ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/10117/26 Справа № 185/11006/25 Суддя у 1-й інстанції - Бабій С. О. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 жовтня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Халаджи О. В.
суддів: Гапонова А.В., Никифоряка Л.П,
секретар :Кругман А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2026 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок професійного захворювання (суддя першої інстанції Бабій С.О.),
В С Т А Н О В И В:
У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, та просив стягнути з нього на свою користь в якості відшкодування моральної шкоди 288 000 грн. без урахування утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів.
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2026 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди, заподіяної ушкодженням здоров`я - 50 000 грн.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на користь держави судовий збір в розмірі 500 грн.
На вказане рішення суду ГУ ПФУ в Дніпропетровській області подало апеляційну скаргу, в якій вважає, що при ухваленні рішення судом було порушено норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення питання по справі
Апелянт зазначає, що стійку втрату професійної працездатності позивачу вперше встановлено 15 жовтня 2001 року у розмірі 25 %, у зв`язку з чим саме з цієї дати у нього виникло право на відшкодування шкоди.
Посилаючись на положення Закону України № 1105-XIV у редакції, чинній на час виникнення такого права, апелянт вказує, що відшкодування моральної шкоди належало до обов`язків Фонду соціального страхування від нещасних випадків. Водночас з 2007-2008 років відповідні положення щодо виплати Фондом моральної шкоди були виключені із законодавства, а з 01 січня 2015 року передбачено, що відшкодування моральної шкоди не є страховою виплатою та здійснюється відповідно до положень ЦК України та КЗпП України.
Також апелянт посилається на те, що обов`язок з відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові внаслідок порушення його прав у сфері трудових відносин, покладається на роботодавця (власника або уповноважений ним орган), а тому підстав для стягнення такої шкоди з Головного управління Пенсійного фонду України немає.
ГУ ПФУ В Дніпропетровській області просило рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2026 року скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Від позивача відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Учасники справи були повідомлені належним чином про час та місце розгляду справи у судове засідання не з`явились.
Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 працював у шкідливих підземних умовах на виробничо-структурних підрозділах підприємства ПрАТ «ДТЕК Павлоградвугілля» (раніше ДВАТ «Павлоградвугілля») з повним робочим днем під землею, що підтверджується копією його трудової книжки, яка міститься в матеріалах справи.
Відповідно до акту розслідування нещасного випадку форми Н-1 № 11 від 17.02.2001 року (затверджений 20.02.2001), відповідно до якого 17.02.2001 року о 10 годині 30 хвилин на шахті «Павлоградська» з ОСОБА_1 , який працював підземним електрослюсарем, стався нещасний випадок, пов`язаний з виробництвом. Комісією з розслідування встановлено, що нещасний випадок стався під час виконання позивачем своїх посадових обов`язків. Відповідно до п.6 акту (обставини, за яких відбувся нещасний випадок), «о 10 годині 30 хвилин ОСОБА_1 почав відкручувати хомут, знаходячись в напівзігнутому стані. В цей час відбулось різке збільшення гірничого тиску, дерев`яна затяжка зламалась і з покрівлі впав кусок породи розміром 0,4 м х 0,2м х 0,1 м, який вдарив його по потиличній частині голови та шиї. Гірничий майстер на той час знаходився в 525 лаві (п.6 Акту Н-1).» За п.7 акту (причини нещасного випадку), ними є «не приведення робочого місця у безпечне становище в частині попереднього огляду крівлі та несвоєчасного оббирання кусків породи»). Особою, що допустила порушення законодавству про працю, вказано ОСОБА_1 (п.10 акту).
Випискою з акту огляду у ВТЕК від 15.10.2001 Позивачу первинно встановлено 25 % втрати професійної працездатності (Акт № 11 тр. 17.02.2001) з повторним переоглядом 01.07.2002. Починаючи з 11.02.2002 року постановою Відділення ВД ФСНВУ, Позивачу призначено щомісячні страхові виплати відповідно до Закону України від 23.09.1999 №1105-XIV "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування". Випискою з акту огляду у ВТЕК від 18.09.2002 Позивачу повторно встановлено 25 % втрати професійної працездатності (Акт № 11 тр. 17.02.2001) з повторним переоглядом 01.07.2003. Випискою з акту огляду у ВТЕК від 20.10.2003 Позивачу повторно встановлено 25 % втрати професійної працездатності (Акт № 11 тр. 17.02.2001) з повторним переоглядом 01.07.2005. Відповідно до Повідомлення № 297 Про хронічне професійне захворювання (отруєння) форми П-3 у Позивача встановлено хронічне професійне захворювання, а саме діагноз основний: Пиловий бронхіт першої стадії. Емфізема легень першого ст., ДН першого - другого ступеня. Захворювання професійне (07.10.2003 року). Відповідно до Акту розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання (отруєння) форми П-4 від 24.10.2003 року у Позивача встановлено хронічне професійне захворювання. 3 Випискою з акту огляду у МСЕК від 28.01.2004 Позивачу первинно-повторно встановлено 55 % втрати професійної працездатності (25% - Акт № 11 тр. 17.02.2001, 30% - Акт П-4 від 24.10.2003) з повторним переоглядом 14.01.2005. Випискою з акту огляду у МСЕК від 28.02.2005 Позивачу повторно встановлено 85 % втрати професійної працездатності (65% - Акт № 11 тр. 17.02.2001, 20% - Акт П-4 від 24.10.2003) та друга група інвалідності з повторним переоглядом 01.02.2006. Випискою з акту огляду у МСЕК від 14.02.2006 Позивачу повторно встановлено 85 % втрати професійної працездатності (65% - Акт № 11 тр. 17.02.2001, 20% - Акт П-4 від 24.10.2003) та друга група інвалідності з повторним переоглядом 01.02.2007. Випискою з акту огляду у МСЕК від 15.03.2007 Позивачу повторно встановлено 85 % втрати професійної працездатності (65% - Акт № 11 тр. 17.02.2001, 20% - Акт П-4 від 24.10.2003) та друга група інвалідності безстроково.
Цими документами підтверджується походження ушкодження здоров`я позивача та генез його хворобливого стану, а також встановлення йому стійкої втрати професійної працездатності.
Таким чином, при визначенні розміру моральної шкоди, завданої позивачу виробничою травмою та професійним захворюванням, суд оцінює глибину, характер та тривалість душевних страждань та нервових переживань, істотності недоотриманих благ, а також конкретні обставини по справі, керується принципом розумності, виваженості та справедливості. Крім того, розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш ніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення. Також судом враховано, що позивач звертається до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди через понад 20 років після встановлення втрати працездатності, а також наявність провини позивача у його травмуванні 17.02.2001 року (що, одночасно, не знімає цивільно-правову відповідальність з відповідача).
За таких обставин суд вважає розумним та справедливим стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі 50 000 грн.
Апеляційний суд погоджується з даним висновком суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Відповідно до вимог ст. 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.
Згідно ст. 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
Відповідно до частини 1 ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди провадиться, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Відповідно до ст. 5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Тому суд вважає, що до спірних правовідносин слід застосовувати Закон № 1105-ХІV у редакції, під час дії якої позивачу була заподіяна моральна шкода у зв`язку з нещасним випадком та первинною втратою працездатності, та яка передбачала, що обов`язок відшкодовувати таку шкоду покладається саме на Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, оскільки починаючи з 1 січня 2006 року застраховані громадяни, які потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, були позбавлені права на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду. З цього часу суб`єктом, за рахунок коштів якого здійснюється відшкодування такої шкоди, є роботодавець.
Так, ст. 17 Закону України «Про охорону праці», у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, передбачала, що власник зобов`язаний створити в кожному структурному підрозділі і на робочому місці умови праці відповідно до вимог нормативних актів, а також забезпечити додержання прав працівників, гарантованих законодавством про охорону праці.
За ст. 12 Закону України «Про охорону праці», у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, відшкодування моральної шкоди провадиться власником, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральної втрати потерпілого, порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, є одним із видів загальнообов`язкового державного соціального страхування (ст. 4 Закону України «Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 14.01.1998 № 16/98-ВР), правове регулювання якого здійснювалося, зокрема Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23.09.1999, який набрав чинності з 01.04.2001.
Норми вказаного Закону від 23.09.1999, у редакції, чинній з моменту прийняття цього Закону і до внесення змін Законом України від 23.02.2007 №717-V, передбачали, що: відшкодування моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей є завданням страхування від нещасного випадку (абз.4ст.1); у разі настання страхового випадку Фонд соціального страхування від нещасних випадків зобов`язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров`я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому (підпункт «е» п. 1 ч. 1 ст. 21); за наявності факту заподіяння моральної шкоди потерпілому Фондом провадиться страхова виплата за моральну шкоду (ч. 3 ст. 28); моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування здійснюється у вигляді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат (ч. 3 ст. 34).
З огляду на положення ст.ст. 21, 28, 30, 34, 35 Закону України від 23.09.1999, право на отримання потерпілим страхових виплат у разі настання стійкої втрати працездатності, у тому числі виплати за моральну шкоду, виникає в особи з дня встановлення їй такої стійкої втрати працездатності вперше висновком МСЕК.
Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27.03.1992 № 6 (зі змінами та доповненнями) надано роз`яснення про те, що оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з`ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати: якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при такому виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду.
Відтак, спори щодо відшкодування шкоди на підставі Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» повинні вирішуватися на підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення в потерпілого права на її відшкодування. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.
Таким чином, право на відшкодування моральної шкоди у зв`язку з втратою професійної працездатності виникло у позивача у жовтня 2001 року.
Як визначено ч. ч. 1, 3 ст. 28 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» в редакції, чинній на час встановлення висновком МСЕК позивачеві стійкої втрати професійної працездатності, страховими виплатами є грошові суми, які згідно зі ст. 21 цього Закону Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку. За наявності факту заподіяння моральної шкоди потерпілому провадиться страхова виплата за моральну шкоду. Відповідно до ст. 13 зазначеного Закону, страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, зазначених у ст. 14 цього Закону, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг.
Відповідно до абз. 4 ст. 1, підпункту «е» п. 1 ч. 1 ст. 21, ч. 3 ст. 34 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», завданнями страхування від нещасного випадку є, зокрема, відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей. У разі настання страхового випадку Фонд зобов`язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров`я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, зокрема, грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому. Моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування здійснюється у вигляді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат. Сума страхової виплати за моральну (немайнову) шкоду визначається в судовому порядку.
За п. 27 ст. 77 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» від 20.12.2005 та п. 22 ст. 71 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» зупинено дію абз. 4 ст. 1, п.п. «е» п. 1 ч. 1 ст. 21, ч. 3 ст. 28 та ч. 3 ст. 34 Закону № 1105-XIV, якими обов`язок відшкодування моральної шкоди було покладено на Фонд.
Окрім того, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23.02.2007 № 717-V, що набрав чинності 20.03.2007, виключено ч. 3 ст. 34 Закону №1105-XIV, що передбачала право потерпілого на відшкодування моральної шкоди.
Пунктом 2 частини 44 розділу 2 Закону України «Про Державний бюджет на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України» пункт 3 розділу ХІ «Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату непрацездатності» доповнено абзацом: «відшкодування Фондом соціального страхування від нещасних випадків моральної (немайнової) шкоди застрахованим і членам їх сімей незалежно від часу настання страхового випадку припиняється з 01.01.2008».
Конституційний Суд України у рішенні від 08.10.2008 №20-рп/2008 у справі № 1-32/2008 зазначені зміни до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) з огляду на те, що право громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки ст. 1167 ЦК України та ст. 237-1 КЗпП України їм надано право на відшкодування моральної шкоди за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця).
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» від 28.12.2014 № 77-VIII викладено у новій редакції Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», у тому числі змінено його назву на Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування». Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» набрав чинності 01.01.2015.
Відповідно до ч. 8 ст. 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень ЦК України та КЗпП України. В пункті 4.1 рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2004 року №1-рп/2004 зазначено, що ушкодження здоров`я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов`язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності спричиняють йому моральні і фізичні страждання.
На підтвердження факту ушкодження здоров`я позивачем було надано акт розслідування нещасного випадку форми Н-1 № 11 від 17 лютого 2001 року, відповідно до якого під час виконання трудових обов`язків на шахті «Павлоградська» з ним стався нещасний випадок, пов`язаний з виробництвом, унаслідок якого він отримав травму голови та шиї; виписки з актів огляду ВТЕК та МСЕК, згідно з якими з 15 жовтня 2001 року йому встановлено 25 % втрати професійної працездатності, а в подальшому її ступінь збільшено до 55 %, а з 28 лютого 2005 року - до 85 % із встановленням другої групи інвалідності, яка з 15 березня 2007 року встановлена безстроково.
Відповідно до ч. 1-3 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до ч.1 ст.1168 ЦК України, моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів.
У пунктах 9, 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
У Рішенні Конституційного Суду України від 27 січня 2004 року № 1-рп/2004 у справі за конституційним зверненням Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Кіровоградській області про офіційне тлумачення положення частини третьої статті 34 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» зазначено, що моральна шкода потерпілого від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання полягає, зокрема, у фізичному болю, фізичних та душевних стражданнях, яких він зазнає у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я.
Ушкодження здоров`я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов`язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності спричиняють йому моральні та фізичні страждання. Ушкодження здоров`я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов`язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності спричинюють йому моральні та фізичні страждання. У випадку каліцтва потерпілий втрачає працездатність і зазнає значно більшої моральної шкоди, ніж заподіяна працівникові, який не втратив професійної працездатності.
В матеріалах справи є повідомлення форми П-3 та акт форми П-4 від 24 жовтня 2003 року, якими підтверджено наявність у позивача хронічного професійного захворювання, пов`язаного з умовами праці.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в своїй постанові від 15 червня 2020 року у справі № 212/3137/17-ц зазначив, що невиконання роботодавцем обов`язку по забезпеченню безпечних і здорових умов праці, яке мало наслідком виникнення у позивача професійного захворювання, втрати працездатності й встановлення інвалідності, є підставою для відшкодування роботодавцем (його правонаступником) заподіяної працівнику моральної шкоди.
У постанові Великої палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі №210/5258/16-ц зазначено, що суди, встановивши факт завдання моральної шкоди, повинні особливо ретельно підійти до того, аби присуджена ними сума відшкодування була домірною цій шкоді. Сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у частині третій статті 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншій, аніж та, яку просив позивач.
Визначаючи розмір заподіяної позивачу моральної шкоди, суд виходив із того, що внаслідок отримання професійних захворювань та нещасного випадку позивач втратив 85% професійної працездатності та отримав 2 групу інвалідності безстроково, що свідчить про неможливість покращення стану його здоров`я у майбутньому, а також з того, що захворювання позивача призвели до кардинальної негативної зміни його життя, порушили його психологічний стан та нормальні життєві зв`язки.
Прийнявши до уваги факт втрати позивачем 85% працездатності, врахувавши характер немайнових втрат позивача, отримання 2 групи інвалідності безстроково, глибину його фізичних та душевних страждань, погіршення його здібностей та позбавлення його певних можливостей їх реалізації, а також керуючись засадами розумності і справедливості, суд першої інстанції обґрунтовано визначив розмір компенсації моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню позивачу за рахунок відповідача, на рівні 50 000 грн.
Враховуючи наведене, а також те, що втрата працездатності відбулась у 2001 році, коли обов`язок відшкодовувати дану шкоду покладався на Фонд соціального страхування, правонаступником якого у даній справі є Пенсійний фонд України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача суму моральної шкоди у розмірі 50 000 грн.
Доводи про те, що позивачем не надано доказів на підтвердження ступеня моральних страждань, а визначений судом розмір моральної шкоди не обґрунтовано, є безпідставними.
Суд першої інстанції правильно виходив із того, що факт спричинення моральної шкоди доведено. Право на відшкодування моральної шкоди у позивача виникло з моменту встановлення стійкої втрати професійної працездатності, що підтверджується відповідними медичними документами.
Висновками МСЕК позивачу встановлено стійку втрату професійної працездатності, а факт ушкодження його здоров`я під час виконання трудових обов`язків підтверджується актом розслідування нещасного випадку форми Н-1.
Доказів на спростування наявності шкідливих факторів виробничого середовища та шкідливого впливу на здоров`я позивача відповідачем ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду не надані.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як не має і не може бути точного мірила майнового виразу душевного болю. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який розмір може мати суто умовний вираз. Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).
Визначаючи розмір відшкодування позивачу моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із вимог чинного законодавства, з урахуванням характеру і тривалості його душевних страждань та обсягу змін в його житті. Визначена судом сума відповідає ступеню втрати професійної працездатності, засадам розумності, виваженості та справедливості. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.
Приведені в апеляційній скарзі доводи про те, що суд не дав оцінки наданим доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права.
Суд апеляційної інстанції не встановив підстав для зменшення визначеного судом першої інстанції розміру компенсації. Заперечуючи проти розміру стягнутої на користь позивача компенсації, відповідач на порушення вимог ст.ст. 12, 81 ЦПК України не подав належних і допустимих доказів.
Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Суд першої інстанції повно та всебічно перевірив обставини справи, дав їм належну оцінку та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для скасування рішення суду в межах доводів апеляційної скарги не має.
Враховуючи зазначене, апеляційну скаргу відповідача слід залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 374, 375, 382, 383 ЦПК України, апеляційний суд,
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області залишити без задоволення.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2026 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення.
Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 13 жовтня 2026 року.
Судді: О.В. Халаджи
А.В. Гапонов
Л.П. Никифоряк