Справа № 162/1051/25 Головуючий у 1 інстанції: Глинянчук В. Д.
Провадження № 22-ц/802/1229/26 Доповідач: Федонюк С. Ю.
ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
06 жовтня 2026 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Федонюк С. Ю.,
суддів - Бовчалюк З. А., Карпук А. К.,
з участю:
секретаря судового засідання - Губарик К. А.,
представника позивачів - ОСОБА_1 ,
представника третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Любешівської селищної ради про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування, позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Любешівської селищної ради про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання права власності на нерухоме майно, за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Любешівського районного суду Волинської області від 10 липня 2026 року та додаткові рішення Любешівського районного суду Волинської області від 24 липня 2026 року та за апеляційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Любешівського районного суду Волинської області від 10 липня 2026 року,
В С Т А Н О В И В:
У жовтні 2025 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулись до суду із даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер їх рідний брат ОСОБА_6 . Після смерті спадкодавця залишилось нерухоме майно, спадкоємцем якого за законом є вони. Позивачі вказують, що вони у передбачений законом шестимісячний строк звернулись до Любешівської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Однак, державним нотаріусом було відмовлено їм у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове нерухоме майно. У зв`язку з даними обставинами вони змушені звертатись до суду із даним позовом, який просили задовольнити.
У грудні 2025 року до суду із позовом звернулась ОСОБА_5 , як третя особа, що заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. Ухвалою суду її залучено до участі у розгляді справи та прийнято її позов до спільного розгляду з первісним позовом.
Позов ОСОБА_5 обґрунтовує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її донька ОСОБА_7 , яка з 1984 по 1993 рік перебувала у шлюбі з ОСОБА_6 . Від шлюбу вони мали сина ОСОБА_8 , 1985 року народження. ОСОБА_6 та ОСОБА_7 із сином проживали однією сім`єю з нею в її будинку. Після розірвання шлюбу ОСОБА_9 і ОСОБА_10 продовжували проживати однією сім`єю в її будинку, вели спільне господарство, виховували сина тощо.
Вказувала, що рішенням Дольської сільської Ради народних депутатів № 3/5 від 12 грудня 1994 року ОСОБА_6 виділено у безстрокове користування земельну ділянку для будівництва будинку у селі Дольськ. На цій земельній ділянці у 2000-2001 роках розпочалось зведення спірного житлового будинку, яке фактично здійснювалось за спільні кошти її, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Покликалась на те, що організацією будівництва займалась її дочка ОСОБА_9 . ОСОБА_6 шляхом добровільної згоди на забудову земельної ділянки брав матеріальну участь у будівництві у спосіб, який був йому зручний, іноді допомагав підсобними роботами, однак саме будівництво не організовував. Натомість, її дочка ОСОБА_7 з 1984 по 2000 рік була працевлаштована, мала офіційні заробітки та особисті заощадження. Крім цього, ОСОБА_9 була швачкою, шила та продавала постільну білизну, а кошти вкладала у будівництво. ОСОБА_5 також стверджувала, що отримувала пенсію, мала доходи з підсобного господарства, які також надавала на будівництво будинку, допомагаючи дочці. У вересні 2002 року її онук ОСОБА_11 трагічно загинув. На день його смерті спірний будинок ще не був завершений, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 поселилися у ньому лише в 2004 році. У 2012 році через зради ОСОБА_12 залишила спільний будинок та переїхала в інше помешкання. Між тим, вона продовжувала догляд за майном та утримання господарства. У 2015 році в її дочки ОСОБА_7 виявили онкозахворювання, вона була змушена витрачати значні кошти та час на лікування і не могла вирішувати питання, пов`язані з оформленням права власності. ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , його похованням займалась ОСОБА_9 . Після смерті ОСОБА_6 її дочка повернулась жити у збудований будинок, займалася його доглядом, сплачувала необхідні комунальні платежі. Жоден із спадкоємців ОСОБА_6 не подав заяви про прийняття спадщини, щоб оформити належним чином право власності на спадкове майно. Натомість ОСОБА_5 є спадкоємицею першої черги по смерті ОСОБА_7 , у встановлений строк звернулася із заявою про прийняття спадщини, а тому вважає, що має право на частину спірного нерухомого майна.
На підставі зазначеного ОСОБА_5 та норм ст.17 Закону України «Про власність» просила суд встановити факт спільного будівництва нею, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 . Просила визнати вказане майно спільною частковою власністю її, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 та визначити частки кожного. Визнати за нею право власності на щонайменше 2/3 частини вказаного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами.
Рішенням Любешівського районного суду Волинської області від 10 липня 2026 року у задоволені позову ОСОБА_3 , ОСОБА_4 відмовлено.
У позові третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_5 також відмовлено.
Судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору при поданні позовної заяви, у розмірі по 1211 гривень 20 копійок залишено за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору при поданні позову третьою особою, у розмірі 2746 гривень 53 копійки залишено за ОСОБА_5 .
Додатковим рішенням Любешівського районного суду Волинської області від 24 липня 2026 року за заявою представника третьої особи ОСОБА_2 відмовлено стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 судові витрати на правничу допомогу у розмірі 26484, 15 грн, такі витрати залишено за третьою особою ОСОБА_5 .
Іншим додатковим рішенням цього ж суду від 24 липня 2026 року заяву представника позивачів ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат на правничу допомогу задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по 1500 грн кожному.
Не погодившись із даними судовими рішеннями в частині відмови у задоволенні її позову та з додатковими рішеннями, ОСОБА_5 через свого представника ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просила рішення суду першої інстанції в частині вирішення її позову та додаткові рішення цього ж суду скасувати та ухвалити нове судове рішення в цій частині про задоволення її позовних вимог у повному обсязі та стягнення в її користь судових витрат і відмовити у стягненні з неї витрат на правничу допомогу в користь позивачів.
Вказувала, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що спірний житловий будинок був завершений будівництвом у 2003 році, що підтверджується належними та допустимим доказами. Отже, саме обставини створення цього майна у період 1995-2003 років мають визначальне значення для встановлення його правового режиму. Однак, суд замість дослідження цих обставин, значною мірою зосередився на подіях, які відбувалися через багато років після завершення будівництва: окремому проживанні ОСОБА_7 від ОСОБА_6 після 2012 року; хворобі ОСОБА_7 , яка була встановлена після 2015 року; тому, що у 2015 році ОСОБА_6 проживав сам; що ОСОБА_7 не звернулася до суду за оформленням свого права власності на житловий будинок після смерті ОСОБА_6 .
Вважає, що зазначені обставини не можуть визначати правовий режим майна, право на яке виникло в момент його створення. Суд першої інстанції допустив помилку, оскільки змішав питання виникнення права власності (створення об`єкту нерухомого майна) із питанням подальшого користування ним.
Суд першої інстанції не здійснив повної та об`єктивної оцінки доказів, а фактично надав перевагу окремим припущенням сторони ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , одночасно критично оцінивши докази ОСОБА_5 .
Також вказує, що суд не надав належної оцінки показанням свідків та фактично звів її участь лише до побутової допомоги.
Покликається на те, що нею до суду були подані докази: копії книг погосподарського обліку та покази свідків, які підтвердили факт будівництва та ведення спільного побуту. Проте, суд взяв до уваги лише показання одного свідка іншої сторони, чим проявив явну вибірковість. Вважає, що суд помилково пов`язав відсутність звернення ОСОБА_7 до суду після смерті ОСОБА_6 з відсутністю у неї права власності.
На думку апелянта, суд неправильно застосував норми матеріального права щодо правового режиму майна, створеного спільною працею.
Зазначає, що одним із аргументів, який впливав на позицію суду першої інстанції, була обставина, що земельна ділянка, на якій розміщено спірне нерухоме майно, надана у користування особисто ОСОБА_6 вже після розірвання шлюбу з ОСОБА_7 . Однак, такий висновок суду є юридично помилковим. Разом з тим, суд не взяв до уваги, що виділення земельної ділянки відбувалось саме в 1994 році. Проте, сам об`єкт нерухомості був створений протягом дев`яти років завдяки внеску кількох осіб. Отже, саме участь у створенні майна, а не лише факт отримання земельної ділянки, має визначальне значення для встановлення права власності.
Крім того, вказує, що задовольняючи заяву представника суто формально, суд першої інстанції по суті відмовив у фактичному відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу. Таке рішення суд мотивував виключно нормами ч. 2 ст. 141 ЦПК України, оскільки в позові ОСОБА_5 було відмовлено.
Звертає увагу, що оскільки основне рішення суду першої інстанції від 10 липня 2026 року ухвалене з грубим порушенням норм матеріального та процесуального права і підлягає скасуванню апеляційним судом, то відповідно підлягає скасуванню і додаткове рішення від 24 липня 2026 року.
Щодо незаконності додаткового рішення Любешівського районного суду від 24.07.2026 року про стягнення з ОСОБА_5 3 000 грн витрат на правничу допомогу апелянт вважає, що дане додаткове судове рішення є повністю похідним від основного рішення суду по суті спору від 10 липня 2026 року, незаконність та необґрунтованість якого доведена в цій апеляційній скарзі, воно не може залишатися в силі.
Одночасно правом на оскарження судового рішення скористалися і позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , подавши апеляційну скаргу на основне судове рішення в частині відмови в задоволенні їх позовних вимог, та вважають його таким, що ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, які мають значення для справи, невідповідністю висновків суду встановленим обставинам справи та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Свою апеляційну скаргу мотивували тим, що суд звернув увагу, що позивачі не оскаржують постанову нотаріуса Куха В. І. від 09.06.2025 року про відмову їм у видачі свідоцтва про право на спадщину. Позивачі переконані, що не були зобов`язані оскаржувати постанову нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії, оскільки така постанова була зумовлена відсутністю правовстановлюючих документів на спірний будинок, а звернення до суду з позовом про визнання права власності в порядку спадкування є належним і самостійним способом захисту порушеного права в такому випадку.
Вказують, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив, зокрема з того, що Любешівська селищна рада є неналежним відповідачем у даній справі. Однак, із таким висновком не можуть погодитися з огляду на те, що вони не заявляли вимог до Любешівської селищної ради як до особи, яка порушила їхнє право власності. Предметом позову є визнання за ними права власності на спадкове майно у зв`язку з неможливістю оформити спадкові права у нотаріальному порядку. Звернення позивачів до суду було зумовлено необхідністю судового підтвердження їхнього права на спадкове майно, оскільки іншим способом реалізувати спадкові права вони не мали можливості.
Отже, визначення процесуального статусу Любешівської селищної ради має здійснюватися з урахуванням характеру заявленого способу захисту та фактичних правовідносин щодо спірного майна та з урахуванням того, що інших спадкоємців, які прийняли спадщину, немає, а не шляхом формального висновку про те, що селищна рада не є власником спірного будинку. Разом з тим, суд першої інстанції дійшов висновку, що належним відповідачем у даній справі є ОСОБА_5 . Також суд звернув увагу на проживання у спірному будинку ОСОБА_13 . У зв`язку з цим у задоволенні позовних вимог позивачів відмовив. Однак, судом не встановлено належних та допустимих доказів того, що саме ОСОБА_5 та ОСОБА_14 є суб`єктами даного матеріального правовідношення, з якого виник спір щодо належності спадкового майна, оскільки вони не є спадкоємцями після смерті ОСОБА_6 .
На думку апелянтів, висновок суду про необхідність пред`явлення позову до ОСОБА_5 є таким, що не узгоджується з її процесуальним статусом та результатом розгляду її самостійних вимог. Судом не встановлено жодного права ОСОБА_5 на спірний будинок, яке підлягало б захисту шляхом залучення її як відповідача. Навпаки, її самостійні вимоги щодо цього майна судом відхилені. Тому посилання суду на необхідність пред`явлення позову саме до ОСОБА_5 є суперечливим із висновками суду, викладеними у резолютивній та мотивувальній частинах рішення в частині вирішення позову третьої особи із самостійними вимогами.
У відзиві на апеляційну скаргу позивачів ОСОБА_5 зазначає, що з доводами апеляційної скарги не погоджується та вважає її безпідставною, оскільки доводи ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не спростовують висновку суду першої інстанції про неналежність визначеного ними відповідача; апелянти не заявляли клопотання про заміну неналежного відповідача; вони не спростовують фактичного існування спору між позивачами та нею; не доводять відсутності у неї матеріально-правового інтересу щодо спірного будинку; не доводять права ОСОБА_6 на 100 % спірного будинку; не спростовують доказів спільної участі ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та її у створенні спірного житлового будинку; ґрунтуються на неправильному ототожненні статусу голови домогосподарства із правом власності; надають витягу Любешівської селищної ради з погосподарської книги №4 за 2016-2020 роки доказового значення, яке не підтверджується первинними даними погосподарського обліку.
Представником позивачів ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було подано відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_5 , в якому вказує, що доводи апеляційної скарги в межах заявлених апелянтом вимог не спростовують обставин, які покладені в основу оскаржуваного рішення, не містять посилань на нові докази та не свідчать про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права в оскаржуваній частині. Натомість, вони фактично зводяться до переоцінки доказів, які вже були безпосередньо досліджені судом першої інстанції. Вказує, що під час судового розгляду не доведено жодної з обставин, які є необхідними для задоволення вимог ОСОБА_5 .
Згідно з частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу позивачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 необхідно задовольнити, а апеляційну скаргу ОСОБА_5 слід задовольнити частково, виходячи з таких мотивів.
Відмовляючи в задоволенні позовів, суд першої інстанції на підставі наявних у справі доказів дійшов висновку, що оскільки позивачі за первісним позовом помилково визначили відповідачем Любешівську селищну раду, то це є підставою для відмови у задоволенні їх позовних вимог. Відмовляючи у задоволенні позову третьої особи ОСОБА_5 , суд виходив з його недоведеності.
Колегія суддів частково погоджується із такими висновками суду першої інстанції - лише в частині вирішення позову третьої особи.
Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК Україна).
Згідно з частиною першою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини, право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Відповідно до статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
У постанові Верховного Суду від 10 січня 2022 року у справі № 577/2233/20 зазначено, що при розгляді справ про спадкування суди мають встановлювати: місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, які прийняли спадщину, законодавство, яке підлягає застосуванню щодо правового режиму спадкового майна та часу відкриття спадщини. Обставини, які входять до предмета доказування у зазначеній категорії справ, можна встановити лише при дослідженні документів, наявних у спадковій справі. Належними доказами щодо фактів, які необхідно встановити для вирішення спору про спадкування, є копії документів відповідної спадкової справи, зокрема, поданих заяв про прийняття спадщини, виданих свідоцтв про право на спадщину, довідок житлово-експлуатаційних організацій, сільських, селищних рад за місцем проживання спадкодавця.
Судом першої інстанції встановлено, що позивачі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є братом і сестрою ОСОБА_6 , що підтверджується їх свідоцтвами про народження серії НОМЕР_1 , серії НОМЕР_2 , витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян № 0[телефон приховано] щодо народження ОСОБА_6 , та їх батьками були ОСОБА_15 та ОСОБА_16 . Згідно зі свідоцтвом про укладення шлюбу НОМЕР_3 позивачка змінила своє дошлюбне прізвище ОСОБА_17 на ОСОБА_18 (а.с. 7-9).
Як видно з витягу з Державного реєстру актів цивільного стану, ОСОБА_19 та ОСОБА_6 уклали шлюб 03.11.1984 року та розірвали його 04 лютого 1993 року, що також убачається зі змісту свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_4 .
Рішенням Дольської сільської ради від 12 грудня 1994 року № 3/5 ОСОБА_6 виділено в безстрокове користування земельну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності площею 2500 кв.м у с.Дольськ Любешівського району Волинської області.
Відповідно до рішення Дольської сільської ради № 15/4 від 30 січня 1998 року ОСОБА_6 збільшено розмір наданої земельної ділянки на 0,20 гектари.
Згідно зі свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_5 ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Дольськ Любешівського району Волинської області (а.с. 10).
Відповідно до технічного паспорта підприємця ОСОБА_20 від 23 червня 2025 року домогосподарство по АДРЕСА_1 складається з житлового будинку, прибудови, двох сараїв, огорожі (а.с. 15-18). З наданого суду технічного паспорта на спірний будинок встановлено, що не заперечується і сторонами у справі, що він разом з усіма надвірними та господарськими спорудами був збудований у 2003 році.
Зі змісту витягу з погосподарської книги № 4 за 2016-2020 роки Любешівської селищної ради по особовому рахунку № НОМЕР_6 вбачається, що житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами належав ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 12).
Довідкою Гірківського старостинського округу № 292 від 13 червня 2025 року встановлено, що на день смерті ОСОБА_6 у будинку на АДРЕСА_1 була зареєстрована, але не проживала колишня дружина померлого ОСОБА_7 (а.с. 11).
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у передбачений законом шестимісячний строк звернулись у Любешівську державну нотаріальну контору із заявами про прийняття спадщини.
Однак, державний нотаріус Любешівського нотаріального округу Кух В.І. постановою від 09 червня 2025 року відмовив позивачам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом у зв`язку з відсутністю у них документів, що посвідчують право власності на вищевказаний будинок (а.с. 14).
Доводи апеляційної скарги позивачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зводяться до того, що суд першої інстанції помилково вирішив про відмову у їх позові, покликаючись на те, що вони неправильно визначили відповідача - місцевий орган самоврядування.
Однак, з такими висновками апеляційний суд не погоджується з огляду на наступне.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
У статті 50 ЦПК України передбачено, що позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі (стаття 51 ЦПК України).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи ( висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц ( пункт 41) та в багатьох інших.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Разом з тим, у справах про визнання права власності в порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування.
На цьому наголосив Верховний Суд, зокрема, у постанові від 19 січня 2022 року в справі № 280/4/18, а також у постанові від 10 листопада 2021 року в справі № 759/19779/18 .
Верховний Суд звертав увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані в постановах від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 ( пункт 70), від 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 07 липня 2020 року в справі № 712/8916/17 (пункт 27), від 09 лютого 2021 року в справі № 635/4741/17 ( пункт 33.2).
Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинно відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 686/20282/21 ).
Згідно з даними з погосподарської книги № 3 за 2001-2003 р.р., особовий рахунок № НОМЕР_7 , головою даного домогосподарства зазначено ОСОБА_6 .
За інформацією, зазначеною у витязі з погосподарської книги №4 за 2016-2020 роки Любешівської селищної ради Камінь-Каширського району, по особовому рахунку № НОМЕР_6 житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами належав ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 . Також зазначено про рік побудови даного будинку - 2003 рік (а.с.12 т.1).
Отже, відповідно до погосподарських книг ОСОБА_6 був записаний як власник спірного будинку з 2003 року.
Відповідно до технічного паспорту на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , житловий будинок має загальну площу 115,6 кв.м.; площа житлових приміщень - 75,3 кв.м.; рік побудови - 2003.
За п.9 ч.1 ст.27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" ("Підстави для державної реєстрації прав") державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема, судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості.
Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.
Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц зробила висновки, що власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності. Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належно реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи. Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права. Способи захисту права, обрані позивачем та застосовані судом, повинні найбільш ефективно поновлювати порушені права.
Згідно з п.1 ч.2 ст.16 ЦК України способом захисту порушеного, оспорюваного цивільного права може бути визнання права.
Відповідно до частини 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно зі ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ч.ч.1 та 2 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена в його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
За ст.392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності за статтею 392 ЦК України у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно, оскільки підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до статті 392 ЦК України є саме оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду.
Тобто, позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Метою подання цього позову є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.
У даному спорі правовою підставою для звернення до суду позивачів є порушення їх законного спадкового права та інтересу, пов`язане з відсутністю належних правовстановлюючих документів на спадкове майно та неможливістю оформлення спадкових прав на майно через нотаріуса, що в подальшому призведе до відновлення порушеного та оспорюваного права спадкоємця на спірне спадкове майно .
Як указували позивачі, після побудови у 2003 році спірного житлового будинку їх брат ОСОБА_6 не оформив належним чином документи на право власності на цей будинок, а тому на сьогодні вони не можуть реалізувати свої спадкові права після смерті ОСОБА_6 у нотаріальному порядку через відсутність правовстановлюючих документів на це майно.
Суд апеляційної інстанції вважає, що позивачами належними доказами доведено право власності на спірний житловий будинок за спадкодавцем ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , адже вказане підтверджується: наданими ними письмовими доказами, наявними у матеріалах справи.
Суд звертає увагу на те, що Погосподарські книги є особливою формою статистичного обліку, що здійснюється в Україні (УРСР) із 1979 року. У погосподарських книгах при визначенні року побудови зазначається рік введення в експлуатацію будинку.
Тобто, записи у погосподарських книгах визнавались в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності.
Як правильно вказала сторона позивача, у своїй сукупності надані позивачами докази підтверджують належність спірного будинку, закінченого повністю і готового до використання з 2003 року, на праві власності ОСОБА_6 .
Отже, позивачі на підставі наданих доказів довели наявне у спадкодавця на час відкриття спадщини право власності на спірний житловий будинок.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що інші спадкоємці після смерті ОСОБА_6 , які могли би прийняти спадщину, що відкрилась після його смерті, відсутні.
З ОСОБА_7 вони розірвали шлюб у 1993 році, тобто ще до виділення ОСОБА_6 земельної ділянки та початку побудови спірного житлового будинку.
Його неповнолітній син ОСОБА_8 , 1985 року народження, помер у 2002 році.
Факт проживання в подальшому колишньої дружини ОСОБА_6 . ОСОБА_7 в спірному будинку та їх спільне проживання після розлучення і до закінчення будівництва в будинку бувшої тещі ОСОБА_5 не має юридичного значення для вирішення питання спадкування після смерті ОСОБА_6 , тобто, не встановлює її беззаперечне право на спадкування даного майна, оскільки остання розірвала шлюб зі спадкодавцем ще в 1993 році, а поняття проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу виникло лише з набранням чинності новим ЦК України - з 01.01.2004 року, тому не може бути застосоване до даних правовідносин.
Крім того, встановлено, що при житті ОСОБА_7 не вважала себе спадкоємцем майна бувшого чоловіка ОСОБА_6 та не зверталась до нотаріуса у визначені строки із заявою про прийняття спадщини, а також - до відповідних органів з питанням про визнання свого права власності на частину спірного майна.
Разом з тим, вона також не набула права на спадкування як спадкоємець четвертої черги як особа, котра проживала зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини (ст.1264 ЦК України), оскільки з пояснень учасників справи, зокрема і третьої особи ОСОБА_5 , встановлено, що з 2012 року і до дня смерті ОСОБА_6 у 2017 році ОСОБА_7 не проживала з бувшим чоловіком, а переїхала в інше помешкання.
Слід також зазначити, що суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у позові третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_5 , визнавши відсутність правових підстав для задоволення її вимог.
Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується із доводами сторони позивачів про те, що висновки суду першої інстанції при відмові в задоволенні обох позовів є суперечливими з огляду на те, що, встановивши відсутність прав на спірне спадкове майно в ОСОБА_5 та її померлої дочки ОСОБА_7 , суд помилково вважав за необхідне залучення ОСОБА_5 в якості відповідача за первісним позовом, хоча вона не є спадкоємцем після смерті ОСОБА_6 , а не Любешівської селищної ради Волинської області як належного відповідача - органу місцевого самоврядування територіальної громади, на території якої розташоване спірне майно, при відсутності інших спадкоємців, які прийняли спадщину.
Отже, висновок суду про необхідність пред`явлення позову до ОСОБА_5 є помилковим, оскільки судом першої інстанції не встановлено жодного права ОСОБА_5 на спірний будинок, яке підлягало б захисту шляхом залучення її як відповідача.
З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_21 знайшли своє підтвердження, тому позов слід задовольнити і визнати за позивачами в порядку спадкування право власності на за кожним спірного будинковолодіння.
Щодо позовних вимог ОСОБА_5 , то переглядаючи рішення суду в цій частині, апеляційний суд зазначає наступне.
У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_5 просила суд встановити факт спільного будівництва нею, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 спірного будинку з господарськими будівлями та спорудами, визнати вказане майно спільною частковою власністю її та померлих ОСОБА_7 й ОСОБА_6 та визначити частки кожного. Просила визнати за нею право власності на щонайменше 2/3 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, покликаючись на норми ст.17 Закону «Про власність».
Згідно з частинами першою, другою статті 315 ЦПК суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Судом установлено, що спірне будинковолодіння по АДРЕСА_1 збудовано у 2003 році на земельній ділянці, виділеній у 1994 році ОСОБА_6 .
Отже, для правильного визначення правового режиму цього майна необхідно брати до уваги та проаналізувати чинне на цей час законодавство.
Згідно з частиною першою статті 2 Закону України № 697-ХІІ «Про власність», який набрав чинності 15 квітня 1991 року та в цілому втратив чинність 20 червня 2007 року, право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном.
Відповідно до частини першої статті 16, статті 17 Закону № 697-ХІІ майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Кодекс законів про шлюб та сім`ю України, який був чинним у період з 01 січня 1970 року по 01 січня 2004 року, окремо не містить визначення поняття сім`ї та не встановлює правого режиму майна, набутого під час проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, а також під час проживання з родичами одного з них тощо. Сім`я трактувалася як соціальний інститут та союз осіб, що виникав виключно на основі офіційно зареєстрованого шлюбу, кровного споріднення або усиновлення.
Згідно із статтею 22 КпШС майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Згідно з частиною другою статті 112 Цивільного кодексу Української РСР розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).
Відповідно до частини третьої статті 113 ЦК УРСР кожний учасник спільної часткової власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, відповідає перед третіми особами по зобов`язаннях, пов`язаних зі спільним майном, і повинен брати участь у сплаті всякого роду податків і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільного майна.
Свої вимоги ОСОБА_5 в частині встановлення факту спільного будівництва з ОСОБА_6 та ОСОБА_7 домогосподарства по АДРЕСА_1 доводила погосподарськими книгами та фактичною участю у будівництві, що стверджено показаннями свідків.
Проте, як правильно встановлено судом, інформація з погосподарських книг Дольської сільської ради про спільне проживання та суперечливі показання свідків з обох сторін про вклад у будівництво будинковолодіння частково доводять факт участі ОСОБА_5 та дочки ОСОБА_7 в допомозі колишньому зятеві у побудові житлового будинку, однак не встановлюють беззаперечне їх право власності на частку в даному майні. За наведених норм закону та при відсутності сімейних відносин в розумінні КпШС і відповідних угод про спільну діяльність громадян, враховуючи вимоги ст.16 та 17 Закону України «Про власність», в суді не доведено підставність вимог ОСОБА_5 про визнання права власності на частину спадкового будинку за нею та її дочкою ОСОБА_7 .
За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що будинок АДРЕСА_1 , побудований у період перебування сторін у розірваних шлюбних відносинах, а тому не належить до об`єктів їх спільного майна як подружжя.
Разом з тим, слід також зазначити, що як у правовій доктрині, так і в судовій практиці, неодноразово порушувалося питання стосовно можливості визнання права власності на спадкове майно за спадкодавцем вже після його смерті. При цьому процесуально-правовий статус спадкодавця у таких справах був різним.
Ані законодавством УРСР, ані чинним цивільним законодавством, не передбачено можливості для померлої фізичної особи набути майно у власність. Правоздатність людини виникає в момент її народження і припиняється зі смертю. Отже, після смерті особи її правоздатність припиняється, а тому вона не може бути учасником цивільних відносин і суб`єктом цивільних прав.
Верховний Суд України зазначав, що висновки суду стосовно необхідності визнання права власності на майно за померлими особами при застосуванні статті 9 ЦК УРСР, статті 25 ЦК не узгоджуються з практикою застосування цих норм в інших справах, вони зроблені з порушенням положень закону (ухвала від 01 лютого 2012 р., судова справа № 6-15932св09,
Позиція щодо неможливості визнання права власності за померлим, оскільки в такому разі буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної дієздатності, обґрунтовано застосовується і Верховним Судом (постанова від 19 грудня 2023 р. у справі № 161/4904/21, постанова від 13 вересня 2021 р. у справі № 760/3300/17).
Таким чином, і вимоги третьої особи ОСОБА_5 в частині визнання спадкового майна об`єктом спільної часткової власності її та померлих осіб і визначення часток кожного з них суперечить чинному цивільному законодавству України.
Отже, суд першої інстанції з`ясував усі обставини справи, а його висновки відповідають цим обставинам в частині позову третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_5 . Також суд правильно визначився з правовими нормами, які регулюють спірні правовідносини. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_5 про порушення судом норм матеріального права є безпідставними.
Щодо апеляційної скарги ОСОБА_5 в частині оскарження додаткового рішення від 24 липня 2026 року за її заявою, то колегія суддів вважає його також законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального та процесуального права та не вбачає підстав для його скасування з огляду на наведені апелянтом формальні підстави, зважаючи, що в її позові судом було відмовлено.
Відповідно до норм ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Щодо додаткового рішення суду від 24 липня 2026 року за заявою позивачів, то апеляційний суд вважає, що його слід скасувати з огляду на скасування рішення суду від 10 липня 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_22 та ухвалення в цій частині нового рішення про задоволення їх позовних вимог по суті спору.
Як зазначено у постанові КЦС ВС від 24.01.2024 у справі № 752/1058/23, у разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто, додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (постанова Верховного Суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17, постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі №904/8884/21). Отже, оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування рішення Любешівського районного суду від 10 липня 2026 року у цій справі в частині вирішення первісного позову, то додаткове рішення цього суду від 24 липня 2026 року за заявою позивачів ОСОБА_22 та ОСОБА_4 також слід скасувати.
Відповідно до п.п.1, 4 ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, а також порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу позивачів задовольнити, апеляційну скаргу ОСОБА_5 щодо її позовних вимог - залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення в частині вирішення позову ОСОБА_4 та ОСОБА_22 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення їх вимог, а в решті рішення суду залишити без змін. Відповідно, додаткове рішення за заявою позивачів - скасувати, а за заявою третьої особи ОСОБА_5 - залишити без змін.
Відповідно до вимог ч.1, 2, 13 ст. 141 ЦПК України, враховуючи задоволення апеляційним судом первісного позову, слід стягнути з ОСОБА_5 в користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4 понесені ними витрати на правничу допомогу в суді першої інстанції - частково в сумі 3000 грн, тобто, по 1500 грн для кожного позивача.
Керуючись статтями 374, 376, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України,
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнити.
Рішення Любешівського районного суду Волинської області від 10 липня 2026 року в цій справі в частині вирішення позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Любешівської селищної ради про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування скасувати і ухвалити нове судове рішення.
Позов задовольнити.
Визнати за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 за кожним право власності на (одна друга) частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування після смерті їх брата ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В решті рішення та додаткове рішення Любешівського районного суду Волинської області від 24 липня 2026 року за заявою третьої особи ОСОБА_5 залишити без змін.
Додаткове рішення Любешівського районного суду Волинської області від 24 липня 2026 року за заявою позивачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 скасувати.
Стягнути з ОСОБА_5 в користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по 1500 (одна тисяча п`ятсот) гривень витрат, понесених позивачами за розгляд справи в суді першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий-суддя
Судді: