Справа № 202/11094/22
Провадження № 2/202/13/2026
ІНДУСТРІАЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРА
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
09 жовтня 2026 року місто Дніпро
Індустріальний районний суд міста Дніпра в складі головуючого судді Марченко Н.Ю., за участю секретаря судового засідання Мартинюк С.В., представника позивача - адвоката Багмата П.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний нотаріус П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Бутова Алла Генрихівна, про визнання договору купівлі-продажу недійсним,
У С Т А Н О В И В:
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася з позовом, в якому зазначила, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 червня 2009 року, виданого Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради, їй належить квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
На підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 22.07.2022 приватним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Бутовою А.Г. у реєстрі за номером 3-339, належною їй квартирою заволодів ОСОБА_2 .
Зазначений договір купівлі-продажу нею не підписувався. Наміру продавати чи іншим чином відчужувати належну їй квартиру ніколи не мала. За даним фактом було розпочате кримінальне провадження.
За цих підстав позивач просить визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений 22.07.2022 року державним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Бутовою А.Г. та зареєстрований у реєстрі за № 3-339.
Ухвалою Індустріального районного суду міста Дніпра від 10 січня 2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито загальне позовне провадження.
Також ухвалою від 10 січня 2023 року в порядку забезпечення позову заборонено відчуження та передання в заставу чи інше обтяження квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Представником відповідача - адвокатом Морозом К.Т. був поданий відзив на позов, в якому він позов не визнав, покликаючись на те, що відповідач є добросовісним набувачем нерухомого майна. Договір купівлі-продажу квартири в установленому порядку був посвідчений нотаріусом, яким встановлено осіб, які підписали договір, перевірено їх дієздатність. Також нотаріусом було перевірено належність ОСОБА_1 нерухомого майна, яке є предметом договору. Таким чином, під час укладення та посвідчення договору купівлі-продажу були виконані всі передбачені законом вимоги.
Звертав увагу, що договір-купівлі продажу квартири від 22.07.2022 укладений у письмовій формі, нотаріально посвідчений, містить всі істотні умови договору, тобто відповідає нормам законодавства.
На момент укладення договору відповідач не знав і не міг знати хто підписує договір, адже особу продавця встановила нотаріус, що входить до її повноважень.
Тому відповідач вважав, що договір купівлі-продажу укладений саме позивачкою, яка мала при собі правовстановлюючі документи та паспорт громадянина України.
Також наголошував, що позивачем у позові не наведено підстав для визнання договору недійсним.
На думку представника відповідача, задоволення позовних вимог призведе до порушення прав відповідача як добросовісного набувача, на якого буде покладено індивідуальний і надмірний тягар, чим порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За цих підстав просив у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Позивач та її представник правом подати відповідь на відзив не скористалися.
Ухвалою від 08 грудня 2023 року підготовче провадження у справі було закрито.
Ухвалою від 13 червня 2024 року задоволено клопотання представника позивача про повернення на стадію підготовчого провадження.
Ухвалою від 09 травня 2025 року позивачу був установлений строк для оформлення позовної заяви та доданих до неї документів із дотриманням частини 2 статті 175 ЦПК України.
На виконання ухвали суду 20 травня 2025 року позивачем було подано належним чином оформлену позовну заяву разом із доданими до неї документами, в якій просить визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 22.07.2022 року.
Під час підготовчого провадження 20 грудня 2024 року у справі призначено судову почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено Дніпропетровському науково-дослідному інституту судових експертиз.
На вирішення експерта поставлені такі питання:
1.1 Чи виконаний підпис від імені ОСОБА_1 в графі «Підписи: ПРОДАВЕЦЬ» на зворотній сторінці примірнику договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 22.07.2022, який був вилучений слідчим в П`ятій дніпровській державній нотаріальній конторі, ОСОБА_1 чи іншою особою?
1.2 Чи виконаний рукописний текст « ОСОБА_1 » в графі «Підписи: ПРОДАВЕЦЬ» на зворотній сторінці примірнику договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 22.07.2022, який був вилучений слідчим в П`ятій дніпровській державній нотаріальній конторі, ОСОБА_1 чи іншою особою?
2.1 Чи виконаний підпис від імені ОСОБА_1 в графі «Підписи: ПРОДАВЕЦЬ» на зворотній сторінці примірнику договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 22.07.2022, який наданий відповідачем ОСОБА_2 , ОСОБА_1 чи іншою особою?
2.2 Чи виконаний рукописний текст « ОСОБА_1 » в графі «Підписи: ПРОДАВЕЦЬ» на зворотній сторінці примірнику договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 22.07.2022, який наданий відповідачем ОСОБА_2 , ОСОБА_1 чи іншою особою?
З урахуванням того, що клопотання про проведення експертизи окремих примірників договору було заявлено обома сторонами, витрати по оплаті експертизи покладено на сторін у рівних частках.
Після відібрання у судовому засіданні експериментальних зразків підпису та почерку ОСОБА_1 , а також витребування її вільних зразків підпису та почерку, ухвалою суду від 30 травня 2025 року матеріали цивільної справи були направлені до Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз для проведення судової почеркознавчої експертизи згідно з ухвалою суду від 20 грудня 2024 року, а провадження у справі на час проведення експертизи зупинено.
08 грудня 2025 року матеріали справи повернулися до суду без виконання експертизи через несплату відповідачем вартості експертизи у покладеному на нього розмірі. Водночас позивач оплату експертизи здійснила.
Ухвалою суду від 09 грудня 2025 року провадження у справі було поновлено.
Ухвалою суду від 03 березня 2026 року матеріали цивільної справи повторно направлені до Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз для проведення судової почеркознавчої експертизи, призначеної згідно з ухвалою суду від 20 грудня 2024 року.
При цьому судом уточнено порядок проведення та оплати експертизи, а саме: покладено на позивача ОСОБА_1 оплату за проведення експертизи в частині поставлених на вирішення експерта питань 1.1, 1.2; покладено на відповідача ОСОБА_2 оплату за проведення експертизи в частині поставлених на вирішення експерта питань 2.1, 2.2. Доручено експерту провести експертизу з тих питань, за дослідження яких відповідною стороною буде здійснено оплату. У разі здійснення оплати лише однією зі сторін провести експертизу в межах тих питань, оплату за дослідження яких покладено на таку сторону.
Провадження у справі на час проведення експертизи було зупинено.
24 липня 2026 року на адресу суду надійшов висновок експерта № 1128-26, складений за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи від 10.07.2026.
Ухвалою суду від 03 серпня 2026 року провадження у справі поновлено.
Ухвалою суду від 07 вересня 2026 року підготовче провадження у справі закрито та справу призначено до судового розгляду по суті на 29 вересня 2026 року.
В судовому засіданні представник позивача - адвокат Багмат П.Д. позов підтримав та наполягав на його задоволенні.
Відповідач ОСОБА_2 та його представник у судове засідання не з`явилися. Адвокатом Морозом К.Т. було повідомлено суд про розірвання з відповідачем договору про надання правової допомоги.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний нотаріус П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Бутова А.Г. в судове засідання не з`явилася, повідомлялася про розгляд справи.
Суд, з`ясувавши всі обставини справи та перевіривши їх доказами, доходить до висновку, що позов про визнання договору купівлі-продажу недійсним задоволенню не підлягає з наступних підстав:
Судом установлено, що на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 24 червня 2009 року Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради згідно з розпорядженням від 24.06.2009 за № 3/180-09, ОСОБА_1 належить на праві приватної власності квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Загальною площею 45,3 кв.м.
Право власності ОСОБА_1 на зазначене нерухоме майно зареєстроване 04.09.2009 Комунальним підприємством «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради (реєстраційний номер 28201719).
22.07.2022 державним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Бутовою А.Г. у реєстрі за номером 3-339 був посвідчений договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 45,3 кв.м.
У пункті 3 цього Договору зазначено, що продаж вчинено за 480 832 грн, які продавець отримав повністю від покупця до підписання цього договору. Продавець своїм підписом під цим договором підтверджує проведення зі сторони покупця повного розрахунку за продане вищевказане майно.
Відповідно до пункту 15 Договору цей договір складено сторонами, виготовлено нотаріусом за допомогою загальноприйнятих технічних засобів у двох примірниках, один з яких призначено для зберігання у справах нотаріальної контори, а другий, викладений на бланку нотаріальних документів, для покупця.
В грудні 2022 року позивач звернулася до поліції з заявою про вчинення кримінального правопорушення, а саме заволодіння невстановленими особами шахрайським шляхом з використанням підроблених документів належною їй квартирою АДРЕСА_2 .
Постановою старшого слідчого в ОВС СУ ГУНП в Дніпропетровській області від 02.12.2022 року ОСОБА_1 залучено до участі у кримінальному провадженні № 1202104[телефон приховано] як потерпілу.
Згідно з висновком експерта Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України № СЕ-19/104-22/3284-ПЧ від 24.02.2023 підпис від імені ОСОБА_1 у графі «Продавець» договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 22.07.2022 року виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою. Рукописний запис від імені ОСОБА_1 у графі «Продавець» договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 22.07.2022 року виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.
Згідно з висновком експерта Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз № 1128-26 від 10.07.2026 за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи на підставі ухвали суду підпис від імені ОСОБА_1 в графі «Підписи: ПРОДАВЕЦЬ» на зворотній сторінці примірнику договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 22.07.2022, який був вилучений слідчим в П`ятій дніпровській державній нотаріальній конторі, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням її справжнього підпису. Рукописний текст « ОСОБА_1 » в графі «Підписи: ПРОДАВЕЦЬ» на зворотній сторінці примірнику договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 22.07.2022, який був вилучений слідчим в П`ятій дніпровській державній нотаріальній конторі, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.
Питання чи виконаний підпис від імені ОСОБА_1 в графі «Підписи: ПРОДАВЕЦЬ» та рукописний текст « ОСОБА_1 » в графі «Підписи: ПРОДАВЕЦЬ» на зворотній сторінці примірнику договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 22.07.2022, який наданий відповідачем ОСОБА_2 , ОСОБА_1 чи іншою особою експертом не вирішувалися, оскільки оплата за проведення судової почеркознавчої експертизи від ОСОБА_2 не надходила.
Отже, в своєму позові позивач просить визнати договір купівлі-продажу квартири, посвідчений 22.07.2022 приватним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Бутовою А.Г. у реєстрі за номером 3-339, недійсним з тих підстав, що такий договір нею не підписувався та наміру продавати чи іншим чином відчужувати належну їй квартиру вона не мала.
При вирішення спору між сторонами суд керується таким:
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За змістом частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно з частиною 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частини 1, 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Частиною 1 статті 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов?язків.
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 205 ЦК України).
Відповідно до абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно з абзацом першим частини першої, частин другої та третьої статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.
За положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України).
Згідно з абзацом першим частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Відповідно до абзацу першого статті 638 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Тлумачення вищенаведених норм ЦК України свідчить, що обов`язковим елементом двостороннього правочину (в даному випадку купівлі-продажу) є дії його сторін щодо набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків, тобто правочин не може бути визнаний таким, що відбувся, без цілеспрямованих дій його сторін, які є вираженням їх волевиявлення.
Отже, основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.
Коли ж відсутній факт вираження волевиявлення стороною двостороннього правочину, можна говорити про відсутність обов`язкового суб`єкта цивільних правовідносин та, як наслідок, констатувати відсутність фактичної підстави для виникнення договірних правовідносин.
Тобто, на відміну від укладених правочинів, у цьому випадку не виникає самої можливості піддати юридичній оцінці об`єктивно відсутній юридичний факт (цілеспрямовану дію), існування якого було б зумовлено юридично значимим волевиявленням учасника цивільних правовідносин.
Натомість у випадку недійсності чи нікчемності правочину насамперед йдеться про юридичну кваліфікацію об`єктивно наявного та вираженого у певний спосіб волевиявлення суб`єкта права щодо виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин.
Таким чином, на відміну від неукладеного правочину, оспорюваний та нікчемний правочин є такими, що відбулися, а його сторони виразили своє волевиявлення на зміну цивільних правовідносин.
Конструкція частини третьої статті 203 ЦК України визначає наявність волевиявлення учасника правочину обов`язковим і безумовним елементом, додержання якого є необхідним для чинності правочину. При цьому таке волевиявлення має бути: 1) вільним; 2) відповідати внутрішній волі учасника правочину.
В пунктах 7.5-7.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зазначено, що порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Як у частині першій статті 215, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю на вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Отже, тлумачення частини третьої статті 203 ЦК України дає підстави стверджувати, що вона застосовується лише тоді, коли існує хоча б якесь волевиявлення учасника правочину. Якщо процес формування його волі відбувся під впливом (тиском) зовнішніх обставин чи факторів, які її деформують, за приписами частини першої статті 215 ЦК України це є підставою для визнання правочину недійсним.
Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін (постанова Верховного Суду України від 07 червня 2017 року у справі № 6-872цс17).
Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для цього виду договорів не вимагалася (абзац перший частини другої статті 639 ЦК України).
Підпис на правочині, для якого визначено обов`язкову письмову форму, виконує функцію підтвердження волевиявлення сторони, зафіксованого у тексті цього правочину. При цьому підпис є обов?язковим атрибутом письмової форми правочину.
З огляду на зміст частини четвертої статті 203, частини першої статті 215, частини першої статті 218 ЦК України закон не пов`язує недійсність правочину з недотриманням установленої для нього обов`язкової письмової форми, частиною якої є підпис сторін.
Водночас укладеність договору пов`язується з досягненням сторонами згоди з усіх істотних його умов (див. частину першу статті 638 ЦК України). Належним підтвердженням досягнення сторонами згоди щодо визначених у договорі умов є, зокрема, їх підписи.
Абзац другий частини першої статті 218 ЦК України визначає право заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину та встановлює, що такий факт може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, окрім показань свідків.
Відповідно до частини другої статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Тобто ЦК України передбачає можливість вважати дійсним договір, укладений з дефектами його письмової форми, зокрема й підпису, за таких умов: 1) узгодження сторонами його істотних умов, що також включає в себе волевиявлення сторін на укладення відповідного договору; 2) виконання чи часткове виконання сторонами умов договору. Розглядаючи подібні спори, суди повинні з`ясовувати, чи існує підтвердження укладення і виконання такого договору. Якщо існує, то є підстави вважати такий договір дійсним і обов`язковим для сторін, якщо ні - то договір є неукладеним.
Наведене узгоджується з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від установлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами.
На переконання Великої Палати Верховного Суду, засоби, визначені абзацом другим частини першої статті 218 ЦК України, можуть бути використані також для доведення факту вчинення правочину, що сприятиме захисту права іншої сторони правочину, який фактично відбувся, від зловживань у вигляді оспорювання факту вчинення цього правочину лише з огляду на відсутність підпису.
Неукладеність договору у зв?язку з недотриманням установленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину волевиявлення на його укладення, про що може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).
Отже, відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Підсумовуючи викладене, відсутність (підроблення) підпису сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення, свідчить про неукладеність такого правочину.
Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним у силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів, щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину, або ж їх відновлювати.
З огляду на наведене вище, нотаріально посвідчений правочин купівлі-продажу нерухомого майна, який від імені продавця підписаний сторонньою особою та при нотаріальному посвідченні якого використано викрадені документи, а особу продавця встановлено на підставі підробленого документа, за умови невстановлення факту зловживання з боку продавця своїми правами потрібно кваліфікувати як неукладений.
Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що недотримання письмової форми правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, в частині його підписання свідчить про його неукладеність, тоді як недотримання вимог щодо його обов`язкового нотаріального посвідчення - про його нікчемність.
Формальна визначеність процедур із вчинення нотаріальних дій є фундаментом забезпечення публічної достовірності самого факту укладення нотаріально посвідченого договору та його змісту.
При цьому нотаріальне посвідчення правочину може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 ЦК України (частина третя статті 209 ЦК України). До таких вимог відноситься й дотримання форми правочину, встановленої законом.
Тобто нотаріальне посвідчення є наступним і фінальним етапом офіційного фіксування вже вираженої волі сторін після узгодження ними всіх необхідних умов, з якими закон пов`язує чинність (укладеність) правочину.
Отже, за відсутності такого обов`язкового атрибуту письмового договору, як підписи сторін, він не підлягає нотаріальному посвідченню.
Факт нотаріального посвідчення договору, який не містить підпису сторони (чи містить підроблений підпис), не впливає на чинність (укладеність) такого договору, який за своєю природою є неукладеним.
Щодо належного способу захисту права особи, право власності на майно якої було зареєстровано за іншою особою внаслідок реалізації положень неукладеного договору, то Велика Палата Верховного Суду вважає, що належним способом захисту права особи, майно якої вибуло з її законного володіння за неукладеним договором купівлі-продажу, є віндикаційний позов - витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача.
Так, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
Також позов не може містити вимогу, у якій ідеться про предмет спору, що відсутній (не існує); реституція ж як спосіб захисту застосовується для повернення виконаного за правочином, а не в тому разі, коли жодного виконання не відбувалося.
У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.
Порушенням права у такому випадку є не саме по собі існування письмового тексту правочину, волевиявлення позивача щодо якого не було, а вчинення конкретних дій, які порушують право позивача (наприклад, реєстрація права власності на належне йому майно за іншою особою, чи зайняття та використання іншою особою приміщення позивача за відсутності встановлених для цього правових підстав).
Протилежне тлумачення означало б, що суд надає документу, підробку якого встановлено належним чином, статус дійсного, визнає настання відповідних правових наслідків за відсутності як волевиявлення, так і інших законних підстав для цього та покладає на особу нічим не обґрунтований обов`язок застосувати для уникнення настання правових наслідків за підробленим документом ті самі способи захисту, що й в умовах, коли правочин дійсно вчинено, а його правомірність презюмується.
Наведене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21).
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).
Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18, пункти 43, 89).
Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).
З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).
Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його фактичним володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді й далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.
Відтак, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, й далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.
Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) дійшла висновку, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (пункт 72 вказаної постанови).
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Отже, якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника за неукладеним договором купівлі-продажу, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, власник такого майна може витребувати його із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 ЦК України. При цьому відсутністю правової підстави в цьому випадку потрібно розуміти: реєстрацію спірного нерухомого майна за стороною неукладеного правочину; реєстрацію спірного майна за третьою особою на підставі правочину, укладеного всупереч нормам чинного законодавства.
У разі, якщо спірне нерухоме майно надалі відчужене за відплатним договором, і сторона цього договору не знала і не могла знати про відсутність у продавця права його відчужувати, у зв`язку із чим така особа є добросовісним набувачем, спірне нерухоме майно також може бути витребуване його власником відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, оскільки таке майно вибуло з володіння власника (законного володільця) не з його волі (за неукладеним правочином).
Наведене також узгоджується з положеннями статті 330 ЦК України, згідно з якими, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Крім цього, необхідно враховувати, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.
Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.
Отже, власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред?явлення віндикаційного позову [про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)] без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).
З урахуванням наведених мотивів Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 травня 2020 року у справі № 911/1693/18, за змістом яких підписання договору купівлі-продажу невстановленою особою від імені продавця є підставою для визнання такого договору недійсним згідно із статтями 203, 215 ЦК України.
Також Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2022 року у справі № 335/8468/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 753/15818/19, згідно з якими непідписання правочину однією з його сторін свідчить про недотримання як письмової форми договору, так і, відповідно, норм закону щодо нотаріального посвідчення правочину, укладеного між указаними в ньому сторонами, наслідком чого є нікчемність такого правочину.
При цьому Велика Палата Верховного Суду підтримала раніше викладені нею правові висновки в постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), згідно з якими:
«Як у частині першій статті 215, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто про випадки, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним не виникли.
За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Отже, наслідком непідписання письмового правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, його стороною, за відсутності доказів фактичного вчинення такого правочину (вираження сторонами волевиявлення на його укладення, узгодження істотних умов або його виконання сторонами), є його неукладеність».
Таким чином Велика Палата Верховного Суду у пунктах 232-240 постанови від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 зробила висновок щодо застосування статей 218, 387/388, 638 ЦК України та їх співвідношення зі статтями 203, 215, 216, 220 ЦК України у подібних правовідносинах, згідно з яким:
«Основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об?єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.
Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов?язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність.
Таким чином, неукладеність договору у зв?язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).
Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв?язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати.
Правовий наслідок, передбачений частиною першою статті 220 ЦК України, недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договору у виді нікчемності такого правочину застосовується лише щодо правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 ЦК України, зокрема щодо його форми, що включає в себе його підписання сторонами.
Факт нотаріального посвідчення такого правочину не свідчить про дотримання сторонами письмової форми правочину, невід`ємним реквізитом якої є підписи сторін, та не змінює правового наслідку неузгодження сторонами правочину його істотних умов у виді його неукладеності.
Власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову [про витребування майна з чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)], без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).
Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом, зокрема за неукладеним правочином».
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд приймає до уваги, що за обставинами цієї справи позивач ОСОБА_1 з 24 червня 2009 року володіла на праві власності квартирою АДРЕСА_2 , яка стала предметом договору купівлі-продажу від 22 липня 2022 року, сторонами якого зазначено позивачку ОСОБА_1 (як продавця) та відповідача ОСОБА_2 (як покупця).
Разом із тим, як установлено судом та підтверджено належними доказами, а саме висновками експертів Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України № СЕ-19/104-22/3284-ПЧ від 24.02.2023 та Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз № 1128-26 від 10.07.2026 за результатами проведення почеркознавчої експертизи, підпис та рукописний текст від імені ОСОБА_1 у примірнику договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 22.07.2022, який вилучений у П`ятій дніпровській державній нотаріальній конторі, виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою.
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до частин 1, 5-6 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина 2 статті 78 ЦПК України).
Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частин 1-3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зазначено, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Відповідно до частини першої статті 102 ЦПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.
Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.
Згідно частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
Відповідно до частини 1 статті 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.
Заперечуючи проти обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а саме покликаючись на те, що договір купівлі-продажу від 22 липня 2022 року був укладений саме позивачкою ОСОБА_1 , відповідач та його представник будь-яких доказів на підтвердження своїх тверджень суду не надали.
Як зазначено вище, у справі судом була призначена почеркознавча експертиза, на вирішення якої за клопотанням представника відповідача поставлені питання щодо виконання підпису та рукописного тексту в графі «Продавець» примірнику договору купівлі-продажу квартири від 22.07.2022, наданого відповідачем ОСОБА_2 , ОСОБА_1 чи іншою особою.
Водночас відповідач вартість експертизи не сплатив. Тим самим відповідач ухилився від участі в експертизі, у зв`язку з чим експертиза в цій частині експертом не проведена.
При цьому суд звертає увагу, що згідно з Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, тексти договорів, заяв, на яких нотаріусом засвідчується справжність підпису, за винятком заяв у електронній формі заяв та примірників документів, що залишаються у справах нотаріуса, а також дублікатів нотаріальних документів, викладаються на спеціальних бланках нотаріальних документів з лицьового та зворотного боку цих бланків . У разі якщо документ викладено на спеціальному бланку нотаріальних документів, на примірнику документа, що залишається у справах нотаріуса, нотаріус після посвідчувального напису у правому нижньому куті аркуша зазначає серію та номери використаних на нотаріальну дію спеціальних бланків нотаріальних документів. Перед підписанням документа нотаріус зобов`язаний забезпечити ознайомлення зі змістом документа сторін (учасників). При вчиненні нотаріальних дій, що потребують прикладення власноручного підпису осіб, нотаріус перевіряє справжність підпису цих осіб шляхом здійснення ними підпису у його присутності. Встановлення їх особи здійснюється за документами, визначеними Законом України «Про нотаріат». письмові правочини, що посвідчуються нотаріально, виготовляються нотаріусом не менше ніж у двох примірниках, один з яких залишається у матеріалах нотаріальної справи. У сі примірники підписуються учасниками правочину та мають силу оригіналу, у тому числі примірник, який зберігається у справах нотаріуса. П освідчувальний напис вчинюється на всіх примірниках правочину (п. 1-4 Глави 9 Розділу І, п. 2 Глави 1 Розділу ІІ Порядку).
Отже, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, приймаючи до уваги, що договір купівлі-продажу складено у двох примірниках, які підлягали підписанню всіма учасниками правочину, а згідно з висновками експертів № СЕ-19/104-22/3284-ПЧ від 24.02.2023 та № 1128-26 від 10.07.2026 підпис та рукописний текст від імені ОСОБА_1 у примірнику договору купівлі-продажу квартири, який вилучений у державній нотаріальній конторі, виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою, з урахуванням того, що відповідач ухилився від проведення експертизи свого примірника договору, суд знаходить доведеним, що позивач договір купівлі-продажу належної їй квартири від 22.07.2022, не підписувала.
Виходячи з наведених обставин, оскільки договір купівлі-продажу квартири від 22 липня 2022 року позивач не підписувала, підпис продавця на договорі виконаний іншою невстановленою особою, участь позивача в укладенні такого правочину не доведена, суд кваліфікує цей договір як неукладений, оскільки позивач як законна власниця майна фактично не була учасником спірних правовідносин купівлі-продажу та не виражала своєї волі на відчуження належної їй квартири.
Поряд із цим відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Проте такий захист має здійснюватися виключно у способи, які є ефективними та передбаченими законом (стаття 5 ЦПК України, стаття 16 ЦК України).
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов?язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19, від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18.
Тому при розгляді справи суд керується обов?язковими для застосування висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 27.11.2024 року у справі № 204/8017/17, а також розвинутими у постанові від 13.05.2026 року у справі № 456/252/22.
Зокрема Велика Палата Верховного Суду чітко зазначила, що ні недійсність правочину, ні факт його неукладеності не можуть бути предметом окремої позовної вимоги, оскільки такі вимоги самі по собі не приводять до реального захисту чи відновлення порушеного права власності.
Факт неукладеності договору встановлюється судом безпосередньо у мотивувальній частині судового рішення під час оцінки доказів (висновку експертизи) як обґрунтування для задоволення належних вимог.
Відчуження нерухомого майна за неукладеним договором потрібно розглядати як вибуття такого майна з володіння власника не з його волі.
Отже, у цьому конкретному випадку належним способом захисту прав позивачки є витребування спірної квартири у відповідача на підставі статті 388 ЦК України, оскільки рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким, що передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Але позивачем таких позовних вимог у цій справі не заявлялося.
Враховуючи вищенаведене, встановивши, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , сторонами якого зазначено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , є неукладеним внаслідок того, що позивач не була учасником правовідносин купівлі-продажу, такий договір не підписувала, своєї волі на відчуження належної їй квартири не виражала, суд, розглядаючи справу в межах заявлених вимог, доходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання цього договору купівлі-продажу недійсним необхідно відмовити.
При цьому позивач не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом, заявивши належні позовні вимоги, які відповідають порушеному праву.
У зв`язку з відмовою в позові суд не надає оцінки доводам відповідача щодо пропорційності втручання у його права як набувача за договором у разі витребування спірного нерухомого майна на користь позивачки.
Відповідно до частин 1, 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки в позові відмовлено, понесені судові витрати позивачу не відшкодовуються.
Керуючись ст. 258-259, 263-265 ЦПК України, суд
У Х В А Л И В:
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний нотаріус П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Бутова Алла Генрихівна, про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовити.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити рішення суду в апеляційному порядку повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Наталія Марченко