Справа № 461/837/20 Головуючий у 1 інстанції: Мироненко Л.Д.
Провадження № 22-ц/811/1391/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 жовтня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Ніткевича А.В.,
суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,
секретаря Гаврилюк Я.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Львівського апеляційного суду у м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Яцишина Андрія Володимировича на рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 березня 2026 року в складі судді Мироненко Л.Д. в справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Універсал Банк» про визнання недійсними кредитних договорів та застосування наслідків їх недійсності,-
встановив:
У 2020 році позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача АТ «Універсал Банк», у якому, з урахуванням відмови від частини позовних вимог, просив суд визнати недійсними кредитні договори, укладені між ОСОБА_1 та АТ «Універсал Банк», на підставі заявок:
1) №20.30.046321 від 12.04.2018 на суму 1 000,00 грн. на 6 місяців, реальна річна процентна ставка -46.1 % річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору - 1114,02 грн.;
2) №20.30.070261 від 01.06.2018 на суму 3 999,00 грн. на 24 місяці, реальна річна процентна ставка - 47% річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору - 5 822,64 грн.;
3) №20.30.152187 від 30.08.2018 на суму 3449,00 грн. на 12 місяців, реальна річна процентна ставка 48,1% річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору -4 235,4 грн.;
4) №20.30.156437 від 02.09.2018 на суму 1758,00 грн. на 24 місяці, реальна річна процентна ставка 47% річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору - 2 559,6 грн.;
5) №20.30.196949 від 02.10.2018 на суму 10 999,00 грн. на 24 місяці, реальна річна процентна ставка 47% річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору 16 014,48 грн.;
6) заявка від 27.03.2018 на отримання кредитного ліміту на суму 10 000 грн.
Також, просив застосувати наслідки їх недійсності, а саме привести сторони у попередній стан.
Вимоги обґрунтовує тим, що між ним та АТ «Універсалбанк», на підставі його заяв та на умовах, визначених Розділом IV Умов і правил обслуговування фізичних осіб в АТ «Універсал Банк», паспортами споживчих кредитів Сервісу «Розстрочка», було укладено кредитні договори у формі послуги «Розстрочка» з фіксованою процентною ставкою 0,00001% на рік, без зміни процентної ставки, без застосування пені, без штрафів та без застосування процентної ставки, яка застосовується при невиконанні зобов`язання щодо повернення кредиту, без будь яких інших платежів, а саме: 1) №20.30.046321 від 12.04.2018 на суму 1 000,00 грн. на 6 місяців, реальна річна процентна ставка -46.1 % річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору - 1114,02 грн.; 2) №20.30.070261 від 01.06.2018 на суму 3 999,00 грн. на 24 місяці, реальна річна процентна ставка - 47% річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору - 5 822,64 грн.; 3) №20.30.152187 від 30.08.2018 на суму 3449,00 грн. на 12 місяців, реальна річна процентна ставка 48,1% річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору -4 235,4 грн.; 4) №20.30.156437 від 02.09.2018 на суму 1758,00 грн. на 24 місяці, реальна річна процентна ставка 47% річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору - 2 559,6 грн.; 5) №20.30.196949 від 02.10.2018 на суму 10 999,00 грн. на 24 місяці, реальна річна процентна ставка 47% річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору 16 014,48 грн.; 6) заявка від 27.03.2018 на отримання кредитного ліміту на суму 10 000 грн.
Загальна сума отриманих позик становить 31204, 85 грн.
Зазначає, що з дитинства страждає психічним захворюванням, має важку соціальну адаптацію, потребує роз`яснення навіть простих побутових речей. Оспорювані правочини були укладені ним в той час, коли він не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними через розлади психічного здоров`я. Зазначає, що перебуваючи в такому стані здоров`я, він сприймав лише невеликий обсяг інформації, поданий простим, доступним текстом.
Наголосив, що увесь зміст договорів, укладених між ним та АТ «Універсалбанк», з огляду на психічний стан, зрозуміти не міг.
Додатково повідомив, що з 08.10.2018 по 31.10.2018 та з 03.01.2019 по 04.02.2019 перебував на лікуванні в КЗ ЛОР «Львівський обласний клінічний психоневрологічний диспансер». У цьому ж закладі він перебуває на психіатричному обліку з відповідним діагнозом. Крім того, є особою з інвалідністю 2 групи.
Просив позов задовольнити.
Оскаржуваним рішенням Галицького районного суду м. Львова від 19 березня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Універсал Банк» про визнання недійсними кредитних договорів та застосування наслідків їх недійсності - відмовлено повністю.
Рішення оскаржив представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Яцишин А.В., вважає, що рішення не грунтується на нормах чинного законодавства України та дійсних обставинах справи.
Предметом позовних вимог є визнання недійсними кредитних договорів, укладених між ОСОБА_1 та Акціонерним товариством «Універсал Банк», а також застосування наслідків їх недійсності, а саме привести сторони у попередній стан.
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що позивач з дитинства страждає психічним захворюванням, має важку соціальну адаптацію, потребує роз`яснення навіть простих побутових речей. Оспорювані правочини були укладені ним в той час, коли він не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними через розлади психічного здоров`я.
Перебуваючи у такому стані здоров`я, позивач сприймав лише невеликий обсяг інформації, поданий простим, доступним текстом.
Увесь зміст договорів, укладених між ним та АТ «Універсалбанк», з огляду на психічний стан, зрозуміти не міг.
Крім того, позивач з 08.10.2018 по 31.10.2018 та з 03.01.2019 по 04.02.2019 перебував на лікуванні в КЗ ЛОР «Львівський обласний клінічний психоневрологічний диспансер».
У цьому ж закладі він перебуває на психіатричному обліку з відповідним діагнозом та є особою з інвалідністю 2 групи.
Суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог виходив з того, що суд не має права підміняти експерта, самостійно вирішуючи питання, що потребують спеціальних знань (технічних, медичних, економічних тощо).
Висновок експерта є доказом, який суд оцінює нарівні з іншими, але не може самостійно проводити дослідження або замінювати висновки експерта власними висновками, що підтверджено практикою Верховного Суду.
Також, суд першої інстанції вказав, що позивач неодноразово викликався експертною установою та судом на огляд, необхідний для проведення судово-психіатричної експертизи, однак, на протязі, більш ніж 3 років, останній жодного разу на зазначений огляд не прибув, у зв`язку з чим, матеріали справи були повернуті експертною установою на адресу суду без виконання.
Так, ухвалою суду від 09.08.2021 було задоволено клопотання представника позивача та призначено по справі судово-психіатричну експертизу для визначення психічного стану позивача ОСОБА_1 , проведення якої доручено експертам Комунального неприбуткового підприємства Львівської обласної ради «Львівська обласна державна клінічна психіатрична лікарня». На розгляд експерта поставлені наступні питання: який характер та ступінь ушкодження психічного здоров`я ОСОБА_1 на момент укладення ним договору (27.03.2018 року)? чи розумів ОСОБА_1 значення своїх дій на момент укладення ним договору (27.03.2018 року), а також чи міг усвідомлювати наслідки, які настануть у зв`язку з його укладенням? чи міг ОСОБА_1 внаслідок рівня його розумового розвитку вірно сприймати обставини, які мали значення при укладенні ним 27.03.2018 року договору з Акціонерним товариством «Універсал Банк»?
15 січня 2026 року у зв`язку із неодноразовою неявкою позивача для огляд в експертну установу, матеріали вказаної цивільної справи повернулись на адресу суду без проведення експертизи.
У наступних судових засіданнях ОСОБА_1 неодноразово зазначав, що йому жодного разу не надходили виклики до експертної установи для огляду з метою виконання ухвали від 09.08.2021.
Матеріали справи не містять доказів повідомлення експертом ОСОБА_1 про необхідність прибуття такого на конкретно визначену дату, час та місце.
Суд першої інстанції залишив вказані обставини без належної уваги та оцінки, а аткож відмовився повторно скерувати матеріали справи для виконання ухвали суду від 09.08.2021, якою було задоволено клопотання про проведення судової-психіатричної експертизи, чим фактично позбавив позивача єдиного можливого способу доказування позовних вимог у даній справі, оскільки жодна із сторін не володіє спеціальними знаннями для визначення можливості чи неможливості адекватного сприйняття позивачем укладення правочинів на момент такого укладення.
Ухваливши оскаржуване рішення без проведення відповідної експертизи фактично створив патову ситуацію, а саме: задоволивши клопотання про проведення спеціалізованої експертизи, яка у даному випадку могла бути єдиним належним та допустимим доказом на підтвердження або спростування позовних вимог, не здійснив усіх необхідних дій для дотримання проведення такої та прийшов хибного висновку про імовірне ухилення позивачем від проходження такої експертизи.
Просить скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 19.03.2026 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити повністю.
08.06.2026 представник відповідача ОСОБА_2 сформував у системі «Електронний суд» пояснення, зазначає, що рішення Галицького районного суду м. Львова від 19.03.2026 у справі № 461/837/20 є законним, обґрунтованим та таким, що прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а апеляційна скарга ОСОБА_1 є безпідставною та такою, що не підлягає задоволенню.
Оскільки в матеріалах даної справи відсутній категоричний висновок судово-психіатричної експертизи про неможливість ОСОБА_1 під час укладення та підписання оспорюваного договору усвідомлювати значення своїх дій (або) керувати ними, тому застосування судом у цій справі саме ст. 225 ЦК України для визнання недійсними кредитних договорів виключається. Покликається на презумпцію правомірності правочину. Звертає увагу на те, що лікування позивача відбувалося у період з 08.10.2018 по 31.10.2018 та з 03.01.2019 по 04.02.2019, а правочини щодо отримання кредитних коштів позивач здійснював поза вказаними ним періодами хвороби. Належно користуючись процесуальними правами, позивач мав змогу зібрати докази щодо свого захворювання та надати їх до суду, однак доказів відмови медичних закладів від надання медичної документації щодо стану здоров`я позивача до суду не надано. Крім цього, статтею 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» визначена презумпція психічного здоров`я, суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України. Вважає, що подання ОСОБА_1 позовної заяви у даній справі є спробою уникнення позивачем своїх кредитних зобов`язань перед банком. Просить рішення Галицького районного суду м. Львова від 19.03.2026 у справі №461/837/20 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Учасники справи, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи шляхом направлення судових повісток до їх електронних кабінетів, в судове засідання 13 жовтня 2026 року не прибули, не повідомили суд про причину неявки.
На переконання колегії суддів, матеріалів справи достатньо для розгляду заяви по суті, а тому вважає за можливе відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися.
За відсутності всіх осіб, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу технічними засобами не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, межі та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення виходячи із такого.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ст. 5 ЦПК України).
Відповідно до приписів частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна людина має можливість безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав. Це право гарантується частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якій зазначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що суд не має права підміняти експерта, самостійно вирішуючи питання, що потребують спеціальних знань (технічних, медичних, економічних тощо). Висновок експерта є доказом, який суд оцінює нарівні з іншими, але не може самостійно проводити дослідження або замінювати висновки експерта власними висновками.
Суд врахував, що позивач неодноразово викликався експертною установою та судом на огляд, необхідний для проведення судово-психіатричної експертизи, однак у продовж більш ніж 3 років, жодного разу на огляд не прибув, у зв`язку з чим, матеріали справи були повернуті експертною установою на адресу суду без виконання.
Оскільки, позивач ОСОБА_1 не довів, що страждав стійким психічним захворюванням на момент укладення договорів позики і був нездатним усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, суд не знайшов підстав для визнання таких правочинів недійсними, у зв`язку з чим, у задоволенні позову відмовив у повному обсязі.
При вирішенні спору суд врахував правові висновки касаційного суду, зокрема, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 та які стосуються презумпції правомірності правочину.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення колегія суддів виходить з такого.
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України).
Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти, заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 11 ЦК України).
Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Таким чином, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (постанова Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у цивільній справі 337/474/14-ц, провадження № 61-15813сво18).
Судом встановлено, що між ОСОБА_1 та АТ "Універсалбанк», на підставі його заяв та на умовах, визначених Розділом IV Умов і правил обслуговування фізичних осіб в АТ «Універсал Банк», паспортами споживчих кредитів Сервісу «Розстрочка», були укладені кредитні договори у формі послуги «Розстрочка» з фіксованою процентною ставкою 0,00001% на рік, без зміни процентної ставки, без застосування пені, без штрафів та без застосування процентної ставки, яка застосовується при невиконанні зобов`язання щодо повернення кредиту, без будь яких інших платежів, а саме:
1) №20.30.046321 від 12.04.2018 на суму 1 000,00 грн. на 6 місяців, реальна річна процентна ставка -46.1 % річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору - 1114,02 грн.;
2) №20.30.070261 від 01.06.2018 на суму 3 999,00 грн. на 24 місяці, реальна річна процентна ставка - 47% річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору - 5 822,64 грн.;
3) №20.30.152187 від 30.08.2018 на суму 3449,00 грн. на 12 місяців, реальна річна процентна ставка 48,1% річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору -4 235,4 грн.;
4) №20.30.156437 від 02.09.2018 на суму 1758,00 грн. на 24 місяці, реальна річна процентна ставка 47% річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору - 2 559,6 грн.;
5) №20.30.196949 від 02.10.2018 на суму 10 999,00 грн. на 24 місяці, реальна річна процентна ставка 47% річних, загальна вартість кредиту на дату укладення договору 16 014,48 грн.,
Наведене підтверджується копіями заявок клієнта, паспортами споживчих кредитів, та не заперечується сторонами, тому в силу ст. 82 ЦПК України не підлягає доказуванню.
Крім того, 27.03.2018 між ОСОБА_1 та АТ «Універсалбанк» укладено анкету-заяву до договору про надання банківських послуг, згідно з якою ОСОБА_1 , просив відкрити йому поточний рахунок на його імя та встановити кредитиний ліміт на суму, вказану в додатку.
Згідно з пунктом анкети-заяви від 27.03.2018, підписанням цього договору ОСОБА_1 підтвердив, що ознайомлений з умовами і правилами надання банківських послуг, тарифами, таблицею обчислення вартості кредиту та паспортом споживчого кредиту (згідно вимог діючого законодавства) та отримав їх примірники у мобільному додатку, вони йому зрозумілі та не потребують додаткового тлумачення.
В анкеті-заяві ОСОБА_1 вказав, що працює з повною зайнятістю в ТзОВ «Бадер Україна», службове положення робітник/менеджер/спеціаліст, а його середній дохід 8500 грн.
В свою чергу, ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи з дитинства, що підтверджується копією посвідчення № 27, виданого Шевченківським відділом соціального захисту Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради, довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією № 848736.
При цьому, у довідці МСЕК зазначено, що ОСОБА_1 може виконувати роботу з незначним психоемоційним та фізичним навантаженням, зокрема: фасувальником, сортувальником, в умовах неповного робочого часу.
Звертаючись до суду з позовом та оскаржуючи рішення суду в апеляційному порядку, позивач ОСОБА_1 стверджує, що спорювані правочини були укладені ним в той час, коли він не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними через розлади психічного здоров`я.
Колегія суддів виходить з того, що правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним (ч. 1 ст. 202 ЦК України).
За загальним правилом, договір як універсальний регулятор приватних відносин, є підставою для встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов`язків та інших наслідків саме для його сторін. Тобто, по-перше, регулююча сила договору стосується його сторін. По-друге, в певних випадках не сторона договору може наділятися правами та обов`язками (наприклад, стаття 636 ЦК України, частина перша статті 816 ЦК України). По-третє, законодавець в окремих випадках, з урахуванням того, що інші особи (не сторони договору) не можуть ігнорувати існування договору між сторонами, а також фактичне та правове становище, яке є його результатом, передбачає спеціальні правила при «інтервенції» в «чужі» договірні відносини. Постанова КЦС ВС від 08 червня 2022 року у справі №396/269/18.
Згідно із ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
У Цивільному кодексі України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило, при цьому, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Згідно із ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Положеннями ст. 204 УК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Таким чином, стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, допоки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Відповідна практика є усталеною, з огляду на постанову ВП ВС від 14.11.2018 у справі №2-383/2010 (провадження № 14-308цс18), постанову КЦС ВС від 28.07.2021 у справі №759/24061/19.
Відповідно до ст.ст. 215, 216 ЦК України, правом оспорювати правочин законодавець наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, заінтересованих (третіх) осіб, що не є сторонами правочину.
Таким чином, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вказаним правочином.
У постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (вказаний правовий висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі №905/1227/17).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. (Постанова ОП КЦС ВС від 05.09.2019 у справі №638/2304/17).
При вирішенні позову про визнання недійсним договору враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося (постанова Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 910/8072/20).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Як вже зазначалося, звертаючись до суду з вимогами про визнання недійсними кредитних договорів та застосування наслідків їх недійсності, правовою підставою заявлених вимог позивач ОСОБА_1 називає свій психічний стан, що виключав можливість розуміти значення його дій, при укладенні відповідних договорів, при цьому із матеріалів справи вбачається, що дії по укладенню договорів тривали впродовж березня - жовтня 2018 року.
Згідно із частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої - п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи (ст. 225 ЦК України).
Колегія суддів виходить з того, що норми статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справи про визнання правочину недійсним із тих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина 6 статті 81 ЦПК України).
Підставою для визнання правочину недійсним згідно зі статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 359/3849/14-ц, від 16 травня 2022 року у справі № 127/8183/19, від 27 травня 2022 року у справі № 752/5238/16-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 757/28174/18-ц, від 05 грудня 2024 року у справі № № 200/21931/16-ц.
Тобто, для визнання правочину недійсним на підставі передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України необхідною обставиною є абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
У постанові Верховного Суду від 16 березня 2020 у справі № 204/1064/16-ц наголошено на тому, що висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину необхідно робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.
Відповідно до ст.ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ст. 76 ЦПК України).
Належними відповідно до ст. 77 ЦПК України є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Процесуальний закон також визначає таку ознаку доказів, як достовірні, тобто докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України), достатні, а саме докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 80 ЦПК України).
Перевіряючи заявлені стороною позивача обставини та докази, у підтвердження цих обставин, колегія апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції, що вони не містять інформації щодо предмета доказування та не є тими доказами, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Положення статей 76, 102-113 ЦПК України визначають висновки експертів як один із засобів встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов`язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.
Обов`язковість вимог статті 105 ЦПК України щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні статті 77 ЦПК України.
Тобто, психічний стан особи може бути підтверджений саме судово-психіатричною експертизою, яка і є допустимим доказом у встановленні спірних обставин.
Так, ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 16.09.2022 у даній справі було призначено судово-психіатричну експертизу щодо стану позивача ОСОБА_1 , проведення якої доручено експертам Львівської філії судово-психіатричних експертиз державної установи «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків Міністерства охорони здоро`я України».
На розгляд експерта поставлено такі питання:
- характер та ступінь ушкодження психічного здоров`я ОСОБА_1 на момент укладення ним договору (27.03.2018 року)?
- чи розумів ОСОБА_1 значення своїх дій на момент укладення ним договору (27.03.2018 року), а також чи міг усвідомлювати наслідки, які настануть у зв`язку з його укладенням?
- чи міг ОСОБА_1 внаслідок рівня його розумового розвитку вірно сприймати обставини, які мали значення при укладенні ним 27.03.2018 року договору з Акціонерним товариством «Універсал Банк»?
Витрати по проведенню експертизи покладено на позивача ОСОБА_1 .
Для провадження експертизи надано експерту матеріали цивільної справи №461/837/20.
Суд першої інстанції постановив ухвалу від 03.01.2024 та зобов`язав уповноважених осіб Львівської філії судово-психіатричних експертиз державної установи «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків Міністерства охорони здоров`я України» повідомити орієнтовну дату закінчення проведення експертизи або про наявність поважних причин затримки її проведення.
Із листа в.о. начальника філії «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків Міністерства охорони здоро`я України» № 24 від 02.02.2024 також слідує, що кошти за експертизу не були сплачені.
Зазначені обставини жодним чином не спростовані зі сторони позивача.
15 січня 2026 року у зв`язку із неодноразовою неявкою позивача для огляду в експертну установу, матеріали цивільної справи №461/837/20 повернулись на адресу суду без проведення експертизи, у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 не з`являвся для огляду (т. 2 а.с. 209).
У підсумку, з часу призначення експерти вересень 2022 року по січень 2026 року, позивач ОСОБА_1 не цікавився виконанням ухвали про призначення експертизи, щодо його ж психічного стану та не забезпечив оплату такої, з врахуванням покладеного судом на нього обов`язку.
Відповідно до статті 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.
Таким чином, заявивши клопотання про призначення судової експертизи, позивач не вчинив жодних дій для сприяння проведенню такої.
При цьому, позивач ОСОБА_1 не заявляв суду про те, що не мав матеріальної можливості сплатити вартість експертизи, як і не вказував про те, що його не викликали для огляду з метою проведення експертизи.
Як наслідок, матеріали справи не містять висновку про те, що на момент вчинення оспорюваних договорів ОСОБА_1 був неспроможний розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
У підсумку, суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що позивач неодноразово викликався експертною установою та судом на огляд, необхідний для проведення судово-психіатричної експертизи, однак протягом більш ніж 3 років, жодного разу на такий огляд не прибув, у зв`язку з чим, матеріали справи були повернуті суду без виконання, тому врахувавши положення ст. 109 ЦПК України, суд першої інстанції з врахуванням ухилення позивача від виконання покладених на його обов`язків судом, відмовив у визнанні відповідного факту, що має наслідком відмови у позові.
Так, право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання.
Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях наголошував, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.
Поряд з цим, достовірно знаючи про поданий позов, ОСОБА_1 не цікавився виконанням ухвали суду про призначення експертизи за його ж клопотанням у продовж тривалого часу, тому колегія суддів вважає за доцільне покладення всіх негативних наслідків поведінки позивача, на останнього.
Вказана процесуальна поведінка не демонструє добросовісність використання своїх процесуальних прав скаржником і готовність брати участь у справі на всіх етапах її розгляду.
Отже, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується колегія суддів, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши доводи сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог.
Таким чином, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку.
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 258, 259, 367, 368, 372, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383 ЦПК України, суд, -
ухвалив:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Яцишина Андрія Володимировича - залишити без задоволення.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 березня 2026 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 13 жовтня 2026 року.
Головуючий: А.В. Ніткевич
Судді: С.М. Бойко
С.М. Копняк