УХВАЛА
16 жовтня 2026 року
м. Київ
справа № 202/19182/13-ц
провадження № 61-12646ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Хільчевським Сергієм Олександровичем, на ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпра від 13 квітня 2026 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2026 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність заступника начальника Житомирського відділу державної виконавчої служби у Житомирському районі Житомирської області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції Ковалевської Марії Вікторівни, стягувач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
ВСТАНОВИВ:
У березні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Індустріального районного суду м. Дніпра зі скаргою на бездіяльність заступника начальника Житомирського відділу державної виконавчої служби у Житомирському районі Житомирської області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції Ковалевської М. В., у якій просив визнати неправомірною бездіяльність в.о. начальника відділу державної виконавчої служби щодо відмови у знятті арешту та зобов`язати зняти арешти з усього нерухомого майна.
Скаргу обґрунтовував тим, що на примусовому виконанні перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 з виконання виконавчого листа № 202/19182/13-ц, виданого Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська 06 грудня 2013 року, про стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» заборгованості. 22 січня 2019 року державним виконавцем накладено арешт на все майно боржника. 14 березня 2019 року виконавче провадження завершене на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (повернення документа стягувачу). Строк повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив 15 березня 2022 року. 02 березня 2026 року представник заявника звернувся до відділу державної виконавчої службиіз заявою про зняття арешту з майна, однак отримав відмову. Заявник вважав, що оскільки рішення суду не перебуває на виконанні, подальше збереження арешту є невиправданим втручанням у його право власності.
Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпра від 13 квітня 2026 року, яка залишена без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2026 року, у задоволені скарги ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що оскільки виконавче провадження № НОМЕР_1 не закінчено, а виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», обов`язку самостійно зняти арешт з майна боржника у посадової особи державної виконавчої служби не виникло. Відтак, в.о. начальника відділу державної виконавчої служби Ковалевська М. В., відмовляючи у знятті арешту, діяла у відповідності до вимог законодавства. Її дії не містять ознак неправомірної бездіяльності, а тому підстави для її зобов`язання вчинити певні дії (зняти арешт) відсутні.
У жовтні 2026 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Хільчевським С. О., на ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпра від 13 квітня 2026 року та постанову Дніпровського апеляційного суду
від 15 вересня 2026 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким його скаргу задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про відсутність підстав для зняття арешту з майна боржника, неправильно застосували норми матеріального права та не врахували правові висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах. Залишаючи арешт чинним за відсутності відкритого виконавчого провадження протягом тривалого часу, суди не врахували, що арешт майна є виключно заходом забезпечення реального виконання судового рішення, а не самостійним та безстроковим обмеженням права власності, оскільки виконавчий документ повернуту стягувачу ще у 2019 році, протягом майже семи років стягувач не вчиняв жодних дій щодо повторного пред`явлення виконавчих документів до виконання, не звертався до суду із заявами про поновлення строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, відсутні докази існування відкритих виконавчих проваджень на момент звернення зі скаргою. За таких обставин подальше існування арешту не переслідує законної процесуальної мети та є непропорційним втручанням у право особи на мирне володіння майном, гарантоване статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що на виконанні у Житомирському відділу державної виконавчої служби у Житомирському районі Житомирської області перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 202/19182/13-ц, виданого 06 грудня 2013 року Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська про стягнення з боржників на користь Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» заборгованості в сумі 505 026,45 грн.
Постановою державного виконавця від 22 січня 2019 року накладено арешт на майно боржника ОСОБА_1
14 березня 2019 року державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки здійснені виконавцем заходи щодо розшуку майна виявилися безрезультатними.
Листом від 11 березня 2026 року відділ державної виконавчої службивідмовив боржнику у задоволенні заяви про зняття арешту з майна, роз`яснивши, що згідно із частиною п`ятою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» арешт може бути знятий за рішенням суду.
Крім того, судом першої інстанції встановлено, що станом на момент розгляду скарги рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська залишається невиконаним. Інформація про сплату боржником ОСОБА_1 заборгованості в розмірі 505 026,45 грн на користь стягувача, а також про сплату виконавчого збору та витрат виконавчого провадження - відсутня.
Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Судовий контроль, метою якого є забезпечення своєчасного захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, на стадії виконавчого провадження, окрім розв`язання судом низки процесуальних питань, охоплює також і контроль, під час якого оцінюють законність дій виконавця та ухвалених ним рішень, тобто він спрямований на недопущення зловживань з боку державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.
Статтею 447-1 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
Згідно зі статтею 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Конституція України визначає, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 129-1 Основного Закону).
Відповідно до статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку, на час видачі виконавчого листа були врегульовані Законом України від 21 квітня 1999 року №606-XIV «Про виконавче провадження», який втратив чинність 05 жовтня 2016 року, а на час накладення арешту на майно боржника, повернення виконавчого листа стягувачу вже діяв Закон України «Про виконавче провадження» №1404-VIII.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у Законі України «Про виконавче провадження» органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VIII).
Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VIII під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Частинами першою та третьою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VIII визначено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, накладати арешт на майно боржника.
Арешт є початковою стадією виконавчого провадження щодо звернення стягнення на майно боржника. За змістом статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VIII арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.
Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону, крім випадків, коли виконавчий документ не підлягає виконанню або покладені виконавчим документом на боржника зобов`язання підлягають припиненню відповідно до умов угоди про врегулювання спору (мирової угоди), укладеної між іноземним суб`єктом та державою Україна на будь-якій стадії урегулювання спору або розгляду справи, включаючи стадію визнання та виконання рішення, незалежно від дати укладення такої угоди (частина п`ята статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VIII).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2025 року у справі № 2/1522/11652/11 сформувала такі висновки: «Термін «завершення виконавчого провадження» застосовувався у нормі статті 30 Закону № 606-XIV як узагальнююче поняття процесуальної стадії виконавчого провадження.
Відповідно до частини першої статті 30 Закону № 606-XIV державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно зі статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно зі статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно з статтею 48 цього Закону.
У Законі № 1404-VIII (чинний на момент розгляду справи судами) немає норми, аналогічної нормі частини першої статті 30 Закону № 606-XIV. Закон № 1404-VIII не містить такого поняття, як «завершення виконавчого провадження», водночас окремо врегульовує виконавчі дії щодо закінчення виконавчого провадження у статті 39 та щодо повернення виконавчого документа стягувачу в статті 37.
Підстави для закінчення виконавчого провадження на момент розгляду цієї справи у судах визначені у частині першій статті 39 Закону № 1404-VIII.
Отже, як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким жодні інші дії державного (приватного) виконавця не проводяться (див. подібні висновки у постановах Верховного Суду від 27 березня 2020 року у справі № 817/928/17, від 10 січня 2024 року у справі № 569/6234/22).
У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду розмежувала правові наслідки закінчення виконавчого провадження та повернення виконавчого документа стягувачу як форм завершення виконавчого провадження.
Зазначила, що закінчення виконавчого провадження є стадією виконавчого провадження і передбачає завершення вчинення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення в межах відповідного виконавчого провадження. Зміст правових підстав для закінчення виконавчого провадження, визначених частиною першою статті 49 Закону № 606-XIV (частиною першою статті 39 Закону № 1404-VIII), свідчить про об`єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку. На відміну від обставин, що зумовлюють повернення виконавчого документа стягувачу, обставини, які є підставою для закінчення виконавчого провадження, не перестануть існувати в майбутньому.
З наведеного слідує і формування наслідків закінченого виконавчого провадження, зокрема, виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочато знову, крім випадків, передбачених законом (частина перша статті 40 Закону № 1404-VIII).
Водночас частина п`ята статті 47 Закону № 606-XIV визначає, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (аналогічна норма міститься в частині п`ятій статті 37 Закону № 1404-VIII).
Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.
Наслідки завершення виконавчого провадження визначені статтею 50 Закону № 606-XIV.
Відповідно до положень частин першої, другої статті 50 Закону № 606-XIV у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
У разі якщо у виконавчому провадженні державний виконавець наклав арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.
Схожі за змістом норми містяться у частинах першій, другій статті 40 Закону № 1404-VIII.
Аналіз наведених норм права свідчить про те, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:
- у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);
- у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.
Законодавство не передбачає обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.
Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що законодавець у Законі № 1404-VIII, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року, передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону № 1404-VIII).
Враховуючи наведене повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття державним виконавцем арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення вимог скарги, оскільки у державного виконавця були відсутні передбачені законом підстави для зняття арешту з майна боржника у виконавчому провадженні, у якому виконавчий документ повернуто стягувачу.
За встановлених обставин, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні скарги.
Колегія суддів враховує, що у цій справі судами попередніх інстанцій не встановлено обставини знищення виконавчого провадження у зв`язку із закінченням строків зберігання. Водночас, судами попередніх інстанцій встановлено факт невиконання судового рішення боржником.
Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги, яким суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку.
Касаційний перегляд вважається екстраординарним, з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції, які обмежено питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. Повноваження суду касаційної інстанції не можуть використовуватися для здійснення нового судового розгляду справи.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень не встановлено порушення судами норм ЦПК України та Закону України «Про виконавче провадження».
Якщо заявник вважав, що порушується його право, то він не позбавлений можливості обрати законний спосіб судового захисту.
Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Оскільки правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись частинами третьою та четвертою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
УХВАЛИВ:
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Хільчевським Сергієм Олександровичем, на ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпра від 13 квітня 2026 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2026 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність заступника начальника Житомирського відділу державної виконавчої служби у Житомирському районі Житомирської області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції Ковалевської Марії Вікторівни, стягувач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» відмовити.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя Р. А. Лідовець
І. Ю. Гулейков
Д. Д. Луспеник