КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
справа №369/8334/26 Головуючий у суді І інстанції: Хацько Н.О.
провадження №22-ц/824/13958/2026 Головуючий у суді ІІ інстанції: Сушко Л.П.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 жовтня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді Сушко Л.П., суддів Музичко С.Г., Ратнікової В.М. розглянувши у приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 червня 2026 року про повернення заяви позивачеві у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Рідний-2-Житло-Сервіс» про захист прав споживачів щодо повернення безпідставно набутих коштів,
ВСТАНОВИВ:
У травні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05.06.2026 року вищевказана заява залишена без руху з наданням заявнику строку для усунення недоліків протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 червня 2026 року повернуто позовну заяву.
Не погодившись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 червня 2026 року та направити справу до суду першої інстанції для відкриття провадження.
Доводи апеляційної скарги обгрунтовані тим, що спір між сторонами виник з приводу стягнення безпідставно набутих коштів, які були сплачені з конкретним цільовим призначенням саме щодо конкретних послуг/товарів, тому на правовідносини між позивачем та відповідачем поширюються норми Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема і положення ч. 3 ст. 22 вказаного Закону.
Також зауважував, що правовідносини між позивачем та відповідачем по цій справі взагалі регулюються договором про надання послуг з управління багатоквартирним будинком №1243 від 01 березня 2023 року, що за визначенням переводить взаємовідносини між позивачем і відповідачем в рамках Закону України «Про захист прав споживачів».
Позивач вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, внаслідок чого судом зроблений хибний висновок, що нібито Акт приймання-передачі нерухомого майна згідно Додаткової угоди № 41 від 25.07.2022 року виключає статус позивача, як потенційного споживача будь-яких послуг.
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Постановляючи ухвалу про повернення позовної заяви заявнику, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що позивачем вимоги ухвали про залишення позову без руху від 05.06.2026 року фактично виконано лише частково, що в свою чергу відповідно до ч. 3 ст. 185 ЦПК України, є підставою вважати позовну заяву неподаною та повернути її разом з доданими до неї документами позивачу.
Однак такі висновки суду не відповідають обставинам справи та вимогам закону.
Відповідно до ч.ч.1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено, що у травні 2026 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Рідний-2-Житло-Сервіс», в якому просив суд стягнути з відповідача на свою користь:
грошові кошти, сплачений ним для сторонніх організацій за майбутній вивіз будівельного сміття, у розмірі 5000 грн, як грошові кошти, котрі були отримані відповідачем у позадоговірний спосіб, без достатніх правових підстав;
грошові кошти, сплачені ним для ДЕТК за майбутнє споживання електроенергії, у розмірі 5000 грн, як грошові кошти, котрі були отримані відповідачем у позадоговірний спосіб, без достатніх правових підстав.
Таким чином, ціну позову позивач визначив у розмірі 10 000 грн.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 червня 2026 року позовну заяву залишено без руху.
Залишаючи позовну заяву без руху, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не зазначено ціну позову. Крім того, суд першої інстанції зауважував, що спір між сторонам виник з приводу стягнення безпідставно набутих коштів, на правовідносини між позивачем та відповідачем щодо повернення безпідставно набутих коштів не поширюються норми Закону України «Про захист прав споживачів». Тому суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивачу слід сплатити судовий збір за вищезазначеною позовною вимогою майнового характеру у встановлених Законом України «Про судовий збір» порядку і розмірі 1064,96 гривень (3328*0,4*0,8 застосування коефіцієнту за подачу позову в системі «Електронний суд»). Позивачу надано 10-денний строк для усунення вказаних недоліків з дня отримання ухвали (а.с. 16-18).
10 червня 2026 року через підсистему «Електронний суд» позивач подав заяву на виконання вимог ухвали від 05 червня 2026 року. Позивач наголошував на тому, що зі змісту поданої позовної заяви, ним двічі вказується ціна позову, зокрема в самій системі, а також перед словосполученням «позовна заява» праворуч зверху. Також зазначав, що він звільнений від сплати судового збору, відповідно до ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, позивач вважав, що відповідачем порушено норми ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів», що в свою чергу визначає статус правовідносин позивача та відповідача як правовідносини між споживачем та надавачем послуг/товарів, або ж посередником між ними, ким себе і визначив сам відповідач, отримавши від позивача грошові кошти за послуги/товари, які він сам надати не має можливості і відповідного права (ліцензії) (а.с. 20-21).
Суд першої інстанції вважаючи, що позивачем вимоги ухвали про залишення позову без руху від 05.06.2026 року виконані лише частково, ухвалою від 18.06.2026 року повернув позовну заяву (а.с. 22-23).
Відповідно до п.2 ч.3 ст.175 ЦПК України позовна заява повинна містити: 2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв`язку, офіційної електронної адреси та адреси електронної пошти; 3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються.
Відповідно до ч.4 ст.177 ЦПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
Відповідно до ч. 3 статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушенням їх прав.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року в справі № 761/24672/15-ц (провадження № 14-197цс18) вказано, що «у статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, у якому не передбачено звільнення від сплати судового збору споживачів - за позовами, що пов`язані з порушенням їхніх прав. Разом з тим у частині 3 статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав. Системний і комплексний аналіз зазначених норм дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб, як «споживачі, які звернулися з позовними вимогами про захист порушених справ», у переліку осіб, що мають пільги щодо сплати судового збору, установленому в статті 5 Закону України «Про судовий збір», не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів, а саме Законом України «Про захист прав споживачів».
Згідно практики Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише і фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги - є порушенням права на справедливий судовий захист.
Зокрема, у рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» Європейський суд з прав людини зазначив, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що позов пов`язаний з порушенням відповідачем його прав як споживача послуг та просив повернути грошові кошти отримані відповідачем у позадоговірний спосіб, а тому позивач зазначав на вказану позовну вимогу поширюється дія статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів».
За змістом ст.ст.13, 175 ЦПК України позивач (заявник) на власний розсуд обґрунтовує свої вимоги з викладом відповідних обставин та зазначенням доказів, що підтверджують такі обставини.
Відповідно до ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.
З наведеного вбачається, що питання оцінки обґрунтованості позову та застосування норм матеріального права вирішується судом на етапі судового розгляду (ухвалення рішення), та у разі висновку суду про його необґрунтованість, він може бути залишений без задоволення. Тобто, тільки при вирішенні спору по суті суд може встановити яке право застосовувати до спірних правовідносин та відповідно стягнути судовий збір з позивача. Суд не вправі з цих підстав залишити позовну заяву без руху та повертати заявнику.
Отже, повернення позову з формальних підстав унеможливлює доступ позивача до правосуддя для повного захисту своїх прав та інтересів шляхом судового розгляду справи.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, та приходить до висновку, що судом першої інстанції без достатніх правових підстав постановлена оскаржувана ухвала, яка порушує права позивача на судовий захист.
За таких обставин, ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, апеляційний суд за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Відповідно до статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Таким чином, доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, ухвала суду постановлена з порушенням норм процесуального права, і підлягає скасуванню як така, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, а справа підлягає направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду, відповідно до вимог статті 379 ЦПК України.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.374, 379 ЦПК України, суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 червня 2026 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено «14» жовтня 2026 року.
Головуючий суддя Л.П. Сушко
Судді С.Г. Музичко
В.М. Ратнікова