Унікальний номер справи 761/48677/25
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/15140/2026
Головуючий у суді першої інстанції Ю. О. Матвєєва
Суддя-доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
Постанова
Іменем України
30 вересня 2026 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Комар Л. А.
сторони
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
відповідач Обслуговуючий кооператив «Найкращий Дім»
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Ратич Христиною Олегівною, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 червня 2026 року, ухвалене у складі судді Матвєєвої Ю. О., в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва,
у с т а н о в и в :
У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовною заявою до ОСОБА_2 , Обслуговуючого кооперативу «Найкращий Дім» про витребування майна з чужого незаконного володіння, виселення та нечинення перешкод у користуванні майном.
В обґрунтування заявлених позовних вимог вказувала, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 лютого 2025 року, а надалі і постановою Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2025 року ухваленим у справі № 761/11317/24 визнано незаконним та скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чорногуз О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 68919897 від 17 серпня 2023 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2782765980000, за суб`єктом: ОСОБА_2 . Визнано недійсним договір про пайову участь у будівництві №М/НП/3/2 від 06.04.2022, укладений ОК «НАШ ДІМ» з ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_1 майнові права на об`єкт незавершеного будівництва: однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , на земельній ділянці під кадастровим номером [номер приховано]:88:026:0056. Визнано за ОСОБА_1 майнові права на об`єкт незавершеного будівництва: нежитлове приміщення №35К, загальною площею 3,80 кв.м, що знаходиться на 9 поверсі у секції АДРЕСА_3 , на земельній ділянці під кадастровим номером [номер приховано]:88:026:0056.
Не дивлячись на вказані обставини, відповідачами жодних дій по звільненню вказаної квартири не вчинено.
З урахуванням викладеного позивач просила суд витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 квартиру за адресою: АДРЕСА_4 , виселити ОСОБА_2 із вказаної квартири та не чинити їй перешкоди у користуванні приміщеннями загального користування у будинку за адресою: АДРЕСА_5 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 17 червня 2026 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Обслуговуючого кооперативу «Найкращий Дім» про витребування майна з чужого незаконного володіння, виселення та не чинення перешкод у користуванні майном.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 через представника Ратич Х. О. подала апеляційну скаргу, посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд здійснив помилкову оцінку доказів, наданих позивачем, адже скасування рішення приватного нотаріуса про реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 не свідчить про те, що остання фізично звільнила спірну квартиру та не чинить позивачу перешкоди у користуванні цією квартирою. Позивач самостійно відмовилася відкривати двері у квартирі, так само як і поліція, усвідомлюючи, що дії власника майна не повинні суперечити закону і порушувати права інших осіб та інтереси суспільства.
Суд першої інстанції фактично визнав, що ухвалене судове рішення у справі № 761/11317/24 є достатнім для того, щоб позивач вільно володіла, користувалася та розпоряджалася спірною квартирою.
Звернуто увагу на те, що подаючи позов ОСОБА_1 керувалася тим, що ОСОБА_2 не відповідала на її письмові звернення та після скасування рішення про реєстрацію права власності добровільно квартиру не звільнила, однак суд першої інстанції не врахував цих обставин під час ухвалення рішення та дійшов помилкового висновку про те, що права позивача ніким не порушені, оскільки рішенням суду було скасовано рішення про реєстрацію права власності. Позивач вважає, що єдиним законним механізмом забезпечення їй права володіння, користування та розпорядження квартирою є примусове виселення ОСОБА_2 із спірної квартири.
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Ратич Х. О. у судовому засіданні суду апеляційної інстанції підтримала апеляційну скаргу, просила задовольнити на підставі викладених в ній доводів.
Відповідачі ОСОБА_2 та представник Обслуговуючого кооперативу «Найкращий Дім» у судове засідання не з`явилися, про час, дату та місце розгляду справи повідомлені належним чином шляхом направлення судових повісток на поштові адреси учасників справи (поштові відправлення повернуті без вручення адресатам із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою»). Будь-яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від вказаних осіб не надходило.
З метою дотримання процесуальних строків, беручи до уваги ч. 2 ст. 372 ЦПК, колегія суддів вважала за можливе проводити розгляд справи за відсутності відповідачів, які не з`явилися у судове засідання, оскільки їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Кожна особа має право в порядку, встановленому Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
Відповідно до статті 150 КЗпП України дисциплінарне стягнення може бути оскаржене працівником у порядку, встановленому чинним законодавством.
Судом встановлено, що постановою Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2025 року ухваленою у справі № 761/11317/24 рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 лютого 2025 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Обслуговуючого кооперативу ОК «Наш Дім», третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чорногуз О. В., про визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса, визнання недійсним договору, визнання майнових прав. Визнано незаконним та скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чорногуз О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 68919897 від 17 серпня 2023 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2782765980000, за суб`єктом: ОСОБА_2 . Визнано недійсним договір про пайову участь у будівництві №М/НП/3/2 від 06.04.2022, укладений ОК «НАШ ДІМ» з ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_1 майнові права на об`єкт незавершеного будівництва: однокімнатну квартиру АДРЕСА_6 , на земельній ділянці під кадастровим номером [номер приховано]:88:026:0056. Визнано за ОСОБА_1 майнові права на об`єкт незавершеного будівництва: нежитлове приміщення №35К, загальною площею 3,80 кв.м, що знаходиться на дев`ятому поверсі у секції АДРЕСА_3 , на земельній ділянці під кадастровим номером [номер приховано]:88:026:0056.
14 квітня 2025 року державний реєстратор Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) м. Київ Музиченко О. В. прийняла рішення про припинення речового права, а саме права власності ОСОБА_2 на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_4 .
Станом на 16 жовтня 2025 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно останній запис щодо оспорюваної квартири - це запис від 14 квітня 2025 року про припинення права власності ОСОБА_2 на вказану квартиру.
Зокрема, судом встановлено, що станом на дату подання позову за ОСОБА_2 не зареєстроване право власності на нерухоме майно - однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_4 .
Звертаючись до суду із цим позовом ОСОБА_1 просила суд витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 вказану вище квартири, посилаючись на приписи ст. 387, 1212 ЦК України. Зокрема просила виселити ОСОБА_2 із вказаної квартири та не чинити їй перешкоди у користуванні приміщеннями загального користування у будинку за адресою: АДРЕСА_5 .
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність та необгрунтованість заявлених позовних вимог. Суд вважав, що позивачем не було доведено належними, достатніми та допустимими доказами, що саме ОСОБА_2 є володіючим невласником квартири АДРЕСА_1 , а тому і вимога про витребування у неї вказаного майна не підлягає задоволенню. Крім того, суд не вбачав за можливе задовольнити вимогу позовної заяви і про виселення ОСОБА_2 з оспорюваної квартири, оскільки сама позовна заява не містить будь-якого обґрунтування ні правових, ні фактичних підстав для його задоволення. При цьому суд вказав, що позовна вимога про нечинення перешкод позивачу в користуванні приміщеннями загального користування у будинку за адресою: АДРЕСА_5 також не містить належного обґрунтування, адже стороною позивача не надано жодного доказу на підтвердження того, що такі перешкоди їй дійсно чиняться, який характер цих перешкод і ким з відповідачів такі перешкоди створені. Водночас саме по собі посилання позивача на те, що ОСОБА_4 , як посадова особа ОК «Найкращий дім», буде чинити їй опір у реалізації її прав, а ОК «Найкращий дім» не забезпечить їй безперешкодний доступ до приміщень загального користування (у майбутньому) не може бути підставою для задоволення зазначеної позовної вимоги.
Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Згідно зі статтею 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 325 ЦК України суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).
Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
Аналогічні висновки зроблені у постанові Верховного Суду від 23 червня 2022 року у справі № 305/641/17 (провадження № 61-18601 св 21), від 11 березня 2024 року у справі № 178/1138/22 (провадження № 61-16947ск23).
Разом з тим, позивач звернулася до суду із позовом про витребування майна з незаконного володіння саме в порядку статті 387 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Застосовуючи положення статті 387 ЦК України, необхідно виходити з того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна
з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) «фізично» - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
З навеленого слідує, що право власності дійсно є непорушним, але для застосування віндикації принципове значення, крім підтвердження такого права власності, має і встановлення особи, яка протиправно, тобто без будь-яких правових підстав, фактично володіє витребуваною річчю, бо саме вона має відповідати за позовом, виконувати рішення суду в разі його задоволення, й нести негативні наслідки порушення прав позивача.
Предметом доказування у цій справі є факти, які підтверджують правомірність вимог про витребування власником майна з чужого незаконного володіння, зокрема факти, що підтверджують: суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно; незаконність вибуття цього майна з володіння позивача; відсутність у відповідача юридичних підстав для збереження і володіння таким майном; наявність витребуваного майна в натурі у незаконному володінні відповідача.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 77 ЦПК України установлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Згідно зі статтею 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Звертаючись до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, ОСОБА_1 вказувала на те, що ОСОБА_2 не виконано постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2025 року ухвалену у справі № 761/11317/24, якою визнано незаконним та скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чорногуз О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 68919897 від 17 серпня 2023 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2782765980000, за суб`єктом ОСОБА_2 , визнано недійсним договір про пайову участь у будівництві №М/НП/3/2 від 06.04.2022, укладений ОК «НАШ ДІМ» з ОСОБА_2 , визнано за ОСОБА_1 майнові права на об`єкт незавершеного будівництва: однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , на земельній ділянці під кадастровим номером [номер приховано]:88:026:0056.
Таким чином, станом на час звернення ОСОБА_1 з даним позовом до суду (листопад 2025 року) ОСОБА_2 вже не була власником зазначеної вище квартири, про витребування якої позивачкою заявлено позовні вимоги, а майнові права на квартиру належали саме ОСОБА_1 . Таким чином, передбачених законом підстав для витребування квартири від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 не існує. Майнові права на дану квартру належать їй, вона не позбавлена можливості оформити своє право власності на квартиру в установленому законом порядку, а не шляхом витребування квартири від ОСОБА_2 , яка не є власником квартири.
Позивач у позові зазначала, що вона припускає, що ОСОБА_2 може проживати у спірній квартирі та/або зберігати в ній свої речі, тобто продовжує володіти, користуватися та розпоряджатися спірною квартирою, не маючи на це законних підстав. Однак, жодних належних або допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин матеріали справи не містять. Таких доказів не надано суду апеляційної інстанції.
Вказуючи на те, що відповідачем не виконано судове рішення, ухвалене у справі № 761/11317/24, станом на дату подання цього позову, позивач не надала суду будь-яких доказів, які б у своїй сукупності могли бути визнаними судом належними, достатніми та допустимими доказами на підтвердження факту користування ОСОБА_2 спірною квартирою. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
При цьому, судом встановлено, що 14 квітня 2025 року державним реєстратором Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) м. Київ Музиченко О .В. прийнято рішення про припинення речового права, а саме - права власності ОСОБА_2 на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_4 .
Зокрема, із матеріалів справи вбачається та не заперечується сторонами, станом на дату подання позову за ОСОБА_2 не зареєстроване право власності на нерухоме майно - однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_4 , яке б могло підтвердити фактичне володіння ним саме відповідачем ОСОБА_2 .
Жодних належних та допустимих доказів, якими могло бути підтверджене утримання, користування, а також фактичне володіння спірною квартирою саме ОСОБА_2 стороною позивача суду надано не було. Таких доказів не отримано і судом апеляційної інстанції.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що надана позивачем довідка Шевченківського УП ГУНП у м. Києві від 07 липня 2025 року жодним чином не підтверджує обставини, які підлягали доказуванню у цій справі, оскільки, викликавши працівників поліції, маючи намір потрапити до квартири АДРЕСА_1 , у присутності працівників поліції, по прибутті наряду поліції ОСОБА_1 відмовилася від відкриття квартири, майнові права на яку належать саме їй, а не будь - якій іншій особі.
Відтак вказана довідка лише підтверджує те, що позивач самостійно відмовилася у присутності працівників поліції відкрити двері квартири, майнові права на яку належать їй на праві власності. Та обставина, що вона не має ключів від дверей квартири, не свідчить про те, що в квартирі проживає ОСОБА_2 , вимогу про вселення до квартири ОСОБА_1 не заявляла.
Так, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).
Також колегія суддів вважає обгрунтованим висновок суду першої інстанції про відсутність законних підстав для задоволення позовної вимоги про виселення відповідача ОСОБА_2 із квартири. У позовній заяві ОСОБА_1 не наведено будь-якого обґрунтування ні правових, ні фактичних підстав щодо цієї позовної вимоги, а є лише припущення про проживання ОСОБА_2 в даній квартирі.
Позовна вимога про нечинення перешкод позивачу в користуванні майном не містить належного обґрунтування, адже до позовної заяви не надано жодного доказу на підтвердження того, що такі перешкоди їй дійсно чиняться, які характер цих перешкод і ким з відповідачів такі перешкоди їй створені. При цьому лише посилання позивача на те, що ОСОБА_4 , як посадова особа ОК «Найкращий дім», можливо буде чинити їй опір у реалізації її прав, а ОК «Найкращий дім» не забезпечить їй безперешкодний доступ до приміщень загального користування (у майбутньому) не може бути підставою для задоволення зазначеної позовної вимоги, оскільки у судовому порядку захисту підлягає лише порушене право, а не припущення можливості порушення такого права у майбутньому.
Так, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Отже, вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та встановленим судом обставинами, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження у суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, що ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Так, основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/1; постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина перша, друга статті 264 ЦПК України).
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржувому рішенні, питання вичерпності висновків суду, колегія суддів виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості. Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Ратич Христиною Олегівною, залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 червня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повна постанова складена 16 жовтня 2026 року.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна