ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/7160/26 Справа № 204/6316/25 Суддя у 1-й інстанції - Черкез Д. Л. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 жовтня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Халаджи О. В.,
суддів: Гапонова А.В., Никифоряка Л.П.,
секретар Кругман А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 30 березня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , Державний реєстратор Виконавчого комітету Троїцької сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області Колесник Інга Миколаївна, Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Іщенко Наталія Дем`янівна, про визнання договору недійсними та скасування рішення державного реєстратора (суддя першої інстанції Черкез Д.Л.),
В С Т А Н О В И В:
У червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Чечелівського районного суду м. Дніпра з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , Державний реєстратор Виконавчого комітету Троїцької сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області Колесник Інга Миколаївна, Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Іщенко Наталія Дем`янівна, про визнання договору недійсними та скасування рішення державного реєстратора, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Троїцької сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області Колесник Інги Миколаївни від 18 березня 2025 року, індексний номер 77878242; визнати недійсним договір дарування 77/300 частин житлового будинку, посвідчений 20 травня 2025 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Іщенко Наталією Дем`янівною за реєстровим №533, та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 79007362 від 20 травня 2025 року.
Рішенням Чечелівського районного суду м. Дніпра від 30 березня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.
Із вказаним рішенням суду не погодився позивач, та через свого представника подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також без належного з`ясування обставин справи.
Скарга мотивована тим, що з невідомих причин, судом безпідставно було зроблено висновок, що відповідно акту ідеальних часток між співвласниками затвердженого Рішенням виконавчого комітету Красногвардійської районної ради народних депутатів від 25.12.1992 року №506/8 було визнано право особистої власності на жилий будинок літ. Г-1 та сарай літ. Ж за ОСОБА_1 але одночасно позбавлено його частки в будинку А-1 за означеною адресою.
З незрозумілих причин, в порушення ст.79-1 та 118 Земельного кодексу України, судом було зроблено висновок про нібито належність співвласникам права користування земельною ділянкою за адресою АДРЕСА_1 в розмірі по частині кожному.
Із позивачем, як співвласником вказаного житлового будинку садибного типу, внесення вказаних змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не погоджувалося, жодних рішень про перерозподіл часток за участю Позивача не приймалося, жодних правочинів про перерозподіл часток не укладалося.
При правовій оцінці акту та технічного паспорту складених техніком ОСОБА_5 судом помилково було зроблено висновок про те що спірні об`єкти (вольєр літ. Л, огорожа №12, теплиці №13, №14, №15) є приналежністю до основної речі і не можуть бути самостійними об`єктами права власності - що є порушенням ст.ст.179, 181, 186 ЦК України.
Судом безпідставно було зроблено висновок про те що спірні вольєр та теплиці не можуть бути окремими предметом права власності оскільки вони нібито є приналежністю до житлового будинку.
Згідно наданих суду накладних про придбання сировини та будматеріалів (для будівництва теплиць) та показів свідків про те що саме Позивач та члени його родини безпосередньо приймали участь у будівництві спірних вольєра літ. Л, огорожі №12 та теплиць № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 , №15 - саме Позивач є і має бути визнаний судом власником цих вольєра літ. Л, огорожі №12 та теплиць № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 , №15. Відповідачами не надано жодного документа про придбання або створення спірних вольєра літ. Л, огорожі №12 та теплиць № НОМЕР_1 , №14, №15. Судом не було належним чином проаналізовано правові підстави створення спірних вольєра літ. Л, огорожі №12 та теплиць № НОМЕР_1 , №14, №15 та правові підстави внесення цих спірних об`єктів до складу частки відповідача - саме до частки ОСОБА_2 техніком ОСОБА_5 .
Судом було зроблено хибні висновки про те що нібито акт та технічний паспорт техніка з інвентаризації нерухомого майна ОСОБА_5 є правовою підставою для визначення та реєстрації права власності за ОСОБА_2 на спірні вольєр літ. Л, огорожу №12 та теплиці №13, №14, №15. Суд надав невірну оцінку статусу технічної документації ОСОБА_5 та діям державного реєстратора Виконавчого комітету Троїцької сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області Колесник Інги Миколаївни при прийнятті рішення індексний №77878242 від 18.03.2025 року.
Ані техпаспорт, ані акт складені 04.03.2025 року інженером з технічної інвентаризації ОСОБА_5 не є правовими підставами для зміни або реєстрації права власності на нерухоме майно, або підставами для визначення фактів приналежності цього майна.
Відповідачка ОСОБА_2 фактично не мешкала за спірною адресою АДРЕСА_1 тривалий час (більше 20 років) і фізично не могла зводити спірні споруди (вольєр літ.Л, огорожу №12 та теплиці №13, №14, №15).
Наголошує на тому, що фахівцями профільного контролюючого органу (Міністерства Юстиції України) було однозначно встановлено порушення державним реєстратором Виконавчого комітету Троїцької сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області Колесник Інгою Миколаївною вимог законодавства при прийнятті оспорюваного рішення №77878242 від 18.03.2025 року щодо реєстрації за відповідачкою ОСОБА_2 не належного їй майна Позивача (спірних вольєр літ.Л, огорожу №12 та теплиці №13, №14, №15). Та наказом Міністерства Юстиції України №2187/5 від 12.08.2025 року застосоване покарання у вигляді відключення від реєстру на 1 місяць.
Судом було повністю проігноровано надані арифметичні розрахунки позивача щодо порушення його частки в праві спільної власності.
Визначена правовстановлюючими документами частка Позивача у спірному домоволодінні зменшилася з 59% до 46% за відсутності будь яких правочинів. Зменшення частики Позивача відбулося внаслідок виключення із реєстру прав власності Позивача на 76/300 в будинку «А-1» домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .
Укладанням договору дарування посвідченого 20.05.2025 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Іщенко Наталією Дем`янівною за реєстровим №533, було істотно порушено права власності Позивача та вимоги чинного законодавства України, а відтак позивач є прямо зацікавленим у судовому відновленні своїх порушений прав.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 , просив рішення Чечелівського районного суду м. Дніпра від 30 березня 2026 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Від ОСОБА_2 , надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона наголосила на тому, що судом вірно встановлено факт належності 77/300 частин ОСОБА_2 на праві власності на підставі свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 01.03.1993, свідоцтва про право на спадщину за законом від 06.10.2017, які складаються з : в житловому будинку літ. А-1 поз. 3-1 коридор, поз. 3-2 санвузол, поз. 3-3 кухня, поз.3-4 житлова, поз. 3-5 житлова, загальна площа 62,2 кв.м., житлова площа 42,5 кв.м., з прибудовою літ. а-1, прибудовою літ. а1-1, ганок літ. а, літ. Б погріб, літ. Е сарай, літ. Л вольєр, споруди поз. АДРЕСА_2 , та що вони нікому не належали крім ОСОБА_2 , та не були ні за ким зареєстровані крім ОСОБА_2 . А будівлі і споруди в межах частки 77/300 розташовані на земельній ділянці, яка завжди була у використанні ОСОБА_2 .
В житловому будинку літ. А-1, частки ОСОБА_1 не має, так як рішенню РВК № 506/8 від 25.12.1992р передувала технічна інвентаризація 02.10.1992р з виготовленням технічного паспорту на домоволодіння АДРЕСА_3 , згідно з якою, домоволодіння було поділено на квартири:
В літ.А-1 квартира АДРЕСА_4 ОСОБА_4 поз.1-1; поз.1-2; поз.1- 3; поз.1-4, сіни літ. а-1, літ. В убиральня, що складає 12/100.
В літ. А-1 квартира АДРЕСА_5 ОСОБА_2 поз. 3-1; поз.3-2; поз.3-3; поз.3-4; поз.3-5; поз. 3-6; поз. 3-7, сіни літ.а1-1, погріб літ. Б, що складає 19/100.
В літ. А-1 квартира АДРЕСА_6 ОСОБА_7 поз.4-1, поз. 4-2, що складає 10/100.
В літ.Г-1 квартира АДРЕСА_7 ОСОБА_1 поз. 2-1, поз. 2-2, поз.2-3, поз. 2-4, поз.2-5, поз. 2-6, поз. 2-7, поз. 2-8, сарай літ. Ж, убиральня літ. Д, що складає 59/100.
Технічна документація була підготовлена та узгоджена між співвласниками до прийняття рішення РВК з урахуванням умов цього рішення та згідно п.4 рішення «Зобов`язати гр. ОСОБА_1 до 01.07.1993p провести відчуження належної частки житлового будинку літ. А-1 по АДРЕСА_3 » Вимогою прийняття в експлуатацію житлового будинку літ. Г-1 була відмова ОСОБА_1 від частки в будинку літ. А-1 про що також свідчить технічний паспорт БТІ від 02.10.1992р виданий на ім`я ОСОБА_1 . Після смерті ОСОБА_7 його частка 10/100 була успадкована ОСОБА_2 та ОСОБА_4 що підтверджується свідоцтвами про право на спадщину за законом. Наголошую, що Апелянт є власником своєї 59/100 частки домоволодіння, що складається тільки з літ.Г-1, даний факт було встановлено та підтверджено судом першої інстанції. Крім того апелянт згоден з рішенням де його частка дорівнює 59/100.
Державний реєстратор Колісник І.М. при здійсненні реєстраційних дій 04.03.2025 по заяві ОСОБА_2 ні яким чином не вносила зміни в реєстр стосовно частки майна ОСОБА_1 , тому його частка 59/100 з описом майна в реєстрі зареєстрована 28.12.2016р, залишилася незмінною, а саме Г-1 житловий будинок, г-1 прибудова, г-ганок, Ж-сарай, 3- погріб з шийкою, И-гараж, К- гараж, № НОМЕР_3 -ІІ - споруди в загальному користуванні.
ОСОБА_2 , просила оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Від інших учасників справи відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Учасники справи про час, дату та місце розгляду справи були повідомленні належним чином
Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Красногвардійського районного народного суду м. Дніпропетровська від 20 березня 1992 року по справі № 2-630/92 визнано свідоцтво про право власності на домоволодіння по АДРЕСА_8 , видане на ім`я ОСОБА_4 недійним на частки, визнано право власності на вказане домоволодіння по за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 . Розділено домоволодіння по АДРЕСА_8 , виділено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 частину коридору 1-1/4,5 м. кв., коридор 1-8/3,4 м. кв., кухню 1-7/ 11 м. кв., кімнату 1-6/28,4 м. кв., кімнату 1-5/9,5 м. кв., погріб Б, ворота № 1 мощення, частина огородження 2,3, що складає 76/100 частини домоволодіння, ОСОБА_4 житлову кімнату 1-4/9,9 м. кв., частину коридору 1-1/5,2 м. кв., ванну 1-2/2 м. кв., санвузол 1-3/1,5 м. кв., вбиральню В, частину огородження 2, що складає 24/100 частини домоволодіння. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 на користь ОСОБА_4 210 рублів, так як на цю суму їхня частка перевищує передбачену згідно із законом. Виготовлення перегородки 1-1 на відстані 1,38 метрів від вхідних дверей, закладку дверного отвору із 1-8 в 1-4, пробивку дверного отвору із 1-1 в 1-4 віднесено на рахунок ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 пристройку веранди, переустановлення котла опалення і пристрою калітки за рахунок ОСОБА_4 (т. 3, а.с.133).
Ухвалою Красногвардійського районного народного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 1992 року по справі № 2-630/92 було роз`яснено рішення Красногвардійського районного народного суду м. Дніпропетровська від 20 березня 1992 року. Зазначеним рішенням визнано право власності на домоволодіння по АДРЕСА_8 за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 по 76/300 за кожним і виділено їм в натурі: частину коридору 1-1 (4,5 кв.м.), коридор 1-8 (3,4 кв.м.), кухню 1-7 (11 кв.м.), кімнату 1-6 (28,4 кв.м.), кімнату 1-5 (9,5 кв.м.), погріб Б, ворота № I …, частина огородження 2,3. ОСОБА_4 виділено житлову кімнату 1-4 (9,9 м. кв.), частину коридору 1-1 (5,2 м. кв.), ванну 1-2 (2 м. кв.), санвузол 1-3 (1,5 м. кв.), вбиральню В, частину огородження 2 і визнано право власності на 24/100 частини домоволодіння. В іншій частині рішення залишено без змін (т. 1, а.с.12).
25 грудня 1992 року рішенням Виконавчого комітету Красногвардійської районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська № 506/8 «Про визнання права особистої власності і прийняття в експлуатацію жилого будинку літ. Г-1, узаконення сараю літ. Ж, сіней літ. а'-1, утвердження акту ідеальних часток між співвласниками по АДРЕСА_3 » вирішено визнати право власності на жилий будинок літ. Г-1, сарай літ. Ж по АДРЕСА_3 за ОСОБА_1 , прийняти жилий будинок в експлуатацію з кількістю житлових кімнат - 4, житловою площею 48,1 м. кв. і загальною площею - 70,7 м. кв. Узаконити сіни, зазначені на генплані під літ. а-1 по АДРЕСА_3 за ОСОБА_2 . Затвердити Акт ідеальних часток між співвласниками домоволодіння по АДРЕСА_3 і признати:
-за ОСОБА_1 - 59/100 частини;
-за ОСОБА_7 - 10/100 частини;
-за ОСОБА_2 - 19/100 частини;
-за ОСОБА_4 - 12/100 частини.
-Зобов`язати ОСОБА_1 до 01.07.1993 року провести відчуження належної частки жилого будинку літ. А-1 по АДРЕСА_3 . Зобов`язати вищезазначених громадян оформити правові документи через міжміське бюро технічної інвентаризації (т. 1, а.с. 222-223).
Також судом встановлено, що 01 березня 1993 року Виконавчим комітетом Красногвардійської ради народних депутатів м. Дніпропетровська на підставі рішенням Виконавчого комітету Красногвардійської районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська № 506/8 «Про визнання права особистої власності і прийняття в експлуатацію жилого будинку літ. Г-1, узаконення сараю літ. Ж, сіней літ. а'-1, утвердження акту ідеальних часток між співвласниками по АДРЕСА_3 » від 25 грудня 1992 року № 506/8 на ім`я ОСОБА_2 видано свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння, а саме на 19/100 домоволодіння АДРЕСА_8 , яке складається із двох будинків (т. 1, а.с. 224).
Того ж дня, тобто 01 березня 1993 року Виконавчим комітетом Красногвардійської ради народних депутатів на підставі вищевказаного рішення № 506/8 від 25 грудня 1992 року на ім`я ОСОБА_1 видано свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння, а саме на 59/100 домоволодіння АДРЕСА_8 , яке складається із двох будинків (т. 1, а.с. 34).
Судом встановлено та визнавалось сторонами, що відповідно до Рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 липня 2013 року № 309 «Про упорядкування адресації об`єктів забудови по АДРЕСА_9 » адресу домоволодіння по АДРЕСА_8 було змінено на АДРЕСА_1 .
21 грудня 2016 року інженером з інвентаризації нерухомого майна ПП «Складовий», ОСОБА_5 було проведено обстеження домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , та складено відповідний Акт (т. 3, а.с. 200), в якому зазначено, що станом на 21 грудня 2016 року домоволодіння АДРЕСА_1 складається з: житлового будинку літ.А-1 з прибудовами житловою площею 58,5 кв. м., загальною площею 90,6 кв. м., житлового будинку літ.Г-1 з прибудовами житловою площею 46,1 кв.м., загальною площею 77,3 кв.м., погрібу з шийкою літ. Б, вбиральні літ. В, сараю літ. Е, сараю літ. Ж, погрібу з шийкою літ. З, гаражу літ. И, гаражу літ. К та інших споруд № 1-11, I-II.
ОСОБА_1 згідно свідоцтва про право власності від 01.03.1993 року належить 59/100 частин домоволодіння, складається з: Г-1 - житловий будинок; г-1 - прибудова; г - ганок, Ж - сарай; З - погріб з шийкою; И - гараж; К - гараж; № 1-11, I-II - споруди в загальному користування.
ОСОБА_7 згідно свідоцтва про право власності від 01.03.1993 року належить 10/100 частин домоволодіння, складається з: в житловому будинку літ.А-1 кв. АДРЕСА_6 ; № l-11, I-II - споруди в загальному користування.
ОСОБА_2 згідно свідоцтва про право власності від 01.03.1993 року належить 19/100 частин домоволодіння, складається з: в житловому будинку літ. А-1 кв. АДРЕСА_5 ; а-1 - прибудова (частина); а? -1 - прибудова; Б - погріб з шийкою; Е - Сарай; № l-11, I-II - споруди в загальному користування.
ОСОБА_4 належить 12/100 частин домоволодіння (частка не перереєстрована), складається з: в житловому будинку літ.А-1 кв. АДРЕСА_4 ; а-1 - прибудова (частина); В - вбиральня; № 1-11, I-II - споруди в загальному користування (т. 3, а.с. 200).
Таким чином, судом встановлено, що станом на 21 грудня 2016 року частка позивача ОСОБА_1 (59/100) у праві спільної часткової власності на домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , увійшла до окремого житлового будинку літ Г-1.
Частки інших трьох співвласників станом на 21 грудня 2016 року, а саме ОСОБА_7 (10/100), ОСОБА_2 (19/100) та ОСОБА_4 (12/100) у праві спільної часткової власності на домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , увійшли до окремого житлового будинку літ А-1.
З огляду на наведене та встановлені судом обставини, твердження сторони позивача про належність йому частки у житловому будинку літ. А-1 судом до уваги не беруться та відхиляються як недоведені та такі, що спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.
Позивач ОСОБА_1 28 грудня 2016 року зареєстрував своє право власності на належну йому частку 59/100 частин, номер відомостей про речове право: 18477474, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № інформаційної довідки 429570642 від 02.06.2025 року (т. 1, а.с.6-8).
З технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловим будинок АДРЕСА_1 , виготовленого станом на 21 грудня 2016 року Приватним підприємством «Складовий», встановлено наступне:
буд. АДРЕСА_10 , яка належить ОСОБА_2 , складається з наступних приміщень: 1 - коридор, 2 - санвузол, 3 - коридор, 4 - коридор, 5 - житлова, 6 - житлова, 7 - кухня, загальною площею 46,4 кв.м., житловою площею 23,3 кв.м.;
буд. АДРЕСА_11 , яка належить ОСОБА_1 , складається з наступних приміщень: 1 - коридор, 2 - кухня, 3 - санвузол, 4 - житлова, 5 - житлова, 6 - житлова, 7 - коридор, 8 - житлова, загальною площею 77,3 кв.м., житловою площею 46,1 кв.м. (т. 3, а.с. 192-198).
Судом встановлено, що один зі співвласників домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а саме - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Після його смерті відкрилася спадщина на належну йому частину нерухомого майна.
06 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Меньшиковою К.О. на ім`я ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 2/3 частки спадщини після смерті брата ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 та зареєстровано в реєстрі за № 2247 (т. 3, а.с. 231).
У вказаному свідоцтві зазначено, що крім ОСОБА_2 спадкоємцем зазначеного у цьому свідоцтві майна також є брат померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 - ОСОБА_4 , 1958 року народження - 1/3 частка. Спадщина, на яку видане це свідоцтво складається з: 10/100 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана частка житлового будинку з надвірними господарськими будівлями та спорудами належала померлому ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння, виданого 01 березня 1993 року Виконавчим комітетом Красногвардійської районної Ради народних депутатів міста Дніпропетровська, зареєстрованого в КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної 534-123. Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1142337912101, дата відкриття розділу: 22.09.2017 року. Вказаний у цьому свідоцтві житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами в цілому складається з: літ.А-1 - житловий будинок загальною площею 90,6 кв.м., житловою площею 58,5 кв. м., з прибудовою літ. а-1, прибудовою літ.а1-1, ганком літ.а; літ.Г-1 - житловий будинок загальною площею 77,3 кв.м., житловою площею 46,1 кв.м., з прибудовою літ.г-1, ганком літ. г; літ. Б - погріб з шийкою; літ. В - вбиральня; літ. Е - сарай; літ. Ж - сарай; літ.З - погріб з шийкою; літ.И - гараж; літ.К - гараж; поз. № 1-11, I-II - споруди.
У свідоцтві також зазначено, що свідоцтво про право на спадщину на 1/3 частку спадщини ще не видано.
Того ж дня, тобто 06 жовтня 2017 року, на підставі виданого свідоцтва про право на спадщину від 06.10.2017 року № 2247 за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на вказані 20/300 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 99524545 від 06 жовтня 2017 року, номер запису про право власності: 22696211 (т. 3, а.с. 232).
Таким чином, судом встановлено, що після смерті ОСОБА_7 частки співвласників житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , розподілилися наступним чином:
ОСОБА_1 - розмір частки 59/100;
ОСОБА_4 - розмір частки 46/300;
ОСОБА_2 - розмір частки 77/300.
Відповідно до довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб № 10494 від 10 вересня 2021 року, яка видана відділом обліку проживання фізичних осіб Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, в житловому будинку А-1 за адресою: АДРЕСА_1 , до складу сім`ї/зареєстрованих входять: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована з 20 березня 1997 року (19/100 + 20/300 частини домоволодіння) (т. 1, а.с. 225).
04 березня 2025 року за замовленням ОСОБА_2 інженером з інвентаризації нерухомого майна ОСОБА_5 було проведено обстеження домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , та складено відповідний Акт (т. 3, а.с. 209).
У вказаному акті зазначено, що в результаті проведеного обстеження домоволодіння встановлено, що в житловому будинку літ.А-1 демонтовано перегородки. Змінилася загальна та житлова площа будинку внаслідок уточнення лінійних розмірів, переобладнання та перепланування без втручання в огороджувальні та несучи конструкції. Згідно Постанови Кабінету Міністрів від 07 червня 2017 року № 406 «Про затвердження переліку будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право їх виконання, та після закінчення яких об?єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію» - не підлягає додатковому прийняттю в експлуатацію.
На земельній ділянці зведено вольер літ. Л, огорожа №12, теплиці №13, №14, №15, які згідно з приписами Постанови Кабінету Міністрів від 07 червня 2017 року № 406 - не є самочинними та не підлягають прийняттю в експлуатацію.
У зв?язку з вищезазначеним, домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 не відноситься до самочинного будівництва та не потребує введення в експлуатацію та складається в цілому з: житлового будинку літ.А-1 загальною площею 90,6 м2 , житловою площею 61,9 м2, з прибудовою літ.а-1, прибудовою літ.а1-1, ганком літ.а; житлового будинку літ. Г-І загальною площею 77,3 м2, житловою площею 46,1 м2 , з прибудовою літ.г-1. ганком літ.г; погрібу з шийкою літ.Б, вбиральні літ.В, сараю літ.Е, сараю літ.Ж. погрібу з шийкою літ.З, гаражу літ.И, гаражу літ.К, вольєру літ.Л, теплиць №13, №14, №15 та інших споруд №1-12, І-ІІ.
Незмінна частка 77/300 домоволодіння за вищевказаною адресою, яка належить ОСОБА_2 включає в себе:
19/100 частин на підставі свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння, серія та номер: реєстр № 534-123 видане 01 березня 1993, видавник: Виконавчий комітет Красногвардійської районної Ради народних депутатів міста Дніпропетровська;
20/300 частин на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом серія та номер: 2247, видане 06 жовтня 2017 року, видавник приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Меньшикова К.О.
Фактично, частка у праві власності на житловий будинок розташований за адресою АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 , складається з: в житловому будинку літ.А-1 поз.3-1-коридор, поз.3-2 - санвузол, поз.3-3 - кухня, поз.3-4 - житлова, поз. 3-5 - житлова, загальна площа 62,2 кв.м., житлова 42,5 кв.м., з прибудовою літ.а-1, прибудовою літ. аl-1, ганок літ. а, літ. Б - погріб з шийкою, літ. Е- сарай, вольєр літ. Л, теплиці №13, №14, №15, в загальному користуванні № 1-12, - споруди (т. 3, а.с. 209).
Аналогічна інформація зазначена також у примітках до технічного паспорту на житловий будинок садибного типу за адресою: АДРЕСА_1 (т. 3, а.с. 226-227).
З технічного паспорту на житловий будинок садибного типу за адресою: АДРЕСА_1 , виготовленого 04 березня 2025 року (сформованого 17 березня 2025 року), реєстраційний номер у Реєстрі будівельної діяльності:TI01:9438-7662-1900-3743 ФОП ОСОБА_5 , вбачається, що буд. АДРЕСА_12 , має загальну площу 90,6 кв.м., житлу площу 61,9 кв.м. та складається з двох квартир - АДРЕСА_4 , та АДРЕСА_5 . Квартира АДРЕСА_5 , яка належить ОСОБА_2 , складається з наступних приміщень: 1 - коридор, 2 - санвузол, 3 - кухня, 4 - житлова, 5 - житлова, загальною площею 62,2 кв.м., житловою площею 42,5 кв.м.; буд. АДРЕСА_12 , складається з однієї квартири - кв. АДРЕСА_7 . Квартира АДРЕСА_7 , яка належить ОСОБА_1 , складається з наступних приміщень: 1 - коридор, 2 - кухня, 3 - санвузол, 4 - житлова, 5 - житлова, 6 - житлова, 7 - коридор, 8 - житлова, загальною площею 77,3 кв.м., житловою площею 46,1 кв.м. (т. 3, а.с. 202-208, 211-225).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в процесі розгляду даної справи позивачем не було надано суду жодних переконливих доказів на підтвердження того, що внаслідок звернення 14 березня 2025 року до державного реєстратора з заявою про державну реєстрацію прав та укладення 20 травня 2025 року договору дарування, відповідачами були порушені права або інтереси позивача, у зв`язку з чим підстав для судового захисту прав позивача судом не встановлено.
Апеляційний суд не може погодиться із даним висновком місцевого суду у повному обсязі.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Згідно з частинами першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Статтею 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).
Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).
Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зробив висновок, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. За своєю суттю ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Верховний Суд наголошує, що застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 26 травня 2023 року у справі № 905/77/21).
Застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду. Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання правомірних приватноправових конструкцій (зокрема, конструкції оспорюваного правочину). Правопорядок не може допускати ситуації коли правомірна конструкція (зокрема, конструкції оспорюваного правочину) застосовується не для тієї мети для якої вона призначена та за відсутності умов за яких вона може бути застосована (зокрема, за відсутності порушеного приватного права чи інтересу, чи коли при застосуванні конструкції оспорюваного правочину не здійснюється присікання порушеного приватного права чи/та інтересу або ж їх відновлення) (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 352/1070/17).
Тлумачення змісту статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
У постанові Верховного Суду від 21 січня 2021 року у справі № 908/3326/19 зроблено висновок, що за результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Колегія суддів, оцінюючи обраний позивачем спосіб захисту, керується тим, що такий спосіб є ефективним лише за умови відповідності його змісту порушеному праву, характеру правопорушення та здатності забезпечити реальне поновлення порушеного права.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не повинне породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту (постанова від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц).
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18).
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 26 травня 2023 року у справі № 905/77/21, позовна вимога про визнання договору недійсним є належним способом захисту, передбаченим законом. Водночас вимога про визнання виконаного або частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише у разі її поєднання з вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема про стягнення коштів або витребування майна. Окреме заявлення вимоги про визнання виконаного правочину недійсним без застосування наслідків його недійсності не забезпечує поновлення порушеного права.
Колегія суддів вважає. що місцевий суд обґрунтовано керувався тим, що для визнання правочину недійсним необхідним є встановлення підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, зокрема невідповідності змісту правочину вимогам закону або відсутності його спрямованості на реальне настання правових наслідків.
Відповідно до статті 216 ЦК України наслідком недійсності правочину є повернення сторонами всього одержаного за правочином (двостороння реституція).
У постанові Верховного Суду від 18 квітня 2019 року в справі № 676/5226/14-ц (провадження № 61-5101св18) зазначено, що ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист. Суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові та не потребує перевірки обраного позивачем способу захисту і правової оцінки по суті спору (близька за змістом правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19, від 29 серпня 2023 року у справі № 910/5958/20, від 18 червня 2004 рок у справі № 758/113/23, від 09 липня 2024 року у справі № 953/18523/20).
У постанові Верховного Суду від 14 червня 2019 року в справі 910/6642/18 викладено правові висновки, згідно яких, вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до приписів ст.ст. 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до ч. 2 ст. 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Положеннями ст.ст. 77, 78 ЦПК України щодо належності та допустимості доказів передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не приймає до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У справі що переглядається встановлено, що звертаючись із даним позовом до суду, із подальшим його уточненням, ОСОБА_1 просив визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Троїцької сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області Колесник Інги Миколаївни від 18 березня 2025 року, індексний номер 77878242; визнати недійсним договір дарування 77/300 частин житлового будинку, посвідчений 20 травня 2025 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Іщенко Наталією Дем`янівною за реєстровим №533, та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 79007362 від 20 травня 2025 року.
Колегія суддів вважає, що заявлені позивачем вимоги фактично не вирішать спір між учасниками даної справи, оскільки метою позивача у даній справі є оспарювання права власності відповідачів щодо зареєстрованого за ними майна, однак вимога, яка б на думку позивача поновила його порушено право останнім не заявлено, оскільки скасування державної реєстрації не вирішити спірного питання між сторонам,
ЄСПЛ у своїх рішеннях зазначає, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 30 березня 2026 року підлягає зміні, шляхом викладення його мотивувальної частини, у редакції цієї постанови
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Керуючись статтями, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд,
ПОСТАНОВИВ :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 30 березня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 13 жовтня 2026 року.
Судді: О.В. Халаджи
А.В. Гапонов
Л.П. Никифоряк