13.10.26
22-ц/812/2078/26
Провадження №22-ц/812/2078/26
П О С Т А Н О В А
Іменем України
13 жовтня 2026 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах :головуючого: Базовкіної Т.М.,
суддів: Царюк Л.М., Яворської Ж.М.,
із секретарем судового засідання: Повертайленко Ю.В.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні за відсутності учасників цивільну справу № 945/644/26 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана її представником адвокатом Орловським Михайлом Андрійовичем, на рішення, яке ухвалив Миколаївський районний суд Миколаївської області під головуванням судді Павленко Ірини Віталіївни у приміщенні цього суду 13 липня 2026 року, повне судове рішення складено того ж дня, за позовом ОСОБА_1 до Веснянської селищної ради Миколаївського району Миколаївської області про визнання права власності на житловий будинок,
у с т а н о в и в :
У березні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Орловський М.А., звернулася до суду із позовом до Веснянської селищної ради Миколаївського району Миколаївської області про визнання права власності на житловий будинок.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 з 28 липня 1984 року постійно проживає та зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 . Разом з нею за вказаною адресою проживають ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Відповідно до виписки з книги погосподарського обліку за №28 від 04 березня 2026 року, виданої Веснянським селищним головою, ОСОБА_1 згідно запису книг погосподарського обліку є головою домогосподарства за адресою АДРЕСА_1 . На земельній ділянці за цією адресою орієнтовною площею 0,15 га розташований житловий будинок загальною площею 59,4 кв.м, житловою площею 34,7 кв.м. з господарськими будівлями та спорудами. Згідно довідки КП ММБТІ від 27 листопада 2025 року №2-9608, виготовленої за результатами технічної інвентаризації, станом на 28 грудня 2012 року за вказаною адресою право власності на житловий будинок не зареєстровано, об`єкти самочинного будівництва відсутні, а об`єкти, які є - не потребують введення в експлуатацію. З метою реєстрації права власності на вказаний житловий будинок 08 січня 2026 року позивачка звернулась до державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Веснянської селищної ради. 02 березня 2026 року реєстратор відмовив у проведенні реєстраційних дій №83537418 у зв`язку з тим, що відповідно до статті 31 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» для проведення державної реєстрації прав власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, і щодо зазначених об`єктів нерухомості раніше не проводилася державна реєстрація прав власності, подаються: 1) виписка із погосподарської книги, надана виконавчим органом сільської ради (якщо такий орган не створений - сільським головою), селищної, міської ради або відповідною архівною установою; 2) документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку під таким об`єктом, крім випадку, коли таке речове право зареєстровано в Державному реєстрі прав. Однак документів щодо прав на земельну ділянку, на якій розташовано житловий будинок, позивачка не має. Законами № 2698-IX від 19 жовтня 2022 року, №4625-IX від 08 жовтня 2025 року внесені зміни до підпункту 5 пункту 27 Перехідних положень Земельного кодексу України, відповідно до якого безоплатна передача земель державної, комунальної власності у приватну власність, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, розроблення такої документації забороняється. Положення цього підпункту не поширюються на безоплатну передачу земельних ділянок у приватну власність власникам розташованих на таких земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд). Таким чином позивач у зв`язку із введеними обмеженнями на період дії воєнного стану не може приватизувати земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 для подальшого оформлення своїх прав на житловий будинок на підставі статті 31 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Посилаючись на викладене, позивачка просить суд визнати за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок загальною площею 59,4 кв. м, житловою площею 34,7 кв.м, з господарськими будівлями та спорудами, розташованому за адресою АДРЕСА_1 , що становить собою окрему цілу одиницю майнового права з окремою адресою.
Правом на подання відзиву на позовну заяву відповідач не скористався.
Рішенням Миколаївського районного суду Миколаївської області від 13 липня 2026 р. в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що об`єкт нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , побудований у 1950 році, тому не підлягає здачі в експлуатацію та є завершеним будівництвом. Також суд зазначив, що при вирішенні питання щодо визнання права власності на житлові будинки записи у погосподарських книгах оцінюються у сукупності з іншими доказами, наприклад, ухваленими органами місцевого самоврядування рішеннями про оформлення права власності громадян на будинки, технічним паспортом на будівлі, документами про відведення в установленому порядку земельних ділянок під забудову тощо.
Однак позивачка не вказала правові підстави виникнення права власності на жилий будинок та не пояснив ці обставини у судовому засіданні. Зокрема, підставами набуття нерухомого майна у власність є створення майна, придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, набуття у порядку спадкування тощо. Враховуючи, що рік будівництва житлового будинку 1950, а позивачка зареєстрована у спірному будинку з 28 липня 1984 року, з наданих документів не можливо встановити правову підставу виникнення права власності. Виписка з погосподарської книги такої інформації не містить, як і не містить дати, з якої позивачка є головою вказаного домогосподарства.
Також суд виходи з того, що з копії паспорта ОСОБА_1 вбачається, що 12 січня 1980 року вона уклала шлюб з ОСОБА_4 , тобто набула право власності на будинок в період шлюбу, однак до участі у справі ОСОБА_4 не залучений як член родини голови домогосподарства, як і ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які зареєстровані у спірному будинку.
Оскільки позивачка не заявила клопотання про залучення інших співвідповідачів у справі, суд дійшов висновку, що позов пред`явлений до неналежного відповідача.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Орловський М.А. просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції фактично поклав в основу відмови у позові відсутність висновку земельно-технічної експертизи, однак перед цим відмовив стороні позивача у процесуальній можливості ініціювати та провести таку експертизу, закривши підготовче провадження в той самий день, коли залучив нових третіх осіб та коли представник позивача просив відкласти підготовче засідання саме через необхідність вирішення питання про призначення земельно-техннічної експертизи. Такий підхід є несумісним із принципами, справедливого судового розгляду, доступу до правосуддя та ефективного судового захисту. Як вказує представник позивачки, підставою для звернення до суду стало те, що документів щодо прав на земельну ділянку, на якій розташовано житловий будинок, вона не має. Законами № 2698-IX від 19.10.2022, № 4625-IX від 08.10.2025 внесено зміни до підпункту 5 пункту 27 Перехідних положень Земельного кодексу України відповідно до якого безоплатна передача земель державної, комунальної власності у приватну власність, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, розроблення такої документації забороняється. Положення цього підпункту не поширюються на безоплатну передачу земельних ділянок у приватну власність власникам розташованих на таких земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд). Таким чином позивач у зв`язку із введеними обмеженнями на період дії воєнного стану не може приватизувати земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 для подальшого оформлення своїх прав на житловий будинок. На даний час єдиним можливим способом захисту прав ОСОБА_1 є визнання права власності в порядку цивільного судочинства. Також, адвокат наголошує, що позивачка долучила виписку з книги погосподарського обліку, технічний паспорт на житловий будинок, довідку про зареєстрованих осіб в будинку за адресою АДРЕСА_1 , довідку з КП ММБТІ. Оскільки земельна ділянка під вказаним будинком не є сформованою та право власності не за ким не зареєстроване, то відповідно до ст. 83 Земельного Кодексу України ця земля вважається комунальною тобто землею Веснянської селищної ради. Прийняттю в експлутауцію вказаний будинок не підлягає тож, органи будівельного контролю у вказаній ситуації не можуть бути належним відповідачем. Будь-яких підтверджень щодо попередніх власників чи користувачів вказаного будинку на паперових носіях КМ ММБТІ не міститься. Тож, на думку позивачки, іншого відповідача ніж Веснянська селищна рада не встановлено. Крім того, суд першої інстанції фактично зробив висновки, посилаючись на припущення, зазначивши, що: «У виписці з погосподарської книги зазначено, що позивачка є головою домогосподарства на земельній ділянці площею 0,15 га цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). З наведеного можливо зробити логічний висновок, який також витікає з аналізу діючого на той час законодавства, що має бути рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки в користування, якого матеріали справи не містять». В судовому засіданні не встановлено наявність чи відсутність такого рішення, його змісту, та чи видавалось таке рішення взагалі, а з самого лише факту користування землею суд зробив припущення про існування конкретного рішення. При цьому в сукупності доказів наданих позивачем судом встановлені достовірні факти належного законного володіння житловим будинком зі сторони позивачки як голови домогосподарства. При цьому вказаний факт не оспорювався Веснянською селищною радою та був нею підтверджений, а також жодних заперечень проти позову він неї не надходило.
Відповідач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
В суд апеляційної інстанції учасники справи не з`явилися, про день, час та місце судового засідання були повідомлені відповідно до положень статей 128, 130 ЦПК України, про причини неявки суду не повідомили.
Зважаючи на вимоги частини 6 статті 128, частин 1, 2 статті 130, частини 2 статті 372 ЦПК України, взявши до увагу, що матеріали справи є достатніми для її розгляду, колегія суддів визнала повідомлення учасників справи, які не з`явилися, належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України).
Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Рішення суду першої інстанції відповідає таким вимогам закону не повною мірою.
Як установив суд першої інстанції і таке убачається з матеріалів справи, відповідно до виписки з погосподарської книги, виданої Виконавчим комітетом Веснянської селищної ради Миколаївського району Миколаївської області 04 березня 2026 року за № 28 ОСОБА_1 є головою домогосподарства згідно запису № 0185-1 книги погосподарського обліку сільської ради № 3 на земельній ділянці площею 0,15 га цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Ділянка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на ній знаходиться житловий будинок кам`яний, загальною площею 59,4 кв.м, житловою площею 34,7 кв.м з господарськими будівлями і спорудами. Рік будівництва житлового будинку - 1950.
Згідно листа «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації» від 27листпада 2025 року № 2-9608 проведено інвентаризаційні роботи житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Станом на 28 грудня 2012 в КП «ММБТІ» право власності не зареєстровано. За результатами обстеження станом на 25 листопада 2025 року встановлено, що на земельній ділянці АДРЕСА_1 розташовано: житловий будинок літера А-1, камінь бут, житлова площа - 34,7 кв.м, загальна площа - 59,4 кв.м; сарай літера Б, камінь вапняк; погріб з шиєю Впд, камінь бут; сарай літера Г, камінь бут, огорожі № 2, 3, 4, споруди № 11. Об`єкти самочинного будівництва відсутні.
Примітка: погріб з шиєю Впд - не потребує дозволу та введення об`єктів в експлуатацію, згідно постанови Кабінету міністрів України від 7 червня 2017 № 406.
Житловий будинок літ. А-1 (1950 року), житловою площею 34,7 кв.м, загальною площею 59,4 кв.м. сарай Б (1950 року). сарай Г (1952 року) - у відповідності до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» № 1952-IV від 01 липня 2004 року: об`єкти нерухомого майна, що були закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року, не потребують введення в експлуатацію.
До матеріалів справи долучено також технічний паспорт на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Замовником виготовлення Технічного паспорту є ОСОБА_1 Паспорт виготовлено 02 грудня 2025 року.
Як вбачається зі звіту з оцінки майна ринкова (оціночна) вартість об`єкту оцінки, а саме будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 станом на 06 березня 2026 року складає 295200 грн.
З довідки від 04 березня 2026 року № 29, виданої виконавчим комітетом Веснянської селищної ради Миколаївського району Миколаївської області, за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані: 1. ОСОБА_1 - з 28 липня 1984 року; 2. ОСОБА_2 - з 29 листопада 1999 року; 3. ОСОБА_3 - з 25 лютого 1998 року.
З Витягу з реєстру територіальної громади вбачається, що ОСОБА_1 з 28 липня 1984 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Глушак О.О. від 02 березня 2026 року № 83537418 відмовлено у проведені реєстраційних дій за заявою ОСОБА_1 від 08 січня 2026 року, оскільки заявник протягом 30 робочих днів з моменту отримання рішення про залишення заяви про державну реєстрацію прав без руху не виконав вимоги державного реєстратора, а саме - документи подані не в повному обсязі, що не дає змоги встановити набуття права власності, оскільки не було надано документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку під таким об`єктом, крім випадку, коли таке речове право зареєстровано в Державному реєстрі прав.
Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 посилається на те, що документів щодо права на земельну ділянку, на якій розташовано житловий будинок, не має, що перешкоджає їй зареєструвати право власності на вказане нерухоме майно, яке збудоване у 1950 році, а з огляду на зміни, внесені законами № 2698-IX від 19 жовтня 2022 року, № 4625-IX від 08 жовтня 2025 року до підпункту 5 пункту 27 Перехідних положень Земельного кодексу України вона позбавлені можливості приватизувати земельну ділянку.
Суд першої інстанції вважав, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком, виходячи з таких міркувань.
Частиною 2 статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав є визнання права.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
Згідно з частиною 2 статті 331 ЦК України якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).
Так, у постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц викладений висновок про те, що «визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України. У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.
Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.
Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів.»
З урахуванням викладеного особа, яка звертається з позовом про визнання права власності на майно на підставі статті 392 ЦК України має довести, що вона є власником цього майна, але таке право не визнається або оспорюється, або, що вона втратила документи, які засвідчують її право власності.
Відповідно до частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із вимогами частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За правилами статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.
Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, яким є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, що становлять допустимість доказів.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 просить визнати за нею право власності на житловий будинок 1950 року забудови, посилаючись на відсутність можливості через зміни, внесені до законодавства, приватизувати земельну ділянку, на якій це будинок розташований.
Відповідно до статті 31 вказаного Закону для проведення державної реєстрації прав власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, і щодо зазначених об`єктів нерухомості раніше не проводилася державна реєстрація прав власності, подаються: 1) виписка із погосподарської книги, надана виконавчим органом сільської ради (якщо такий орган не створений - сільським головою), селищної, міської ради або відповідною архівною установою; 2) документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку під таким об`єктом, крім випадку, коли таке речове право зареєстровано в Державному реєстрі прав.
Для здійснення державної реєстрації прав власності на зазначені об`єкти документом, що посвідчує речові права на земельну ділянку під таким об`єктом, може також вважатися рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність.
Для проведення державної реєстрації прав власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, проведення технічної інвентаризації щодо зазначених об`єктів нерухомості є необов`язковим.
Тобто для проведення державної реєстрації права власності на житловий будинок, збудований до 5 серпня 1992 року окрім виписки із погосподарської книги щодо цього об`єкту, необхідно подати документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку під таким об`єктом.
Натомість у разі наявності спору та пред`явлення позову на підставі статті 392 ЦК України позивач має довести підстави набуття у власність спірного нерухомого майна (домоволодіння), а також наявність речового права на земельну ділянку, на якій це майно знаходиться.
У 1950 році питання набуття права власності на житлові будинки регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків (далі - Указ від 26 серпня 1948 року)» і прийнятою відповідно до Указу від 26 серпня 1948 року постановою Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Постанова від 26 серпня 1948 року), які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва.
Згідно зі статтею 1 Указу від 26 серпня 1948 року кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п`яти як у місті, так і поза містом.
Пункт 2 Постанови від 26 серпня 1948 року визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника.
Отже, за Указом від 26 серпня 1948 року та Постановою від 26 серпня 1948 року підставою первинного виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування ним його з додержанням вимог цих актів законодавства на відведеній для цієї мети земельній ділянці або придбання його за цивільно-правовою угодою. Ці правові акти не пов`язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації.
Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема, Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої заступником Міністра комунального господарства Української РСР від 31 січня 1966 року, і яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56, Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року №7/5 і зареєстрованим у Міністерства юстиції України від 18 лютого 2002 року за №157/6445 (з подальшими змінами).
Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК України та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року.
Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР від 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу України від 13 грудня 1995 року № 56, передбачала обов`язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (п. 4 Інструкції), у тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (п. 20 Інструкції). Тобто, записи у погосподарських книгах визнавались в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності.
Погосподарські книги є особливою формою статистичного обліку, що здійснюється в Україні (УРСР) із 1979 року.
На виконання постанови Ради Міністрів УРСР від 11 березня 1985 року № 105 у 1985-1988 роках, сільськими, селищними, районними Радами народних депутатів ухвалювалось рішення щодо оформлення права власності та реєстрації будинків у бюро технічної інвентаризації за даними погосподарських книг сільських, селищних Рад із додатками списків громадян, яким ці будинки належали.
При вирішенні питання щодо визнання права власності на житлові будинки, записи у погосподарських книгах оцінюються у сукупності з іншими доказами, наприклад, ухваленими органами місцевого самоврядування рішеннями про оформлення права власності громадян на будинки, технічним паспортом на будівлі, документами про відведення в установленому порядку земельних ділянок під забудову тощо.
При цьому насамперед, слід встановити, на підставі якого юридичного факту (внаслідок створення (будівництва), укладання цивільного договору, прийняття спадщини) ), членство у колгоспному дворі (з огляду на рік забудови спірного будинку) тощо, особа (позивач) стала власником спірного майна.
Однак у справі, яка переглядається, позивачка взагалі не зазначила підставу виникнення у неї права власності на спірний жилий будинок та не надала пояснень щодо цього у судовому засіданні.
Враховуючи, що рік будівництва спірного жилого будинку 1950, а позивачка, 1962 року народження, зареєстрована у спірному будинку з 28 липня 1984 року, вона не могла бути забудовником, але з наданих нею документів не можливо встановити правову підставу виникнення права власності. Виписка з погосподарської книги такої інформації не містить, як і не містить дати, з якої позивачка є головою вказаного домогосподарства.
Крім того, як вже було зазначено, обов`язковою умовою при вирішенні питання щодо права власності на нерухоме майно є наявність речового права особи на земельну ділянку, на якій це майно розташовано, наданого відповідно до положень закону на день його створення (відведення у користування або передання у власність) чи в подальшому уповноваженим органом влади, що також випливає з вимог статей 375, 376 ЦК України, оскільки у разі відсутні доказів відведення земельної ділянки під об`єкт нерухомого майна, такий об`єкт є самочинно збудованим.
Згідно із законодавством, яке діяло до 1991 року землекористування громадян, які проживають у сільській місцевості, засвідчувалося записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських Рад, а в містах і селищах міського типу - в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних Рад депутатів трудящих (частина 5 статті 20 ЗК Української РСР 1970 року).
У пункті 7 Прикінцевих та перехідних положень ЗК України закріплено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці земельні ділянки.
Так, у постанові Верховного Суду від 24 листопада 2020 року у справі № 308/6368/15-а суд касаційної інстанції, взявши до уваги рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 про забезпечення державного захисту прав землекористувачів, набутих свого часу відповідно до чинного на той час законодавства, та встановлені судами обставини користування позивачами земельною ділянкою на підставі записів у погосподарських книгах обліку, дійшов висновку про доведеність прав користувачів на земельну ділянку.
Верховний Суд у справі № 710/417/21 на підставі положень статті 20 Земельного кодексу Української РСР 1970 року також зробив висновок про наявність доказів на підтвердження права користування особою земельною ділянкою, оскільки таке право підтверджувалося відповідними записами у погосподарській книзі.
Таким чином, законність використання земельної ділянки її користувачем може бути підтверджена саме випискою з погосподарської книги.
У виписці з погосподарської книги, долученій позивачкою, зазначено, що остання є головою домогосподарства, розташованого на земельній ділянці площею 0,15 га з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Натомість відсутні посилання на рішення відповідного органу місцевого самоврядування (сільської, районної ради) про передачу (надання) земельної ділянки в користування, матеріали справи також не містять копії такого рішення, як і доказів його відсутності.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 645/6151/15-ц, «позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб.
Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.»
За такого ОСОБА_1 , як правильно установив суд першої інстанції, не довела на підставі належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, що є її процесуальним обов`язком набуття на законних підставах права власності на житловий будинок, розташованому за адресою АДРЕСА_1 , що є підставою для відмови у позові.
Проте суд першої інстанції, відмовляючи у позові, послався також на незалучення до участі у справі як співвідповідачів чоловіка позивачки ОСОБА_4 , з яким позивачка перебувала у шлюбі з 1980 року, а також особи, місце проживання яких зареєстровано у спірному будинку - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Відповідно до частини першої статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача.
Належним відповідачем є особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги.
Враховуючи, що матеріалами справи не підтверджений правовий зв`язок осіб, яких зазначив суд як належних відповідачів у справі, зі спірним жилим будинком, а також не визнання ними (оспорення) права власності позивачки, висновок суду щодо їх незалучення у справу як відповідачів як підстави відмови у позові є необґрунтованим і передчасним.
За такого колегія суддів частково приймає доводи апеляційної скарги про помилковість такого висновку суду першої інстанції.
Інші доводи апеляційної скарги правильність таких висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки не містять посилання на належні докази, на підставі яких можливо встановити підстави набуття позивачкою у власність спірного жилого будинку та речового права на земельну ділянку, на якій його збудовано.
Зокрема, не є достатніми доказами у цій справі долучені до позовної заяви виписка з погосподарської книги, технічний паспорт на будинок та довідки про місце реєстрації місця проживання позивачки.
Відповідно до частини 1 статті 376 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Зважаючи на те що обставини справи встановлені судом першої інстанції повно, але суд допустив порушення норм матеріального та процесуального права, оскаржуване рішення слід змінити в мотивувальній частині, виключивши з неї висновок про пред`явлення позову до неналежного складу відповідачів.
Оскільки зміна судового рішення не вплинула на результат розгляду, розподіл судових витрат апеляційний суд в силу положень статті 141 ЦПК України не здійснює.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана її представником адвокатом Орловським Михайлом Андрійовичем, задовольнити частково.
Рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 13 липня 2026 року змінити, виключивши з його мотивувальної частини висновок про пред`явлення позову до неналежного складу відповідачів.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Головуючий Т.М. Базовкіна
Судді: Л.М. Царюк
Ж.М. Яворська
________________________________
Повна постанова складена 15 жовтня 2026 року