Постанова № 140716141 у справі № 760/21691/25 від 23.09.2026

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 760/21691/25 Головуючий у І інстанції Українець В.В.

Провадження №22-ц/824/11058/2026 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.

ПОСТАНОВА

Іменем України

23 вересня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Таргоній Д.О.,

суддів: Борисової О.В., Голуб С.А.,

за участі секретаря Кононової Н.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 01 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання інформації недостовірною, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з зазначеним позовом до ОСОБА_2 про визнання інформації недостовірною, зобов`язання вчинити дії.

В обґрунтування позову зазначала, що 07 травня 2025 року відповідач подав до Служби у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації заяву, в якій зазначив: «Я неодноразово намагався вирішити питання побачень з дитиною мирним шляхом, але безуспішно, навіть сплачував за це гроші».

Зміст цього твердження на думку позивача є недостовірним, таким, що грубо спотворює факти, створює хибне про неї уявлення, як про матір, яка нібито чинить перешкоди у спілкуванні з дитиною в обмін на матеріальну винагороду. Така інформація завдає шкоди її честі, гідності та ділової репутації.

Зазначає, що вона ніколи не вимагала від відповідача кошти за можливість побачень із дитиною. Усі поодинокі зустрічі відповідача з дитиною були організовані з її ініціативи, відповідач часто відмовлявся від побачень або ігнорував їх.

Вона була змушена через суд визнавати батьківство відповідача. У рамках цієї судової справи відповідач оспорював результати призначеної судом судово-генетичної експертизи, що також свідчить про його незацікавленість у вихованні дитини.

Вказує, що недостовірна інформація, подана до органу державної влади, має реальні наслідки для її авторитету і є такою, що може бути використана проти неї у майбутньому.

Просила суд ухвалити рішення, яким:

- визнати недостовірною та такою, що принижує її честь, гідність та ділову репутацію, інформацію, поширену відповідачем у заяві до Служби у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації від 07 травня 2025 року, а саме: «…навіть сплачував за це гроші»;

- зобов`язати відповідача спростувати зазначену недостовірну інформацію шляхом подання письмової заяви до Служби у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації наступного змісту: «Я, ОСОБА_2 , визнаю, що поширена мною інформація у заяві до Служби у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації від 07 травня 2025 року щодо того, що я «навіть сплачував гроші за можливість бачитися з дитиною», є неправдою. Повідомляю, що ОСОБА_1 ніколи не перешкоджала моєму спілкуванню з дитиною, а також була вимушена встановлювати має батьківство у судовому порядку». Або в інший спосіб, визначений судом.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 01 квітня 2026 року позов ОСОБА_1 залишений без задоволення.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

В доводах апеляційної скарги, зокрема зазначає, при ухваленні оскаржуваного рішення судом не було дотримано принципів змагальності та рівності сторін, закріплених у ст. 12, 13 ЦПК України.

Відмовляючи у задоволенні клопотання про розгляд справи з повідомленням сторін, суд формально послався на ч. 6 ст. 279 ЦПК України, проте не врахував критерії, визначені у ч. 4 ст. 274 ЦПК України, які зобов`язують суд брати до уваги значення справи для сторін та категорію спору.

Скаржник вважає, що даний спір за своєю суттю є сімейним спором у розумінні ст. 1, 150, 157 Сімейного кодексу України, оскільки поширена відповідачем інформація безпосередньо стосується виконання батьківських обов`язків та має на меті дискредитацію матері перед органом опіки та піклування. Ухвалення рішення без виклику сторін призвело до неповного з`ясування обставин справи, що є порушенням вимог ст. 211, 263 ЦПК України.

Окрім того, апелянт вказує, що судом було допущено помилку при оцінці доказів відповідно до ст. 89 ЦПК України, оскільки поза увагою залишилася очевидна суперечність у діях відповідача: заявлена ним фінансова неспроможність у спорах про зменшення аліментів жодним чином не узгоджується з фактичними витратами на залучення численних адвокатів у п`яти паралельних судових процесах. Обмежившись лише посиланням на ст. 40 Конституції України та не провівши засідання для викриття недобросовісної поведінки відповідача, суд дійшов передчасних висновків, що призвело до ухвалення необґрунтованого рішення на підставі неповного обсягу фактичних даних.

Вказує також, що при ухваленні рішення судом першої інстанції було неправильно застосовано норми матеріального права, а саме ст. 40 Конституції України та ст. 277 ЦК України.

Суд помилково ототожнив конституційне право на звернення з правом на поширення недостовірної інформації. Вказаний висновок суду прямо суперечить сталій правовій позиції Верховного Суду.

Крім того, у рішенні суду першої інстанції відсутній аналіз змісту фрази відповідача «навіть сплачував за це [побачення] гроші» на предмет її належності до фактичних тверджень або оціночних суджень (ст. 30 Закону України «Про інформацію»).

Оскільки фраза відповідача про оплату коштів за побачення з дитиною за своєю конструкцією є повідомленням про конкретну завершену дію, вона є фактичним твердженням. Враховуючи відсутності у матеріалах справи будь-яких належних та допустимих доказів (ст. 77, 78 ЦПК України) на підтвердження факту такої оплати, суд був зобов`язаний застосувати презумпцію недостовірності інформації згідно з ч. 3 ст. 277 ЦК України. Відсутність у мотивувальній частині рішення аналізу характеру цих висловлювань свідчить про неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи.

Крім того, скаржник звертає увагу на порушення судом першої інстанції визначених у ч. 1 ст. 275 ЦПК України процесуальних строків розгляду справи, який мав бути завершений протягом шістдесяти днів. Поряд із цим, суд розглядав даний спір близько 8 місяців.

Відзиву на апеляційну скаргу в порядку, передбаченому положеннями статті 360 ЦПК України, до суду апеляційної інстанції не надійшло. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судовому засіданні ОСОБА_1 підтримала апеляційну скаргу, посилаючись на викладені у ній доводи, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення,яким задовольнити позовні вимоги.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Ракицька І.М. у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, просила залишити рішення суду першої інстанції без змін, як законне і обґрунтоване.

Заслухавши доповідь судді Таргоній Д.О., пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Солом`янського суду м. Києва від 27 січня 2015 року у справі №760/7555/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 3 березня 2005 року, визнано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі частини від усіх доходів відповідача щомісяця, але не менше 30% від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 10 квітня 2014 року і до досягнення дитиною повноліття. (том 1 а.с. 9)

07 травня 2025 року ОСОБА_2 звернувся з заявою до Служби у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації щодо визначення порядку спілкування із сином ОСОБА_3 , в якій посилався на порушення ОСОБА_1 його прав, як батька, на особисте спілкування з сином.

Як вбачається зі змісту заяви, ОСОБА_2 зазначав: «Я неодноразово намагався вирішити питання побачень з дитиною мирним шляхом, але безуспішно, навіть сплачував за це гроші».

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилається на те, що саме ця інформація, поширена ОСОБА_2 в заяві, є недостовірною, такою, що грубо спотворює факти, створює хибне про неї уявлення як про матір, яка нібито чинить перешкоди у спілкуванні з дитиною в обмін на матеріальну винагороду, а її поширення порушує немайнові права позивачки на честь та гідність.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач звернувся до Служби у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації із заявою, в якій просив визначити порядок спілкування з дитиною. Тобто, метою такого звернення до Служби у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації було не поширення недостовірної інформації щодо позивача, а реалізація відповідачами свого конституційного права, визначеного ст. 40 Конституції України, і таке звернення не є поширенням недостовірної інформації.

Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками погоджується, оскільки вони відповідають встановленим по справі обставинам та ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Так, у статті 34 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Водночас, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб.

Відповідно до статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

Право на захист честі, гідності та ділової репутації є частиною права на повагу до приватного життя, а підстави захисту такого права виникають, як правило, на межі реалізації права (свободи) на вираження (думки) та права на повагу до приватного життя.

Згідно зі статтею 201 ЦК України честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.

У частині першій статті 277 ЦК України передбачено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на спростування цієї інформації.

При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні брати до уваги, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б однієї особи у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Згідно зі статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки інформації чи ідей, які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає демократичного суспільства (рішення ЄСПЛ у справі «Карпюк та інші проти України» від 06 жовтня 2015 року, заяви № 30582/04, 32152/04, § 188).

У пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» судам роз`яснено, що при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації суди повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку.

Органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов`язані: об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв`язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об`єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз`яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи (частина перша статті 19 Закону України Законом України «Про звернення громадян»).

У пункті 16 постанови Пленуму роз`яснено, що відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації.

До подібного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 21 березня 2019 року у справі № 727/5418/17 (провадження № 61-4388св18), від 10 червня 2019 року у справі № 310/5745/16-ц (провадження № 61-40572св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 554/10962/16-ц (провадження № 61-44796св18), від 23 лютого 2021 року у справі № 487/6565/16-ц, від 04 липня 2024 року у справі № 910/23597/17 та інших.

Відповідно до частини першої статті 158 Сімейного кодексу України (далі - СК України), за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї.

Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення.

Встановивши, що ОСОБА_2 звернувся до Служби у справах дітей та сім'ї Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації, як до органу опіки та піклування, з відповідною заявою в порядку статті 158 СК України, щодо визначення способів його участі у вихованні сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , оскільки у цьому разі відповідач реалізовував конституційне право на звернення, передбачене статтею 40 Конституції України.

Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , оскільки позивачка не довела протиправності дій відповідача та, відповідно, порушення її особистих немайнових прав внаслідок включення оспорюваної інформації у зміст заяви до Служби у справах дітей та сім'ї Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації.

Апеляційний суд ураховує усталений підхід, що у випадку, коли особа, реалізуючи своє право на звернення, звертається до відповідних органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, то ця обставина не є підтвердженням поширення інформації в розумінні статті 277 ЦК, у такому випадку має місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації.

З огляду на вказане, доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанції норми матеріального права, а саме ст. 40 Конституції України та ст. 277 ЦК України, є необґрунтованими та свідчать про неправильне тлумачення позивачкою зазначених правових норм.

З цих же підстав апеляційний суд відхиляє доводи скарги про безпідставну відмову суду у проведенні аналізу змісту фрази відповідача «навіть сплачував за це [побачення] гроші» на предмет її належності до фактичних тверджень або оціночних суджень (ст. 30 Закону України «Про інформацію»).

Не можуть бути взяті до уваги аргументи скаржника про порушення судом першої інстанції норм процесуального законодавства у зв`язку із розглядом справи в порядку спрощеного провадження без виклику сторін, оскільки дана справа, на думку скаржника, виникає із сімейних правовідносин.

Спір, який є предметом розгляду у даній справі, не випливає із сімейних правовідносин. ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом в порядку статті 277 ЦК України, як особа, немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, з метою захисту права на повагу до честі і гідності, гарантованих у статті 3 Конституції України.

Даний спір не носить майнового характеру, тому керуючись статті 274 ЦПК України, суд першої інстанції, відкриваючи провадження у справі, із дотриманням вимог ч. 1 статті 277 ЦПК України, вирішив питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

З огляду на вказане, відсутні обов`язкові підстави для скасування рішення суду, визначені положеннями пункту 7 частини третьої статті 376 ЦПК України.

Щодо порушення процесуальних строків розгляду справи, зазначена обставина сама по собі не може бути підставою для скасування по суті правильного судового рішення.

Аргументи апеляційної скарги, які зводяться до повторного викладення обґрунтування позовної заяви та цитування норм матеріального й процесуального права, висновків суду першої інстанцій не спростовують і не дають підстав вважати, що місцевим судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 01 квітня 2026 року у даній справі - без змін.

У такому разі розподіл судових витрат позивача, понесених в суді апеляційної інстанції, не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 01 квітня 2026 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи(вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.

Повне судове рішення складене 19 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач Д.О. Таргоній

Судді : О.В. Борисова

С.А. Голуб