ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 жовтня 2026 року
м. Київ
справа № 179/655/19
провадження № 61-11434св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Пророка В. В.
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Фермерське господарство «Дніпровські Чорноземи»,
треті особи: державний реєстратор Чумаківської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області Грендач Тетяна Владиславівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Олійник Світлана Вікторівна,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 червня 2023 року у складі колегії суддів Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Фермерського господарства «Дніпровські Чорноземи», треті особи: державний реєстратор Чумаківської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області Грендач Тетяна Владиславівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Олійник Світлана Вікторівна, про визнання договору недійсним та витребування майна із чужого незаконного володіння,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Фермерського господарства «Дніпровські Чорноземи» (далі - ФГ «Дніпровські Чорноземи»), треті особи: державний реєстратор Чумаківської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області Грендач Т. В., приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Олійник С. В., у якому просив:
- визнати недійсним договір про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року та скасувати відповідні рішення про державну реєстрацію і записи про державну реєстрацію прав;
- витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 та ФГ «Дніпровські Чорноземи» земельну ділянку площею 10,268 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0869, яка внаслідок поділу була сформована у дві земельні ділянки: площею 5,1668 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:1057, та площею 5,1012 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:1056, шляхом скасування відповідних рішень про державну реєстрацію та записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належала земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 10,268 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0869, розташована на території Жданівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, що підтверджувалося державним актом на право приватної власності на землю від 07 вересня 2001 року серії ІІІ-ДП, № 079860.
23 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки строком на 49 років. Право оренди ОСОБА_1 зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію від 16 січня 2018 року, індексний номер 39217521.
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 07 березня 2019 року № 158842380 позивачу стало відомо про державну реєстрацію припинення його права оренди на підставі договору про розірвання договору оренди від 15 жовтня 2018 року, нібито укладеного між ним та ОСОБА_2 .
Позивач стверджував, що договору про розірвання договору оренди від 15 жовтня 2018 року він не укладав та не підписував, волевиявлення на припинення права оренди земельної ділянки не висловлював, а також не уповноважував інших осіб на укладення чи підписання такого договору від його імені.
На підставі оспорюваного договору державний реєстратор Чумаківської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області Грендач Т. В. прийняла рішення про державну реєстрацію припинення іншого речового права від 19 грудня 2018 року, індексний номер 44698958, внаслідок чого право оренди ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 10,268 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0869, було припинено.
Після припинення права оренди ОСОБА_1 щодо спірної земельної ділянки вчинено низку правочинів та реєстраційних дій.
Так, на підставі договору міни земельних ділянок від 20 грудня 2018 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Олійник С. В. зареєструвала право власності на земельну ділянку за ОСОБА_3 (запис № 29585707, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 21 грудня 2018 року, індексний номер 44759587).
29 січня 2019 року щодо цієї земельної ділянки укладено договір про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) строком на 49 років, на підставі якого за ФГ «Дніпровські Чорноземи» зареєстровано відповідне речове право (запис № 30063076, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 30 січня 2019 року, індексний номер 45276491).
Надалі на підставі заяви про поділ від 29 липня 2019 року № 1867 земельну ділянку площею 10,268 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0869, поділено на дві земельні ділянки: площею 5,1012 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:1056, та площею 5,1668 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:1057.
У зв`язку з поділом первісної земельної ділянки записи про право власності ОСОБА_3 та право емфітевзису ФГ «Дніпровські Чорноземи» щодо земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:02:002:0869 були погашені, а відповідні права перенесені до розділів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відкритих щодо новоутворених земельних ділянок.
Зокрема, за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на новоутворені земельні ділянки (записи № 32780425 та № 32779555), а за ФГ «Дніпровські Чорноземи» - право користування ними для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) строком на 49 років (записи № 32780441 та № 32779562).
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 вважав, що договір про розірвання договору оренди від 15 жовтня 2018 року не відповідав вимогам закону, оскільки він цього договору не підписував та не висловлював волевиявлення на припинення орендних правовідносин.
На думку позивача, державна реєстрація припинення його права оренди була здійснена на підставі договору, якого він не укладав, а тому підлягало скасуванню рішення державного реєстратора Чумаківської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області Грендач Т. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 грудня 2018 року, індексний номер 44698958.
Позивач також зазначав, що всі наступні реєстраційні дії щодо спірної земельної ділянки були вчинені після неправомірного припинення належного йому права оренди. Внаслідок подальшого відчуження та поділу первісної земельної ділянки право власності на новоутворені земельні ділянки було зареєстровано за ОСОБА_3 , а право користування ними на умовах емфітевзису - за ФГ «Дніпровські Чорноземи».
У зв`язку із цим ОСОБА_1 вважав, що ефективне поновлення його порушеного права як законного (титульного) володільця земельної ділянки потребує не лише усунення наслідків державної реєстрації припинення права оренди, а й витребування земельної ділянки площею 10,268 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0869, яка внаслідок поділу була сформована у земельні ділянки площею 5,1012 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:1056, та площею 5,1668 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:1057, з незаконного володіння ОСОБА_3 та ФГ «Дніпровські Чорноземи» із скасуванням відповідних реєстраційних дій і записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Магдалинівський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 17 березня 2023 року, ухваленим суддею Ковальчук Т. А., позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Скасував рішення державного реєстратора Чумаківської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області Грендач Т. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 грудня 2018 року, індексний номер 44698958, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відомості про припинення права оренди земельної ділянки, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0869, за договором оренди землі від 23 грудня 2013 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Витребував із незаконного володіння ФГ «Дніпровські Чорноземи» на користь ОСОБА_1 земельну ділянку площею 10,268 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0869, яка внаслідок поділу була сформована у земельні ділянки площею 5,1668 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:1057, та площею 5,1012 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:1054.
Скасував запис про інше речове право № 30063076 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Олійник С. В. на підставі договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 29 січня 2019 року, реєстровий № 46, та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 30 січня 2019 року, індексний номер 45276491, відповідно до якого за ФГ «Дніпровські Чорноземи» зареєстровано право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) строком на 49 років із правом пролонгації.
Скасував запис про інше речове право № 32780441 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесений державним реєстратором Чаплинської сільської ради Петриківського району Дніпропетровської області Єрмолаєм Р. В. на підставі договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 29 січня 2019 року, реєстровий № 48, та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12 серпня 2019 року, індексний номер 48197228, відповідно до якого за ФГ «Дніпровські Чорноземи» зареєстровано право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) строком на 49 років із правом пролонгації.
Скасував запис про інше речове право № 32779562 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесений державним реєстратором Чаплинської сільської ради Петриківського району Дніпропетровської області Єрмолаєм Р. В. на підставі договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 29 січня 2019 року, реєстровий № 48, та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12 серпня 2019 року, індексний номер 48196259, відповідно до якого за ФГ «Дніпровські Чорноземи» зареєстровано право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) строком на 49 років із правом пролонгації.
У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 не підписував договір про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року та не виявляв волі на припинення орендних правовідносин.
Суд урахував, що, незважаючи на постановлення ухвали про витребування у ОСОБА_2 оригіналу спірного договору, останній його суду не надав, а в матеріалах реєстраційної справи цей договір також був відсутній. Надання лише копії договору унеможливило проведення судової почеркознавчої експертизи для встановлення належності підпису позивачу. З огляду на ухилення ОСОБА_2 від подання витребуваного судом доказу та положення частини десятої статті 84 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд визнав доведеною обставину непідписання ОСОБА_1 договору про розірвання договору оренди від 15 жовтня 2018 року та, відповідно, відсутність його волевиявлення на укладення цього правочину.
При цьому правочин, який сторона фактично не вчиняла, є неукладеним і не може бути визнаний недійсним. Тому, встановивши відсутність вільного волевиявлення ОСОБА_1 на розірвання договору оренди, суд дійшов висновку про неукладеність договору про розірвання договору оренди від 15 жовтня 2018 року та відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання цього договору недійсним.
Водночас суд першої інстанції зазначив, що державна реєстрація припинення права оренди ОСОБА_1 була проведена на підставі договору, який він не укладав, унаслідок чого належне йому право користування земельною ділянкою вибуло з його володіння поза його волею.
Застосувавши положення статей 387, 388, 396 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), суд зазначив, що орендар як особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі від власника майна, із застосуванням способів захисту, передбачених для захисту права власності. Оскільки спірні земельні ділянки перебували у фактичному користуванні ФГ «Дніпровські Чорноземи» на підставі емфітевзису, суд визнав належним та ефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_1 витребування земельних ділянок саме з володіння цього господарства. При цьому суд не встановив порушення прав позивача внаслідок набуття ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку.
Суд також дійшов висновку, що вимоги про скасування державної реєстрації припинення права оренди ОСОБА_1 та державної реєстрації права користування земельними ділянками за ФГ «Дніпровські Чорноземи» є похідними від вимоги про витребування земельних ділянок. Оскільки реєстрація права емфітевзису за ФГ «Дніпровські Чорноземи» стала можливою внаслідок припинення зареєстрованого права оренди позивача, суд визнав наявність підстав для скасування відповідних реєстраційних дій і записів.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 28 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив.
Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 17 березня 2023 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про обґрунтованість і доведеність позовних вимог та неправильно застосував норми матеріального і процесуального права.
Щодо вимог про скасування реєстраційних дій апеляційний суд керувався тим, що відповідно до частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній із 16 січня 2020 року, відомості про речові права, внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, не підлягають скасуванню та/або вилученню. Належними способами захисту є, зокрема, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено таку реєстрацію, або скасування державної реєстрації прав з одночасним визнанням, зміною чи припиненням відповідних речових прав. Оскільки позивач таких вимог щодо оспорюваних договорів не заявляв, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування реєстраційних дій та записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Відмовляючи у задоволенні вимог про витребування спірних земельних ділянок, апеляційний суд, пославшись на положення статей 387, 388 ЦК України та відповідні правові висновки Верховного Суду, керувався тим, що віндикація є речово-правовим способом захисту, який надає власнику право витребувати належне йому майно від особи, яка незаконно ним володіє. Установивши, що власником спірних земельних ділянок є ОСОБА_3 , а ОСОБА_1 їх власником не є, суд апеляційної інстанції вважав відсутніми підстави для витребування цих земельних ділянок на користь позивача.
Щодо договору про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про доведеність тієї обставини, що ОСОБА_1 цей договір не підписував та не мав волевиявлення на його укладення. Апеляційний суд зазначив, що вжиті судом першої інстанції заходи для забезпечення можливості відповідачу надати витребувані докази були недостатніми, а тому не було підстав вважати, що оригінал договору не надано без поважних причин та без повідомлення причин його неподання. За таких обставин застосування судом першої інстанції передбачених частиною десятою статті 84 ЦПК України наслідків неподання витребуваних доказів апеляційний суд визнав передчасним.
При цьому суд апеляційної інстанції врахував, що під час апеляційного розгляду сторони, незважаючи на неодноразове роз`яснення їм відповідного права, не заявляли клопотань про витребування доказів, призначення експертизи чи допит свідків, у зв`язку із чим усунути допущені судом першої інстанції порушення було неможливо. Оскільки матеріали справи не містили беззаперечних належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених ОСОБА_1 вимог, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову в позові.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 червня 2023 року, а рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 17 березня 2023 року залишити в силі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926//16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14, від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16 та у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 766/4410/17, від 13 травня 2020 року у справі № 369/6892/15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відсутність у нього як орендаря права на витребування спірних земельних ділянок лише з тієї підстави, що він не є їх власником. Заявник зазначає, що право на витребування майна належить не лише власнику, а й титульному володільцю, зокрема орендарю, який відповідно до статті 396 ЦК України має право на захист свого речового права, у тому числі від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. На думку заявника, апеляційний суд не врахував, що віндикація є способом захисту не лише права власності, а й права законного (титульного) володільця майна.
Заявник посилається на те, що на момент звернення до суду його право оренди земельної ділянки площею 10,268 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0869, було зареєстроване у встановленому законом порядку на підставі договору оренди землі від 23 грудня 2013 року, укладеного строком на 49 років. Тому він є титульним володільцем спірного майна та має право на його витребування від особи, яка володіє ним без належної правової підстави. При цьому обраний ним спосіб захисту відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та спрямований на реальне поновлення права користування земельною ділянкою.
Також ОСОБА_1 не погоджується з висновком апеляційного суду про неналежність обраного ним способу захисту в частині скасування реєстраційних дій. Зазначає, що суд повинен керуватися принципом ефективності судового захисту та з`ясувати, чи забезпечує обраний позивачем спосіб захисту поновлення порушеного права, а не обмежуватися формальним посиланням на невідповідність формулювання позовної вимоги окремим положенням законодавства про державну реєстрацію речових прав.
Крім того, заявник вважає необґрунтованим висновок апеляційного суду про недоведеність факту непідписання ним договору про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року. Вказує, що суд першої інстанції неодноразово вживав заходів для витребування оригіналу цього договору, необхідного для проведення судової почеркознавчої експертизи, однак ОСОБА_2 оригіналу договору не надав. У зв`язку з цим проведення призначеної судом експертизи стало неможливим.
На переконання заявника, суд першої інстанції обґрунтовано застосував наслідки, передбачені частиною десятою статті 84 ЦПК України, та визнав установленою обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, а саме непідписання ОСОБА_1 договору про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року. Апеляційний суд, натомість, не надав належної оцінки процесуальній поведінці ОСОБА_2 , не врахував неодноразове невиконання ним вимог суду щодо подання оригіналу спірного договору та безпідставно поклав негативні наслідки такої поведінки відповідача на позивача.
Аргументи інших учасників справи
У вересні 2023 року ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Цалин Р. В., подала відзив на касаційну скаргу, у якому просила залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухвалена відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Зазначала, що доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди заявника з установленими судами обставинами справи та оцінкою доказів і спрямовані на їх переоцінку, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновок суду першої інстанції про непідписання ОСОБА_1 договору про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року ґрунтується на припущеннях. Оригінал цього договору у матеріалах справи відсутній, у зв`язку із чим судова почеркознавча експертиза не була проведена, а інших належних і допустимих доказів на підтвердження того, що позивач не підписував спірний договір, не надано. На думку відповідача, апеляційний суд правильно визнав передчасним застосування судом першої інстанції положень частини десятої статті 84 ЦПК України.
Також зазначала, що суд першої інстанції вийшов за межі заявлених позовних вимог, витребувавши земельну ділянку на користь ОСОБА_1 як титульного володільця, хоча позивач обґрунтовував відповідну вимогу положеннями статей 387, 388 ЦК України.
ОСОБА_3 також посилалася на те, що земельна ділянка з кадастровим номером [номер приховано]:02:002:0869 унаслідок поділу припинила існування як об`єкт цивільних прав, а державна реєстрація цієї земельної ділянки була скасована. У зв`язку із цим вважала неможливим її витребування на користь позивача. Водночас новоутворені земельні ділянки з кадастровими номерами [номер приховано]:02:002:1057 та [номер приховано]:02:002:1054 не були предметом первісно заявлених позовних вимог.
Крім того, вказувала на порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо визначення складу учасників справи, оскільки приватний нотаріус Олійник С. В., реєстраційні дії та записи якого були скасовані рішенням суду, не був залучений до участі у справі як відповідач.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В. ухвалою від 15 серпня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області.
21 серпня 2023 року матеріали справи № 179/655/19 надійшли до Верховного Суду.
На підставі розпорядження в. о. керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 12 січня 2024 року призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями у зв`язку із обранням судді Погрібного С. О. до Великої Палати Верховного Суду.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 січня 2024 року суддею-доповідачем для розгляду справи № 179/655/19 визначено Пророка В. В., судді, які входять до складу колегії: Калараш А. А., Ситнік О. М.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 жовтня 2024 року суддею-доповідачем, для розгляду справи № 179/655/19, визначено Пророка В. В., судді, які входять до складу колегії: Литвиненко І. В., Петров Є. В.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 грудня 2024 року суддею-доповідачем, для розгляду справи № 179/655/19, визначено Пророка В. В., судді, які входять до складу колегії: Петров Є. В., Ситнік О. М.
Верховний Суд ухвалою від 27 січня 2025 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Фактичні обставини, з`ясовані судами
ОСОБА_2 на праві приватної власності належала земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 10,268 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0869, розташована на території Жданівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю від 07 вересня 2001 року серії III-ДП, № 079860 (том 1, а. с. 18, 19).
23 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки строком на 49 років. Право оренди ОСОБА_1 зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію від 16 січня 2018 року, індексний номер 39217521 (том 1, а. с. 8-16, 23).
15 жовтня 2018 року складено договір про розірвання договору оренди землі від 23 грудня 2013 року, у якому сторонами зазначені ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . На підставі цього договору державний реєстратор Чумаківської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області Грендач Т. В. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 грудня 2018 року, індексний номер 44698958, та внесла до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про припинення права оренди ОСОБА_1 (том 1, а. с. 24, 197).
20 грудня 2018 року на підставі договору міни право власності на земельну ділянку площею 10,268 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0869, зареєстровано за ОСОБА_3 приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Олійник С. В. (том 1, а. с. 20, 21).
29 січня 2019 року на підставі договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) за ФГ «Дніпровські Чорноземи» зареєстровано право користування земельною ділянкою площею 10,268 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0869. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень прийнято 30 січня 2019 року, індексний номер 45276491 (том 1, а. с. 22, 23).
08 серпня 2019 року ОСОБА_3 здійснила поділ земельної ділянки площею 10,268 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0869, унаслідок чого утворено земельні ділянки площею 5,1012 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:1056, та площею 5,1668 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:1057. Право користування земельними ділянками на підставі договору емфітевзису від 29 січня 2019 року перенесено із запису № 30063076 (том 1, а. с. 213-216).
Магдалинівський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 24 червня 2019 року витребував у ОСОБА_2 оригінал договору про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року. Незважаючи на участь ОСОБА_2 та його представника у судових засіданнях, вимоги зазначеної ухвали не виконано.
У матеріалах справи міститься клопотання державного реєстратора Чумаківської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області Грендач Т. В., у якому зазначено про відсутність у матеріалах реєстраційної справи договору про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року (том 1, а. с. 196).
22 серпня 2019 року до суду надано копію договору про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року (том 1, а. с. 197), однак його оригінал на вимогу суду надано не було.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначила, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18).
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (пункт 14)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такий спосіб захисту має бути ефективним, тобто відповідати змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення та спричиненим цим порушенням наслідкам. Такий підхід послідовно сформульований Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
За змістом статей 202, 626 ЦК України договір є правочином, тобто вольовою дією двох або більше сторін, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно з частинами першою та другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, а також якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 651 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, який змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Аналіз наведених норм свідчить, що розірвання договору за взаємною згодою сторін є правочином, спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків, а тому передумовою його вчинення є наявність відповідного волевиявлення кожної зі сторін та його вираження у встановленій законом формі.
У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що в разі, якщо сторони згоди щодо договору не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не регулюють відповідні правовідносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Водночас у разі оспорювання самого факту укладення правочину така обставина може бути встановлена під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, із наведенням відповідного висновку про неукладеність правочину в мотивувальній частині судового рішення.
Подібний висновок щодо необхідності досягнення сторонами згоди для визнання договору укладеним викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21).
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом, посилався на те, що договору про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року він не підписував, волевиявлення на припинення орендних правовідносин не мав та інших осіб на вчинення такого правочину від свого імені не уповноважував.
Отже, з огляду на підстави заявленого позову, для правильного вирішення спору визначальним є встановлення обставини щодо наявності чи відсутності волевиявлення ОСОБА_1 на розірвання договору оренди землі від 23 грудня 2013 року, оскільки саме від цього залежить вирішення питання про припинення належного йому права оренди та, відповідно, наявність у нього права на захист такого права від порушення третіми особами.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності й мотивує відхилення або врахування кожного доказу.
Згідно з частиною десятою статті 84 ЦПК України у разі неподання учасником справи без поважних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні чи здійснити розгляд справи за наявними у ній доказами.
Суд першої інстанції встановив, що ухвалою від 24 червня 2019 року у ОСОБА_2 витребувано оригінал договору про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року. Незважаючи на участь ОСОБА_2 та його представника у розгляді справи, вимоги ухвали суду виконані не були.
У матеріалах реєстраційної справи оригінал спірного договору також був відсутній. До суду 22 серпня 2019 року надано лише копію договору про розірвання договору оренди землі.
Для перевірки доводів позивача щодо належності йому підпису у спірному договорі Магдалинівський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 07 лютого 2022 року за клопотанням представника ОСОБА_3 призначив судову почеркознавчу експертизу, на вирішення якої поставлено питання, чи виконано підпис у договорі про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року ОСОБА_1 чи іншою особою. Обов`язок з оплати вартості проведення експертизи покладено на ОСОБА_3
Магдалинівський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 26 грудня 2022 року поновив провадження у справі у зв`язку з надходженням повідомлення експертної установи про залишення експертизи без виконання та зняття її з провадження, оскільки станом на 09 грудня 2022 року рахунок за проведення експертизи не було сплачено, клопотання експерта не виконано та оригінал досліджуваного документа не надано.
Отже, питання щодо належності ОСОБА_1 підпису у спірному договорі було предметом окремих процесуальних дій суду першої інстанції, однак експертним шляхом ця обставина встановлена не була.
За таких обставин, оцінюючи правомірність застосування судом першої інстанції частини десятої статті 84 ЦПК України, апеляційний суд мав урахувати весь перебіг розгляду справи, зокрема невиконання ОСОБА_2 ухвали суду від 24 червня 2019 року про надання оригіналу спірного договору, відсутність цього документа в матеріалах реєстраційної справи, а також обставини призначення та залишення без виконання судової почеркознавчої експертизи.
Натомість апеляційний суд, зазначивши про недостатність ужитих судом першої інстанції заходів для забезпечення можливості відповідачу надати витребуваний доказ, не вказав, які саме передбачені процесуальним законом додаткові заходи мав ужити суд першої інстанції для отримання оригіналу договору, не встановив причин його неподання ОСОБА_2 та не з`ясував, чи повідомляв останній суд про такі причини.
Саме собою незаявлення учасниками справи під час апеляційного перегляду нових клопотань про витребування доказів чи призначення експертизи не звільняло апеляційний суд від обов`язку перевірити правильність застосування судом першої інстанції частини десятої статті 84 ЦПК України з урахуванням усієї сукупності обставин, пов`язаних із неподанням витребуваного доказу та неможливістю експертного встановлення належності підпису.
Таким чином, відмова у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про визнання договору про розірвання договору оренди недійсним сама собою не свідчить про те, що такий договір є укладеним та породжує правові наслідки для позивача. Якщо буде встановлено, що ОСОБА_1 цього договору не підписував та відповідного волевиявлення не мав, такий правочин є невчиненим і не може припинити належне йому право оренди.
Щодо захисту права оренди слід керуватися таким.
Відповідно до частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є, зокрема, право володіння та право користування (сервітут), а законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
Згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі й від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Статтею 27 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Орендар в установленому законом порядку має право витребувати орендовану земельну ділянку з будь-якого незаконного володіння та користування, вимагати усунення перешкод у користуванні нею, відшкодування шкоди, заподіяної земельній ділянці будь-якими особами.
Верховний Суд у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 766/4410/17 зробив висновок, що позивачем за вимогою про витребування майна може бути не лише власник, а й особа, яка хоча і не є власником, проте володіла майном на підставі закону або договору чи з інших установлених законом підстав.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс22) зазначила, що зареєстроване право оренди землі є речовим правом, тому способи його захисту можуть бути такими, що притаманні речовим правам. У відносинах оренди визнається право орендаря на абсолютний захист від порушення його права на орендоване майно третіми особами. Неволодіючий орендар, право оренди якого порушене, може скористатися спеціальним способом захисту, передбаченим статтею 27 Закону України «Про оренду землі», та витребувати земельну ділянку із чужого незаконного володіння.
Отже, висновок апеляційного суду про те, що ОСОБА_1 не є власником спірних земельних ділянок, а тому не має права на їх витребування, ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права.
Апеляційний суд не врахував, що предметом судового захисту у цій справі є не право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, а належне йому право оренди, яке за умови його чинності підлягає абсолютному захисту від порушення третіми особами. Право орендаря на витребування орендованої земельної ділянки прямо передбачене частиною другою статті 27 Закону України «Про оренду землі».
Не перешкоджає застосуванню такого способу захисту й поділ первісної земельної ділянки.
Відповідно до статті 110 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) перехід права власності на земельну ділянку, зміна її цільового призначення не припиняють установлених обмежень та обтяжень. Поділ чи об`єднання земельних ділянок також не припиняє дії встановлених щодо них обмежень та обтяжень, крім випадків, коли обмеження (обтяження) поширювалося лише на частину земельної ділянки, яка внаслідок поділу не увійшла до сформованої нової земельної ділянки.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс22) зазначила, що передання земельної ділянки в оренду є обтяженням права власника, а тому поділ переданої в оренду земельної ділянки на декілька нових земельних ділянок не припиняє права оренди, якщо вся первісна земельна ділянка увійшла до складу новоутворених земельних ділянок.
Отже, поділ земельної ділянки площею 10,268 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:0869, на земельні ділянки площею 5,1012 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:1056, та площею 5,1668 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:002:1057, сам собою не є підставою для припинення права оренди ОСОБА_1 , якщо буде встановлено, що договір оренди землі від 23 грудня 2013 року не був припинений у встановленому законом порядку.
При цьому перебування земельних ділянок у тимчасовому володінні та користуванні ФГ «Дніпровські Чорноземи» на підставі зареєстрованого права емфітевзису не виключає можливості пред`явлення до цього господарства вимоги про їх витребування, якщо буде встановлено чинність права оренди ОСОБА_1 .
Велика Палата Верховного Суду у справі № 357/8277/19 зазначила, що задоволення вимоги первинного орендаря про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння повністю поновлює його права орендаря, а судове рішення про витребування є підставою для внесення відповідних змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності реєстрації права оренди первинного орендаря у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди землі за договором оренди, укладеним у період дії первинного договору, підлягають задоволенню, якщо на час ухвалення рішення суду первинний орендар матиме чинне право оренди та зможе його зареєструвати.
Тому для вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про витребування спірних земельних ділянок визначальним є встановлення того, чи припинилося його право оренди на підставі договору про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року.
Апеляційний суд, відмовляючи у позові, цього питання належним чином не вирішив. Не надавши належної оцінки доводам ОСОБА_1 про непідписання договору про розірвання оренди та обставинам ненадання оригіналу цього документа, апеляційний суд фактично керувався припиненням права оренди позивача та одночасно відмовив у витребуванні земельних ділянок з тієї підстави, що позивач не є їх власником.
Такі висновки не узгоджуються зі статтями 15, 16, 202, 203, 207, 396, 638, 651, 654 ЦК України, статтею 110 ЗК України, статтею 27 Закону України «Про оренду землі», а також наведеними правовими висновками Верховного Суду.
Щодо реєстраційних вимог апеляційний суд правильно зазначив, що чинна редакція статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не передбачає скасування запису про державну реєстрацію як самостійного способу захисту.
Разом із тим суд апеляційної інстанції не врахував, що зміст заявлених ОСОБА_1 вимог не обмежувався вимогами про скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Позивач, зокрема, просив скасувати рішення державного реєстратора від 19 грудня 2018 року, індексний номер 44698958, на підставі якого проведено державну реєстрацію припинення належного йому права оренди.
Тому апеляційному суду належало окремо оцінити кожну із заявлених позивачем реєстраційних вимог, розмежувавши вимоги про скасування записів, реєстраційних дій та рішення державного реєстратора, а також визначити, який із заявлених способів захисту відповідає положенням статті 26 Закону № 1952-IV та здатний забезпечити ефективне поновлення порушеного права.
При цьому оцінка зазначених вимог безпосередньо залежить від установлення наявності матеріально-правової підстави для припинення права оренди ОСОБА_1 . Якщо договір про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року ним не вчинявся, проведення державної реєстрації припинення його права оренди ґрунтувалося на документі, який не породжував для позивача відповідних цивільно-правових наслідків. Саме тому питання про правомірність державної реєстрації не може бути вирішене ізольовано від питання про вчинення правочину, на підставі якого таку реєстрацію проведено.
Разом із тим під час вирішення питання про ефективність реєстраційних вимог суду слід ураховувати правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19, про те, що задоволення вимоги орендаря про витребування земельної ділянки повністю поновлює його право оренди, а відповідне судове рішення є підставою для внесення необхідних змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тому необхідність одночасного задоволення окремих реєстраційних вимог має оцінюватися з урахуванням принципу ефективності судового захисту.
Отже, висновки суду апеляційної інстанції щодо договору про розірвання договору оренди землі, наявності у ОСОБА_1 права на витребування спірних земельних ділянок та заявлених ним вимог, пов`язаних із державною реєстрацією речових прав, є взаємопов`язаними, оскільки правильне вирішення цих вимог насамперед залежить від встановлення того, чи вчиняв ОСОБА_1 договір про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року та чи припинилося на підставі цього правочину належне йому право оренди.
Суд апеляційної інстанції належним чином цих обставин не встановив, не надав оцінки зібраним у справі доказам у їх сукупності, зокрема обставинам ненадання оригіналу спірного договору та залишення без виконання призначеної у справі судової почеркознавчої експертизи, а також неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють захист права орендаря. При цьому апеляційний суд, не погоджуючись із застосуванням судом першої інстанції частини десятої статті 84 ЦПК України, не встановив причин неподання витребуваного доказу та не з`ясував, чи були такі причини поважними, а також не зазначив, які саме додаткові процесуальні заходи мав ужити суд першої інстанції для отримання оригіналу договору.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені судом або були ним відхилені, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, а також про перевагу одних доказів над іншими.
Тому Верховний Суд не може самостійно встановити обставини щодо підписання ОСОБА_1 договору про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року, переоцінити докази, які стосуються цієї обставини, та вирішити питання про наявність підстав для застосування процесуальних наслідків неподання витребуваного судом доказу, передбачених частиною десятою статті 84 ЦПК України.
Встановлення зазначених обставин має істотне значення для правильного вирішення справи, оскільки в разі, якщо ОСОБА_1 не підписував договору про розірвання договору оренди землі та не виявляв волі на його вчинення, такий правочин не міг спричинити припинення належного йому права оренди. Від вирішення цього питання, своєю чергою, залежить наявність правових підстав для захисту права оренди шляхом витребування спірних земельних ділянок, а також вирішення вимог, пов`язаних із державною реєстрацією речових прав. Така взаємозалежність випливає зі змісту заявлених позовних вимог та встановлених судами обставин.
Таким чином, апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, внаслідок яких не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, та дійшов передчасних висновків про відсутність підстав для задоволення позову, неправильно застосувавши при цьому норми матеріального права щодо захисту права орендаря.
Оскільки усунення зазначених порушень потребує дослідження та оцінки зібраних у справі доказів і встановлення на їх підставі фактичних обставин справи, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити власне рішення по суті спору.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.
В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції достатньою мірою не виклав мотиви, на яких воно ґрунтується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді заслухані, тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України», «Суомінен проти Фінляндії»).
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційний суд не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з переданням справи на новий розгляд. Верховний Суд урахував, що апеляційний суд не усунув усіх порушень, допущених судом першої інстанції під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.
Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду судами цієї справи, однак з метою дотримання принципівсправедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), дійшов висновку про передання справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення спору.
Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно врахувати наведене, перевірити доводи сторін та надати належну оцінку доказам щодо вчинення ОСОБА_1 договору про розірвання договору оренди землі від 15 жовтня 2018 року, з`ясувати причини ненадання оригіналу цього договору й оцінити процесуальні наслідки такої поведінки відповідно до частини десятої статті 84 ЦПК України, встановити, чи припинилося належне позивачу право оренди, та залежно від установленого вирішити всі заявлені позовні вимоги, зокрема щодо витребування земельних ділянок і державної реєстрації речових прав, із застосуванням належного та ефективного способу судового захисту.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) зробив висновок про те, що у випадку, якщо суд касаційної інстанції скасовує судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий апеляційний розгляд, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.
Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом апеляційної інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 червня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанову оформив суддя Петров Є. В.
Суддя-доповідач В. В. Пророк
Судді А. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров