Дата документу 30.09.2026 Справа № 337/1043/26
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Єдиний унікальний № 337/1043/26 Головуючий у 1-й інстанції: Сидорова М.В.
Провадження № 22-ц/807/1732/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2026 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Трофимової Д.А.
суддів: Мінгазова Р.В.,
Онищенка Е.А.
при секретарі: Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Бганки Віолети Еріківни, на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» ім. А.М. Кузьміна» про стягнення середнього заробітку,
У С Т А Н О В И В:
У лютому 2026 року ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Бганки В.Е., звернувся до суду з вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначав, що позивач перебував у трудових відносинах із ПрАТ «ДНІПРОСПЕЦСТАЛЬ» та працював майстром дільниці.
25 лютого 2022 року він був призваний на військову службу за мобілізацією та з цього часу безперервно проходить службу у складі Збройних Сил України. Факт мобілізації відповідачу був достеменно відомий.
Станом на день призову діяла редакція статті 119 КЗпП України, яка прямо зобов`язувала роботодавця зберігати за мобілізованим працівником місце роботи, посаду та середній заробіток на весь період служби. З цього моменту у позивача виникло конкретне грошове право вимоги до роботодавця. Таке право має майновий характер, є складовою заробітної плати та є самостійним об`єктом судового захисту.
Незважаючи на імперативність цієї норми, відповідач з 19 липня 2022 року припинив нарахування і виплату середнього заробітку, чим фактично відмовився від виконання покладеного на нього законом обов`язку. Жодних правових підстав для такого припинення не існувало.
Зміни до статті 119 КЗпП України, що набрали чинності 19.07.2022, не можуть застосовуватися до правовідносин, які виникли раніше, оскільки це звужує обсяг уже набутого права працівника. Відповідно до статті 22 Конституції України зміст та обсяг існуючих прав не можуть бути звужені при прийнятті нових законів, а стаття 58 Конституції України забороняє зворотну дію закону, якщо вона погіршує становище особи. Отже, право позивача на середній заробіток є набутим та зберігається протягом усього періоду служби.
Позивач є військовослужбовцем, який виконує конституційний обов`язок із захисту держави під час воєнного стану. Такі особи користуються підвищеним стандартом соціального та правового захисту, а будь-які сумніви щодо тлумачення трудових гарантій мають вирішуватися на їх користь. Позбавлення військовослужбовця гарантованого доходу суперечить публічним інтересам та принципу справедливості.
З метою досудового врегулювання спору та надання відповідачу можливості добровільно виконати обов`язок, 12 серпня 2025 року позивач письмово звернувся до відповідача з вимогою провести нарахування та виплату середнього заробітку за період проходження військової служби. Вказана вимога була отримана відповідачем, однак у добровільному порядку заборгованість не погашена. Натомість позивач отримав письмову відмову у здійсненні виплат. Таким чином, відповідач, будучи належним чином повідомленим про порушення прав працівника та маючи реальну можливість усунути його без судового втручання, свідомо відмовився від виконання передбаченого законом обов`язку.
Дії відповідача свідчать не про помилку чи об`єктивні труднощі, а про свідоме та тривале ухилення від виконання грошового зобов`язання. Відповідач, знаючи про мобілізацію працівника та про обов`язковість гарантій, умисно припинив виплати.
Тривала невиплата заробітку в умовах військової служби спричинила позивачу значні моральні страждання, постійне психологічне напруження та невпевненість у матеріальному забезпеченні сім`ї. Відповідно до статті 23 ЦК України така шкода підлягає відшкодуванню. Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що саме порушення права на оплату праці є достатньою підставою для компенсації моральної шкоди.
Посилаючись на вказані обставини, позивач просив суд: визнати дії ПрАТ «Дніпроспецсталь» щодо невиплати середньої заробітної плати незаконними; стягнути з ПрАТ «Дніпроспецсталь» на користь позивача середній заробіток за період з 19 липня 2022 року по день ухвалення рішення суду у сумі, що буде визначена судом на підставі розрахунку заробітної плати; зобов`язати відповідача провести остаточний розрахунок і видати позивачу довідку про суму нарахованої та невиплаченої середньої заробітної плати за вказаний період; стягнути з відповідача компенсацію за затримку виплати відповідно до ст. 117 КЗпП України; відшкодувати моральну шкоду у розмірі 100 000 грн; стягнути витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000 грн.
Ухвалою суду від 23.02.2026 позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху, позивачу надано строк для усунення недоліків.
У березня 2026 року ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Бганки В.Е., сформував в системі «Електронний суд» заяву «про часткову відмову від позовних вимог та усунення недоліків позовної заяви», в якій зазначив про відмову від частини раніше заявлених позовних вимог, а саме: про стягнення компенсації за затримку виплати відповідно до ст. 117 КЗпП України; про відшкодування моральної шкоди; про визнання дій відповідача щодо невиплати середньої заробітної плати незаконними; про зобов`язання відповідача провести остаточний розрахунок та видати довідку про суму нарахованої та невиплаченої середньої заробітної плати. У зазначеній частині позовні вимоги просив вважати відкликаними. Зазначив, що підтримує позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за період з 19 липня 2022 року по день ухвалення рішення суду.
Ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 11 березня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» ім. А.М.Кузьміна» в частині визнання дій ПрАТ «Дніпроспецсталь» щодо невиплати середньої заробітної плати незаконними, зобов`язання провести остаточний розрахунок і видати довідку про суму нарахованої та невиплаченої середньої заробітної плати; стягнення компенсації за затримку виплати відповідно до ст. 117 КЗпП України; відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000 грн - повернуто позивачеві.
Позовну заяву ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» ім. А.М.Кузьміна» про стягнення середнього заробітку за період з 19 липня 2022 року по день ухвалення рішення - прийнято до судового розгляду та відкрито у цивільній справі загальне позовне провадження.
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» ім. А.М.Кузьміна» про стягнення середнього заробітку відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Бганки В.Е., подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов; у разі якщо колегія суддів дійде висновку про неможливість ухвалення нового рішення на підставі наявних доказів, просить скасувати рішення суду першої інстанції та направити справу на новий розгляд.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд не надав належної оцінки тій обставині, що після призову позивача на військову службу відповідачем було прийнято розпорядження № 548-к від 30.03.2022, яким за позивачем було збережено місце роботи та середній заробіток на час проходження військової служби. Вказане розпорядження є індивідуальним актом роботодавця, який породив для сторін відповідні права та обов`язки. Судом не встановлено: чи було розпорядження № 548-к скасоване; чи було внесено зміни до його змісту; чи існує окремий локальний акт відповідача про припинення виплати середнього заробітку; чи були працівники належним чином повідомлені про зміну правового регулювання та наслідки для вже прийнятих індивідуальних актів роботодавця. Також, судом першої інстанції не витребувано та не досліджено колективний договір відповідача, положення про оплату праці та інші локальні нормативні акти підприємства, які могли регулювати порядок забезпечення гарантій мобілізованим працівникам. Суд не перевірив, чи не встановлювалися відповідачем додаткові гарантії працівникам понад мінімальні гарантії, визначені законодавством.
Від представника Приватного акціонерного товариства «Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» ім. А.М.Кузьміна» Петрушенко Л.Л. на адресу апеляційного суду надійшов відзив, у якому вона просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін. Зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та, як наслідок, ухвалено обґрунтоване та законне рішення, а викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду.
Вказує, що збереження середнього заробітку на підприємстві, де працював на час призову працівник, призваний на військову службу, незалежно від підпорядкування та форми власності, здійснюється по 18.07.2022 включно, тобто до набрання чинності Законом № 2352. Отже, з 19.07.2022 правові підстави для збереження середнього заробітку за працівником, призваним на військову службу, відсутні. Враховуючи вищенаведений принцип, до спірних відносин підлягає застосуванню частина 3 статті 119 КЗпП України в редакції з 19.07.2022, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права.
Оскільки закон не має зворотної дії в часі, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку зберігається включно до дня, що передує дню набрання чинності цим Законом. Тобто, законодавець мав на увазі, що роботодавець не може застосовувати ч. 3 ст. 119 КЗпП України в новій редакції до попередніх періодів, оскільки закон не має зворотної дії в часі, а повинен нараховувати середній заробіток військовослужбовцям включно до дня, що передує дню набрання чинності цим Законом.
Саме тому, починаючи з 19 липня 2022 року, ОСОБА_1 не отримує від ПрАТ «ДНІПРОСПЕЦСТАЛЬ» середній заробіток, місце роботи при цьому за ним зберігається.
Заявник вважає, що суд не дослідив колективний договір, положення про оплату праці та інші локальні акти відповідача, не перевірив додаткові гарантії працівникам понад мінімальні гарантії. По-перше, ані в позовній заяві, ані протягом слухання справи представник позивача не підіймав ці питання, не витребував надання вищезазначених документів, не акцентував увагу суду на дослідженні локальних актів підприємства. По-друге, враховуючи, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 2352 не визначено особливостей застосування норм частини 3 статті 119 КЗпП України, то з дня набрання чинності Законом № 2352 за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу до дня набрання чинності Законом № 2352, слід зберігати лише місце роботи (посаду) в силу закону, а не локальних актів підприємства.
Підприємство не зобов`язане повідомляти «про припинення виплати середнього заробітку, про зміну правового регулювання» тощо, тим більше, що призвані на військову службу працівники відсутні на роботі у зв`язку із несенням служби. Як тільки позивач звернувся на підприємство 18.08.2025 за сплатою середнього заробітку за весь період, починаючи з 19.07.2022, йому 25.08.2025 листом № 122-58 було надане роз`яснення. На цей час Закон № 2352 є чинним та обов`язковим до виконання.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення представника Приватного акціонерного товариства «Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» ім. А.М.Кузьміна» Петрушенко Л.Л., перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з таких підстав.
За положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ч. 6 ст. 367 ЦПК України).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки положення частини третьої статті 119 КЗпП України у частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ, відтак відповідач не порушив норми статті 58 Конституції України та ЦК України щодо незворотності дії закону в часі та правомірно припинив нарахування і виплати середнього заробітку позивачу з 19 липня 2022 року. Зокрема, починаючи з 19 липня 2022 року відповідач позбавлений обов`язку зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення частини третьої статті 119 КЗпП України виключені. При цьому, припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону № 2352-ІХ.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 з 02.08.2021 перебуває в трудових відносинах з ПрАТ «Дніпроспецсталь» та займає посаду майстра дільниці виплавки жароміцних сплавів Електросталеплавильного цеху № 2 (СПЦ-2).
Відповідно до витягу з наказу військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 № 19 від 24.02.2022, ОСОБА_1 зарахований до списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_1 з 24 лютого 2022 року - спеціалістом-оператором служби охорони державної таємниці.
Відповідно до розпорядження заступника голови Правління ПрАТ «Дніпроспецсталь» від 30.03.2022 за № 548-к «Про збереження робочого місця і середньої заробітної плати на час військової служби», згідно з витягом з наказу військового комісару ІНФОРМАЦІЯ_1 у зв`язку із призовом на військову службу під час мобілізації на особливий період та, відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України, ОСОБА_1 , майстру дільниці виплавки жароміцних сплавів СПЦ-2, збережено робоче місце і середній заробіток з 24.02.2022 на час військової служби в особливий період.
З 19.07.2022 ПрАТ «Дніпрооспецсталь» припинив виплачувати ОСОБА_1 середній заробіток, місце роботи за ним продовжує зберігатися. Позивач не виконує роботу, визначену трудовим договором між ним та відповідачем, унаслідок призиву на військову службу, а отримує грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.
Мотиви, якими керується апеляційний суд, та застосовані норми права.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.
Відповідно до частин першої-третьої статті 1 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби. Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
У листі Міністерства оборони України № 322/2/8417 від 01 жовтня 2015 року «Щодо особливого періоду» зазначено, що особливий період в Україні настав із 17 березня 2014 року на підставі Указу № 303/2014 та триває, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації на Сході України.
Саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації (17 березня 2014 року) відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» пов`язано настання особливого періоду, який закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування у умовах мирного часу.
Такий правовий висновок Велика Палата Верховного Суду висловила у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17.
24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 на всій території України був введений воєнний стан із 05 години 30 хвилин строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та діє на сьогодні.
Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.
КЗпП України надано визначення трудового договору.
Трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Глава VII Закону № 2232-ХІІ врегульовує особливості призову під час мобілізації.
Згідно із частиною другою статті 39 Закону № 2232-XII громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».
Частиною третьою статті 119 КЗпП України (у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову служб; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни та у частині третій статті 119 КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».
Із набранням чинності Законом № 2352-IX відбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участі працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом тобто з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов`язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади.
Відтак, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом (18 липня 2022 року). З 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за таким працівником відсутні.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне положення закріплені в статті 21 КЗпП, відповідно до якої роботодавець зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату на виконану ним роботу, визначену трудовою угодою.
Позивач у цій справі не виконує роботу, визначену трудовим договором між ним та відповідачем, унаслідок призову на військову службу, а отримують грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.
Звільнивши з 19 липня 2022 року роботодавців від обов`язку з виплати щомісячного забезпечення мобілізованим працівникам, 28 лютого 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», згідно з якою компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.
У справі, яка переглядається, суд обґрунтовано встановив, що відповідач, припинивши з 19 липня 2022 року виплату середньої заробітної плати позивачу на період проходження ним військової служби, діяв відповідно до вимог чинного законодавства.
Враховуючи наведене та з огляду на те, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX відсутні правові підстави для збереження середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності цим Законом, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги про незастосування судом до спірних правовідносин частини третьої статті 119 КЗпП України у редакції, яка діяла станом на 24 лютого 2022 року колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп у справі про офіційне тлумачення статей 58, 78, 79, 81 Конституції України та статей 243-21, 243-22, 243-25 ЦПК України (у справі щодо несумісності депутатського мандата), від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (справа про податки), від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012 у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 2 частини першої статті 7, пункту 2 розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Враховуючи вищенаведений принцип, до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина третя статті 119 КЗпП України у редакції, яка діє з 19 липня 2022 року, адже такі відносини мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права.
Оскільки положення частини третьої статті 119 КЗпП України у частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ, відтак суд правильно вважав, що відповідач не порушив норми статті 58 Конституції України та ЦК України щодо незворотності дії закону в часі та правомірно припинив нарахування і виплати середнього заробітку позивачу з 19 липня 2022 року.
Зокрема, починаючи з 19 липня 2022 року відповідач позбавлений обов`язку зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення частини третьої статті 119 КЗпП України виключені. При цьому, припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону № 2352-ІХ.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до повторень підстав позову, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка.
Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
У Х В А Л И В :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Бганки Віолети Еріківни, залишити без задоволення.
Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2026 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий Д.А. Трофимова
Судді: Р.В. Мінгазов
Е.А. Онищенко