Номер провадження: 22-ц/813/2495/26
Справа № 521/7691/24
Головуючий у першій інстанції Михайлюк О. А.
Доповідач Погорєлова С. О.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13.10.2026 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Вадовської Л.М., Таварткіладзе О.М.
за участю секретаря: Турик А.Ф.к.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа: Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Фролова Руслана Валеріївна про визнання договору дарування недійсним, на рішення Малиновського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Михайлюка О.А. 11 березня 2025 року у м. Одеса, -
встановила:
У травні 2024 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду із вищевказаним позовом до ОСОБА_1 , посилаючись на те, що 01 жовтня 1993 року позивачі, перебуваючи в шлюбі, придбали як спільне майно подружжя 1/10 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Позивачі зазначали, що 13 травня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування 1/10 частки будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 215,9 кв.м. серії НРВ №533713, посвідченого Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р.В. та зареєстрованого в реєстрі за №1283.
Позивач ОСОБА_3 зазначав, що про відчуження майна йому стало відомо у травні 2024 року та вказував, що він заперечував проти такого відчуження без його згоди, оскільки майно є спільною власністю із позивачкою.
Позивач ОСОБА_2 посилалась на те, що укладення договору сталося під впливом тяжких обставин, пов`язаних із необхідністю термінового погашення боргу за комунальні послуги, проблемами із здоров`ям, відсутністю коштів на проживання.
На підставі викладеного позивачі просили суд визнати недійсним договір дарування від 13 травня 2021 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 1/10 частки будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 215,9 кв.м. серії НРВ №533713, посвідченого Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р.В. та зареєстрованого в реєстрі за №1283.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 11 березня 2025 року позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було задоволено.
Визнано недійсним договір дарування від 13 травня 2021 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 1/10 частки будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 215,9 кв.м. серії НРВ №533713, посвідченого Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р.В. та зареєстрованого в реєстрі за №1283.
У апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що у матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що ОСОБА_1 знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що спірне майно належить подружжю ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності, і що ОСОБА_2 не отримала згоди на вчинення правочину від свого колишнього чоловіка. У даному випадку, апелянт добросовісно покладалась на позицію позивачки.
Крім того, судом першої інстанції не було враховано, що ОСОБА_3 пропустив строк позовної давності, що є самостійною підставою для відмови йому у позові.
Щодо позовних вимог ОСОБА_2 , то остання обґрунтовувала недійсність оскаржуваного правочину як такого, що вчинений під впливом тяжких обставин.
У той же час, з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції вбачається, що суд дійшов висновку про недійсність договору дарування з абсолютно інших правових підстав, вказавши про його вчинення під впливом помилки.
Таким чином, за обставинами даної конкретної справи суд першої інстанції не тільки самостійно надав нову юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, а й поклав в основу своєї оцінки інші фактичні обставини, чим фактично сам змінив підстави позову ОСОБА_2 .
Сторони про розгляд справи на 13 жовтня 2026 року були сповіщені належним чином, у судове засідання не з`явились.
Частиною 2 ст. 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Згідно п.п. 1-3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення судом норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального та процесуального права; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Як вбачається з матеріалів справи, 23 червня 1979 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, що підтверджується Повним витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб №0[телефон приховано] від 30 липня 2024 року. Шлюб між позивачами розірвано 16 серпня 2006 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 .
01 жовтня 1993 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, згідно умов якого ОСОБА_2 придбала 1/10 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
На час укладення вказаного договору ОСОБА_2 перебувала у шлюбі з ОСОБА_3 , у зв`язку із чим зазначений будинок є спільною сумісною власністю позивачів.
Вказані обставини щодо належності спірного будинку до сумісного майна подружжя встановлені також рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 21 лютого 2019 року у справі №521/21838/17.
Після розірвання шлюбу позивачами не здійснювався поділ спільного майна подружжя. Ухвалою Малиновського районного суду міста Одеси від 07 червня 2007 року у справі №2-3536/07 позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про розподіл майна залишено без розгляду.
13 травня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування 1/10 частки будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 215,9 кв.м. серії НРВ №533713, посвідченого Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р.В. та зареєстрованого в реєстрі за №1283.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає, що позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ґрунтуються на різних правових нормах, не є взаємопов`язаними, а відтак, колегія суддів вважає за необхідне надати оцінку обґрунтованості заявлених вимог окремо щодо кожного з позивачів.
Щодо позовних вимог ОСОБА_2 .
Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_2 посилалась на те, що укладення договору сталося під впливом тяжких обставин, пов`язаних із необхідністю термінового погашення боргу за комунальні послуги, проблемами із здоров`ям у неї та її сина, відсутністю коштів на проживання.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
Тлумачення ст. ст. 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Згідно ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Згідно ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Правочин, який оспорюється на підставі ст. 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Підставами визнання правочину недійсним на підставі ст. 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.
Таким чином, для визнання правочину недійсним на підставі ч. 1 ст. 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в ч. 1 ст. 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена ст. 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів; відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання ч. 1 ст. 233 ЦК України.
Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.
Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі ст. 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.
Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 26 вересня 2018 року у справі № 712/4728/16-ц (провадження № 61-21177св18), від 07 листопада 2018 року у справі № 216/6077/14-ц (провадження № 61-13459св18), від 05 травня 2020 року у справі № 462/3280/17 (провадження № 61-5148св19), від 12 березня 2021 року у справі № 295/17488/15-ц (провадження № 61-9960св19), від 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18-ц (провадження № 61-19054св20), від 10 серпня 2021 року у справі № 754/16129/17 (провадження № 61-6436св21), від 23 листопада 2022 року у справі № 522/6715/16 (провадження № 61-546св21), від 22 вересня 2023 року у справі № 711/4680/21 (провадження №61-6347ск23), що свідчить про сталість судової практики щодо вирішення питання застосування правового механізму, передбаченого статтею 233 ЦК України.
У постановах Верховного Суду від 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18-ц (провадження № 61-19054св20), від 10 серпня 2021 року у справі № 754/16129/17 (провадження № 61-6436св21) та від 15 листопада 2021 року у справі № 149/1962/20 (провадження № 61-11553св21) зазначено, що за договором дарування обдарований безвідплатно набуває у власність майно і цим правочином не встановлюється обов`язок обдарованого вчинити або не вчиняти на користь дарувальника або іншої особи будь-яку дію, а отже правочин не може вчинятися на вкрай невигідних умовах з огляду на те, що цей правочин не є оплатним.
Як вже вказувалось вище, до тяжких обставин, для усунення яких необхідно було укладання ОСОБА_2 оспорюваного договору, остання відносить наявність заборгованості за комунальними послугами, слабкий стан здоров`я та пов`язану із цим необхідність дороговартісного лікування, утримання наркозалежного сина.
За загальними правилами доказування, визначеними ст. ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів приймає до уваги, що з наданих позивачем амбулаторної карти КНП «Центр медико-санітарної допомоги №16» та виписки з неї вбачається, що ОСОБА_2 стоїть на обліку з 26 липня 2017 року з приводу синусової тахікардії, церебрального атеросклерозу судин, ішемічної хвороби серця, тощо, однак, наявність вказаних медичних діагнозів не свідчить про тяжкий стан здоров`я та необхідність витрачати на лікування значні грошові кошти, оскільки матеріали справи не містять жодних доказів понесених позивачем витрат на придбання ліків та лікування.
Також, колегія суддів враховує, що надані позивачем медичні документи щодо лікування в умовах стаціонару датовані 31 серпня 2022 року та 01 вересня 2022 року, в той час як оспорюваний договір дарування був укладений 13 травня 2021 року.
Будь-яких доказів, які свідчать про те, що на момент укладання договору дарування позивач хворіла саме на тяжку хворобу, ОСОБА_2 та її представником судам першої та апеляційної інстанцій не надано. Подана медична документація не підтверджує того, що стан здоров`я позивача був в критичному стані.
Схожий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 09 березня 2023 року у справі № 686/2093/20 (провадження № 61-5435св22).
Також колегія суддів доходить висновку, що не є тяжкою обставиною в розумінні ст. 233 ЦК України наявність у позивача заборгованості перед відповідачем та кредитними установами.
Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 912/574/21, наявність цивільно-правових зобов`язань перед іншими особами і вчинення ним дій з укладання договору дарування з метою уникнення відповідальності за своїми зобов`язаннями не є тією обставиною, з якою законодавство України пов`язує можливість визнання недійсним укладеного договору з підстав його укладення під впливом тяжкої обставини.
З огляду на вказане та враховуючи, що судова практика щодо вирішення питання застосування правового механізму, передбаченого ст. 233 ЦК України, є сталою, доводи позовної заяви про те, що хвороба, загроза втрати єдиного житла та борги є тяжкими обставинами, є безпідставними.
Таким чином, встановивши, що ОСОБА_2 не довела належними та допустимими доказами факт укладення договору на вкрай невигідних для неї умовах під впливом тяжких обставин, колегія суддів доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову у цій частині.
Також з наявної у матеріалах справи копії нотаріальної справи з оформлення договору дарування від 13 травня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вбачається, що 13 травня 2021 року ОСОБА_2 підписала заяву, в якій вказано, що вона у зареєстрованому шлюбі не перебуває і ні з ким не проживає однією сім`єю без реєстрації шлюбу, житловий будинок, 1/10 частка якого відчужується, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , не є спільною власністю подружжя, а є її особистою приватною власністю і осіб, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на належне їй нерухоме майно, у тому числі відповідно до ст. 65, 74 та 97 СК України немає.
В судовому засіданні 24 жовтня 2024 року ОСОБА_2 , яка судом першої інстанції була допитана як свідок, повідомила суду, що вона не ознайомлювалася з договором дарування та заявою, а просто їх підписала у зв`язку з тим, що довіряла відповідачеві, та на той момент вона хворіла та в неї не було грошей для існування.
Колегія суддів вважає такі доводи ОСОБА_2 безпідставними та такими, що вводять суд у оману, оскільки жодних доказів наявності перешкод з боку відповідачки або нотаріуса для ознайомлення позивачкою із умовами договору матеріали справи не містять.
ОСОБА_2 є повнолітньою дієздатною особою, а відтак, у момент укладення правочину остання усвідомлювала його зміст та правові наслідки укладення договору дарування, та погодилась із ними.
Крім того, колегія суддів приймає до уваги, що, як вже зазначалось вище, позовні вимоги ОСОБА_2 ґрунтуються виключно на положеннях ст. 233 ЦК України, однак, суд першої інстанції у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення робить хибний висновок про необхідність визнання правочину недійсним на підставі положень ст. 229 ЦК України - як такого, що вчинений під впливом помилки, не приймаючи до уваги, що таких позовних вимог ОСОБА_2 не заявлялось.
Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.
У ч. 1 ст. 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 2 ст. 264 ЦПК України, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Таким чином, у даному випадку судом першої інстанції було допущено порушення норм процесуального права, оскільки суд не може вийти за межі позовних вимог та, всупереч принципу диспозитивності, самостійно обирати правову підставу та предмет позову (постанови Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц та інші).
Щодо позовних вимог ОСОБА_3 .
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 заявлено позовні вимоги до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування від 13 травня 2021 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 1/10 частки будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 215,9 кв.м. серії НРВ №533713, посвідченого Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фроловою Р.В. та зареєстрованого в реєстрі за №1283.
Позов обґрунтований тим, що про відчуження спірного майна ОСОБА_3 стало відомо випадково у травні 2024 року, при цьому позивач заперечує проти такого відчуження, яке було здійснено без його згоди, оскільки нерухоме майно є спільною власністю колишнього подружжя.
Таким чином, приймаючи до уваги предмет заявлених позовних вимог, ОСОБА_3 оскаржує правочин, стороною якого він не був, укладений між його колишньою дружиною ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , однак, при цьому позовні вимоги заявлені ОСОБА_3 не до обох сторін договору, як це передбачено законом, а лише до ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 є другим позивачем у даній справі, яка заявляє самостійні вимоги, відмінні за своєю правовою природою від позовних вимог ОСОБА_3 .
З приводу викладеного колегія суддів зазначає наступне.
За змістом ст. ст. 15 і 16 ЦК України, кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Частиною 1 ст. 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.
За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову вирішуючи питання про права та обов`язки сторін (позивача та відповідача).
Згідно ч. 1, 3-4 ст. 51 ЦПК України, суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.
Після спливу строків, зазначених у ч. 1 та 2 цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд починається спочатку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) зроблено правовий висновок, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги. Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог. Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.
Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.
Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 зазначив, що визначення у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.
У даній справі предметом позову є вимоги про визнання недійсним договору дарування від 13 травня 2021 року 1/10 частки будинку АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1
ОСОБА_3 , заявляючи вказані позовні вимоги, посилався на недодержання, в момент вчинення договору, обома сторонами вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст.203 ЦК України, що порушило права ОСОБА_3 , як співвласника спірного будинку.
Таким чином, права позивача були порушені як покупцем будинку ОСОБА_1 , так і продавцем ОСОБА_2 , яка здійснила продаж нерухомого майна поза волею його співвласника.
Однак, позовні вимоги про визнання недійсним договору пред`явлені ОСОБА_3 лише до ОСОБА_1 , що вочевидь не відповідає реальному складу учасників спірних правовідносин у даній справі.
У постанові Верховного Суду від 01 вересня 2021 року у справі № 570/1533/20 зазначено, що у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору, як відповідачі, мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них.
Враховуючи наведене, встановивши неналежний суб`єктний склад учасників справи за вимогами ОСОБА_3 , колегія суддів доходить висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним.
Одночасно, колегія суддів роз`яснює ОСОБА_3 його право, після уточнення складу учасників справи та правового обґрунтування позову, звернутися до суду першої інстанції із окремими позовними вимогами для захисту свого порушеного права.
Враховуючи зазначене, колегія суддів, приймаючи до уваги порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, доходить висновку про скасування рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 11 березня 2025 року із ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 11 березня 2025 року - скасувати.
Ухвалити нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа: Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Фролова Руслана Валеріївна про визнання договору дарування недійсним - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складений 13 жовтня 2026 року.
Головуючий С.О. Погорєлова
Судді Л.М. Вадовська
О.М. Таварткіладзе