ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 жовтня 2026 року місто Київ
Справа № 755/10682/22
Апеляційне провадження № 22-ц/824/11986/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Желепи О.В., суддів: Поліщук Н.В., Соколової В.В.,
за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Костинюк Дар`єю Василівною, на рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 квітня 2026 року (ухвалено у складі судді Петрова Д.В.)
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором позики
ВСТАНОВИВ
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2022 року позивач звернувся до суду із цим позовом, який обґрунтовував тим, що 16 жовтня 2020 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 у борг 20 000 доларів США та 18 000 Євро, що підтверджується власноручно складеною відповідачем розпискою. За змістом цієї розписки відповідач зобов`язався повернути отримані кошти до 20 грудня 2020 року. Передача коштів відбулася у присутності свідка ОСОБА_3 .
Також 22 грудня 2020 року ОСОБА_1 отримав від нього у борг 8 000 доларів США та 2 000 євро, про що відповідачем складено окрему розписку із зобов`язанням повернути кошти до 23 березня 2021 року. Передача коштів також відбулася у присутності свідка ОСОБА_3 .
Посилаючись на те, що відповідач у визначені розписками строки кошти не повернув, позивач, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог (т. 1 а. с. 192), просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за розписками від 16 жовтня 2020 року та 22 грудня 2020 року в загальному розмірі 28 000 доларів США і 20 000 євро, а також 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Подільський районний суд міста Києва рішенням від 16 квітня 2026 року позов задовольнив частково та вирішив стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 :
- заборгованість за розпискою від 16.10.2020 у розмірі 20 000 доларів США та 18 000 Євро;
- заборгованість за розпискою від 22.12.2020 у розмірі 8 000 доларів США та 2 000 Євро;
- 3 % річних за розпискою від 16.10.2020 у розмірі 706,80 доларів США та 636,12 Євро;
- 3 % річних за розпискою від 22.12.2020 у розмірі 221,59 доларів США та 55,40 Євро.
У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 14 270,26 грн.
Суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами виникли правовідносини за договорами позики, укладення яких та факт передання коштів підтверджуються розписками від 16 жовтня 2020 року та 22 грудня 2020 року. Оригінали розписок були надані представником позивача для огляду суду, а їх перебування у позивача як кредитора суд з огляду на усталену практику Верховного Суду оцінив як підтвердження невиконання відповідачем обов`язку з повернення позики.
Посилання відповідача на те, що спірні розписки прикривали інші правовідносини, пов`язані з інвестуванням коштів у діяльність з обігу криптовалют, суд визнав недоведеними, зазначивши, що з наданого листування між сторонами та матеріалів, витребуваних у АТ «ПУМБ», неможливо встановити, що дійсна воля сторін була спрямована не на укладення договорів позики, а на оформлення інших правовідносин. Банківські перекази, на які посилався відповідач, не містять призначення платежу, яке б підтверджувало повернення позики або інший характер спірних правовідносин.
Водночас суд частково задовольнив вимоги про стягнення 3 % річних, врахувавши пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, за яким у період дії воєнного стану позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦК України. Тому 3 % річних підлягають нарахуванню лише до 23 лютого 2022 року.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальненні доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Не погодившись із таким рішення, представник відповідача - адвокат Костинюк Д.В. 15 травня 2026 року подала апеляційну скаргу, у якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував фактичні обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права та допустив порушення норм процесуального права, а також дійшов висновків, які не відповідають фактичним обставинам справи та наявним у матеріалах доказам.
Зазначає, що суд формально виходив із наявності розписок, однак не встановив справжню правову природу правовідносин сторін, оскільки спірні розписки не підтверджують існування між сторонами саме договорів позики, а були складені для оформлення фактичних відносин, пов`язаних із переданням коштів для інвестування у діяльність з обігу криптовалют.
Вказує, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доводам про удаваність правочинів, не врахував положення статей 202, 203, 235 ЦК України, не встановив дійсної волі сторін та не з`ясував, чи не були розписки складені з метою приховання інших правовідносин.
Звертає увагу, що позивач на час складення розписок мав обов`язок щодо декларування, зокрема коштів, позичених третім особам, та коштів, які не сплачені третіми особами і строк сплати яких настав відповідно до умов правочину (сума яких перевищує 100 000 грн). Проте не зазначення таких відомостей у деклараціях свідчить про відсутність позикової природи розписок та боргового характеру коштів, чого суд першої інстанції не врахував та оцінки не надав.
Вважає, що, окрім іншого, відносини між сторонами мали характер доручення, відповідно до якого відповідач діяв в інтересах позивача будучи посередником між ним та третьою особою щодо інвестиційної діяльності, від якої позивач отримував регулярний дохід.
Посилається на порушення судом норм процесуального права, зокрема через неповне дослідження доказів, відмову в допиті позивача, його дружини та в застосуванні приводу свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , неналежне повідомлення відповідача і його представника про окремі судові засідання, що призвело до порушення права відповідача на участь у розгляді справи.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
Позивач відзиву на апеляційну скаргу не подав.
Позиція учасників справи, які з`явилися в судове засідання
У судових засіданнях 07 липня 2026 року, 29 вересня 2026 року представники відповідача - адвокати Костинюк Д.В. та Мазур Т.В. доводи апеляційної скарги підтримали в повному обсязі, просили їх задовольнити з підстав, викладених у ній.
Представник позивача - адвокат Олійник В.Б. проти апеляційної скарги заперечував, просив її відхилити з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд установив, що 16.10.2020 ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 в борг 20 000 тисяч доларів США та 18 000 Євро, що підтверджується власноручно складеною ОСОБА_1 розпискою. Згідно тієї ж розписки, ОСОБА_1 взяв на себе зобов?язання повернути отримані в борг кошти до 20.12.2020. Передача коштів відбулась в присутності свідка ОСОБА_3 . Станом на дату подачі позову Відповідач своїх зобов?язань не виконав, отримані в борг кошти не повернув. Крім того, 22.12.2020 ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 в борг 8 000 тисяч доларів США та 2 000 тисячі Євро, що підтверджується власноручно складеною ОСОБА_1 розпискою. Отримані кошти відповідач зобов?язався повернути до 23.03.2021.
Факт отримання грошових коштів відповідачем підтверджується борговим документом - розпискою, копія якої наявна у матеріалах справи та надавалась в оригіналі у судовому засіданні.
З наданих відповідачем матеріалів, включаючи листування між позивачем та відповідачем та витребуваних судом матеріалів у АТ «ПУМБ», з яких вбачається, що відповідач здійснював перерахунок коштів, в яких не зазначається з якою метою був здійснений перерахунок коштів, не підтверджують у достатньому обсязі, що дійсна воля сторін була спрямована не на укладення договору позики.
Заборгованість за розпискою від 16.10.2020 у розмірі 20 000 тисяч доларів США та 3% річних у розмірі 706,80 доларів США, 18 000 тисяч Євро та 3% річних у розмірі 636,12 Євро.
Заборгованість за розпискою від 22.12.2020 у розмірі 8 000 доларів США та 3% річних у розмірі 221,59 доларів США, а також 2 000 Євро та 3% річних у розмірі 55,40 Євро.
Позиція суду апеляційної інстанції
Заслухавши доповідь головуючого судді Желепи О.В., пояснення представників сторін, переглянувши справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
За приписами частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та відзиві на неї.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення відповідає цим вимогам закону враховуючи таке.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За приписами частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.
Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того самого роду та такої самої якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
За змістом частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у такій самій сумі, що була передана йому позикодавцем, у строк та в порядку, встановлених договором.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц зазначено, що розписка позичальника є доказом не лише укладення договору позики, а й передання грошової суми позичальнику. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суд повинен установлювати справжню правову природу відносин сторін, оцінювати зміст документа та всі інші наявні докази у їх сукупності.
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21 звернула увагу на те, що у разі, коли боргова розписка складена власноручно позичальником, а її оригінал перебуває у позикодавця, простого заперечення факту одержання коштів недостатньо, а відповідні заперечення мають бути доведені особою, яка їх заявляє.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтями 76-78 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення учасників справи; належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування; обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
За статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 виникли правовідносини з договорів позики, а надані позивачем розписки від 16 жовтня 2020 року та 22 грудня 2020 року підтверджують як факт одержання відповідачем грошових коштів, так і взяття ним на себе обов`язку повернути визначені у цих документах суми у встановлені строки.
Так, зі змісту розписки від 16 жовтня 2020 року вбачається, що ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 у борг 20 000 доларів США та 18 000 євро та зобов`язався повернути ці кошти до 20 грудня 2020 року.
За розпискою від 22 грудня 2020 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 у борг 8 000 доларів США та 2 000 євро і зобов`язався повернути їх до 23 березня 2021 року.
Таким чином, обидві розписки містять характерні для договору позики істотні ознаки, зокрема визначення позивача як особи, від якої отримані кошти, конкретну суму одержаних коштів, їх одержання саме у борг та безумовний обов`язок відповідача повернути еквівалентну суму у визначений строк. При цьому ані зі змісту розписок, ані з інших належних та допустимих доказів не вбачається, що повернення зазначених сум ставилося в залежність від результату будь-якої інвестиційної діяльності, прибутковості операцій із криптовалютою, отримання доходу третьою особою чи від настання будь-якої іншої події.
Основні доводи апеляційної скарги зводяться до того, що спірні розписки нібито не відображають справжньої волі сторін, оскільки фактично позивач передавав відповідачу кошти для подальшого інвестування у діяльність, пов`язану з обігом криптовалют, а відповідач виступав посередником між позивачем та ОСОБА_4 , який безпосередньо здійснював відповідні операції.
Колегія суддів такі доводи відхиляє.
За приписами статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц вказано, що: «удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину».
Сторона, що заявляє про удаваність правочину має довести: а) факт укладання правочину, що, на його думку, є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17, від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17.
З огляду на викладене колегія суддів зауважує, що встановлення тієї обставини, що сторони одночасно або в суміжний період могли перебувати також в інших майнових, інвестиційних чи особистих відносинах, саме собою не свідчить про удаваність кожного укладеного між ними правочину, оскільки для такого висновку необхідно встановити зв`язок цих інших правовідносин саме з конкретними сумами, переданими за розписками від 16 жовтня та 22 грудня 2020 року, а також спільну волю сторін на те, що зафіксований у розписках безумовний обов`язок повернення коштів насправді ними не погоджувався.
Таких доказів матеріали справи не містять.
Колегія суддів ввраховує, що надане стороною відповідача листування між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 дійсно містить відомості, які можуть свідчити про обговорення між ними питань, пов`язаних з інвестуванням, криптовалютою, прибутковістю певних операцій та перерахуванням коштів. Водночас із такого листування неможливо достовірно встановити, що предметом відповідних розмов були саме грошові кошти у розмірі 20 000 доларів США і 18 000 євро, одержані за розпискою від 16 жовтня 2020 року, або 8 000 доларів США і 2 000 євро, одержані за розпискою від 22 грудня 2020 року.
У листуванні відсутня достатня ідентифікація зазначених розписок, відсутнє погодження сторонами зміни передбаченого ними обов`язку повернення коштів, не встановлені умови участі позивача у конкретному інвестиційному проєкті, його частка у прибутках та збитках, порядок розподілу ризиків, конкретний об`єкт інвестування або погодження того, що передані відповідачу за спірними розписками кошти можуть не повертатися у разі збитковості відповідної діяльності.
Таким чином, указане листування може підтверджувати існування між сторонами певних інших фінансових чи інвестиційних відносин, однак не дає достатніх підстав ототожнити такі відносини із правовідносинами, оформленими двома спірними розписками.
Подібні мотиви використані і судом першої інстанції при дослідження доводів відповідача про удаваний характер розписок та формуванні висновку про відсутність доказів того, що сторони мали спільний намір оформити інші, а не позикові правовідносини. Тому доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції взагалі не перевірив доводи щодо удаваності розписок, не відповідає змісту оскаржуваного рішення.
Також не спростовують таких висновків і відомості, надані АТ «ПУМБ».
Так, із наданої банком виписки встановлено внесення ОСОБА_1 готівкових коштів на картковий рахунок ОСОБА_2 18 листопада 2020 року у сумі 2 280 доларів США, 22 грудня 2020 року 2 517 доларів США, 21 січня 2021 року 3 500 доларів США, 03 березня 2021 року 2 830 доларів США та 10 березня 2021 року 410 доларів США.
Разом з тим із виписки можна встановили лише сам факт перерахування коштів між сторонами, оскільки призначення відповідних платежів не зазначене (внесення готівки на картковий рахунок), а тому з них неможливо встановити правову підставу кожного перерахування та, зокрема, дійти висновку, що такі кошти були часткою прибутку саме від інвестування грошових сум, переданих за спірними розписками.
Порівняння дат та сум платежів із повідомленнями у листуванні, здійснене самою стороною відповідача, є її інтерпретацією цих доказів, але не усуває відсутності об`єктивних даних, які б пов`язували відповідні платежі саме з двома спірними розписками та підтверджували існування будь-якого іншого конкретного договору замість визначеної позики.
Колегія суддів також враховує, що у постанові Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 370/1170/20 відповідач також стверджував, що передані йому кошти були пов`язані зі спільним бізнесом. При цьому розписка передбачала сплату п`яти процентів щомісячно, проте Верховний Суд погодився з висновком про виникнення позикових правовідносин та наголосив, що мета подальшого використання одержаних у позику коштів не змінює правової природи розписки за відсутності доказів їх передання саме для спільної господарської діяльності сторін.
Близькими до обставин цієї справи є висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 04 червня 2025 року у справі № 127/34793/23, у якій позичальник стверджував, що кошти одержувалися не у позику, а як вкладення з метою отримання прибутку від операцій з криптовалютою. Матеріали справи містили також відомості про належний відповідачу криптогаманець та значний рух криптовалюти USDT. Незважаючи на це, Верховний Суд погодився з кваліфікацією правовідносин як позики, оскільки боргова розписка прямо засвідчувала одержання коштів у борг та обов`язок їх повернути, а належних доказів існування між сторонами іншого правовідношення, яке пояснювало б складення такої розписки, надано не було.
У постанові Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 308/7037/17 відповідач також наполягав, що кошти були інвестицією у спільну діяльність, розписка лише гарантувала повернення вкладення, сторони погодили отримання та розподіл прибутку, а позивачу фактично здійснювалися виплати, які відповідач називав прибутком. Проте Верховний Суд погодився з висновком про відсутність доказів того, що обидві сторони, складаючи борговий документ, мали спільний намір приховати договір про спільну діяльність.
У цій справі спірні розписки не містять жодної умови про спільний проєкт, інвестування, криптовалюту, розподіл прибутку чи збитків, спільне несення ризику або залежність повернення основної суми від результату діяльності третьої особи. Навпаки, вони встановлюють особистий та безумовний обов`язок ОСОБА_1 повернути ОСОБА_2 конкретні суми у конкретні строки.
За таких обставин, у матеріалах справи відсутня сукупність належних, допустимих та взаємопов`язаних доказів, яка дозволяла б дійти переконливого висновку про те, що саме розписки від 16 жовтня та 22 грудня 2020 року були складені обома сторонами з метою приховання іншого погодженого ними правочину. Сам факт існування між сторонами інших фінансових відносин або використання відповідачем одержаних коштів для операцій з криптовалютою не змінює правової підстави, на якій ці кошти були передані йому позивачем.
Посилання на те, що ОСОБА_2 у відповідний період був суддею, у зв`язку з чим, за версією відповідача, сторони нібито свідомо оформили інвестиційні правовідносини у вигляді позики, щоб не відображати справжній характер операції у декларації позивача є неспроможними, оскільки наведена обставина передусім є поясненням відповідачем можливого мотиву, з якого, на його думку, могла бути складена розписка. Проте припущення щодо такого мотиву не є доказом спільної волі обох сторін приховати інший конкретний правочин.
Верховний Суд у постанові Об`єднаної палати від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц виходив із необхідності встановлення узгодженої волі обох учасників удаваного правочину, а не лише припущення про можливу зацікавленість одного з них у певному способі документального оформлення відносин.
Колегія суддів також оцінює посилання відповідача на відсутність відомостей про спірні боргові вимоги у деклараціях позивача, оскільки у постанові Верховного Суду від 29 травня 2026 року у справі № 752/20240/13-ц зазначено, що суд у цивільній справі не здійснює перевірку правильності заповнення декларації замість уповноваженого на це органу, однак зобов`язаний оцінити сам факт незазначення відповідних відомостей у декларації, якщо сторона посилається на нього як на доказ на підтвердження своєї позиції.
Навіть виходячи з припущення на користь відповідача, що відповідні майнові права за наявності встановлених законом умов підлягали відображенню у деклараціях позивача та не були ним зазначені, сам цей факт не свідчить ані про відсутність договорів позики як цивільно-правових правочинів, ані про те, що замість них сторони насправді уклали договори інвестування чи доручення.
Декларація особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування не є документом, укладення або зміст якого створює цивільно-правове зобов`язання між позикодавцем та позичальником, а відображення відповідного активу в декларації не є передбаченою статтями 1046, 1047 ЦК України умовою виникнення договору позики. Відсутність задекларованого надання позики може бути врахована судом як непряма обставина, проте вона не спростовує безпосередній письмовий доказ виникнення боргового зобов`язання якими є власноруч складені відповідачем розписки, які містять одержання конкретних сум у борг та обов`язок їх повернути у визначені строки.
При цьому відповідачем не надано доказів, які б поєднували факт не зазначення відповідних відомостей у деклараціях із конкретною домовленістю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про приховування саме інвестиційного правочину.
Колегія суддів також не знаходить підстав для кваліфікації спірних правовідносин як договору доручення, оскільки відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.
Натомість зі спірних розписок не вбачається, що ОСОБА_1 зобов`язувався вчинити від імені ОСОБА_2 будь-які визначені юридичні дії перед ОСОБА_4 або іншими особами. Матеріали справи не містять доказів погодження сторонами змісту такого доручення, конкретних юридичних дій, які відповідач мав учинити від імені позивача, обсягу наданих йому повноважень чи доказів того, що саме спірні суми були передані третій особі на виконання такого доручення.
Саме по собі твердження відповідача про те, що надалі він передавав отримані кошти іншій особі для здійснення операцій з криптовалютою, не змінює правової підстави одержання цих коштів від позивача та не перетворює договір позики на договір доручення.
Безпідставними є доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції обмежився формальним посиланням на наявність розписок та фактично не надав оцінки запереченням відповідача, оскільки зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції окремо дослідив твердження про інвестиційний характер правовідносин, дав оцінку наданому листуванню, відомостям АТ «ПУМБ», навів положення статей 202, 203, 204, 235 ЦК України та правові висновки Верховного Суду щодо ознак удаваного правочину, після чого мотивовано зазначив, що доказів спільної волі сторін на оформлення інших, а не позикових, правовідносин не надано.
Не є підставою для скасування рішення посилання відповідача на відмову суду першої інстанції у допиті ОСОБА_2 як свідка, оскільки частиною першою статті 92 ЦПК України передбачено, що сторони, треті особи та їхні представники за їхньою згодою, в тому числі за власною ініціативою, якщо інше не встановлено цим Кодексом, можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.
Таким чином, ЦПК України не надає одній стороні права вимагати примусового допиту іншої сторони як свідка всупереч волі останньої, а тому за відсутності згоди позивача на допит його як свідка відмова суду в задоволенні відповідного клопотання не свідчить про порушення принципів змагальності чи рівності сторін.
Заперечення відповідача в апеляційній скарзі щодо ухвали Подільського районного суду міста Києва від 04 лютого 2026 року, якою відмовлено у застосуванні приводу до свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3 колегією суддів також відхиляються з огляду на таке.
Із матеріалів справи вбачається, що під час проведення підготовчого судового засідання у справі судом було призначено допит у судовому засіданні свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , які повідомлялися про їх виклик до суду як свідків шляхом направлення судових повісток на електронну пошту, через повідомлення за номером телефону (смс повістка), а також через підсистему «Електронний суд», однак на виклики в судове засідання свідки не з`явилися. 03 лютого 2026 року представник відповідача звернулася з клопотанням про застосування до них приводу.
Відповідно до частини першої статті 147 ЦПК України Належно викликаний свідок, який без поважних причин не з`явився на судове засідання або не повідомив про причини неявки, може бути підданий приводу через відповідні органи Національної поліції України з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення.
Тобто застосування такого заходу процесуального примусу не є дискреційним правом суду а не обов`язком за наслідком неявки свідка.
Водночас навіть припустивши, що суд першої інстанції міг ужити додаткових заходів для забезпечення явки зазначених осіб, відповідачем не доведено, що незастосування приводу призвело до неправильного вирішення справи, оскільки відповідно до частини другої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що таке порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Із апеляційної скарги та матеріалів справи не вбачається, які саме показання цих свідків могли б спростувати безумовно зафіксований у розписках обов`язок відповідача повернути отримані суми або підтвердити спільну волю обох сторін на укладення конкретного прихованого правочину. Крім того, у суді апеляційної інстанції сторона відповідача, наполягаючи на тому, що недопит зазначених осіб був істотним процесуальним недоліком розгляду справи судом першої інстанції, клопотання про їх виклик та допит апеляційним судом не заявляла. При цьому, за принципами змагальності та диспозитивності, суд, у тому числі апеляційної інстанції, не повинен замість сторони формувати її позицію, доказову стратегію та з власної ініціативи збирати докази на підтвердження висунутих нею заперечень.
За таких обставин наведені заперечення проти ухвали від 04 лютого 2026 року не спростовують правильності рішення, ухваленого за результатами розгляду справи по суті.
Аналогічно не встановлено істотного порушення у зв`язку з не допитом зокрема дружини позивача, оскільки стороною відповідача не обґрунтовано, які конкретні юридично значимі обставини, що не могли бути встановлені на підставі наявних письмових доказів, могли бути підтверджені відповідними показаннями, та не порушувалося питання про допит таких осіб під час апеляційного розгляду.
Посилання на відображене у підсистемі «Електронний суд» направлення копії судового рішення особам, які не є учасниками справи, також не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки наведена обставина за своїм характером стосується технічного недоліку та сама собою не свідчить про порушення порядку встановлення фактичних обставин справи, дослідження доказів або ухвалення рішення.
Таким чином, перевіривши доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів встановила, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, який правильно визначив правову природу спірних відносин як позикову, виходячи з їх змісту, факту одержання відповідачем конкретних сум, наявності безумовного обов`язку повернути ці кошти у визначені строки, перебування оригіналів боргових документів у позикодавця та відсутності достатніх доказів виконання відповідних зобов`язань.
Водночас надані відповідачем листування та банківські документи хоча і можуть свідчити про наявність між сторонами певних інших фінансових взаємин, не дають можливості встановити, що саме кошти, передані за розписками від 16 жовтня та 22 грудня 2020 року, були інвестицією, предметом договору доручення чи іншого правочину, а оформлення їх як позики було результатом спільної волі сторін на приховування такого правочину.
Посилання на перерахування позивачу певних сум, обговорення крипто валюти, статус позивача як судді та не зазначення відповідних майнових прав у деклараціях не спростовують такі висновки, а за встановлених обставин відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень про інвестиційну діяльність, спільну діяльність чи доручення замість норм, що регулюють позику.
Оскільки відповідач не виконав обов`язку з повернення одержаних коштів у строки, встановлені розписками, суд першої інстанції обґрунтовано стягнув на користь позивача 28 000 доларів США та 20 000 євро основного боргу.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки суд першої інстанції повно встановив обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, надав оцінку основним доводам і доказам сторін, правильно визначив правову природу спірних правовідносин та застосував норми матеріального права, а доводи апеляційної скарги таких висновків не спростовують, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 квітня 2026 року залишається без змін.
Судові витрати
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, відсутні підстави для розподілу витрат на стадії апеляційного провадження відповідно до статей 141, 382 ЦПК України.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 12, 81, 259, 263, 268, 367, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
ПОСТАНОВИВ
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Костинюк Дар`єю Василівною, - залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 квітня 2026 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів шляхом подання касаційної скарги безпосредньо до цього суду.
Головуючий О.В. Желепа
Судді: Н.В. Поліщук
В.В. Соколова