактично-доказову базу у відповідній справі.
Так у постанові від 19.04.2023 у справі № 926/3347/22 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду уточнила висновки Верховного Суду щодо тягаря доказування у спорі про стягнення збитків у вигляді суми неотриманого податкового кредиту та вкотре наголосила, що саме на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. Твердження позивача щодо наявності підстав для стягнення збитків, зокрема в контексті наявності збитків та їх розміру, протиправності поведінки заподіювача збитків та існування причинного зв`язку такої поведінки із заподіяними збитками, ураховуючи принципи змагальності, диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, підлягає доведенню саме позивачем. Хоча обов`язок відповідача зареєструвати податкову накладну (розрахунок коригування до податкової накладної) є обов`язком платника податку у публічно-правових відносинах, але саме невиконання цього обов`язку може завдати покупцю збитків. Обставини (факти), що стосуються реєстрації податкових накладних, можуть підтверджуватися не тільки матеріалами відповідної перевірки контролюючим органом, а й, зокрема, податковими накладними, розрахунками коригування тощо; господарський суд має повноваження самостійно надавати оцінку правомірності чи неправомірності дій чи бездіяльності відповідача, зокрема стосовно відповідності його дій чи бездіяльності при виконанні зобов`язання податковому законодавству України, якщо це необхідно для вирішення спору.
Скасовуючи рішення та постанову про відмову у задоволенні позову у справі № 926/3347/22 та направляючи справу на новий розгляд об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вказала, що суди не дослідили податкові накладні, не встановили їх змісту, тобто не встановили обставини, від встановлення яких залежить вирішення спору, внаслідок чого не встановили, чи дозволяють податкові накладні ідентифікувати господарські операції, а тому не надали жодної правової оцінки наявності чи відсутності помилок у податкових накладних, які є перешкодою для одержання позивачем податкового кредиту. Суди попередніх інстанцій також не встановили, чи повідомив позивач відповідача про помилки у податкових накладних (якщо такі були) та коли саме, як і не встановили, коли саме відповідач дізнався про ці помилки (якщо такі були), і чи мав ще відповідач на той час можливість їх виправити шляхом складення і реєстрації розрахунку коригування до податкової накладної, не пов`язаного із зміною суми компенсації вартості товарів/послуг.
Разом з цим, у цій справі суди попередніх інстанцій відмовляючи у задоволенні позовних вимог виходили з того, що матеріали справи не містять доказів, що за спірним договором відбулася господарська операція, яка підпадає під кваліфікацію підпункту 14.1.202 пункту 14.1 статті ПК України та доказів вчинення з боку відповідача податкового правопорушення, а тому позивачем належними та допустимими доказами не доведено наявності всіх елементів складу господарського правопорушення, що унеможливлює покладення на відповідача обов`язку відшкодування збитків. Належних доказів, які в своїй сукупності дали суду підстави дійти протилежного висновку сторонами не представлено.
При цьому спір у справі № 926/3347/22 стосувався виконання умов Типового договору про надання послуг із забезпечення збільшення частки виробництва електричної енергії з альтернативних джерел № 0285-09021. Натомість у справі № 910/13855/25 спір стосувався відшкодування збитків внаслідок неналежного виконання договору зберігання № 554-18, строк якого, як установлено судами попереднім інстанцій сплив 17.06.2019.
Отже, відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми та не свідчить про те, суд в застосував норму інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив), а неоднаковою фактично-доказовою базою, тобто за інших обставин, встановлених попередніми судовими інстанціями, і за іншими поданими сторонами та оціненими судами доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення.
Щодо посилань скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду щодо застосування статті 75 ГПК України, викладених у постановах Верховного Суду від 23.05.2023 у справі № 910/8060/19, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, колегія суддів звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц вказала, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ та з огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин справ, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі.
Аналіз висновків, викладених у судовому рішенні у справі № 910/13855/25, в якій подано касаційну скаргу, також не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених скаржником постановах, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням фактичних обставин, установлених судами попередніх інстанцій у кожній із справ. Саме ці обставини формують зміст правовідносин і зумовили ухвалення відповідних рішень, що виключає підстави вважати правовідносини у зазначених справах подібними.
Наведені скаржником посилання зводяться лише до цитування окремих абзаців тексту відповідних постанов суду касаційної інстанції, які містять буквальне відтворення змісту відповідних норм процесуального права без урахування правових висновків Верховного Суду у контексті конкретних фактичних обставин справи, що переглядається. Таке обґрунтування не може вважатися належним підтвердженням підстави для касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.
Суд звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних у матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Колегія суддів також виходить із того, що відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду висновки щодо застосування норм права суд формулює, виходячи з конкретних обставин справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц, від 04.07.2023 у справі № 373/626/17).
Касаційна інстанція відхиляє посилання скаржника щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновків про застосування норм матеріального та процесуального права, викладених у зазначених ним постановах Верховного Суду, у зв`язку з відсутністю подібності правовідносин.
Верховний Суд звертає увагу скаржника на те, що недостатньо лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права, обов`язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними.
Отже, Верховний Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду від 23.05.2023 у справі № 910/8060/19, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 на які покликається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у цій справі.
Скаржник також посилається на те, що суди не врахували вказівок Верховного Суду, викладених у постановах від 17.05.2023 № 910/5680/21, від 05.07.2023 № 916/731/21, від 15.06.2023 № 910/17401/21, від 21.07.2022 № 917/318/21, від 07.07.2022 № 904/8118/21, від 15.07.2021 № 906/601/20, від 30.11.2021, № 908/2690/20, від 21.12.2023 № 911/2133/19, від 19.12.2023 № 924/355/23, від 19.12.2023 № 911/1428/22, від 12.12.2023 № 904/4262/22, від 05.12.2023 № 912/978/22, від 05.12.2023 № 927/192/22, від 30.11.2023 № 911/2129/22, від 23.11.2023 № 917/991/22, від 21.11.2023 № 911/1203/21, від 14.11.2023 № 914/951/22 та від 14.12.2023 у справі № 913/645/21, щодо необхідності застосування приписів статей 73, 74, 76, 77, 86, 236-238, 282 ГПК України стосовно обов`язковості встановлення обставин, що мають значення для справи і надання їм юридичної оцінки, та пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також правових висновків Верховного Суду щодо застосування статті 75 ГПК України, викладених у постановах Верховного Суду від 23.05.2023 у справі № 910/8060/19, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17.
На думку скаржника, суди порушили норми статей 73, 74, 75, 76, 77, 86, 236-238, 282 ГПК України такого змісту:
- доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 73);
- кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів (стаття 74);
- належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76);
- обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються (стаття 77);
- статтею 86 цього ж Кодексу передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів);
- судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (стаття 236);
- при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин (пункти 1 - 3 частини першої статті 237);
- статті 238 і 282 цього Кодексу визначають зміст рішення та постанови;
- статті 75 ГПК України про звільнення від доказування обставин, встановлених рішенням суду в господарській справі, що набрало законної сили, у якій брали участь ті самі особи.
Ці норми права є загальними й універсальними, адже є нормами процесуального права, вміщеними у ГПК України, та застосування яких не залежить від категорії спорів, що розглядаються судами, а залежить від предмету доказування, доводів і аргументів сторін, які є вагомими і ключовими з точки зору доказів та обставин справи, і які впливають на кваліфікацію спірних правовідносин.
Як зазначалося вище, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Разом з тим, справи, визначені скаржником, і ця справа, враховуючи критерій подібності, не є подібними ні за предметом розгляду, ні за підставою та за нормативно-правовим регулюванням правовідносин, що виникли з різних підстав, ні за предметом доказування, ані за фактичними обставинами та доказами, які досліджувалися судами. Оскаржувані судові рішення не суперечить висновкам, викладеним у постановах, на які посилається скаржник.
Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) передбачає право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, беруться до уваги такі чинники: 1) існування «глибоких та довгострокових розходжень» у відповідній судовій практиці національних судів; 2) наявність у національному законодавстві механізмів подолання таких розбіжностей; 3) фактичне запровадження механізмів подолання розбіжностей і, якщо так, то 4) ефективність таких механізмів (висновок, викладений в ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 910/8130/17, від 30.06.2020 у справі № 908/2155/18, від 15.09.2020 у справі № 910/32643/15, від 14.09.2021 у справі № 757/7499/17-ц, від 22.02.2022 у справі № 663/3629/19, та постанові Верховного Суду від 23.08.2023 у справі № 910/8754/22).
Проте доводи скаржника з приводу порушення Конвенції не відповідають цим критеріям, позаяк не містять обґрунтувань, у чому вбачається складність застосування відповідних положень законодавства у цій правовій ситуації, невизначеність поставлених судом правових питань на нормативному рівні, неможливість подолання проблеми існуючими процесуальними механізмами. Адже, як вже зазначалося раніше, загалом доводи скаржника фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів, зокрема переконання суду щодо недоведеності позовних вимог, відсутності доказів, що за спірним договором відбулася господарська операція, яка підпадає під кваліфікацію підпункту 14.1.202 пункту 14.1 статті ПК України та доказів вчинення з боку відповідача податкового правопорушення, і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів.
У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 ГПК України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).
З огляду на викладене Верховний Суд констатує, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилася під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови з цих підстав.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
З огляду на те, що постанови суду касаційної інстанції, на які посилається скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, для касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій, ухвалені у неподібних цій справі правовідносинах, колегія суддів Верховного Суду, керуючись пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України, дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою КП «Київтеплоенерго».
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
УХВАЛИВ:
Касаційне провадження за касаційною скаргою Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» на рішення Господарського суду міста Києва від 14.01.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.04.2026 у справі № 910/13855/25 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення й оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ