Постанова № 140656510 у справі № 917/2358/25 від 14.10.2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2026 року

м. Київ

cправа № 917/2358/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бакуліна С.В. - головуючий, Кібенко О.Р., Студенець В.І.,

за участю: секретаря судового засідання - Федорченка В.М.,

позивача - Чинчика С.С.,

відповідача - Сотник І.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Полтавського обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства "Полтаватеплоенерго"

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 (головуючий - Хачатрян В.С., судді: Россолов В.В., Склярук О.І.) та рішення Господарського суду Полтавської області від 09.06.2026 (суддя Мацко О.С.)

у справі №917/2358/25

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцька ТЕЦ"

до Полтавського обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства "Полтаватеплоенерго"

про стягнення 76 288 729,19 грн,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та заперечень

1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Кременчуцька ТЕЦ" (далі за текстом також - ТОВ "Кременчуцька ТЕЦ") звернулось до Господарського суду Полтавської області з позовом до Полтавського обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства "Полтаватеплоенерго" (далі за текстом також - ПОКВПТГ "Полтаватеплоенерго") про стягнення 76 288 729,19 грн, з яких: 68 036 999,90 грн - заборгованість за договором про надання комплексної послуги №447 від 24.10.2023, 6 363 837,44 грн - пеня, 1 148 119,84 грн - втрати від інфляції, 739 772,01 грн - 3% річних.

2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач стверджує, що:

(1) відповідач не в повному обсязі оплатив послуги, надані за договором про надання комплексної послуги від 24.10.2023 №447, чим порушив умови договору;

(2) прийнявши та підписавши без зауважень акти здачі-приймання наданої послуги і акти коригування до них, а також угоду про погашення заборгованості від 02.11.2024, відповідач визнав розмір зобов`язання та гарантував його погашення у встановлений строк;

(3) заявлення боржником у процедурі примусового стягнення боргу додаткових вимог щодо підписаних сторонами документів, а також вимоги скласти й надати нові чи додаткові документи та інформацію за договором не ґрунтуються на законі чи домовленості сторін.

3. Заперечуючи проти позову, відповідач вказує, що:

(1) позивач не дотримався умов договору в частині формування актів здачі-приймання наданих послуг, оскільки включені до калькуляцій "інші накладні витрати" не є належно обґрунтованими й такими, що відповідають договірним зобов`язанням, тому протягом дії договору відповідач листами повідомляв позивача про незгоду з вартістю послуги та просив розшифрувати ці витрати;

(2) відповідач не замовляв "інших накладних витрат", а паливо та інші ресурси за умовами договору придбаває самостійно (пункт 1.5 договору), тому включення таких витрат до калькуляції суперечить статті 901 Цивільного кодексу України (далі за текстом - ЦК) в частині надання послуг виключно за завданням замовника;

(3) відповідачу фактично передали лише частину майна цілісного майнового комплексу Кременчуцької ТЕЦ, на якій виробництво теплової енергії було неможливим, тому з метою виконання рішення виконавчого комітету Кременчуцької міської ради від 20.10.2022 №1508 сторони з листопада 2022 року до березня 2025 року укладали договори про надання комплексної послуги.

4. Під час розгляду справи відповідач заявив три клопотання:

- про витребування у позивача розшифровки та документального підтвердження "інших накладних витрат";

- про призначення судово-економічної експертизи;

- про зменшення розміру пені на 90%.

Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій

5. 24.10.2023 ТОВ "Кременчуцька ТЕЦ" (виконавець) та ПОКВПТГ "Полтаватеплоенерго" (замовник) уклали договір №447 про надання комплексної послуги (далі за текстом - договір).

6. 29.12.2023 позивач та відповідач уклали:

додаткову угоду №1 до договору про надання комплексної послуги від 24.10.2023 №447, якою пункти 2.1, 2.3, 2.6, 3.2, 3.3, 4.3 та 9.7 договору було викладено в новій редакції та доповнено розділ 3 договору новим пунктом 3.5;

додаткову угоду №2 до договору про надання комплексної послуги від 24.10.2023 №447, якою пункти 1.4, 2.2 та 8.1 договору було викладено в новій редакції та погоджено орієнтовну суму договору на 2024 рік у розмірі 100 000 000 грн з ПДВ.

7. Відповідно до пункту 1.1 договору виконавець на підставі заявки замовника зобов`язувався надавати комплексну послугу, яка складається з організації виробництва теплової енергії на об`єктах замовника, технічного обслуговування об`єктів замовника (далі - послуга), а замовник зобов`язувався щомісяця приймати та здійснювати оплату наданої послуги.

8. Пункт 2.2 договору передбачає, що замовник перераховує на поточний рахунок виконавця аванс за поточний місяць у розмірі 5 000 000 грн до 20 числа поточного місяця.

9. Остаточний розрахунок здійснюється замовником до 19 числа (включно) місяця, наступного за звітним, на підставі акта здачі-приймання наданої послуги та виставленого виконавцем рахунку (пункт 2.3 договору).

10. Здача-приймання послуги здійснюється сторонами договору щомісяця за актом здачі-приймання наданої послуги, який підписується уповноваженими представниками сторін (пункт 3.1 договору).

11. На виконання умов договору позивач на адресу відповідача у строки, встановлені договором, направляв калькуляцію вартості послуги, довідки за підписом уповноважених осіб ТОВ "Кременчуцька ТЕЦ", рахунки-фактури та акти здачі-приймання наданої послуги за договором від 24.10.2023 №447 за період з жовтня 2023 по березень 2024 (копії супровідних листів та документів, доданих до них, додані до позовної заяви та містяться в матеріалах справи).

12. На виконання умов договору та додаткової угоди від 29.12.2023 №1 в січні 2024 року позивач на адресу відповідача направив супровідний лист від 10.01.2024 №21/139 разом з доданими документами, зокрема: калькуляції вартості послуг за жовтень 2023 року та листопад 2023 року, довідки за підписом уповноважених осіб ТОВ "Кременчуцька ТЕЦ" за жовтень 2023 року та листопад 2023 року, акти коригування від 29.12.2023 до актів здачі-приймання наданої послуги від 31.10.2023 та від 30.11.2023 до договору від 24.10.2023 №447 та рахунки-фактури від 29.12.2023 №447/10/1 та №447/11/1. Супровідним листом від 23.01.2024 №21/283 на адресу відповідача направив відкориговані калькуляції вартості послуги за жовтень 2023 року та листопад 2023 року.

13. Відповідач вищевказані акти здачі-приймання наданої послуги за договором від 24.10.2023 №447 за період з жовтня 2023 року по березень 2024 року та акти коригування від 29.12.2023 до актів здачі-приймання наданої послуги від 31.10.2023 та від 30.11.2023 до договору від 24.10.2023 №447 підписав.

14. Як зазначає позивач, згідно з даними актів здачі-приймання наданої послуги за договором від 24.10.2023 №447 в період з жовтня 2023 року по березень 2024 року надано послуг на загальну суму 148 299 754,64грн, а саме:

- в жовтні 2023 року на суму 3 185 351,46 грн;

- в листопаді 2023 року на суму 30 523 000,09 грн;

- в грудні 2023 року на суму 33 348 251,69 грн;

- в січні 2024 року на суму 31 444 637,33 грн;

- в лютому 2024 року на суму 25 736 514,41 грн;

-в березні 2024 року на суму 24 061 999,66 грн.

Відповідачем вказане не заперечується.

15. Відповідач частково у розмірі 71 166 744,86 грн сплатив заборгованість за надані послуги за вищевказаним договором і станом на 02.11.2024 залишок боргу за договором становив 77 133 009,78 грн.

16. 02.11.2024 ПОКВПТГ "Полтаватеплоенерго" (сторона 1) та ТОВ "Кременчуцька ТЕЦ" (сторона 2) уклали угоду про погашення заборгованості (далі за текстом - угода).

17. Відповідно до пункту 1 угоди підписанням даної угоди визначено порядок і терміни погашення стороною 1 заборгованості перед стороною 2, що виникла при виконанні своїх зобов`язань по договору про надання комплексної послуги від 24.10.2023 №447 в частині здійснення оплат відповідно до пунктів 2.2 та 2.3 договору.

18. Пункт 2 угоди передбачає, що сторони підтверджують той факт, що станом на дату підписання даної угоди заборгованість сторони 1 перед стороною 2 становить 77 133 009,78 грн і є наразі непогашеною.

19. Згідно з пунктом 3 угоди сторони домовились, що погашення заборгованості, зазначеної в пункті 2 цієї угоди, може здійснюватися у спосіб як шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок сторони 2, який вказаний в реквізитах сторони 2 даної угоди, так і шляхом проведення зарахування однорідних зустрічних вимог відповідно до наступного графіка:

1. до 31.12.2024 - 5 000 000 грн;

2. до 31.01.2025 - 5 000 000 грн;

3. до 28.02.2025 - 5 000 000 грн;

4. до 31.03.2025 - 5 000 000 грн;

5. до 30.04.2025 - 5 000 000 грн;

6. до 31.05.2025 - 5 000 000 грн;

7. до 30.06.2025 - 5 000 000 грн;

8. до 31.07.2025 - 5 000 000 грн;

9. до 31.08.2025 - 5 000 000 грн;

10. до 30.09.2025 - 5 000 000 грн;

11. до 31.10.2025 - 13 566 504,89 грн;

12. до 30.11.2025 - 13 566 504,89 грн.

20. Пункт 5 угоди передбачає, що за умови належного виконання стороною 1 пункту 3 даної угоди, між сторонами будуть повністю врегульовані всі питання щодо заборгованості сторони 1 перед стороною 2 по договору.

21. Пунктом 6 угоди сторони погодили, що після належного виконання стороною 1 пункту 3 даної угоди не будуть мати будь-яких зобов`язань, взаємних претензій, вимог один до одного, які б стосувалися виконання умов договору про надання комплексної послуги від 24.10.2023 №447.

22. Згідно з пунктом 7 угоди у випадку невиконання стороною 1 умов даної угоди, сторона 2 залишає за собою право стягнути заборгованість по договору та усі штрафні нарахування у судовому порядку відповідно до чинного законодавства України.

23. Дана угода вступає в силу з моменту її підписання уповноваженими представниками сторін і скріплення печатками сторін та діє до повного її виконання (пункт 8 угоди).

24. Відповідно до пункту 3 угоди шляхом проведення зарахування однорідних зустрічних вимог 05.12.2024 на суму 4 330 853,25 грн та 04.02.2025 на суму 4 765 156,63 грн частково погашено борг на загальну суму 9 096 009,88 грн (копії заяв про припинення зобов`язань від 05.12.2024 №06/4398 та від 04.02.2025 №06/369 додані до матеріалів справи).

25. Як вказує позивач:

сума боргу за договором про надання комплексної послуги від 24.10.2023 №447, яку відповідач не сплатив, становить 68 036 999,90 грн.

він направляв відповідачу відповідну претензію про сплату вказаної заборгованості, у відповіді на яку (лист від 17.12.2025 №29-17/3016) відповідач послався на тяжкий фінансовий стан у зв`язку з наявною заборгованістю перед ТОВ "ГК "Нафтогаз України". Також у даній відповіді на претензію відповідач зазначив, що розгляд претензії унеможливлений ненаданням ТОВ "Кременчуцька ТЕЦ" детальної розшифровки рядка 4 калькуляції "Інші накладні витрати", яка складає значну частину суми вартості послуги.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

26. Господарський суд Полтавської області рішенням від 09.06.2026 у справі №917/2358/25, яке Східний апеляційний господарський суд залишив без змін постановою від 17.08.2026, позовні вимоги задовольнив частково.

Стягнув з ПОКВПТГ "Полтаватеплоенерго" на користь ТОВ "Кременчуцька ТЕЦ" 68 036 999,90 грн заборгованості за надані послуги за договором про надання комплексної послуги №447 від 24.10.2023, пеню у розмірі 4 454 686,21 грн, інфляційні втрати у розмірі 1 148 119,84 грн, 3% річних від простроченої суми боргу у розмірі 739 772,01 грн, судовий збір в розмірі 847 840 грн.

В іншій частині позову - відмовив.

27. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що:

(1) акти здачі-приймання наданої послуги та акти коригування на загальну суму 148 299 754,64 грн мають усі необхідні реквізити, підписані сторонами та скріплені печатками, а тому є належними доказами виконання позивачем умов договору на цю суму;

(2) відповідач не оспорює належного надання позивачем комплексної послуги, а оспорює її вартість, до якої, на його переконання, позивач включив не підтверджені витрати;

(3) договір передбачає складання калькуляції вартості послуги за місяць та відповідних довідок, проте їх форму не визначає, тому виконавець складав ці документи у вигляді, що дозволяє зрозуміти суть та обсяг послуги;

(4) позивач у встановлені договором строки направляв відповідачу калькуляції, довідки, рахунки-фактури та акти, а відповідач підписав усі акти та акти коригування без зауважень і тим самим підтвердив повну згоду з обсягом та сумою наданих послуг;

(5) листи, в яких відповідач повідомляв про незгоду з вартістю послуг за кожен окремо взятий період, складені ним в односторонньому порядку з власної ініціативи, тому вони не підміняють і не змінюють інформації, відображеної в погоджених і підписаних обома сторонами актах;

(6) розрахунки пені, інфляційних втрат та 3% річних, щодо яких відповідач не надав контррозрахунку, відповідають вимогам законодавства.

28. Зменшуючи розмір пені на 30% - до 4 454 686,21 грн, суд першої інстанції врахував сукупність таких обставин:

виконання відповідачем функцій суб`єкта господарювання, що постачає теплову енергію населенню та об`єктам соціальної інфраструктури;

передання йому пошкодженого внаслідок збройної агресії цілісного майнового комплексу Кременчуцької ТЕЦ з покладенням обов`язків із забезпечення теплопостачання;

тарифне регулювання його діяльності та обмеженість можливостей компенсації витрат за рахунок споживачів;

значний обсяг дебіторської заборгованості споживачів.

Водночас суд відмовив у зменшенні пені на 90%, оскільки надмірне зменшення нівелює значення пені як засобу забезпечення виконання зобов`язання.

29. Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, окрім наведеного, зауважив, що:

(1) уклавши 02.11.2024 угоду, сторони визначили розмір заборгованості, а підписавши угоду та вчинивши дії з її виконання, підтвердили цей розмір, при цьому відповідач гарантував оплату заборгованості;

(2) заявлення боржником у процедурі примусового стягнення боргу додаткових вимог щодо наявних і підписаних сторонами без зауважень документів (вказівка на їх неповноту чи невідповідність формі), а також вимоги скласти й надати нові чи додаткові документи та інформацію за договором не спростовують обов`язку сплатити заборгованість, яку відповідач визнав угодою;

(3) з огляду на обставини справи і докази в їх сукупності та беручи до уваги фактичні дії сторін, позиція позивача щодо невиконання відповідачем зобов`язання за договором та угодою підтверджена більш вірогідними доказами, ніж позиція відповідача, який не довів своїх заперечень належними, допустимими і достатніми доказами;

(4) суд першої інстанції обґрунтовано зменшив пеню на 30 % з огляду на встановлені обставини щодо майнового стану сторін, відсутність доказів понесення позивачем збитків, а також загальні засади справедливості, добросовісності та розумності;

(5) пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте не вимагає детальної відповіді на кожен довід.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її обґрунтування. Доводи інших учасників справи

30. ПОКВПТГ "Полтаватеплоенерго" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить, зокрема, задовольнити касаційну скаргу ПОКВПТГ "Полтаватеплоенерго", скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 09.06.2026 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 у справі №917/2358/25 та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити; стягнути з ТОВ "Кременчуцька ТЕЦ" на користь ПОКВПТГ "Полтаватеплоенерго" витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

31. Підставою касаційного оскарження рішення судів попередніх інстанцій у цій справі скаржник вважає наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 та 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі за текстом також - ГПК), зазначаючи, що:

- суди попередніх інстанцій не враховали правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 07.09.2022 у справі №910/16579/20, від 08.06.2022 у справі №910/9397/20, від 10.04.2019 у справі №390/34/17, від 02.06.2023 у справі №914/2355/21, від 07.07.2022 у справі №160/3364/19, від 21.08.2020 у справі №904/2357/20, від 25.06.2020 у справі №924/233/18, від 24.09.2020 у справі №922/2665/17, від 01.10.2020 у справі №910/16586/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 20.08.2020 у справі №914/1680/18, від 28.11.2023 у справі №906/1081/22, від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц, від 03.08.2022 у справі №910/5408/21, від 16.04.2025 у справі №922/5322/23, від 13.02.2020 у справі №902/299/18;

- відсутні будь-які висновки Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, визначеної статтею 901 ЦК до правовідносин, які виникли між замовником (відповідачем) і виконавцем (позивачем) за договором про надання послуг щодо обов`язку замовника оплатити виконавцеві послугу, завдання на надання якої замовник не надавав;

- суд відмовив у призначенні експертизи (пункт 3 частини третьої статті 310 ГПК, що корелюється з пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК).

32. Доводи скаржника зводяться до того, що:

(1) сторони погодили обсяг складових послуги в додатку №1 до договору, тоді як "інші накладні витрати" не відповідають цим складовим, не розшифровані головним бухгалтером та становлять основну частину вартості послуги;

(2) відповідач не замовляв у позивача інших, не передбачених договором і додатком №1 послуг, а паливо та інші ресурси за умовами договору придбаває самостійно (пункт 1.5 договору); отже, включення "інших накладних витрат" до калькуляції суперечить статті 901 ЦК, оскільки послуга, не передбачена договором і додатково не узгоджена, не підлягає оплаті та кваліфікується як ініціатива виконавця;

(3) додані до позовної заяви документи не містять відомостей про досягнення сторонами згоди щодо зміни обсягу складових послуги та її ціни в порядку, передбаченому договором, а акти здачі-приймання лише фіксують передання результатів послуги і не є додатковою угодою в розумінні пункту 2.4 договору;

(4) у пункті 3.5 договору сторони визначили перелік документів, які підтверджують вартість послуги, - калькуляцію та довідки, проте позивач, всупереч пункту 3.2 договору, не надавав довідок з розшифровкою "інших накладних витрат", у зв`язку з чим суди неправильно застосували статтю 632 ЦК;

(5) підписуючи акти здачі-приймання, відповідач листами повідомляв про незгоду з вартістю послуги в частині "інших накладних витрат", а отже, сторони не досягли згоди щодо включення цих витрат до вартості послуги;

(6) основною ознакою господарської операції є її реальність, а наявність належно оформлених первинних документів - ознакою вторинною, тоді як позивач не надав розшифровки витрат, зазначених у рядку 4 калькуляції, на підтвердження реальності відповідних господарських операцій;

(7) відмова в призначенні судово-економічної експертизи, якій передувала відмова у витребуванні доказів, порушує статтю 13 ГПК, оскільки позбавляє сторону можливості довести свою правоту, ігнорує вимоги щодо змагальності та обґрунтована припущеннями, а не нормами закону, тоді як суд апеляційної інстанції правомірність цієї відмови не досліджував;

(8) стандарт доказування "вірогідності доказів" вимагає співставлення судом доказів, які надали позивач і відповідач, а суд у разі необхідності не позбавлений права призначити судову експертизу для визначення вартості виконаних робіт.

33. ТОВ "Кременчуцька ТЕЦ" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, оскаржувані рішення судів - без змін.

34. Доводи позивача зводяться до того, що:

(1) касаційна скарга не спростовує встановлених судами обставин і фактично спрямована на переоцінку доказів та погодженої сторонами вартості комплексної послуги;

(2) підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК, не підтвердилася, оскільки суди встановили надання й прийняття без зауважень саме тієї комплексної послуги, яка була предметом договору, а "інші накладні витрати" є елементом витрат виконавця у складі її вартості, а не окремою, не замовленою послугою;

(3) пунктом 2.1 договору в редакції додаткової угоди №1 сторони погодили механізм визначення вартості послуги на підставі витрат виконавця, тому щомісячне визначення вартості за калькуляцією не є зміною ціни в розумінні статті 632 ЦК, а договір не встановлює обов`язкової форми калькуляції чи довідок і не вимагає підпису головного бухгалтера;

(4) угода є чинним правочином, правомірність якого презюмується, а відповідач приступив до її виконання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, тому заперечення ним розміру боргу після підписання актів та угоди суперечить принципам добросовісності та pacta sunt servanda;

(5) суд першої інстанції мотивовано відмовив у призначенні експертизи, оскільки умови статті 99 ГПК для її призначення були відсутні, а відмова не унеможливила встановлення обставин, які мають значення для справи;

(6) наведена скаржником практика Верховного Суду стосується правовідносин з іншими фактичними обставинами - зокрема, актів, підписаних лише підрядником, або податкових правовідносин, - а щодо пені, інфляційних втрат та 3 % річних скарга не містить самостійних доводів.

Позиція Верховного Суду

35. Предметом спору у цій справі є вимоги виконавця за договором про надання комплексної послуги про стягнення з замовника вартості наданої та прийнятої послуги, визначеної в погодженому сторонами порядку, а також нарахованих на суму боргу пені, інфляційних втрат і 3% річних.

36. Предметом касаційного перегляду є постанова суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог. Окремих доводів щодо визначеного судами розміру пені, інфляційних втрат і 3% річних касаційна скарга не містить, а вимоги скаржника в цій частині є похідними від його заперечень щодо основного боргу.

37. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Щодо підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК

38. Касаційне провадження у цій справі Верховний Суд відкрив, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

39. Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

40. Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

41. При цьому сам скаржник у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначає підстави, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК (що визначив сам скаржник у цій справі), покладається на скаржника.

42. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частини третій статті 2 ГПК, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

43. Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

44. Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов`язковою умовою є незастосування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду, які мали бути застосовані з огляду на подібність правовідносин у справі, в якій їх сформульовано, і у справі, яка переглядається.

45. Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

46. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

47. Суд враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

48. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

49. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис необхідно визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема, пункту 1 частини другої статті 287 ГПК та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК, таку подібність необхідно оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

50. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

51. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

52. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, скаржник, посилаючись на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК, зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків Верховного Суду, викладених у наведених ним постановах, стосовно реальності господарської операції та підтвердження її первинними документами, засад добросовісності та доктрини venire contra factum proprium, принципу змагальності, стандарту доказування та концепції негативного доказу, стандарту вірогідності доказів, а також вимог до законності та обґрунтованості судового рішення.

53. Надаючи оцінку доводам скаржника (пункт 32 цієї постанови), в контексті визначеної ним (скаржником) підстав касаційного оскарження щодо неврахування судами висновків, викладених у вказаних справах, Суд виходить з такого.

54. У справі №914/2355/21 предметом розгляду були вимоги підрядника до замовника про зобов`язання прийняти неоплачені та фактично виконані роботи за договором шляхом підписання актів приймання виконаних будівельних робіт і довідок про їх вартість та про стягнення заборгованості за ці роботи, обґрунтовані тим, що підрядник виконав роботи з експлуатаційного утримання автомобільних доріг у зимовий період, однак замовник відмовився підписати акти та оплатити роботи, посилаючись на те, що їх не замовляв.

55. Суд першої інстанції позов задовольнив частково, стягнув заявлену до стягнення заборгованість, мотивуючи своє рішення тим, що позивач надав послуги з експлуатаційного утримання автомобільних доріг, що підтверджується актами форми №КБ-2в і довідками форми №КБ-3, в яких є посилання на відповідний договір, будь-які претензії відповідача щодо обсягу та/або якості виконаних робіт (наданих послуг) на момент отримання замовником зазначених актів і довідок відсутні, а роботи (послуги) за ними не оплачені.

Водночас суд відмовив у задоволенні позовних вимог про зобов`язання прийняти неоплачені роботи шляхом підписання актів і довідок з підстав неправильно обраного способу захисту, що унеможливлює задоволення позовних вимог і не призводить до поновлення прав та законних інтересів позивача.

56. Суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог скасував і прийняв у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову з огляду на те, що за умовами договору підрядник приступає до виконання робіт на підставі планів-завдань, які замовник надає щомісяця відповідно до доведених обсягів і видів робіт та виділеного фінансування, тоді як у спірному періоді замовник планів-завдань не надавав, фінансування не виділялося, а сторони не погодили видів, обсягів і ціни таких робіт, тому роботи, зазначені в актах, не підлягали прийняттю, а відмова замовника від їх оплати є обґрунтованою. У частині відмови в задоволенні вимоги про зобов`язання вчинити дії рішення суду першої інстанції апеляційний суд не переглядав.

57. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду (далі за текстом - об`єднана палата) постановою від 02.06.2023 у справі №914/2355/21 постанову суду апеляційної інстанції скасував, а рішення суду першої інстанції залишив в силі з огляду на те, що виконання підрядником робіт із зимового утримання доріг було передбачено договором, відсутність заявок (планів-завдань) замовника не звільняла підрядника від обов`язку негайно приступити до виконання цих робіт для забезпечення безпечного руху транспорту, види та ціна робіт були погоджені безпосередньо в договорі та додатках до нього, а обсяг робіт з огляду на їх специфіку визначався необхідністю забезпечення безпечного руху, тоді як відповідачі в цілому факту виконання робіт не заперечували (пункти 7.27- 7.31).

58. При цьому об`єднана палата відступила від висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 24.11.2022 у справі №914/1904/21, про те, що за відсутності планів-завдань замовника сторони не досягли згоди щодо істотних умов договору підряду (пункт 7.36).

59. Посилаючись на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у цій постанові, з наведенням цитати стосовно того, що "основною первинною ознакою будь-якої господарської операції, як-то надання послуг чи виконання робіт, є її реальність. Наявність належним чином оформлених первинних документів (підписаних уповноваженими представниками обох сторін) є вторинною, похідною ознакою. Правові наслідки створює саме господарська операція (реальне надання послуг/ виконання робіт), а не первинні документи", скаржник стверджує, що позивач, не надавши розшифровки витрат, зазначених у рядку 4 "Інші накладні витрати" калькуляції вартості послуги, не підтвердив реальності господарських операцій за спірний період, а тому, оскільки сторони в пункті 3.5 договору визначили перелік документів, які сукупно підтверджують вартість послуги, суди неправильно застосували статтю 632 ЦК.

60. Проаналізувавши зміст цієї постанови, Суд встановив, що наведена скаржником цитата не відтворює повного змісту висновків, викладених у пунктах 7.13, 7.14 постанови від 02.06.2023 у справі №914/2355/21, які передбачають, що:

"За загальним правилом, при вирішенні спорів щодо належного та своєчасного виконання договорів стосовно надання послуг/виконання робіт, як зі сторони замовника, так і виконавця (підрядника), суди повинні надавати оцінку вжитим сторонами діям на його виконання у їх сукупності з огляду саме на умови кожного договору (договорів) у конкретній справі, проте передбачена відповідним договором умова щодо оплати за надані послуги (виконані роботи) з прив`язкою до підписання відповідних актів приймання не може бути єдиною підставою, яка звільняє замовника від обов`язку здійснити таку оплату, адже основною первинною ознакою будь-якої господарської операції, як то надання послуг чи виконання робіт, є її реальність. Наявність належним чином оформлених первинних документів (підписаних уповноваженими представниками обох сторін) є вторинною, похідною ознакою." (пункт 7.13);

"Водночас неналежне документальне оформлення господарської операції відповідними первинними документами, зокрема непідписання замовником актів приймання робіт/послуг без надання у визначені договором та/або законом строки вмотивованої відмови від їх підписання, не може свідчити про їх безумовну невідповідність змісту господарської операції (наданим послугам або виконаним роботам). Правові наслідки створює саме господарська операція (реальне надання послуг/виконання робіт), а не первинні документи." (пункт 7.14).

61. Зміст наведених висновків свідчить про те, що вони спрямовані на недопущення звільнення замовника від обов`язку оплатити фактично виконані роботи (надані послуги) з формальних підстав, пов`язаних з їх документальним оформленням, зокрема через непідписання замовником актів приймання, а не на обґрунтування відмови виконавцю в оплаті послуги, факт надання якої замовник не заперечує і прийняття якої засвідчив, підписавши без зауважень акти здачі-приймання.

62. При цьому Суд звертає увагу на те, що наведені висновки об`єднана палата сформулювала, застосувавши статті 837, 853 та 882 ЦК, у розвиток висновку щодо застосування частини четвертої статті 882 ЦК стосовно правових наслідків акта приймання робіт за договором будівельного підряду, підписаного однією стороною (пункт 7.12). Висновків щодо застосування статей 632, 901 ЦК, на неправильне застосування яких вказує скаржник, ця постанова не містить.

63. Зміст цієї постанови свідчить про те, що у вказаній справі об`єднана палата в межах спірного в ній питання досліджувала, чи виник у замовника обов`язок оплатити роботи, акти приймання яких він не підписав, посилаючись на те, що ці роботи не замовляв і планів-завдань на їх виконання не надавав, тобто питання наявності самого обов`язку оплатити роботи, реальність виконання яких підтверджувалася іншими доказами.

64. Тоді як у цій справі суди, застосувавши статті 632, 901, 903 ЦК, виходили з того, що комплексна послуга надавалася за договором, яким передбачено її надання на підставі заявки замовника (пункт 1.1 договору). Відповідач не оспорював належного надання послуги, підписав без зауважень акти здачі-приймання наданої послуги та акти коригування, вартість послуги визначалася в порядку, погодженому сторонами в пункті 2.1 договору, а калькуляції вартості послуги та довідки направлялися відповідачу разом з актами. Листи відповідача про незгоду з вартістю послуги не змінюють відомостей, відображених у підписаних обома сторонами актах, а розмір заборгованості відповідач підтвердив угодою від 02.11.2024 та частково виконав її.

65. Отже, реальність надання послуги в цій справі не була предметом спору, а правовідносини у справі №914/2355/21 та у цій справі не є подібними за змістовим критерієм.

66. У справі №160/3364/19 предметом розгляду були вимоги платника податків до контролюючого органу про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень про збільшення грошових зобов`язань з податку на додану вартість і податку на прибуток підприємств, обґрунтовані безпідставністю висновків контролюючого органу про відсутність реального здійснення господарських операцій позивача з його контрагентами.

67. Суд першої інстанції в позові відмовив, мотивуючи своє рішення тим, що позивач не довів фактичного здійснення спірних господарських операцій, а рух коштів не пов`язаний з господарською діяльністю учасників цих операцій, врахувавши при цьому інформацію, отриману контролюючим органом із матеріалів кримінального провадження щодо посадових осіб контрагентів позивача.

68. Суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове рішення про задоволення позову з огляду на те, що висновки акта перевірки ґрунтуються на протоколах допитів посадових осіб контрагентів позивача та ухвалах про звільнення їх від кримінальної відповідальності, які до винесення вироку не є належними доказами, тоді як встановлені обставини справи свідчать про поставку товарів, оплату їх вартості та використання у господарській діяльності позивача, тобто про реальність спірних господарських операцій.

69. Велика Палата Верховного Суду постановою від 07.07.2022 у справі №160/3364/19 постанову суду апеляційної інстанції залишила без змін з огляду на те, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги контролюючого органу не спростовують його висновків (пункт 137).

70. Посилаючись на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у цій постанові, скаржник за текстом касаційної скарги стверджує, що позивач не підтвердив документально витрат, включених до рядка 4 "Інші накладні витрати" калькуляції, а тому суди неправильно застосували статтю 632 ЦК. На обґрунтування цього доводу скаржник наводить зміст статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (далі за текстом - Закон про бухгалтерський облік) щодо обов`язкових реквізитів первинних документів та відповідальності осіб, які їх склали та підписали.

71. Надалі скаржник цитує висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що "платник податків не може бути обмежений у використанні первинного документа для цілей податкового обліку в тому разі, якщо безпосередньо він не вносив до такого документа неправдиві (недостовірні) відомості. Всі негативні наслідки, пов`язані з недостовірністю даних, зазначених у первинному документі, мають покладатися виключно на ту особу, яка їх внесла. Отже, якщо іншою особою були внесені до документа відомості щодо учасника господарської операції, який має дефекти правового статусу, то добросовісний платник податків, який скористався відповідним документом для підтвердження даних свого податкового обліку, не може зазнавати жодних негативних наслідків у тому разі, якщо інші обставини, зазначені в первинному документі, зокрема рух відповідних активів, мали місце. При цьому має враховуватися реальна можливість платника податків пересвідчитися у тому, чи були достовірними відомості, що внесені до первинного документа його контрагентом" (пункт 105 постанови від 07.07.2022 у справі №160/3364/19).

72. Водночас цей висновок скаржник доповнює останнім реченням пункту 109 вказаної постанови, за яким "мають бути наявні докази того, що розумними заходами добросовісний платник податків міг перевірити правдивість відповідних документів, а також мав достатні підстави, діючи з належною обачністю, для обґрунтованих сумнівів у їх змісті", вилучивши попередню частину пункту 109 цієї постанови, яка визначає зміст цього речення, а саме те, що "сам собою факт використання первинних документів з недостовірними даними для підтвердження обставин здійснення господарської операції не повинен автоматично вказувати на безпідставність даних податкового обліку. Натомість контролюючий орган має довести, що платник податків, приймаючи від контрагентів та використовуючи певні документи для цілей податкового обліку, діяв нерозумно, недобросовісно або без належної обачності. А це також пов`язано з фактичною можливістю й економічною доцільністю перевірки самим платником податків достовірності відомостей, які були включені до первинних документів".

73. Тобто процитоване скаржником речення стосується предмета доказування контролюючого органу, який стверджує про необачність платника податків, а не обов`язку виконавця за договором про надання послуг підтверджувати замовникові окремі складові вартості послуги.

74. Проаналізувавши зміст цієї постанови, Суд встановив, що наведені висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, застосувавши статтю 44 Податкового кодексу України, частину восьму статті 9 Закону про бухгалтерський облік (пункти 98- 105) та статтю 77 Кодексу адміністративного судочинства України, тлумачення яких було спрямоване на визначення права платника податків використати первинні документи, складені його контрагентом, для підтвердження даних податкового обліку, а також на розподіл між платником податків і контролюючим органом тягаря доведення недостовірності таких документів. Висновків щодо застосування статей 632, 901 ЦК, на неправильне застосування яких вказує скаржник, ця постанова не містить.

75. Посилання скаржника у касаційній скарзі також на статтю 9 Закону про бухгалтерський облік не свідчить про подібність правовідносин, оскільки Велика Палата Верховного Суду тлумачила цю норму в публічно-правових (податкових) відносинах, а не в договірних відносинах щодо визначення та оплати ціни послуги.

76. Зміст цієї постанови свідчить про те, що у вказаній справі Велика Палата Верховного Суду в межах спірного в ній питання досліджувала, чи могли бути підставою для збільшення платнику податків грошових зобов`язань з податку на додану вартість і податку на прибуток підприємств висновки контролюючого органу про недостовірність первинних документів, складених контрагентами платника податків, посадові особи яких були причетні до кримінальних проваджень.

77. Тоді як у цій справі спірними є договірні відносини між виконавцем і замовником щодо оплати наданої послуги, вартість якої визначено в погодженому сторонами порядку і зафіксовано в підписаних обома сторонами актах здачі-приймання наданої послуги. Питання недостовірності відомостей, внесених до первинних документів третьою особою, у цій справі не виникало.

78. Отже, правовідносини у справі №160/3364/19 та у цій справі не є подібними за жодним із критеріїв - змістовим, суб`єктним та об`єктним.

79. Також скаржник посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, у яких сформульовано висновки щодо засади добросовісності та доктрини venire contra factum proprium.

80. У справі №910/16579/20 предметом розгляду були вимоги кредитора у справі про банкрутство до сторін договору відступлення права вимоги до боржника про визнання цього договору недійсним, обґрунтовані його фіктивністю та фраудаторністю, зокрема тим, що договір прикривав розрахунок за зобов`язаннями боржника поза межами процедури банкрутства.

81. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, у позові відмовив, мотивуючи своє рішення тим, що оспорюваний договір є договором купівлі-продажу права вимоги, сторони мали намір на реальне настання його правових наслідків, а боржник у справі про банкрутство не є стороною цього договору, тож договір не має ознак фіктивного чи фраудаторного правочину.

82. Велика Палата Верховного Суду постановою від 07.09.2022 у справі №910/16579/20 рішення судів попередніх інстанцій скасувала і передала справу для розгляду позову в межах справи про банкрутство боржника з огляду на те, що суди не надали оцінки доводам позивача про фактичне виконання оспорюваним правочином обов`язку боржника іншою особою, а спір про недійсність правочину, наслідком учинення та виконання якого стало виведення коштів боржника у процедурі банкрутства, повинен вирішуватися судом, який розглядає справу про банкрутство, з урахуванням добросовісності дій сторін правочину (пункти 10.75, 10.77, 10.78).

83. У справі №910/9397/20 предметом розгляду були вимоги замовника за договором (бенефіціара) до банку-гаранта про стягнення суми банківської гарантії, обґрунтовані неналежним виконанням виконавцем (принципалом) зобов`язань за договором.

84. Суд першої інстанції в позові відмовив, мотивуючи своє рішення тим, що позивач не надав доказів неналежного виконання принципалом своїх зобов`язань.

85. Суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасував і позов задовольнив з огляду на те, що виконавець порушив строки й обсяги надання послуг, тож гарантійний випадок настав, а замовник не є кредитором, який прострочив.

86. Верховний Суд постановою від 08.06.2022 у справі №910/9397/20 постанову апеляційного суду скасував, а рішення суду першої інстанції залишив без змін з огляду на те, що замовник, не маючи зауважень щодо змісту та якості виконаних робіт, фактично відмовився від їх оплати, затягуючи підписання актів і направляючи заяву про зарахування небезспірних зустрічних вимог, що не відповідає засаді добросовісності, свідчить про прострочення кредитора та унеможливило виконання робіт виконавцем, тож гарантійний випадок не настав (пункти 104- 108).

87. У справі №390/34/17 предметом розгляду були вимоги спадкоємця орендодавця до орендаря про визнання договору оренди землі неправомірним, таким, що не набрав чинності та не був укладений, і про повернення земельної ділянки, обґрунтовані тим, що договір зареєстровано після смерті орендодавця.

88. Суд першої інстанції позов задовольнив, мотивуючи своє рішення тим, що договір, зареєстрований після смерті орендодавця, не набрав чинності та є неукладеним; суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасував і в позові відмовив з огляду на те, що орендар користується земельною ділянкою на законних підставах, оскільки договір набрав чинності з моменту його державної реєстрації.

89. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду постановою від 10.04.2019 у справі №390/34/17 рішення апеляційного суду залишив без змін з огляду на те, що договір укладено за життя орендодавця після досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов, а позивач, який уклав додаткову угоду до цього договору та отримував плату за користування земельною ділянкою, а згодом звернувся з позовом про визнання договору неукладеним, діяв всупереч своїй попередній поведінці, тобто недобросовісно.

90. У контексті наведених постанов скаржник за текстом касаційної скарги стверджує, що "інші накладні витрати" не відповідають складовим послуги, визначеним у додатку № 1 до договору, та не замовлялися відповідачем, а тому суди всупереч статті 901 ЦК залишили поза увагою, що замовник не зобов`язаний оплачувати послугу, яка не передбачена договором і додатково не погоджена сторонами.

91. При цьому скаржник посилається на висновки про те, що:

(1) "Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість" (пункт 10.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі №910/16579/20);

(2) "Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium міститься принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них" (пункт 103 постанови Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №910/9397/20; аналогічний за змістом висновок викладено у постанові від 10.04.2019 у справі №390/34/17).

92. Проаналізувавши зміст наведених скаржником постанов у контексті висновків судів попередніх інстанцій, які стали підставою для часткового задоволення позову, та доводів касаційної скарги на спростування таких висновків, Суд зазначає, що висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду в наведених постановах щодо змісту засади добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК) та доктрини venire contra factum proprium є загальними висновками, які є універсальними у своєму правозастосуванні при вирішенні будь-якого спору, що виникає з цивільних правовідносин. Водночас висновків щодо застосування статті 901 ЦК, на неправильне застосування якої вказує скаржник, зазначені постанови не містять.

93. При цьому Суд враховує, що в кожній з наведених справ відповідні рішення були ухвалені з урахуванням конкретних обставин справи, встановлених судами, в межах конкретного предмета доказування, зокрема з урахуванням того, що:

(1) у справі №910/16579/20 Велика Палата Верховного Суду застосувала засаду добросовісності для оцінки ознак фраудаторності правочину, наслідком учинення та виконання якого стало виведення коштів боржника у процедурі банкрутства, і передала справу для розгляду в межах справи про банкрутство;

(2) у справі №910/9397/20 Верховний Суд визнав такою, що не відповідає засаді добросовісності, поведінку замовника, який, не маючи зауважень щодо змісту та якості виконаних робіт, затягував підписання актів і фактично відмовився від їх оплати, що свідчило про прострочення кредитора;

(3) у справі №390/34/17 Верховний Суд визнав суперечливою поведінку особи, яка уклала додаткову угоду до договору оренди та отримувала орендну плату, а згодом звернулася з позовом про визнання цього договору неукладеним.

94. Тобто в основу висновків про недобросовісну чи суперечливу поведінку сторони у наведених справах суди поклали встановлені ними обставини, за яких сторона своїми діями підтвердила існування зобов`язання, а згодом заперечувала його або ухилялася від його виконання.

95. Тоді як у цій справі суди не встановлювали обставин недобросовісної чи суперечливої поведінки позивача і того, що відповідач, діючи собі на шкоду, розумно покладався на таку поведінку. Суди виходили з того, що позивач надавав комплексну послугу за договором, її вартість визначалася в порядку, погодженому сторонами в пункті 2.1 договору, а саме відповідач підписав без зауважень акти здачі-приймання наданої послуги та угоду від 02.11.2024.

96. За таких обставин посилання скаржника на зазначені постанови не підтверджує неправильного застосування судами попередніх інстанцій статті 901 ЦК.

97. Доводи скаржника про те, що "інші накладні витрати" не передбачені договором і не замовлялися відповідачем, ґрунтуються на обставинах, яких суди попередніх інстанцій не встановлювали, та фактично зводяться до спонукання Суду здійснити переоцінку встановлених судами обставин справи, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 ГПК.

98. Також скаржник посилається на постанови Верховного Суду, у яких сформульовано висновки щодо застосування статей 13, 74, 79 ГПК, стверджуючи, що суди, обґрунтувавши стягнення актами здачі-приймання наданої послуги, не співставили їх з листами відповідача про незгоду з вартістю послуги, фактично виходили з того, що позиція позивача є доведеною, доки її не спростує відповідач, та безпідставно відмовили у витребуванні доказів і призначенні судово-економічної експертизи.

99. При цьому скаржник посилається на висновки про те, що:

(1) "принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний" (пункт 41 постанови від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, пункт 27 постанови від 18.11.2019 у справі №902/761/18, пункт 48 постанови від 04.12.2019 у справі №917/2101/17; аналогічні за змістом висновки викладено у постановах від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 20.08.2020 у справі №914/1680/18 та у пункті 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц);

(2) "сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу)" (пункт 105 постанови від 03.08.2022 у справі №910/5408/21, пункт 200 постанови від 16.04.2025 у справі №922/5322/23);

(3) "також, пославшись лише на акти виконаних будівельних робіт примірної форми КБ-2в і КБ-3, які були підписані лише підрядником, суд апеляційної інстанції беззаперечно та в односторонньому порядку прийняв визначену підрядником вартість виконаних ним робіт, не встановивши при цьому, чи дійсно відповідає вказана вартість робіт, фактично виконаній роботі. При цьому у разі необхідності суд не був позбавлений права призначити відповідну судову експертизу для вирішення питання щодо вартості виконаних підрядником робіт" (пункт 8.48 постанови від 28.11.2023 у справі №906/1081/22).

100. Проаналізувавши зміст наведених скаржником постанов, Суд зазначає, що висновки, наведені у підпунктах 1, 2 пункту 99 цієї постанови, є загальними висновками щодо застосування статей 13, 74, 79 ГПК, які є універсальними у своєму правозастосуванні при вирішенні будь-якого спору.

101. Висновок, наведений у підпункті 3 пункту 99 цієї постанови, Верховний Суд сформулював щодо конкретних обставин справи, у якій вартість робіт було визначено в актах, підписаних лише підрядником, і в ньому йдеться лише про те, що суд "у разі необхідності" "не був позбавлений права" призначити експертизу, а не про обов`язок її призначити.

102. При цьому Суд враховує, що в кожній з наведених справ відповідні рішення були ухвалені з урахуванням конкретних предмета та підстав позову, предмета доказування та встановлених судами обставин, зокрема з урахуванням того, що:

(1) у справі №906/1081/22, предметом розгляду в якій були вимоги підрядника до замовника про стягнення витрат на виконання будівельних робіт після відмови замовника від договору, Верховний Суд скасував постанову суду апеляційної інстанції, який прийняв визначену підрядником вартість робіт на підставі актів, підписаних лише підрядником, не встановивши, чи відповідає вона фактично виконаній роботі;

(2) у справі №910/18036/17, предметом розгляду в якій були вимоги клієнта до банку про зобов`язання звільнити з-під арешту та закрити рахунки і про визнання договору банківського рахунку припиненим, Верховний Суд погодився з висновком судів про припинення договору, зробленим на підставі доказів закриття банком рахунків, та з відхиленням не підтверджених доказами доводів банку;

(3) у справі №917/1307/18, предметом розгляду в якій були вимоги покупця до постачальника про зобов`язання поставити товар і стягнення неустойки, Верховний Суд визнав, що суд апеляційної інстанції, зробивши припущення про ймовірну дату підписання договору, безпідставно переклав на відповідача тягар доведення обставини, яку мав довести позивач;

(4) у справі №902/761/18, предметом розгляду в якій були вимоги про стягнення збитків, зокрема упущеної вигоди, через використання відповідачем без правових підстав орендованих позивачем земельних ділянок, Верховний Суд погодився з відмовою в стягненні упущеної вигоди, реальність і розмір якої позивач не довів;

(5) у справі №917/2101/17, предметом розгляду в якій були вимоги іпотекодавця до іпотекодержателя про скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки, набутого в позасудовому порядку, Верховний Суд погодився з висновком про недоведеність позивачем невідповідності ціни набуття предмета іпотеки його ринковій вартості, зробленим за результатами оцінки доказів у сукупності;

(6) у справі №914/1680/18, предметом розгляду в якій були вимоги виконавця до замовника про стягнення заборгованості за договором про надання транспортних послуг, Верховний Суд погодився з висновками судів про обсяг наданих послуг, зробленими на підставі первинних документів, та з відмовою в призначенні експертиз за достатності наявних у справі доказів;

(7) у справі №129/1033/13-ц, предметом розгляду в якій були вимоги про визнання недійсними рішень загальних зборів співвласників колективного підприємства, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що суди вважали доведеними твердження позивача про неповноважність зборів через відсутність їх спростування відповідачем;

(8) у справі №910/5408/21, предметом розгляду в якій були вимоги виконавця до замовника про стягнення заборгованості за послуги, акт про надання яких замовник не підписав, Верховний Суд констатував, що суд апеляційної інстанції, пославшись на заперечення відповідачем факту надання послуг, не дослідив поданих позивачем доказів;

(9) у справі №922/5322/23, предметом розгляду в якій були вимоги покупця до постачальника про стягнення збитків, завданих поставкою товару неналежної якості, Верховний Суд відхилив доводи про застосування судами концепції негативного доказу, оскільки суди не покладали на позивача обов`язку доведення вини відповідача.

103. Тобто у справах №917/1307/18, №129/1033/13-ц та №910/5408/21 Верховний Суд і Велика Палата Верховного Суду констатували порушення принципу змагальності через перекладення тягаря доказування на іншу сторону та використання концепції негативного доказу. У справі №906/1081/22 Верховний Суд виходив з того, що суд прийняв без перевірки вартість робіт, зазначену в актах, які замовник не підписав. В інших наведених справах Верховний Суд погодився з висновками судів, зробленими за результатами оцінки поданих сторонами доказів, зокрема у справі №914/1680/18 - з відмовою в призначенні експертизи за достатності наявних доказів.

104. Тоді як у цій справі суди обґрунтували висновок про наявність і розмір заборгованості не відсутністю спростування позиції позивача відповідачем, а поданими позивачем доказами - підписаними обома сторонами без зауважень актами здачі-приймання наданої послуги, актами коригування та угодою від 02.11.2024, оцінивши їх разом з листами відповідача про незгоду з вартістю послуги. Визначену позивачем у калькуляціях вартість послуги відповідач погодив, підписавши акти без зауважень, і підтвердив в угоді від 02.11.2024.

105. Крім цього, Суд враховує, що посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц, скаржник стверджує, що в ній йдеться про застосування стандарту доказування "баланс імовірностей" (balance of probabilities), що не відповідає дійсному змісту цієї постанови, у пункті 81 якої Велика Палата Верховного Суду виснувала про стандарт переваги більш вагомих доказів, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

106. Отже, наведені висновки не підтверджують неправильного застосування судами попередніх інстанцій статей 13, 74, 79 ГПК, а доводи скаржника в цій частині фактично зводяться до спонукання Суду надати іншу оцінку доказам, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 ГПК. Доводи скаржника щодо правомірності відмови суду першої інстанції у призначенні судово-економічної експертизи Суд оцінює в межах підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК.

107. Посилаючись на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування статті 79 ГПК, скаржник за текстом касаційної скарги стверджує, що суди мали співставити надані позивачем і відповідачем докази з огляду на їх вірогідність.

108. При цьому скаржник посилається на висновок про те, що "стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу" (пункт 8.27 постанови від 21.08.2020 у справі №904/2357/20; аналогічні за змістом висновки викладено у пункті 70 постанови від 25.06.2020 у справі №924/233/18, у пункті 5.8 постанови від 24.09.2020 у справі №922/2665/17 та у пункті 8.5 постанови від 01.10.2020 у справі №910/16586/18).

109. Проаналізувавши зміст наведених скаржником постанов, Суд зазначає, що зазначений висновок, як правильно вказує сам скаржник, є загальним висновком щодо застосування статті 79 ГПК, який є універсальним у своєму правозастосуванні, що, своєю чергою, не звільняє скаржника від обов`язку довести, що суди у цій справі застосували статтю 79 ГПК інакше, ніж це зробив Верховний Суд.

110. Суд враховує, що в кожній з наведених справ відповідні рішення були ухвалені з урахуванням конкретної процесуальної ситуації та предмета доказування, зокрема з урахуванням того, що:

(1) у справі №904/2357/20, предметом касаційного перегляду в якій була ухвала про забезпечення позову у спорі про стягнення коштів, що компенсують частину вартості предметів лізингу, Верховний Суд констатував, що суд апеляційної інстанції не оцінив у сукупності доводів заявника та наданих ним доказів наявності обставин, з якими пов`язується вжиття заходів забезпечення позову;

(2) у справі №924/233/18, предметом розгляду в якій були вимоги постачальника до покупця про стягнення заборгованості за договором поставки, Верховний Суд констатував, що суди, оцінивши лише видаткові накладні, не підписані покупцем, не надали оцінки іншим підписаним обома сторонами документам щодо поставки;

(3) у справі №922/2665/17, предметом розгляду в якій були вимоги орендодавця до орендаря і поручителя про стягнення неустойки за неповернення орендованого майна, Верховний Суд погодився з наданою судом апеляційної інстанції оцінкою доказів щодо дій орендаря з повернення майна;

(4) у справі №910/16586/18, предметом розгляду в якій були вимоги про визнання недійсними свідоцтв на знаки для товарів і послуг, Верховний Суд навів стандарт вірогідності доказів, відхиляючи доводи скаржника щодо недоведеності прав позивача на знаки як такі, що зводяться до переоцінки доказів.

111. Тобто Верховний Суд застосовував стандарт вірогідності доказів у відмінних процесуальних ситуаціях і щодо відмінних предметів доказування та в жодній з наведених постанов не виснував про те, що співставлення доказів сторін вимагає від суду поставити під сумнів визнані замовником в підписаних ним актах і угоді обсяг та вартість послуги з огляду на його односторонні листи про незгоду з окремою складовою калькуляції.

112. Тоді як у цій справі суди, застосувавши статтю 79 ГПК, співставили подані сторонами докази та дійшли висновку, що позиція позивача доведена більш вірогідними доказами. Отже, наведені висновки не підтверджують неправильного застосування судами попередніх інстанцій статті 79 ГПК.

113. Крім цього, скаржник посилається на постанову Верховного Суду від 13.02.2020 у справі №902/299/18, у якій сформульовано висновок щодо вимог до законності та обґрунтованості судового рішення, а саме висновок про те, що "рішення господарського суду, як акт правосуддя та кінцевий результат розгляду справи, повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим", а також відтворює наведені у цій постанові положення статті 236 ГПК та стверджує, що суд повинен надати оцінку всім аргументам учасників справи, зокрема щодо правомірності відмови суду першої інстанції у призначенні експертизи, яку суд апеляційної інстанції не досліджував.

114. Проаналізувавши зміст цієї постанови, Суд зазначає, що наведений висновок є загальним висновком щодо застосування статті 236 ГПК, який є універсальним у своєму правозастосуванні при вирішенні будь-якого спору.

115. При цьому Суд враховує, що у справі №902/299/18, предметом розгляду в якій були вимоги органу місцевого самоврядування про визнання недійсним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію за комунальним підприємством права постійного користування земельною ділянкою, Верховний Суд скасував постанову суду апеляційної інстанції і передав справу на новий розгляд. Підставою для цього було те, що суд апеляційної інстанції, змінивши мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, усунувся від перевірки доводів апеляційної скарги і не з`ясував, чи доведено позивачем порушення його права чи інтересу на момент звернення до суду.

116. Тобто в основу висновку про порушення статті 236 ГПК у справі №902/299/18 Верховний Суд поклав те, що суд апеляційної інстанції взагалі не перевірив доводів апеляційної скарги, від яких залежало вирішення спору по суті.

117. Тоді як у цій справі суди попередніх інстанцій вирішили спір по суті, обґрунтувавши стягнення заборгованості встановленими обставинами: послугу надано, відповідач прийняв її без зауважень і визнав розмір заборгованості. Доводи скаржника стосуються неповноти оцінки окремого його аргументу - щодо правомірності відмови у призначенні експертизи.

118. Отже, посилання скаржника на цю постанову не свідчить про неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду щодо застосування статті 236 ГПК, а його доводи щодо неповноти оцінки аргументів, зокрема щодо правомірності відмови у призначенні експертизи, стосуються порушення норм процесуального права, якому Суд надасть оцінку в межах визначеної скаржником підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК.

119. Наведене свідчить, що доводи скаржника за змістом його касаційної скарги в межах визначеної ним підстави касаційного оскарження (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК) наведені безвідносно до дійсного змісту правових висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, викладених у вищенаведених постановах.

120. Тоді як для спростування висновків судів попередніх інстанцій, наведених в оскаржуваних судових рішеннях, скаржнику в межах визначеної ним підстави касаційного оскарження недостатньо лише посилатися на відповідну постанову Верховного Суду або на певну правову позицію, зокрема таку, що є універсальною у своєму правозастосуванні, - він повинен довести, що зазначені ним правові позиції Верховного Суду щодо застосування конкретних норм права у подібних правовідносинах є свідченням порушення судами саме в цій справі норм матеріального та процесуального права, яке полягає в неправильному їх тлумаченні, застосуванні норм, які не підлягали застосуванню, або незастосуванні норм, які підлягали застосуванню, чого скаржник не зробив.

121. З огляду на наведене, проаналізувавши зміст усіх визначених скаржником постанов у контексті доводів касаційної скарги та висновків судів, які стали підставою для часткового задоволення позову, Суд зазначає, що правовідносини у справах, у яких ухвалено наведені скаржником постанови (в цілому або в зазначеній ним частині), та у цій справі не є подібними насамперед за змістовим критерієм через відмінність спірних питань та встановлених судами обставин, що формують зміст правовідносин з урахуванням їх специфіки, а щодо окремих справ - також за суб`єктним та об`єктним критеріями. Висновки ж Верховного Суду, які є універсальними у своєму правозастосуванні, Верховний Суд застосовував до відмінних фактичних обставин, а скаржник не довів, що суди попередніх інстанцій у цій справі застосували відповідні норми інакше, ніж це зробив Верховний Суд.

122. Наведене свідчить, що визначена скаржником підстава касаційного оскарження постанови Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 та рішення Господарського суду Полтавської області від 09.06.2026 у справі №917/2358/25, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження, що є підставою для закриття касаційного провадження в цій частині на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК

123. Касаційне провадження у цій справі Верховний Суд також відкрив на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

124. Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

125. Верховний Суд вже неодноразово зазначав, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.

126. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.08.2022 у справі №908/2287/17 та постановах Верховного Суду від 23.05.2023 у справі №910/10442/21, від 30.05.2023 у справі №918/707/22, від 24.07.2024 у справі №912/1863/23, від 08.08.2024 у справі №906/446/23, від 08.08.2024 у справі №906/497/23, від 10.12.2024 у справі №904/5475/23, від 04.02.2025 у справі №909/996/22.

127. У разі подання касаційної скарги на підставі вказаного пункту, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи (постанови Верховного Суду від 30.05.2023 у справі №918/707/22, від 12.09.2023 у справі №916/1828/22, від 19.03.2024 у справі №910/6141/22, від 08.08.2024 у справі №906/446/23, від 08.08.2024 у справі №906/497/23, від 04.02.2025 у справі №909/996/22).

128. Тобто в разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК, окрім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи та наведені скаржником обґрунтування, в чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми мають бути застосовані у спірних правовідносинах).

129. Як вбачається зі змісту касаційної скарги, скаржник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 901 ЦК до правовідносин, які виникли між замовником і виконавцем за договором про надання послуг, а саме щодо обов`язку замовника оплатити виконавцеві послугу, завдання на надання якої замовник не надавав.

130. На думку скаржника, якщо виконавець надав послугу, не передбачену договором, замовник не зобов`язаний її оплачувати, якщо надання такої послуги не було додатково погоджене сторонами, а надання такої послуги слід кваліфікувати як ініціативу виконавця. Таку послугу скаржник вбачає у включенні позивачем до калькуляції вартості послуги "інших накладних витрат", які, за його твердженням, не відповідають складовим послуги, визначеним у додатку №1 до договору, та не замовлялися відповідачем.

131. Враховуючи зміст поставленого питання, Суд зазначає таке.

132. Відповідно до частини першої статті 901 ЦК за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

133. Згідно з частиною першою статті 903 ЦК якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

134. За частиною першою статті 632 ЦК ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

135. Аналіз наведених норм свідчить, що обов`язок замовника оплатити послугу обумовлений наданням її виконавцем за завданням замовника, а розмір оплати визначається відповідно до погодженого сторонами порядку визначення ціни.

136. Суди попередніх інстанцій встановили, що:

(1) за договором позивач зобов`язався надавати комплексну послугу, яка складається з організації виробництва теплової енергії на об`єктах замовника та технічного обслуговування цих об`єктів, на підставі заявки замовника (пункт 1.1 договору);

(2) вартість послуги за місяць визначається на підставі витрат виконавця й оформлюється калькуляцією за підписом його уповноважених осіб (пункт 2.1 договору в редакції додаткової угоди від 29.12.2023 №1);

(3) відповідач не оспорював належного надання послуги, а оспорював лише її вартість;

(4) відповідач підписав без зауважень акти здачі-приймання наданої послуги та акти коригування;

(5) розмір заборгованості відповідач визнав угодою від 02.11.2024 та частково виконав її.

137. Отже, за встановлених судами обставин, позивач надавав саме ту комплексну послугу, яка була предметом договору, а її вартість, включно з усіма складовими калькуляції, визначалася в погодженому сторонами порядку та була прийнята відповідачем без зауважень. Натомість твердження скаржника про те, що "інші накладні витрати" є окремою послугою, не передбаченою договором і не замовленою відповідачем, ґрунтується на обставинах, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, а суд касаційної інстанції не має права їх встановлювати (частина друга статті 300 ГПК).

138. Доводи скаржника про те, що сторони не досягли згоди щодо зміни складових послуги та її ціни, а акти здачі-приймання наданої послуги не є додатковою угодою в розумінні пункту 2.4 договору, не спростовують висновку про визначення вартості послуги в погодженому сторонами порядку. Щомісячне визначення вартості послуги за калькуляцією на підставі витрат виконавця є не зміною ціни договору, а застосуванням погодженого сторонами в пункті 2.1 договору порядку її визначення, а отже, окремої згоди сторін на зміну ціни чи складових послуги не потребувало.

139. Таким чином, питання, щодо якого скаржник стверджує про відсутність висновку Верховного Суду, не виникає з обставин, встановлених судами у цій справі, а отже, застосування статті 901 ЦК у запропонованому скаржником аспекті не є необхідним для вирішення цього спору. За таких обставин підстав для формулювання висновку щодо застосування статті 901 ЦК у поставленому скаржником питанні немає.

140. Застосувавши статті 632, 901, 903 ЦК до встановлених обставин надання послуги за договором, прийняття її відповідачем без зауважень, визначення її вартості в погодженому сторонами порядку та визнання відповідачем розміру заборгованості, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність у відповідача обов`язку оплатити надану послугу.

141. Скаржник не довів, у чому саме полягає неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 901 ЦК до встановлених у цій справі обставин, а отже, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК, не підтвердилася, що є підставою для залишення касаційної скарги в цій частині без задоволення.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК

142. Касаційне провадження у цій справі Верховний Суд також відкрив на підставі пункту 4 частини другої статті 287 ГПК, відповідно до якого підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

143. За пунктом 3 частини третьої статті 310 ГПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

144. Відповідно до частини першої статті 99 ГПК суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: (1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; (2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними. Згідно з частиною шостою цієї статті питання, які ставляться експерту, і його висновок з них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.

145. Відповідно до підпункту "в" пункту 3 частини першої статті 282 ГПК мотивувальна частина постанови суду апеляційної інстанції має містити мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу. Водночас за частиною другою статті 309 ГПК не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

146. Отже, порушення судом норм процесуального права під час вирішення клопотання про призначення експертизи може бути підставою для скасування судового рішення лише тоді, коли відмова в такому клопотанні була необґрунтованою та унеможливила встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

147. Як убачається з рішення суду першої інстанції, під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач заявив клопотання від 18.02.2026 про призначення судово-економічної експертизи, на вирішення якої просив поставити питання про те, чи підтверджується документально склад "інших накладних витрат", зазначених у калькуляціях вартості послуги до актів здачі-приймання наданої послуги за жовтень 2023 року - березень 2024 року, та чи відповідають вимогам ведення бухгалтерського обліку ці акти та оформлені до них калькуляції і довідки.

148. Протокольною ухвалою від 17.03.2026 суд першої інстанції відмовив у задоволенні цього клопотання, зазначивши, що для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідність у спеціальних знаннях відсутня, рішення може бути ухвалене за наявними фактичними даними, що входять до предмета доказування, а оцінка відповідних обставин належить до компетенції суду, тому призначення експертизи переслідувало б підміну експертами функцій суду.

149. Оскаржуючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, відповідач посилався, зокрема, на те, що відмова у призначенні експертизи порушує статтю 13 ГПК, однак суд апеляційної інстанції мотивів відхилення цього доводу не навів.

150. У касаційній скарзі відповідач також стверджує, що відмова у призначенні експертизи позбавила його можливості довести свою позицію всупереч принципу змагальності, а суд апеляційної інстанції її правомірності не перевірив. На підтвердження цих доводів скаржник посилається на постанови Верховного Суду від 20.08.2020 у справі №914/1680/18 (щодо стандарту доказування), від 28.11.2023 у справі №906/1081/22 (щодо права суду призначити експертизу) та від 13.02.2020 у справі №902/299/18 (щодо обов`язку суду оцінити всі аргументи учасників справи).

151. Перевіривши ці доводи, Суд не вбачає підстав вважати, що відмова у призначенні експертизи унеможливила встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, з огляду на таке.

152. Обов`язок відповідача оплатити послугу суди обґрунтували тим, що вартість послуги визначалася в погодженому сторонами порядку, а відповідач без зауважень підписав акти здачі-приймання наданої послуги та акти коригування і визнав розмір заборгованості угодою від 02.11.2024. За таких обставин склад "інших накладних витрат", урахованих у вартості прийнятої відповідачем послуги, не був обставиною, від встановлення якої залежало вирішення спору.

153. Крім цього, обидва запропоновані відповідачем питання - щодо документального підтвердження складу "інших накладних витрат" і щодо відповідності актів, калькуляцій і довідок вимогам ведення бухгалтерського обліку - стосувалися оцінки письмових доказів. Така оцінка належить до компетенції суду і виходить за межі спеціальних знань експерта (частина шоста статті 99 ГПК).

154. Відтак суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про призначення експертизи, а така відмова не унеможливила встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. З наведених мотивів відмова у витребуванні доказів не вплинула на встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, як не вплинула і на результат вирішення спору, оскільки витребувані документи стосувалися складу "інших накладних витрат", тобто тієї самої обставини, що й питання, запропоновані відповідачем для експертизи.

155. Не підтверджують доводів скаржника і наведені ним постанови Верховного Суду, оскільки:

(1) у постанові від 20.08.2020 у справі №914/1680/18 Верховний Суд погодився з відмовою судів у призначенні судових експертиз за достатності наявних у справі доказів для з`ясування всіх обставин справи (підпункт 6 пункту 102 цієї постанови);

(2) у пункті 8.48 постанови від 28.11.2023 у справі №906/1081/22 ідеться лише про те, що суд "у разі необхідності" "не був позбавлений права" призначити експертизу, а не про обов`язок її призначити;

(3) у справі №902/299/18 Верховний Суд скасував постанову суду апеляційної інстанції з огляду на те, що той взагалі не перевірив доводів апеляційної скарги, від яких залежало вирішення спору по суті (пункт 115 цієї постанови).

156. За наведеного відсутність у постанові суду апеляційної інстанції мотивів відхилення доводу апелянта щодо відмови у призначенні експертизи не вплинула на правильність вирішення спору, оскільки з огляду на встановлені судами обставини прийняття послуги та визнання відповідачем розміру заборгованості цей довід стосувався обставин, які не входили до предмета доказування у цій справі, а відмова суду першої інстанції у призначенні експертизи була обґрунтованою. Тому зазначене не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, адже правильне по суті і законне рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 309 ГПК).

157. Отже, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК, не підтвердилася.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

158. Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини першої статті 296 ГПК).

159. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

160. Згідно із статтею 309 ГПК суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

161. З огляду на викладене, касаційне провадження у цій справі №917/2358/25 за касаційною скаргою ПОКВПТГ "Полтаватеплоенерго" у частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК, необхідно закрити, а в частині підстав, передбачених пунктами 3 та 4 частини другої статті 287 ГПК, - залишити без задоволення із залишенням без змін постанови Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 та рішення Господарського суду Полтавської області від 09.06.2026 у справі №917/2358/25.

Розподіл судових витрат

162. У зв`язку із закриттям касаційного провадження за касаційною скаргою ПОКВПТГ "Полтаватеплоенерго" в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК, та відмовою в її задоволенні в частині підстав, передбачених пунктами 3 та 4 частини другої статті 287 ГПК, судовий збір за подання касаційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Полтавського обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства "Полтаватеплоенерго" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 та рішення Господарського суду Полтавської області від 09.06.2026 у справі №917/2358/25, відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу Полтавського обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства "Полтаватеплоенерго" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 та рішення Господарського суду Полтавської області від 09.06.2026 у справі №917/2358/25 у частині підстав, передбачених пунктами 3 та 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

3. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 та рішення Господарського суду Полтавської області від 09.06.2026 у справі №917/2358/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий С.В. Бакуліна

Судді О.Р. Кібенко

В.І. Студенець