г Інгулецький районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області
Справа № 213/1286/26
Номер провадження 2/213/2532/26
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
16 жовтня 2026 року м. Кривий Ріг
Інгулецький районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі головуючого судді Хмельової С.М.,
за участю секретаря судового засідання Ємельянцевої Т.С.,
за відсутності сторін,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІН ФІНАНС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
В С Т А Н О В И В:
Позивач звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 01 лютого 2019 року між ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДІНЕРО» та ОСОБА_2 укладено електронний договір кредитної лінії №L7406480. Відповідач умови договору не виконала, кредитні кошти у передбачені строки не повернула. 01 липня 2019 року між ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДІНЕРО» і ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (правонаступником якого є ТОВ «ВІН ФІНАНС») укладено договір відступлення права вимоги №01072019, на підставі якого до позивача перейшло право вимоги до відповідачки за вищезазначеним договором. Станом на дату укладення договору відступлення права вимоги заборгованість за кредитом становить 17 447,00 грн. Внаслідок невиконання відповідачем умов кредитного договору позивачем здійснено нарахування інфляційних втрат у сумі 1 571,66 грн та 3 % річних - 3 815,04 грн.
Просить стягнути з відповідачки заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 22 833,70 грн, а також сплачений судовий збір та витрати на професійну правничу допомогу.
Представник відповідачки - Крамчанін О.В. подав відзив, згідно з яким позовні вимоги не визнає. Вважає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт відступлення права вимоги до відповідача. Згідно з висновком ВП ВС, викладеним у постанові від 11 вересня 2018 року у справі №909/968/16, договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключено за плату. Водночас, матеріали справи не містять доказів здійснення позивачем оплати за договором відступлення права вимоги, зокрема до ОСОБА_3 за договором кредитної лінії №L7406480. Також не погоджується із заявленою сумою заборгованості за процентами, вважає, що їх нарахування здійснювалося поза межами строку дії договору. Крім того, вказує, що позивачем пропущено строк позовної давності. Також вважає, що заявлений позивачем розмір витрат на правову допомогу не є співмірним із ціною позову та складністю справи. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
У судове засідання представник позивача не з`явився, у позовній заяві просить розглянути справу за його відсутності.
Відповідачка у судове засідання не з`явилася, у відзиві представник відповідачки зазначив про те, що просить розглянути справу за відсутності відповідачки та її представника
У зв`язку із неявкою в судове засідання сторін, відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.
20 березня 2026 року позовна заява надійшла до суду.
Ухвалою суду від 02 квітня 2026 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за позовною заявою. Призначено розгляд справи по суті в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Витребувано докази.
06 липня 2026 року ухвалено заочне рішення, яким позовні вимоги про стягнення з відповідачки ОСОБА_2 заборгованості за кредитом задоволені.
Ухвалою суду від 19 серпня 2026 року заочне рішення скасовано, справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
Дослідивши письмові матеріали справи, суд вважає встановленими такі обставини.
06 березня 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дінеро» та ОСОБА_2 укладено договір кредитної лінії №AG8409248, який складається зі Спеціальних та Загальних умов Договору кредитної лінії. В інформаційно-телекомунікаційній системі ТОВ «Фінансова компанія «Дінеро» присвоєно номер договору - № L7406480, паралельно з номером договору № AG8409248, який зазначено в документах (на сайті) кредитора.
Відповідно до спеціальних умов для короткострокового кредиту Договору кредитної лінії № AG8409248, надана сума кредиту - 7 300,00 грн, відсоткова ставка, в день - 1,30 %, комісія за підготовку та направлення документів/повідомлень у зв`язку з простроченою заборгованістю, в день - 109,50 грн, потенційний ліміт кредитної лінії - 20,000 грн, загальна вартість кредиту - 10,147 грн, реальна річна відсоткова ставка - 468.00 %, дата повного погашення - 05 квітня 2019 року, штраф - 50 %. У разі продовження всі інші договірні платежі (сума кредиту, відсотки за кредитом, штраф (якщо є)) повинні бути відкладені на період продовження.
Договір укладено в електронній формі та підписаний відповідачкою шляхом використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором, що підтверджено довідкою про ідентифікацію ТОВ «ФК «Дінеро».
У подальшому, аналогічним чином, між сторонами були укладено додаткові угоди № AM2027555 до спеціальних умов до короткострокового кредиту Договору кредитної лінії №AG8409248, за умовами яких сторони вирішили продовжити строк користування кредитом та визначили кінцевою датою повного погашення - 24 травня 2019 року.
ТОВ «ФК «Дінеро» надало відповідачці кредитні кошти, проте відповідачка свої зобов`язання перед кредитором належним чином не виконала.
Факт отримання відповідачкою кредитних коштів на суму 7 300,00 грн. на її картковий рахунок підтверджується листом АТ КБ «Приватбанк», наданим на виконання ухвали суду про витребування доказів. Прізвище клієнта банку зазначено як ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 . Проте РНОКПП останньої співпадає з РНОКПП відповідачки ОСОБА_2 , зазначеним в позові.
01 липня 2019 року між ТОВ «Фінансова компанія «Дінеро» та ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (правонаступником якого є ТОВ «ВІН ФІНАНС») укладено договір відступлення права вимоги №01072019, згідно з яким кредитор передає (відступає) новому кредиторові за плату, а новий кредитор приймає належні кредиторові права грошової вимоги (права вимоги) до боржників за кредитними договорами вказаними у реєстрах боржників, укладеними між кредитором і боржниками (портфель заборгованості).
Оформлення відступлення права вимоги відбувається в наступному порядку: сторони підписують Акти прийому-передачі та кредитор передає новому кредитору в електронному вигляді реєстри боржників, що передаються кредитором новому кредитору в рамках даного договору (п.6.2. договору відступлення права вимоги).
Відповідно до п.п.6.2.3. договору відступлення права вимоги права пимоги переходять до нового кредитора з моменту підписання Акту-Прийому передачі. При цьому виконання новим кредитором та кредитором умов, що визначені цим пунктом, є необхідною та достатньою підставою для оформлення відступлення права вимоги. Додаткового оформлення відступлення права вимоги у цих випадках не вимагається. Стягнення заборгованості боржників новий кредитор проводить з моменту підписання сторонами Акту прийому-передачі.
30 жовтня 2019 року ТОВ «Фінансова компанія «Дінеро» та ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» підписали Акт прийому-передачі Реєстру Боржників від 30 жовтня 2019 року до Договору відступлення прав вимоги № 01072019 від 01 липня 2019 року.
Відповідно до Реєстру боржників від 30 жовтня 2019 року позивач набув права грошової вимоги до відповідачки ОСОБА_2 в сумі 17 447,00 грн., з яких: 7 300,00 грн - заборгованість за тілом кредиту, 2 847,00 грн - заборгованість по відсоткам за користування кредитом, 7 300,00 грн - заборгованість по штрафам/пені.
Внаслідок невиконання відповідачкою умов кредитного договору позивачем здійснено нарахування інфляційних втрат у сумі 3 815,04 грн та 3 % річних - 1 571,66 грн. Нарахування здійснено на суму заборгованості - 17 447,00 грн.
Викладеним обставинам відповідають правовідносини, що витікають з зобов`язань за договором кредиту, а також щодо наслідків неналежного виконання зобов`язань.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.
Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Встановлено, що в кредитному договорі визначені істотні умови, в тому числі: сума та строк кредиту, розмір відсотків, загальні витрати за кредитом, реальна річна відсоткова ставка, розмір штрафу.
Також встановлено, що кредитний договір між сторонами укладено у формі електронного документу та підписано відповідачкою електронним підписом.
У статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» зазначено, що електронний договір - домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
Відповідно до положень 12 Закону України «Про електронну комерцію» одним із моментів підписання електронного правочину є використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом.
Згідно з абзацом 2 ч. 2 ст. 639 ЦК України договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін вважається укладеним в письмовій формі.
Аналізуючи викладене, слід дійти висновку про те, що будь-який вид договору, який укладається на підставі ЦК України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статті 205, 207 ЦК України).
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18, від 07 жовтня 2020 року № 127/33824/19.
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України - за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави (позика), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Статтями 1046, 1048 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
Згідно зі ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що була передана йому позикодавцем) у строк та порядку, що встановлені договором.
Враховуючи викладені положення закону, аналізуючи зібрані докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що вищезазначений договір укладений з відповідачкою у спосіб, визначений чинним законодавством України, а отже у відповідачки виникли обов`язки з належного виконання умов договору щодо повернення суми кредиту та сплати процентів, встановлених договором.
Відповідно до ст.ст. 525, 526, 530 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цивільного законодавства; одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається; якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).
Частиною 1 ст. 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Згідно зі ст.629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов`язання не допускається.
Встановлено, що ТОВ «ФК «Дінеро» виконало свої зобов`язання за договором, надавши відповідачці кредит у встановленому договором розмірі, однак в порушення умов договору ОСОБА_1 зобов`язання належним чином не виконала, вчасно отримані в кредит кошти не повернула, відсотки за користування такими коштами не сплатила, заборгованість погашена не була.
Відповідно до ч.1 ст.512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Така заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.516 ЦК України).
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).
Відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора в зобов`язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, внаслідок укладення договору: (а) купівлі-продажу чи міни (частина третя статті 656 ЦК України); (б) дарування (частина друга статті 718 ЦК України); (в) факторингу (глава 73 ЦК України) (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2018 року в справі №243/11704/15-ц.
Відповідно до вимог ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором.
Як вбачається з матеріалів справи та вказано вище, 01 липня 2019 року між ТОВ «Фінансова компанія «Дінеро» та ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (правонаступником якого є ТОВ «ВІН ФІНАНС») укладено договір відступлення права вимоги №01072019, відповідно до якого перехід від кредитора до нового кредитора права вимоги заборгованості до боржників відбувається в момент підписання сторонами акту прийому-передачі відповідного Реєстру боржників.
Таким чином, відступлення позивачу права вимоги до відповідачки ОСОБА_1 за кредитним договором №AG8409248 (в інформаційно-телекомунікаційній системі кредитодавця №L7406480) підтверджується актом прийому-передачі реєстру боржників від 30 жовтня 2019 року.
Доводи представника відповідачки про те, що позивачем не доведено факту належного відступлення права грошової вимоги за кредитним договором №L7406480, у зв`язку із відсутністю доказів фактичної оплати за відступлення прав вимоги, суд оцінює критично, оскільки чинним законодавством не передбачено імперативної норми, яка б визначала, що право вимоги за договором факторингу переходить виключно після оплати. Стаття 1077 ЦК України лише закріплює обов`язок клієнта сплатити фактору винагороду, однак не визначає моменту переходу права вимоги саме з моменту сплати оплати новим кредитором (фактором) на користь первісного кредитора (клієнта) заборгованості та інших платежів відповідно до договору факторингу.
Умовами договору відступлення права вимоги №01072019 не передбачено, що права грошової вимоги вважаються відступленими в день отримання клієнтом в повному обсязі оплати за такими договорами.
За таких умов, позивач як новий кредитор у зобов`язанні має право на звернення із вимогою до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором №AG8409248 (в інформаційно-телекомунікаційній системі кредитодавця №L7406480).
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом ч. ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судом встановлено, що позивачем підтверджений факт укладення відповідачкою кредитного договору з первісним кредитором, перерахування первісним кредитором грошових коштів на картковий рахунок відповідачки, а також перехід до позивача права вимоги за вказаним кредитним договором.
Відповідачкою наявність заборгованості за кредитним договором не спростовано, виписки з особового рахунку та свого контрозрахунку не надано.
Отже у відповідачки виникли зобов`язання за укладеним договором повернути тіло кредиту у розмірі 7 300,00 грн.
Тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
При вирішенні питання про доцільність стягнення заборгованості за процентами суд враховує правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16.
Велика Палата Верховного Суду наголошує, що проценти відповідно до статті 1048 ЦК України сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за "користування кредитом" (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).
Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає частина друга статті 1050 ЦК України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до статті 1048 ЦК України.
Разом з цим зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до статті 1048 ЦК України.
Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за "користування кредитом" поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов`язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов`язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов`язання зі сплати процентів відповідно до статті 1048 ЦК України.
За таких обставин надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов`язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.
На період після прострочення виконання зобов`язання з повернення кредиту кредит боржнику не надається, боржник не може правомірно не повертати кредит, а тому кредитор вправі вимагати повернення боргу разом з процентами, нарахованими на час спливу строку кредитування. Тобто боржник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до статті 1048 ЦК України; натомість настає відповідальність боржника - обов`язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.
Отже, у разі порушення позичальником зобов`язання з повернення кредиту настає відповідальність - обов`язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.
Під час розгляду справи встановлено, що передбачений договором строк користування позикою - 80 днів, дата погашення 24 травня 2019 року.
Разом з тим, суд звертає увагу, що позивачем не надано розрахунок заборгованості, з якого вбачалося б за який період нараховані проценти за користування кредитом та яка процентна ставка застосовувалася при такому нарахуванні, а також від якої саме суми основного боргу здійснювалися відповідні нарахування.
За відсутності деталізованого розрахунка заборгованості суд позбавлений можливості перевірити правильність нарахування процентів, як і самостійно здійснити розрахунок процентів, у зв`язку із відсутністю відомостей про період нарахування. Самостійне визначення судом періоду стягнення є виходом за межі позовних вимог, що є неприпустимим.
Отже, позовні вимоги в частині стягнення заборгованості по відсотках у розмірі 2 847,00 грн не доведені належними та допустимими доказами, а тому в цій частині задоволенню не підлягають.
Аналогічно не підтверджено належними та допустимими доказами і заявлену суму заборгованості за штрафами/пені в розмірі 7 300,00 грн.
Будь-яких клопотань з приводу витребування іншого розрахунку заборгованості сторонами не було заявлено.
Щодо вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до ст. 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц зазначила, що передбачене ч.2 ст. 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.
Зобов`язання, яке виникло між сторонами, є грошовим. Матеріали справи не містять доказів належного виконання відповідачкою умов кредитного договору. Інших підстав, що б свідчили про припинення між сторонами грошового зобов`язання, судом не встановлено.
Враховуючи викладене, з відповідачки підлягають стягненню інфляційні втрати та 3% річних.
У позовній заяві позивачем наведено розрахунок інфляційних втрат та 3% річних за період з 23 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року, розмір яких становить: інфляційні втрати - 1 571,66 грн та 3% річних - 3 815,04 грн.
Однак, при перевірці розрахунку інфляційних втрат та 3% річних суд встановив помилковість нарахування зазначених сум, оскільки заборгованость по відсотках і за штрафами/пенею не була належним чином обґрунтована, як складова грошового зобов`язання, а тому здійснив власний перерахунок, а саме:
інфляційні втрати, розраховані судом за період з 23 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року, за формулою: сума боргу х індекс інфляції за цей період/100%, становлять: 1 596,25 грн (7 300,00 x 1,21866444 - 7 300,00);
3 % річних за період з 23 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року розраховані за формулою: сума боргу х процентну ставку / 365 або 366 х кількість днів прострочки і становлять:
за період з 23 лютого 2019 року до 31 грудня 2019 року: 7 300,00 x 3 %: 365 x 312 = 187,20 грн;
за період з 01 січня 2020 року до 31 грудня 2020 року: 7 300,00 x 3 %: 366 x 366 = 219,00 грн;
за період з 01 січня 2021 року до 23 лютого 2022 року: 7 300,00 x 3 %: 365 x 419 = 251,40 грн;
загальний розмір - 657,60 грн.
Отже, відповідачка зобов`язана сплатити суму боргу з урахуванням інфляційних втрат, що становлять 1 596,25 грн та три відсотки річних від простроченої суми боргу в розмірі 657,60 грн.
Щодо клопотання позивача про поновлення строку позовної давності та заяви представника відповідачки про застосування наслідків його спливу, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до положень ст. 257, ч. 3 ст. 267 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Згідно з матеріалами справи, кінцевий строк виконання зобов`язання 24 травня 2019 року, отже, трирічний строк позовної давності за цими вимогами мав закінчитися 24 травня 2022 року.
Разом з тим, слід зазначити, що згідно з п. 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу, що набрали чинності 20 квітня 2020 року на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30 березня 2020 року № 540-IX, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин. У подальшому Кабінет Міністрів України неодноразово продовжував строк дії карантину, а саме до 30 квітня 2023 року.
Тобто, строк позовної давності, в силу пункту 12 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, продовжено на строк дії карантину.
У постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі 679/1136/21 зазначено, що: «У пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)».
Виходячи із взаємозв`язку норм права, які були прийняті органом законодавчої влади в Україні під час дії карантину, введеного Урядом України у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), цілей, з метою яких ці норми впроваджені, а також з метою недопущення безпідставного звуження прав учасників цивільних правовідносин, пункт 12 Перехідних і прикінцевих положень ЦК України щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, підлягає застосуванню і у тому випадку, коли тривалість строку позовної давності, визначена законом.
За таких обставин, законом передбачено продовження позовної давності щодо вимог за якими перебіг позовної давності не закінчився станом на 02 квітня 2020 року.
Крім того, на підставі п. 19 «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України (в редакції з 17 березня 2022 року, яка діяла до 14 травня 2025 року,) вбачається, що у період дії в Україні воєнного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Так у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України згідно із Указом Президента України «Про ведення воєнного стану в Україні» № 64/2022 в Україні введено воєнний стан із 5-30 год. 24 лютого 2022 року, який діє до теперішнього часу.
Тобто, перебіг строків позовної давності, визначених статтями 257, 258 ЦК України (загальна та спеціальна позовна давність), зупиняються на строк дії воєнного стану.
Водночас, законом від 14 травня 2025 року № 4434-IX «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності» п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України виключено. Закон набрав чинності 04 вересня 2025 року (через три місяці після опублікування в «Голосі України» від 03 червня 2025 року № 108). Відтак з 04 вересня 2025 року зупинення строків позовної давності припинилося та обчислення строків поновлено.
Таким чином, з 12 березня 2020 року строк позовної давності був продовжений на період дії карантину (закінчився 30 червня 2023 року), з 24 лютого 2022 року до 03 вересня 2025 року строк позовної давності був зупинений.
При цьому, здійснена законодавцем прив`язка продовження строків позовної давності та зупинення їх перебігу до строку дії карантину та воєнного стану є безумовною, а тому наявності жодних додаткових обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, доказувати та оцінювати не потрібно (тобто суди не повинні оцінювати, чи вплинув карантин на особу, чи мала вона реальну можливість подати позов навіть попри карантин тощо).
Оскільки, перебіг трирічної позовної давності щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором №L7406480 від 06 березня 2019 року закінчився під час дії воєнного стану, ці строки продовжились, що свідчить про дотримання позивачем позовної давності при зверненні до суду з даним позовом.
Оскільки строк позовної давності не є пропущеним, у задоволенні клопотання позивача про його поновлення слід відмовити за безпідставністю (передчасністю).
З цих же підстав не підлягає задоволенню заява представника відповідачки про застосування наслідків спливу позовної давності та відмову в позові на підставі ч. 4 ст. 267 ЦК України.
Отже, оцінивши кожний доказ з точки зору їх належності та допустимості, а сукупність доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд приходить до переконання, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню: стягненню з відповідачки заборгованості у розмірі 9 553,85 грн, з яких: 7 300,00 грн заборгованість за тілом кредиту; 1 596,25 грн інфляційних втрат; 657,60 грн три відсотки річних. У стягненні решти заборгованості в розмірі 13 279,85 грн позивачу слід відмовити.
Під час ухвалення рішення судом врахована усталена практика Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною.
Вирішуючи питання про стягнення витрат на правничу допомогу, суд керується таким.
Відповідно до ч. 1-3 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Отже, зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Розмір здійснених позивачем витрат на правничу допомогу підтверджується належними доказами, зокрема: договором №36 про надання правничої допомоги від 25 квітня 2024 року, додатковою угодою до нього, актом про підтвердження факту надання правничої (правової) допомоги адвокатом (виконання робіт, надання послуг) від 20 березня 2026 року.
Згідно з ч.4 ст.137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).
Відповідно до ч.6 ст.137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Представником відповідача подано клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, який є явно завищеним, неспівмірним зі складністю справи та обсягом фактично наданих послуг.
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі №756/2114/17, «при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), і розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін.
Такі ж критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, в його рішенні від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
На думку суду, витрати позивача в сумі 5 000,00 грн відповідають вище вказаним критеріям, є співмірними зі складністю справи, тривалістю її розгляду та виконаною адвокатом роботою. Суд відхиляє доводи представника відповідачки щодо не співмірності витрат позивача на правничу допомогу як необґрунтовані.
Отже, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню пропорційно розміру задоволених вимог витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 092,05 грн (9 553,85/22833,70*5000).
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Отже, з відповідача підлягає стягненню на користь позивача судовий збір у розмірі 1 113,97 грн. (9 553,85/22833,70*2662,40).
Керуючись ст.ст. 512, 514,525, 526, 530, 611, 626, 628, 629, 639, 1049, 1050, 1054, 1077 ЦК України, ст. ст. 7, 12, 13, 79-81, 133, 137, 141, 247, 258, 263-265, 274, 279, 354, 355 ЦПК України, суд
У Х В А Л И В:
Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІН ФІНАНС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІН ФІНАНС» заборгованість за кредитним договором №L7406480 від 06 березня 2019 року у розмірі 9 553 (дев`ять тисяч п`ятсот п`ятдесят три) грн 85 коп., з яких: 7 300,00 грн заборгованість за тілом кредиту; 1 596,25 грн інфляційних втрат; 657,60 грн три відсотки річних.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІН ФІНАНС» витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 114 (одна тисяча сто тринадцять) грн 97 коп. та витрати на правничу допомогу у розмірі 2 092 (дві тисячі дев`яносто дві) грн 05 коп.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «ВІН ФІНАНС», код ЄДРПОУ 38750239, юридична адреса: м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд.8.
Відповідачка: ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 .
Дата складення повного судового рішення - 16 жовтня 2026 року.
Суддя С.М. Хмельова