П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа № 240/4187/26
Головуючий у 1-й інстанції: Нагірняк М.Ф.
Суддя-доповідач: Драчук Т. О.
15 жовтня 2026 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Драчук Т. О.
суддів: Полотнянка Ю.П. Смілянця Е. С.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 10 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування пункт протоколу, зобов`язання вчинити дії,
В С Т А Н О В И В :
позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства оборони України, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати пункт 5 протоколу засідання Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 04.07.2025 року №56/в, яким відмовлено йому в призначені та виплаті одноразової грошової допомоги;
- зобов`язати Міністерство оборони України вирішити питання щодо призначення та виплати йому недоплаченої одноразової грошової допомоги з урахуванням права на отримання одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи внаслідок захворювання, пов`язаної із захистом Батьківщини у розмірі різниці між 300 та 70 кратним розміром прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, на 1 січня року, в якому встановлено ІІ групу інвалідності.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 10 липня 2026 року адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано пункт 5 рішення Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 04.07.2025 року (протокол №56/в) про відмову у призначення та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини.
Зобов`язано Міністерство оборони України ухвалити рішення про призначення та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини у розмірі різниці між 300 та 70 кратним розміром прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, на 1 січня року 2021 року.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні адміністративного позову, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що ч. 8 ст. 16-3 Закону № 2011-ХІІ встановлює, що право на отримання одноразової грошової допомоги може бути реалізоване протягом трьох років із дня його виникнення. Ця норма є імперативною, не містить винятків щодо продовження, поновлення чи незастосування зазначеного строку та визначає матеріально-правовий (преклюзивний) строк реалізації права.
Отже, під час прийняття рішення від 04.07.2025 № 56/в Комісія Міністерства оборони України була зобов`язана застосувати вимоги ч. 8 ст. 16-3 Закону № 2011-ХІІ, оскільки закон не наділяє відповідача повноваженнями поновлювати чи продовжувати цей строк або приймати рішення всупереч його приписам.
Апелянт вказує, що обґрунтовуючи висновок про наявність поважних причин пропуску трирічного строку, суд виходив із самого факту проходження позивачем військової служби та його участі у бойових діях, не встановивши, чи існували протягом усього строку об`єктивні та непереборні обставини, які фактично унеможливлювали звернення за призначенням одноразової грошової допомоги.
Крім того, апелянт вказує, що матеріалами справи підтверджується участь позивача у бойових діях лише у періоди з 11.01.2023 по 24.01.2023, з 25.01.2023 по 17.03.2023, з 07.05.2024 по 18.10.2024 та з 05.11.2024 по 18.12.2024.
Отже, висновок суду про існування безперервних перешкод для реалізації права протягом майже трьох років матеріалами справи не підтверджується. Крім того, суд першої інстанції не врахував, що після встановлення позивачу 23.06.2021 ІІ групи інвалідності та до його призову на військову службу 25.03.2022 минуло понад дев`ять місяців. Протягом цього часу позивач не проходив військової служби, не брав участі у бойових діях та не навів жодного доказу існування об`єктивних перешкод для звернення за призначенням одноразової грошової допомоги
Також, апелянт зазначає, що суд першої інстанції не надав оцінки доводам Міністерства оборони України про те, що навіть під час проходження військової служби позивач мав можливість звернутися через територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, засобами поштового зв`язку або через уповноваженого представника.
Таким чином, висновок суду про існування об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації позивачем свого права ґрунтується на припущеннях, а не на повному та всебічному дослідженні доказів.
Оскільки Міністерство оборони України діяло у межах наданих законом повноважень та застосувало імперативні приписи частини восьмої статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ, рішення Комісії від 04.07.2025 № 56/в було єдиним рішенням, яке могло бути прийняте за встановлених обставин. Суд першої інстанції не встановив порушення відповідачем жодної норми матеріального права, а фактично визнав рішення протиправним через незгоду з правовими наслідками застосування закону.
Крім того, суд зобов`язав Міністерство оборони України ухвалити рішення про призначення та виплату позивачу одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи у розмірі різниці між 300- та 70-кратним прожитковим мінімумом, встановленим для працездатних осіб станом на 1 січня 2021 року.
В свою чергу, такий висновок не відповідає вимогам абзацу третього підпункту 1 пункту 6 Порядку № 975 (в редакції на 23.06.2021), згідно з яким у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності ІІ групи одноразова грошова допомога виплачується у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому особі вперше встановлено інвалідність.
Отже, апелянт вважає, що законодавець пов`язує визначення розміру одноразової грошової допомоги саме з календарним роком первинного встановлення інвалідності, а не з роком зміни її групи. Оскільки позивачу вперше встановлено інвалідність 24.12.2014 із визначенням ІІІ групи інвалідності, за умови існування у позивача права на отримання доплати, з чим Міністерство оборони України не погоджується, суд не мав правових підстав визначати її розмір виходячи із прожиткового мінімуму, встановленого станом на 1 січня 2021 року, оскільки такий підхід прямо суперечить пункту 6 Порядку № 975.
Враховуючи викладене, апелянт просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржуване рішення через його необґрунтованість та прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Крім того, апелянт зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував положення КАС України щодо строку звернення до адміністративного суду та наслідків його пропуску.
Так, відмовляючи у задоволенні заяви Міністерства оборони України про залишення позову без розгляду, суд дійшов висновку, що відповідне клопотання є проявом «надмірного формалізму». Однак, висновок суду не ґрунтується на вимогах процесуального закону.
Апелянт зазначає, що копію витягу з протоколу Комісії Міністерства оборони України від 04.07.2025 № 56/в позивач особисто отримав 28.07.2025, що підтверджується його підписом. Відтак, перебіг шестимісячного строку звернення до адміністративного суду, визначеного частиною другою статті 122 КАС України, розпочався 29.07.2025. Позовну заяву передано до установи поштового зв`язку лише 30.01.2026, що підтверджується інформацією АТ «Укрпошта». Отже, суд встановив факт звернення до суду після закінчення встановленого законом строку, однак не застосував положення ст.ст. 122, 123 та 240 КАС.
Таким чином, суд, встановивши факт пропуску строку звернення до суду, не застосував передбачені законом процесуальні наслідки, не встановив наявності поважних причин його пропуску та не надав належної оцінки заяві Міністерства оборони України про залишення позову без розгляду.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Враховуючи, що матеріали справи містять достатньо доказів для вирішення спору, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість судового рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач, ОСОБА_1 , 13.06.2014 під час участі в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей в ході виконання бойового завдання отримав поранення.
24.12.2014 під час огляду МСЕК позивачу було первинно на строк до 01.01.2016 встановлено ІІІ групу інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного із проходженням військової служби, в результаті чого позивачу виплачено одноразову грошову допомогу в розмірі 85 260,00 грн. (70 прожиткових мінімумів, встановлених законодавством для працездатних осіб, на дату встановлення інвалідності).
Рішенням ЦВЛК від 02.05.2019 було встановлено, що наявне у позивача захворювання пов`язане із захистом Батьківщини і за результатами чергового огляду МСЕК позивача 15.05.2019 було визнано особою з інвалідністю ІІІ групи внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини.
Під час повторного огляду МСЕК 23.06.2021 позивачу з 01.06.2021 встановлено ІІ групу інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини. Як зазначено в довідці до акту огляду МСЕК серії 12ААВ №588169, така група інвалідності позивачу була встановлена на строк до 01.07.2024 і датою чергового переогляду - 23.06.2024.
24.01.2025 звернувся до відповідача із заявою про призначення та виплату одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням статусу особи з інвалідністю ІІ групи внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини.
За результатами розгляду звернення позивача відповідачем в особі Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум 04.07.2025 (протокол №56/в) було прийнято оскаржуване рішення про відмову у виплаті такої одноразової грошової допомоги.
Підставою для відмови у призначенні та виплаті позивачу одноразової грошової допомоги в більшому розмірі у зв`язку із встановленням вищої групи інвалідності слугував пропуск позивачем трьохрічного строку для такого звернення.
Позивач, не погоджуючись з рішенням відповідача, звернувся з адміністративним позовом до суду.
Приймаючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що у разі встановлення інвалідності днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є дата, зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії, а реалізувати таке право відповідно до Закону №2011-XII можливо протягом трьох років з дня його виникнення. Зазначений строк є преклюзивним, а його пропуск має наслідком втрату права на отримання допомоги.
Суд встановив, що право на отримання одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням позивачу вищої групи інвалідності виникло 23.06.2021, тоді як із заявою про реалізацію цього права позивач звернувся 24.01.2025, тобто з пропуском трирічного строку.
Водночас суд врахував, що з 25.03.2022 по 19.12.2024 позивач проходив військову службу під час мобілізації та безпосередньо брав участь у бойових діях, що, на думку суду, перешкоджало своєчасному зверненню за одноразовою грошовою допомогою. При цьому після звільнення з військової служби позивач реалізував своє право протягом одного місяця.
З огляду на наведене суд першої інстанції дійшов висновку про наявність виключного випадку, за якого захист порушеного права можливий без урахування спливу встановленого законом трирічного строку.
Щодо доводів відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду суд зазначив, що оскаржуване рішення комісії Міністерства оборони України від 04.07.2025 позивач отримав 28.07.2025, у зв`язку з чим перебіг шестимісячного строку, передбаченого статтею 122 КАС України, розпочався 29.07.2025. Позов подано 30.01.2026, що підтверджується інформацією АТ «Укрпошта».
Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку, що пропуск строку звернення до суду на один день за наведених обставин не може бути підставою для залишення позову без розгляду, оскільки це свідчило б про надмірний формалізм та фактично позбавило б позивача права на судовий захист.
Визначаючи спосіб захисту порушеного права, суд врахував, що відповідно до пункту 1 статті 16-2 Закону №2011-XII у редакції, чинній на час встановлення позивачу ІІ групи інвалідності, одноразова грошова допомога у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності ІІ групи призначалася у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року.
У зв`язку з цим суд першої інстанції зобов`язав Міністерство оборони України прийняти рішення про призначення та виплату позивачу недоплаченої одноразової грошової допомоги з урахуванням права на її отримання як особі з інвалідністю ІІ групи внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини, у розмірі різниці між 300- та 70-кратним розміром прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб станом на 1 січня 2021 року.
Оцінивши доводи апеляційної скарги та матеріали справи в межах, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
У відповідності до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з вимог ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з вимогами ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку із виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни здійснюється відповідно до Закону №2232-XII, відповідно до статті 41 якого виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов`язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом №2011-ХІІ.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців визначені Законом №2011-ХІІ.
Відповідно до статті 1 Закону №2011-ХІІ соціальним захистом військовослужбовців є діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з положеннями частини першої статті 16 Закону №2011-ХІІ одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога) - це гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.
Пунктом 4 частини другої зазначеної статті передбачено, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.
Відповідно до частини четвертої статті 16-3 Закону №2011-ХІІ (в редакції на момент прийняття оскаржуваного рішення) якщо військовослужбовцю, військовозобов`язаному, резервісту або особі, звільненій з військової служби, після первинного встановлення інвалідності під час наступного огляду (переогляду) буде встановлено вищу групу інвалідності або змінено її причинний зв`язок, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата здійснюється з урахуванням раніше виплачених сум (у тому числі внаслідок різних, не пов`язаних між собою, захворювань, поранень, травм, контузій, каліцтв).
У разі встановлення більшого ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності у відсотках чи зміни його причинного зв`язку, що дає право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата допомоги здійснюється з урахуванням раніше виплачених сум (крім випадків поранення, травми, контузії, каліцтва, отриманих у різний період часу, за якими виплата допомоги здійснюється окремо, без урахування раніше виплачених сум).
У разі якщо під час первинного огляду було встановлено ступінь втрати працездатності без установлення інвалідності у відсотках, а під час наступного огляду (переогляду) встановлено інвалідність, виплата одноразової грошової допомоги здійснюється з урахуванням раніше виплачених сум (у тому числі внаслідок різних, не пов`язаних між собою, захворювань, поранень, травм, контузій, каліцтв).
Відповідно до пункту 9 статті 16-3 Закону №2011-XII (в редакції на час ухвалення оскаржуваного рішення) визначено, що особи, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цим Законом, можуть реалізувати його протягом трьох років з дня виникнення у них такого права.
Частиною десятою статті 16-3 Закону №2011-ХІІ обумовлено, що порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.
Призначення і виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців здійснюється відповідно до Порядку № 975 (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного рішення).
Згідно з пунктом 3 Порядку № 975 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є, зокрема, у разі встановлення інвалідності - дата, зазначена у витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи або довідці медико-соціальної експертної комісії, а у разі повторного огляду/оцінювання, зміни групи інвалідності чи причинного зв`язку - дата, зазначена у витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи/довідці медико-соціальної експертної комісії про повторне встановлення інвалідності або відомості з електронної системи щодо оцінювання повсякденного функціонування особи;
Як передбачено підпунктом 1 пункту 17 Порядку № 975 у разі встановлення інвалідності одноразова грошова допомога виплачується залежно від групи інвалідності та її причинного зв`язку, зокрема, військовослужбовцю (крім військовослужбовця строкової служби), інвалідність якого настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, чи особі після її звільнення з військової служби внаслідок зазначених причин у розмірі: 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, в якому вперше встановлено інвалідність, - у разі встановлення інвалідності II групи.
Пунктом 32 Порядку №975 визначено, що особи, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цим Порядком, можуть реалізувати його протягом трьох років з дня виникнення у них такого права.
В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що положення вказаної норми є імперативними та не містить винятків щодо продовження, поновлення чи незастосування зазначеного строку, у зв`язку з чим під час прийняття рішення від 04.07.2025 № 56/в Комісія Міністерства оборони України була зобов`язана застосувати вимоги частини восьмої статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ.
Відтак, апелянт не погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність поважних причин пропуску позивачем трирічного строку звернення за призначенням одноразової грошової допомоги, зазначаючи, що матеріалами справи підтверджується участь позивача у бойових діях лише у періоди з 11.01.2023 по 24.01.2023, з 25.01.2023 по 17.03.2023, з 07.05.2024 по 18.10.2024 та з 05.11.2024 по 18.12.2024.
Також, апелянт звертає увагу, що суд першої інстанції не врахував період з моменту встановлення позивачу 23.06.2021 ІІ групи інвалідності до його призову на військову службу 25.03.2022. На думку апелянта, у цей період позивач не проходив військової служби, не брав участі у бойових діях та не надав доказів існування об`єктивних обставин, які перешкоджали б йому звернутися за призначенням одноразової грошової допомоги.
Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, під час повторного огляду МСЕК 23.06.2021 позивачу з 01.06.2021 було встановлено ІІ групу інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини.
Отже, саме 23.06.2021 позивач набув право на отримання одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням йому вищої групи інвалідності. Відповідно, з цієї дати розпочався перебіг встановленого частиною дев`ятою статті 16-3 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» трирічного строку для реалізації зазначеного права.
Водночас, з відповідною заявою про виплату одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням вищої групи інвалідності позивач звернувся лише 24.01.2025, тобто поза межами встановленого ч. 9 Закону №2011-ХІІ трирічного строку.
Разом з тим, колегія суддів зауважує, що сам по собі факт пропуску цього строку не є безумовною підставою для позбавлення особи права на отримання відповідної соціальної виплати, якщо такий строк пропущено з причин, що об`єктивно перешкоджали особі своєчасно реалізувати своє право.
Суд апеляційної інстанції враховує висновки, викладені в постанові Верховного Суду у справі №380/6620/20 від 05.03.2024:
"… законодавцем встановлено преклюзивний (присічний, присікальний або обмежений) (від лат. praeclusio - закривання або перешкода) трирічний строк на звернення до уповноваженого органу для осіб, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, тобто строк, з яким пов`язане існування (виникнення або припинення) права і закінчення якого тягне за собою втрату такого права.
41. Встановлення обмеженого строку є однією з умов дисциплінування фізичних осіб як учасників публічно-правових відносин при реалізації свого права на отримання одноразової грошової допомоги. У випадку пропуску такого строку виключними підставами для визнання судом поважними причин такого пропуску може бути лише наявність об`єктивно непереборних обставин, які пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами. Разом з тим, це не означає, що зі збігом цього строку особа безумовно втрачає соціальні гарантії, які надані їй Законом, зокрема можливість реалізації свого права на отримання одноразової грошової допомоги у виключних випадках із застосуванням судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову).
42. Застосування трирічного строку було предметом розгляду Верховного Суду. Зокрема, у постановах від 23.10.2018 у справі № 161/69/17 та від 12.03.2019 у справі №760/18315/16-а Суд дійшов висновку, що строк може вважатись присічним за умови, якщо особа протягом цього строку має можливість у будь-який час звернутися за захистом своїх соціальних прав, а саме, права на отримання грошової виплати; не вважається завершеним строк за умови об`єктивної відсутності можливості особи безперешкодного звернення за захистом відповідного соціального права; таке обмеження буде порушенням права особи на соціальне забезпечення та проявом дискримінації.
43. Крім того, Велика Палата Верховного Суду також сформулювала позицію щодо можливості поновлення преклюзивного строку, якщо його пропущено з причин, що є поважними і не залежали від волі та дій особи, зокрема, у постановах від 20.06.2018 у справі № 553/1642/15-ц, від 29.08.2018 у справі № 755/17365/15-ц та від 20.03.2019 у справі № 456/450/16-ц, де зазначила, що строкові обмеження для реалізації особою свого майнового права без можливості поновлення такого строку, якщо його пропущено з причин, що є поважними і не залежали від волі та дій такої особи, не є необхідним у правовій державі; таке обмеження буде непропорційним і неправомірним обмеженням прав особи та неправомірним втручанням у право на мирне володіння своїм майном та реалізації майнових прав…".
Зазначені висновки Верховного Суду є релевантними до спірних правовідносин, оскільки у справі № 380/6620/20 також вирішувалося питання щодо правомірності відмови у виплаті одноразової грошової допомоги та наслідків пропуску встановленого законом строку для реалізації права на таку виплату.
Оцінюючи наявність об`єктивних обставин, які перешкоджали позивачу своєчасно звернутися за призначенням одноразової грошової допомоги, колегія суддів враховує, що у період з 25.03.2022 по 19.12.2024 позивач проходив військову службу за призовом під час мобілізації.
Крім того, у періоди з 11.01.2023 по 24.01.2023, з 25.01.2023 по 17.03.2023, з 07.05.2024 по 18.10.2024 та з 05.11.2024 по 18.12.2024 позивач безпосередньо брав участь у бойових діях, що підтверджується довідками про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією рф проти України, наявними у матеріалах справи.
При цьому, протягом трирічного строку, який обчислюється з 23.06.2021 до 23.06.2024, позивач перебував на військовій службі, а у періоди з 11.01.2023 по 24.01.2023, з 25.01.2023 по 17.03.2023 та з 07.05.2024 по 18.10.2024 безпосередньо брав участь у бойових діях, що підтверджується матеріалами справи.
Отже, протягом значної частини встановленого законом строку позивач перебував на військовій службі, у тому числі виконував завдання в умовах безпосередньої участі у бойових діях.
Крім того, після спливу трирічного строку, зокрема, з 23.06.2024 до 19.12.2024, позивач продовжував проходити військову службу, а у періоди з 07.05.2024 по 18.10.2024 та з 05.11.2024 по 18.12.2024 безпосередньо брав участь у бойових діях. В свою чергу, звільнення з військової служби відбулося 19.12.2024, після чого 24.01.2025 позивач звернувся із заявою про виплату одноразової грошової допомоги.
При цьому, колегія суддів не враховує обставини проходження військової служби після 23.06.2024 як такі, що продовжують перебіг трирічного строку, оскільки цей строк на той момент уже сплив. Водночас, зазначені обставини мають значення для оцінки поважності причин пропуску строку в сукупності з обставинами, які існували протягом самого строку, та свідчать про те, що після його спливу позивач продовжував перебувати в умовах військової служби та безпосередньої участі у бойових діях і не мав можливості вільно реалізувати своє право.
Таким чином, на відміну від ситуації, коли особа протягом трирічного строку мала реальну та безперешкодну можливість звернутися за отриманням одноразової грошової допомоги, у цій справі значна частина такого строку припала на період проходження позивачем військової служби, у тому числі безпосередньої участі у бойових діях.
Судом апеляційної інстанції враховано за аналогією висновки, викладені Верховним Судом в постанові від 29 листопада 2024 року у справі №120/35924, згідно яких проходження військової служби особою, призваною під час мобілізації до Збройних Сил України, може бути підставою для поновлення строку звернення до суду з кількох причин, пов`язаних з особливим статусом військовослужбовців та характером їхньої служби:
1) обмеження доступу до правової допомоги: під час служби військовослужбовці можуть перебувати у віддалених, в тому числі й небезпечних, місцях, де відсутній доступ до адвокатів чи інших правових ресурсів, що обмежує можливість своєчасного звернення до суду;
2) виконання обов`язків служби: військовослужбовці, особливо в умовах воєнного стану, часто перебувають у стані, коли фізично або психологічно неможливо займатися приватними справами, зокрема ініціювати судові спори;
3) фактор часу: участь військовослужбовця в довготривалих операціях, навчаннях або відрядженнях може унеможливити дотримання визначеного процесуальним законом строку для звернення до суду;
4) повага до особливого статусу військовослужбовців: з огляду на виконання військовослужбовцями важливої функції із захисту держави законодавство та судова практика мають враховувати обставини, пов`язані з проходженням військової служби, як вагому підставу для поновлення строку;
5) обов`язок держави забезпечувати реалізацію принципу рівного доступу до правосуддя: проходження військової служби може суттєво ускладнити реалізацію особами цього права, а отже, з метою належного забезпечення зазначеного принципу, може визнаватися об`єктивною причиною пропуску процесуального строку
За таких обставин, враховуючи вищевикладене, колегія суддів критично оцінює доводи апелянта про відсутність об`єктивних та непереборних обставин, які перешкоджали позивачу своєчасно реалізувати право на отримання одноразової грошової допомоги.
Апеляційний суд вважає, що встановлені у справі обставини у своїй сукупності свідчать про наявність підстав, за яких застосування преклюзивного строку без урахування об`єктивних обставин, що перешкоджали позивачу реалізувати своє право, призвело б до непропорційного обмеження права позивача на соціальне забезпечення.
Відтак, висновок суду першої інстанції про наявність підстав для захисту права позивача на отримання одноразової грошової допомоги, незважаючи на пропуск установленого законом строку, є обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги в цій частині не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
Щодо доводів апеляційної скарги в частині зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату одноразової грошової допомоги у розмірі різниці між 300 та 70 кратним розміром прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, на 1 січня року 2021 року, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до пункту 19 Порядку № 975 якщо військовослужбовцю, військовозобов`язаному, резервісту або особі, звільненій з військової служби, після первинного встановлення інвалідності під час наступного огляду (переогляду) буде встановлено вищу групу інвалідності або змінено її причинний зв`язок, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата здійснюється з урахуванням раніше виплачених сум (зокрема внаслідок різних, не пов`язаних між собою, захворювань, поранень, травм, контузій, каліцтв) із розрахунку прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, в якому вперше встановлено інвалідність.
Отже, у разі зміни групи інвалідності або її причинного зв`язку під час наступного огляду розмір одноразової грошової допомоги визначається з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 1 січня року первинного встановлення інвалідності, із зарахуванням сум, виплачених раніше.
З матеріалів справи встановлено, що інвалідність позивачу вперше встановлено 24 грудня 2014 року. Отже, саме 2014 рік є базовим для визначення прожиткового мінімуму, який підлягає застосуванню при обчисленні належного позивачу розміру одноразової грошової допомоги.
При цьому, зміна у 2021 році групи інвалідності, яка є правовою підставою для набуття права на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі, не змінює року первинного встановлення інвалідності та, відповідно, не є підставою для застосування прожиткового мінімуму, встановленого станом на 1 січня 2021 року.
Такий підхід узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 08 квітня 2024 року у справі № 240/512/22, від 08 травня 2024 року у справі № 240/17749/20, від 18 червня 2024 року у справі № 240/20065/20, від 14 листопада 2024 року у справі № 560/419/24 та від 10 вересня 2025 року у справі № 120/845/24.
Так, у постанові від 14 листопада 2024 року у справі № 560/419/24 Верховний Суд наголосив, що Законом № 2011-XII та Порядком № 975 не визначено зміну причинного зв`язку настання інвалідності як обставину, яка впливає на день виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги. При цьому у разі зміни причинного зв`язку інвалідності здійснюється доплата до належного розміру одноразової грошової допомоги з урахуванням раніше виплачених сум, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеного на 1 січня року первинного встановлення інвалідності.
Отже, юридично значущим для визначення розміру одноразової грошової допомоги є саме рік первинного встановлення інвалідності. Подальша зміна причинного зв`язку інвалідності, зокрема з «пов`язаної з проходженням військової служби» на «пов`язану із захистом Батьківщини», не створює нового права на отримання одноразової грошової допомоги та не змінює базового року, за яким визначається прожитковий мінімум для її розрахунку. У такому випадку підлягає виплаті доплата до належного розміру допомоги з урахуванням раніше виплаченої суми.
Зазначений підхід також викладений у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 120/845/24 та врахований судом апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи.
Таким чином, оскільки інвалідність позивачу вперше встановлено 24 грудня 2014 року, при визначенні розміру одноразової грошової допомоги у зв`язку зі зміною групи інвалідності підлягає застосуванню прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений станом на 1 січня 2014 року.
Відтак, оскільки інвалідність позивачу вперше встановлено 24 грудня 2014 року, при визначенні належного йому розміру одноразової грошової допомоги у зв`язку зі зміною у 2021 році групи інвалідності з ІІІ на ІІ підлягає застосуванню прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений станом на 1 січня 2014 року.
Таким чином, обґрунтованими є доводи апеляційної скарги щодо помилковості висновку суду першої інстанції в частині визначення розміру одноразової грошової допомоги виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, в якому вперше встановлено інвалідність.
Отже, висновок суду першої інстанції про необхідність визначення доплати як різниці між 300- та 70-кратним розміром прожиткового мінімуму є правильним у частині застосування відповідних розмірів одноразової грошової допомоги, однак помилковим у частині визначення року, станом на який має застосовуватися прожитковий мінімум.
Відтак, з огляду на викладене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в зобов`язальній частині з прийняттям в цій частині нової постанови про часткове задоволення вимог адміністративного позову.
Щодо доводів апеляційної скарги в частині застосування положень КАС України та наслідків, передбачених ст. 122, 123 КАС України щодо пропуску строку звернення до суду, колегія суддів зазначає наступне.
Строк звернення до адміністративного суду врегульований ст. 122 КАС України.
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
За приписами абзацу першого частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Як встановлено з матеріалів справи, оскаржуване рішення прийнято Комісією Міністерства оборони України 08.07.2025 та вручено позивачу 28.07.2025 під особистий підпис. Отже, перебіг шестимісячного строку звернення до суду розпочався 29.07.2025 та закінчився 29.01.2026.
Згідно з інформацією з сайту АТ "Укрпошта", долученою відповідачем до матеріалів справи, адміністративний позов направлено представником позивача засобами поштового зв`язку 30.01.2026, тобто з пропуском на один день.
Водночас, сама лише обставина пропуску встановленого процесуального строку не є достатньою підставою для позбавлення особи права на судовий захист, оскільки відповідно до частини першої статті 123 КАС України суд має з`ясувати причини пропуску строку та оцінити їх поважність.
При цьому, колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду, викладену, зокрема, у постанові від 29.09.2022 у справі № 500/1912/22, відповідно до якої при застосуванні процесуальних норм слід уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Оцінюючи причини пропуску строку, колегія суддів враховує, що після отримання 28.07.2025 оскаржуваного рішення позивач вживав заходи для реалізації свого права на отримання одноразової грошової допомоги.
Так, 24.09.2025 позивач звернувся до Міністерства у справах ветеранів України з метою призначення йому одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням ІІ групи інвалідності відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". За результатами розгляду цього звернення наказом від 31.12.2025 позивачу відмовлено у призначенні одноразової грошової допомоги, про що його повідомлено листом, отриманим 09.01.2026.
Зазначені обставини, на переконання колегії суддів, свідчать про те, що позивач протягом спірного періоду вчиняв дії для реалізації свого права, а його звернення до іншого уповноваженого органу було пов`язане безпосередньо з питанням отримання спірної одноразової грошової допомоги. При цьому, після отримання 09.01.2026 відповіді про відмову у призначенні допомоги позивач звернувся до суду вже 30.01.2026.
Отже, з урахуванням конкретних обставин цієї справи, незначної тривалості пропуску строку звернення до суду, а також відсутності необґрунтованого зволікання з боку позивача у зверненні за судовим захистом, колегія суддів вважає причини пропуску строку поважними.
За таких обставин, застосування наслідків пропуску строку звернення до адміністративного суду, передбачених статтею 123 КАС України, у цьому випадку було б непропорційним обмеженням права позивача на доступ до суду.
Відтак доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими та не спростовують правильності висновку суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував на тому, що "надмірний формалізм" може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справах "Zubac v. Croatia", "Beles and Others v. the Czech Republic", №47273/99, пункти 50-51, 69, та "Walchli v. France", №35787/03, пункт 29)
Одночасно, ЄСПЛ провів лінію між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Натомість надмірний формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя.
У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення у справі "Kutic v. Croatia", заява №48778/99, пункт 25).
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має "застосовуватися на практиці і бути ефективним". Для того щоб право на доступ було ефективним, особа "повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права" (рішення у справах "Bellet v. France" заява №23805/94, рішення від 04 грудня 1995 року).
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) може позбавити заявників права звертатися до суду (рішення ЄСПЛ у справі "Perez de Rada Cavanilles v. Spain" заява №28090/95, пункт 45).
Отже, при застосуванні процесуальних норм належить уникати надмірного формалізму, що може призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом.
Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ч. 2 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Отже, судом першої інстанції при розгляді справи не надано належної оцінки всім обставинам, що мають значення для її вирішення, у зв`язку з чим рішення суду першої інстанції є частково необґрунтованим. За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині зобов`язання та прийняттю в цій частині нового рішення про часткове задоволення адміністративного позову.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
П О С Т А Н О В И В :
апеляційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити частково.
Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 10 липня 2026 року скасувати в частині зобов`язання Міністерство оборони України ухвалити рішення про призначення та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини у розмірі різниці між 300 та 70 кратним розміром прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, на 1 січня року 2021 року.
Прийняти в цій частині нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Зобов`язати Міністерство оборони України прийняти рішення про призначення та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини у розмірі різниці між 300 та 70 кратним розміром прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, в якому інвалідність встановлено вперше.
В іншій частині рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 10 липня 2026 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Головуючий Драчук Т. О.
Судді Полотнянко Ю.П. Смілянець Е. С.