П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
------------------------
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
15 жовтня 2026 р. м. Одеса Справа № 400/3728/26
перша інстанція: суддя Дерев`янко Л.Л.,
повний текст судового рішення
складено 24.06.2026, м. Миколаїв
П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючої-судді - Казанчук Г.П.
суддів - Градовського Ю.М., Єщенка О.В.
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одеса апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 червня 2026 року у справі № 400/3728/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,-
ВИКЛАД ОБСТАВИН :
ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд:
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо відмови йому у виплаті одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень відповідно до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 р. № 153;
- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень відповідно до пункту 4 зазначеної постанови.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що до досягнення 25-річного віку під час воєнного стану уклав контракт про проходження військової служби, проходив службу у військовій частині НОМЕР_1 , під час виконання бойового завдання отримав поранення, пов`язане із захистом Батьківщини, визнаний непридатним до військової служби та звільнений у відставку.
Позивач вважає, що має право на одноразову грошову винагороду в повному обсязі відповідно до абзацу четвертого пункту 4 Постанови № 153, а відмова відповідача у її виплаті є протиправною та дискримінаційною щодо осіб, які були звільнені з військової служби через поранення до набрання чинності Постановою № 153.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 червня 2026 року позов задоволено.
Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови ОСОБА_1 у виплаті одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень відповідно до пункту 4 Постанови № 153.
Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень відповідно до пункту 4 Постанови № 153.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач уклав контракт у віці до 25 років під час воєнного стану, брав участь у бойових діях в районі ведення бойових дій та отримав поранення, пов`язане із захистом Батьківщини.
Суд погодився, що на дату набрання чинності Постановою № 153 позивач не проходив військову службу, однак дійшов висновку, що вимога щодо проходження військової служби не може застосовуватися до особи, звільненої з військової служби з незалежних від неї причин через каліцтво, пов`язане із захистом Батьківщини, оскільки такий підхід має ознаки непрямої дискримінації та порушує принцип легітимних очікувань.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що абзац другий пункту 4 Постанови № 153 встановлює сукупність умов, однією з яких є проходження особою військової служби станом на дату набрання чинності цією постановою, а позивач був звільнений з військової служби 22.02.2024, тобто майже за рік до її прийняття.
На думку апелянта, абзац четвертий пункту 4 Постанови № 153 має відсилочний характер і впливає лише на розмір винагороди для осіб, визначених абзацом другим, а легітимні очікування не можуть виникнути щодо норми, якої не існувало на час припинення правовідносин.
Апелянт також вважає, що довідка від 20.02.2024 № 319 не підтверджує безпосередньої участі позивача у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, а висновок суду першої інстанції про належність населеного пункту, в районі якого позивач отримав поранення, до Дворічанської селищної територіальної громади ґрунтується на припущенні та посиланні на довідку, якої немає в матеріалах справи.
Рух справи в апеляційній інстанції:
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30.07.2026 року апеляційну скаргу залишено без руху та надано апелянту строк для усунення недоліків.
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2026 року відкрито апеляційне провадження і призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на правильність висновків суду першої інстанції про непряму дискримінацію та компенсаційний характер винагороди.
Відповідно до вимог статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, суд апеляційної інстанції, -
УСТАНОВИВ:
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду, що ОСОБА_1 28.09.2022 у віці 21 року прийнятий на військову службу за контрактом та проходив її у військовій частині НОМЕР_1 .
Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_1 від 20.02.2024 № 319 позивач у періоди з 04.01.2023 по 07.05.2023, з 14.06.2023 по 20.06.2023, з 03.07.2023 по 15.07.2023 брав безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України.
Відповідно до довідки про обставини травми від 16.08.2023 № 4126/4 15.07.2023 позивач під час виконання бойового завдання отримав тяжке вогнепальне осколкове поранення, пов`язане із захистом Батьківщини.
Згідно зі свідоцтвом про хворобу від 23.01.2024 № 141 позивача визнано непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 22.02.2024 № 53 позивача звільнено з військової служби у відставку за станом здоров`я та виключено зі списків особового складу військової частини.
05.03.2026 позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. гривень відповідно до пункту 4 Постанови № 153.
Листом від 18.03.2026 № 1527/р відповідач відмовив у задоволенні заяви, зокрема, з тих підстав, що 22.02.2024 позивача виключено зі списків особового складу військової частини.
Не погоджуючись з такою відмовою, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Приписами частини 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною другою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» до складу грошового забезпечення входять, зокрема, одноразові додаткові види грошового забезпечення, а частиною четвертою цієї статті визначено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» (далі - Постанова № 153), яка набрала чинності 13.02.2025, погоджено пропозицію Міністерства оборони щодо реалізації протягом двох років експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби під час воєнного стану.
Відповідно до абзацу другого пункту 4 Постанови № 153 громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 р. № 64, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень.
Абзацами третім та четвертим пункту 4 Постанови № 153 визначено розмір винагороди для військовослужбовців, зазначених в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях строком менше шести місяців, зокрема, у зв`язку із наявністю у них поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, - у повному обсязі.
Аналіз наведених норм свідчить, що право на винагороду виникає за наявності сукупності умов, визначених абзацом другим пункту 4 Постанови № 153, а абзаци третій та четвертий цього пункту стосуються лише розміру винагороди для осіб, які відповідають цим умовам.
Однією з таких умов є те, що особа «проходить військову службу», і ця умова, як і умова щодо тривалості участі у бойових діях, оцінюється станом на дату набрання чинності Постановою № 153, тобто на 13.02.2025.
Відповідно до статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини.
Як встановлено, позивача звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу військової частини 22.02.2024, тобто майже за рік до набрання чинності Постановою № 153.
Отже, станом на 13.02.2025 позивач не проходив військову службу і не належав до кола осіб, визначених абзацом другим пункту 4 Постанови № 153.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Постанова № 153 не містить положень щодо поширення її дії на осіб, військова служба яких закінчилась до набрання нею чинності, а тому підстав для застосування її норм до правовідносин, які припинились до 13.02.2025, немає.
Встановлення розмірів та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовців, у тому числі одноразових його видів, належить до компетенції Кабінету Міністрів України, і суд не може розширювати визначене ним коло отримувачів одноразової грошової винагороди, запровадженої в межах експериментального проекту.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що застосування умови щодо проходження військової служби до позивача має ознаки непрямої дискримінації.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» не є непрямою дискримінацією випадки, коли реалізація чи застосування формально нейтральних норм має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Метою прийняття Постанови № 153, як вбачається з її назви та пункту 1 затвердженого нею Порядку, є підвищення мотивації громадян до проходження військової служби під час воєнного стану та укомплектування бойових військових частин, а пов`язування права на винагороду з проходженням особою військової служби на дату набрання чинності постановою відповідає цій меті. Тобто, її мета полягає у заохоченні до укладення контрактів військовозобов`язаних у віці до 25 років, а тому її дія не може розповсюджуватись на усіх військовослужбовців, які не відповідають критеріям визначеним законодавцем. При цьому, суд не може перебирати на себе повноваження законодавця та розширювати істотні умови, які були визначені обов`язковими для отримання 1000000 грн.
Європейський суд з прав людини у справі «ТОВ «Укркава» проти України» (заява № 10233/20) від 6 лютого 2025 року визнав порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод через надмірний судовий активізм Верховного Суду.
Принцип, згідно з яким суд не є законодавчим органом і не може підміняти собою закон, є фундаментальною основою принципу розподілу влад і правової визначеності. Судова гілка влади має право тлумачити закон, але не створювати нові норми чи повністю переписувати чинні.
У контексті практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та українського судочинства цей принцип має чіткі межі та критерії.
Соціальний захист військовослужбовців, які отримали поранення під час захисту Батьківщини та були звільнені з військової служби у зв`язку з визнанням їх непридатними до неї, забезпечується іншими передбаченими законодавством гарантіями, зокрема, одноразовою грошовою допомогою у разі встановлення інвалідності відповідно до статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Не можна погодитися і з висновком суду першої інстанції про порушення легітимних очікувань позивача, оскільки на час закінчення ним військової служби (22.02.2024) спірної виплати не існувало, а у правовідносинах, що виникли після набрання чинності Постановою № 153, позивач не відповідав визначеним нею умовам.
За таких обставин відмова відповідача у виплаті позивачу одноразової грошової винагороди, передбаченої пунктом 4 Постанови № 153, є правомірною.
Колегія суддів зазначає, що обставини, за яких позивач отримав тяжке поранення під час захисту Батьківщини, не можуть бути самостійною підставою для виплати винагороди всупереч умовам, визначеним нормативно-правовим актом.
Оскільки позивач не відповідає умові щодо проходження військової служби станом на дату набрання чинності Постановою № 153, що є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову, колегія суддів не вбачає необхідності надавати оцінку доводам апелянта щодо належності доказів безпосередньої участі позивача у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій та поданим апелянтом додатковим доказам.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції та зазначає про відсутність ознак дискримінації по відношенню до позивача, оскільки відсутність додаткової виплати, встановленої для діючих військовослужбовців у рамках експериментального проекту, не створює дискримінації у розумінні ст.14 Конвенції.
Також, у цій справі відсутнє "правомірне сподівання" позивача на отримання виплати за Постановою №153, оскільки вказана Постанова була прийнята після того як позивач набув статус військовослужбовця та після того, як він був звільнений з військової служби, а тому він не міг добросовісно розраховувати на виплату, яка ще не була введена.
Апеляційний суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (п.п. 29-30 рішення у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, від 09.12.1994).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а тому апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а апеляційну скаргу подано суб`єктом владних повноважень, підстав для перерозподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України апеляційний суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 червня 2026 року у справі № 400/3728/26 скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Головуюча суддя Г.П. Казанчук
Суддя Ю.М. Градовський
Суддя О.В. Єщенко