ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 жовтня 2026 року м. Львів Справа № 260/5488/26 пров. № А/857/50321/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
судді-доповідача - Шевчук С. М.
суддів - Боршовського Т. І. Носа С. П.
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові у змішаній письмово -електронній формі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2026 року у справі № 260/5488/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної податкової служби України, Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,
місце ухвалення судового рішення м. Ужгород
розгляд справи здійснено за правилами спрощеного позовного провадження
суддя у І інстанції Скраль Т. В.
дата складання повного тексту рішення 14 вересня 2026 року
ВСТАНОВИВ:
І. ОПИСОВА ЧАСТИНА
ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач, скаржник, ОСОБА_1 ) звернувся в суд з адміністративним позовом до Державної податкової служби України (надалі по тексту також - відповідач 1, ДПС України, ДПС) та Державної казначейської служби України (надалі по тексту також - відповідач 2, Казначейство), у якому просив:
1) визнати протиправною бездіяльність Державної податкової служби України стосовно умисного систематичного невиконання п.3 ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;
2) стягнути з розрахункових рахунків Державної податкової служби України вартість його санаторно-курортного оздоровлення в ДП «Клінічний санаторій Карпати» в 2026 році в розмірі 31800,00 грн згідно з п.3 ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;
3) стягнути з розрахункових рахунків Державної податкової служби України компенсацію вартості його санаторно-курортного оздоровлення за період 2010-2025 років у розмірі 161760,00 грн згідно зі ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;
4) стягнути з розрахункових рахунків Державної податкової служби України матеріальну шкоду в розмірі 10500 грн та моральну шкоду в розмірі 25500 грн; 5) зобов`язати співвідповідача Державну казначейську службу України належним чином і в повному обсязі виконати судове рішення про стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів за судовим рішенням у цій справі. Окремим пунктом прохальної частини позовної заяви позивач просив розглядати справу в загальному судовому порядку.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2026 року у справі № 260/5488/26 у задоволенні вказаного позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
В доводах апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції не обґрунтував причин відмови у задоволенні його прохання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, не дослідив і не дав правової оцінки долученим ним письмовим доказам, зокрема заяві про оплату санаторно-курортного оздоровлення, поданій до відповідача, судовим рішенням та виконавчим листам, а також не навів висновків щодо кожної з п`яти позовних вимог, які, на думку скаржника, є різними і по кожній з яких ним надано докази.
Скаржник зазначає, що суд першої інстанції не витребував та не дослідив кошторис ДПС України і не з`ясував, яким чином відповідач здійснює виділення путівок на санаторно-курортне лікування діючим працівникам та пенсіонерам, а також не встановив, яким чином і коли відповідач виконав щодо нього вимоги п.3 ч.1 ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», хоча обов`язок доказування правомірності своєї бездіяльності покладено саме на відповідача.
Також скаржник вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що він не звертався до відповідача, оскільки в матеріалах справи є його заява з додатками про видачу путівки на санаторно-курортне лікування, а відсутність у відповідача коштів на оплату путівки, на думку скаржника, зумовлює обов`язок відповідача виплатити компенсацію.
Окрім цього, скаржник вказує на упереджене ставлення до нього судді Скраль Т.В. та на порушення заборони повторної участі судді у розгляді справи, оскільки ця ж суддя ухвалила рішення від 16.09.2024 у справі № 260/5065/24 про відмову у задоволенні його позову до того ж відповідача.
На переконання позивача, саме ДПС України видала наказ від 15.02.2010 № 130-о про його звільнення у відставку за станом здоров`я, а тому саме вона зобов`язана щорічно забезпечувати його санаторно-курортним лікуванням, проте з 2016 по 2026 рік не надала ні путівки, ні грошової компенсації. Скаржник наголошує, що суд першої інстанції залишив поза увагою розмежування ним вимоги про оплату щорічного санаторно-курортного лікування за 2026 рік (рахунок-фактура ДП «Клінічний санаторій Карпати» ПрАТ «Укрпрофоздоровниця») та вимоги про стягнення компенсації вартості путівки один раз на два роки за період 2010-2025 років, а також не врахував, що постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.12.2015 у справі № 876/9116/15 на його користь вже стягувалася грошова компенсація вартості санаторно-курортного лікування за 2014-2015 роки, тобто обставини, які не потребують повторного доказування.
Крім того, скаржник вказує, що систематичне невиконання відповідачем вимог закону заподіяло йому матеріальну шкоду (вартість проїзду до санаторію і назад, поштові витрати, проїзд до суду та до відповідача) в сумі 10500 грн та моральну шкоду, яку він оцінює в 25500 грн.
Відповідач 1 - Державна податкова служба України подав відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечує проти задоволення апеляційної скарги та просить суд залишити рішення суду першої інстанції без змін. Зазначає, що позивач проходив службу в податковій міліції Державної податкової адміністрації України і звільнений наказом саме Державної податкової адміністрації України, тоді як сучасна ДПС утворена постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200 шляхом реорганізації Державної фіскальної служби України шляхом поділу і є її правонаступником лише у сферах реалізації державної податкової політики та адміністрування єдиного внеску; соціальні правовідносини колишніх працівників податкової міліції до компетенції ДПС не передавалися, на що вказав Верховний Суд у постановах від 20.03.2024 у справі № 640/27674/20 та від 10.03.2026 у справі № 640/3877/20. Відповідач також посилається на постанову Верховного Суду від 17.06.2021 у справі № 308/11958/18, вказує, що рахунок-фактура не є підставою виникнення грошового зобов`язання ДПС, що дію пункту 3 частини першої статті 13 Закону № 3551-XII на 2026 рік зупинено Законом України «Про Державний бюджет України на 2026 рік», що вимога про стягнення 161760,00 грн не містить розрахунку відповідно до Порядку № 785, а також заперечує доводи апеляційної скарги щодо форми позовного провадження, повторної участі судді та відшкодування шкоди.
Відповідач 2 - Державна казначейська служба України своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Про розгляд апеляційної скарги позивач та відповідачі повідомлені через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.
Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2026 року відмовлено в задоволенні клопотання позивача про розгляд справи за участі сторін та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження. Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. В силу вимог ч.4 ст.229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Ухвалюючи судове рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що пунктом 3 частини першої статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» визначення порядку надання путівок, розміру та порядку виплати компенсації делеговано Кабінету Міністрів України, а Порядком забезпечення санаторно-курортними путівками, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.2011 № 446, передбачено надання путівок у порядку черговості в міру їх надходження в межах коштів, передбачених відповідному державному органу в державному бюджеті, і не передбачено реалізації права на санаторно-курортне лікування шляхом самостійного придбання путівки з подальшим відшкодуванням її вартості. Альтернативним способом реалізації такого права є отримання один раз на два роки грошової компенсації в порядку, визначеному Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.2004 № 785, підставою для виплати якої є заява особи з відповідними документами.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач не звертався до відповідача із заявою про виплату компенсації вартості санаторно-курортного лікування за 2010-2025 роки в розмірі 161760,00 грн, а відповідач не відмовляв у її виплаті, тому право позивача не було порушено, а звернення до суду є передчасним. Решту позовних вимог (про стягнення матеріальної та моральної шкоди і зобов`язання Казначейства виконати судове рішення) суд визнав похідними та такими, що також не підлягають задоволенню.
ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю III групи та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим 26.04.2010 Воловецьким управлінням праці та соціального захисту населення (а.с.13).
Наказом Державної податкової адміністрації України від 15.02.2010 № 130-о «По особовому складу податкової міліції», виданим відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30.10.1998 № 1716 та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, підполковника податкової міліції ОСОБА_1 звільнено з податкової міліції у відставку за статтею 65 пунктом «б» (через хворобу); підставою зазначено свідоцтво про хворобу, видане військово-лікарською комісією від 07.12.2009 № 495, витяг з акту огляду МСЕК від 15.12.2009 № 0381154 та рапорт ОСОБА_1 від 27.01.2010. Наказ підписано Головою Державної податкової адміністрації України.
Згідно з довідкою Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області від 07.08.2020 № 404/02.15 ОСОБА_1 перебуває на обліку в цьому органі і отримує пенсію по інвалідності по лінії ДПА згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», а також підвищення як інвалід війни 3 групи згідно із Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Відповідно до виконавчого листа, виданого 02.02.2016 Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області у справі № 308/4194/15-а, Львівський апеляційний адміністративний суд 22.12.2015, розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за його позовом до Державної фіскальної служби України, третя особа - Державна казначейська служба України, про визнання протиправною бездіяльності, стягнення коштів, стягнув з розрахункових рахунків Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості санаторно-курортного лікування за 2014 та 2015 роки в сумі 7020,00 грн.
Відповідно до виконавчого листа у справі № 308/11674/16-а постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 11.10.2017 № 876/5512/17 у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, третя особа - Державна казначейська служба України, щодо визнання протиправною бездіяльності, стягнення вартості лікування, стягнення матеріальної і моральної шкоди, з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 стягнуто грошову компенсацію вартості санаторно-курортного лікування у сумі 5940 грн за 2016 рік.
08.09.2025 ОСОБА_1 звернувся до Державної податкової служби України (з копією Прем`єр-міністру України) із заявою, в якій просив забезпечити його безкоштовним санаторно-курортним оздоровленням у 2025 році згідно з п.3 ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та оплатити путівку згідно з рахунком-фактурою ДП «Клінічний санаторій Карпати» ПрАТ «Укрпрофоздоровниця» № СК-0000552 у сумі 27600,00 грн.
У заяві від 30.09.2025, адресованій ДПС України (для контролю - Прем`єр-міністру України), позивач зазначив, що листом ДПС України від 30.09.2025 № 7069/Б/99-00-19-03-01-09 йому відмовлено в оплаті санаторно-курортної путівки згідно з рахунком-фактурою № СК-0000552, у зв`язку з чим просив оплатити йому компенсацію санаторно-курортного лікування за 2010-2024 роки в сумі 171600,00 грн.
27.03.2026 Амбулаторією загальної практики сімейної медицини № 1 м. Ужгорода позивачу видано довідку № 42 для одержання путівки на санаторно-курортне лікування (форма первинної облікової документації № 070/о), якою рекомендовано санаторно-курортне лікування в санаторії відповідного профілю, рекомендоване місце лікування - «Карпати».
26.03.2026 ДП «Клінічний санаторій Карпати» ПрАТ «Укрпрофоздоровниця» виставило рахунок-фактуру № СК-0000067, у якому одержувачем і платником визначено ОСОБА_1 , на оплату путівки в 2-х місний номер зі зручностями корпусу № 1 на 24 дні на суму 31800,00 грн.
28.03.2026 ОСОБА_1 звернувся до Голови Державної податкової служби України та Прем`єр-міністра України із заявою, у якій, посилаючись на п.3 ч.1 ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та на наказ від 15.02.2010 № 130-о, зазначив, що не бажає отримувати компенсацію за санаторно-курортне лікування, та просив видати наказ (розпорядження) про оплату його санаторно-курортного лікування в ДП «Клінічний санаторій Карпати» ПрАТ «Укрпрофоздоровниця» згідно з рахунком-фактурою № СК-0000067 від 26.03.2026 з компенсацією вартості проїзду до санаторно-курортного закладу і назад (а.с.5). До заяви долучено копію посвідчення, довідку № 42, рахунок-фактуру, довідку Пенсійного фонду України та банківські реквізити.
Відомостей про результати розгляду відповідачем 1 заяви від 28.03.2026 сторони не наводять.
Вважаючи бездіяльність ДПС України протиправною, позивач звернувся в суд з даним позовом.
ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Предметом спору у цій справі є, по-перше, наявність у відповідача -Державної податкової служби України обов`язку забезпечити позивача, колишнього працівника податкової міліції Державної податкової адміністрації України, який є особою з інвалідністю внаслідок війни III групи, санаторно-курортним лікуванням (у тому числі оплатити обрану ним путівку на 2026 рік) або виплатити йому грошову компенсацію замість путівки за 2010-2025 роки, по-друге, наявність підстав для стягнення з ДПС України матеріальної та моральної шкоди і для зобов`язання Казначейства виконати судове рішення.
Відповідно, для правильного вирішення спору необхідно з`ясувати зміст і чинність норм, якими гарантовано відповідне право позивача, механізм його реалізації, а також суб`єкта, на якого законодавством покладено обов`язок забезпечити його реалізацію.
Щодо змісту та чинності гарантії, на яку посилається позивач.
Правовий статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту визначає Закон України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (надалі по тексту також Закон № 3551-XII).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 13 Закону № 3551-XII (в редакції Закону № 284-VII від 21.05.2013) особам з інвалідністю внаслідок війни та прирівняним до них особам (стаття 7) надаються такі пільги: безплатне позачергове щорічне забезпечення санаторно-курортним лікуванням з компенсацією вартості проїзду до санаторно-курортного закладу і назад.
Порядок надання путівок, розмір та порядок виплати компенсації визначаються Кабінетом Міністрів України.
Особи з інвалідністю внаслідок війни забезпечуються путівками відповідно Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України, центральними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах охорони здоров`я, соціального захисту населення, захисту державного кордону, та іншими органами за місцем перебування особи з інвалідністю на обліку або за місцем її роботи.
За бажанням осіб з інвалідністю замість путівки на санаторно-курортне лікування вони можуть один раз на два роки одержувати грошову компенсацію: особи з інвалідністю внаслідок війни I-II груп - у розмірі середньої вартості путівки, особи з інвалідністю внаслідок війни III групи - у розмірі 75 процентів середньої вартості путівки. Грошова компенсація надається незалежно від наявності медичного висновку про необхідність санаторно-курортного лікування або медичних протипоказань.
Водночас дію пункту 3 частини першої статті 13 Закону № 3551-XII зупинено: на 2023 рік - Законом України від 03.11.2022 № 2710-IX «Про Державний бюджет України на 2023 рік», на 2024 рік - Законом України від 09.11.2023 № 3460-IX «Про Державний бюджет України на 2024 рік», на 2025 рік - Законом України від 19.11.2024 № 4059-IX «Про Державний бюджет України на 2025 рік», на 2026 рік - пунктом 3 Прикінцевих положень Закону України від 03.12.2025 № 4695-IX «Про Державний бюджет України на 2026 рік» (надалі по тексту також Закон № 4695-IX), яким установлено: «Зупинити на 2026 рік дію: ... пункту 3 частини першої статті 12, пункту 3 частини першої статті 13, пункту 3 частини першої статті 14, пункту 3 частини першої статті 15, пункту 6 частини першої статті 16 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"». Закон № 4695-IX набрав чинності з 1 січня 2026 року (пункт 1 Прикінцевих положень).
Отже, у 2026 році, тобто в період, у якому позивач звернувся до ДПС України із заявою від 28.03.2026 та за який просить стягнути вартість путівки, норма пункту 3 частини першої статті 13 Закону № 3551-XII, на якій ґрунтуються позовні вимоги, не діяла. Так само ця норма не діяла у 2023-2025 роках.
Зупинення дії зазначеної норми встановлено законом, який є чинним, неконституційним у встановленому порядку не визнавався, а тому підлягає застосуванню судом відповідно до частини першої статті 7 КАС України. Позивач доводів щодо невідповідності вказаних положень Конституції України не наводив, а колегія суддів підстав для застосування частини четвертої статті 7 КАС України не вбачає. При цьому законодавець не скасував і не зменшив гарантію, передбачену пунктом 3 частини першої статті 13 Закону № 3551-XII, а лише зупинив її дію на відповідний бюджетний період.
Щодо механізму реалізації гарантії, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 13 Закону № 3551-XII.
На виконання наведених приписів закону постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.2011 № 446 затверджено Порядок забезпечення санаторно-курортними путівками до санаторно-курортних закладів військовослужбовців, ветеранів війни, ветеранів військової служби, органів внутрішніх справ та деяких інших категорій осіб і членів їх сімей (надалі по тексту також Порядок № 446).
Відповідно до пункту 1 Порядку № 446 (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) цей Порядок визначає механізм забезпечення Міноборони, МВС, Міністерством інфраструктури, Мін`юстом, СБУ, ДСНС, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецзв`язку, Управлінням державної охорони, розвідувальними органами, Державною фіскальною службою (далі - державні органи) військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту; ветеранів війни та осіб, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", осіб, зазначених у статтях 6-1 - 6-4 Закону України "Про жертви нацистських переслідувань"; ветеранів військової служби, органів внутрішніх справ, податкової міліції, державної пожежної охорони, Державної кримінально-виконавчої служби, служби цивільного захисту, Держспецзв`язку та членів їх сімей санаторно-курортними путівками (далі - путівки) до санаторно-курортних закладів.
Згідно з пунктом 2 Порядку № 446 державні органи забезпечують путівками до санаторно-курортних закладів не більше одного разу на рік, зокрема, ветеранів війни та осіб, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та які отримують пенсію відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".
Пунктом 4 Порядку № 446 визначено, що путівки надаються особам, зазначеним у пункті 2 цього Порядку, відповідно до медичних рекомендацій з урахуванням пільг, передбачених законодавством для конкретної категорії осіб, в порядку черговості у міру надходження путівок, зокрема ветеранам військової служби, органів внутрішніх справ, податкової міліції, ... ветеранам війни та особам, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та які отримують пенсію відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", - на підставі заяви, медичної довідки лікувальної установи за формою 070/о, посвідчення, яке дає право на пільги, та довідки з Пенсійного фонду України про отримання пенсії.
Закупівля та забезпечення путівками здійснюються в межах коштів, передбачених відповідному державному органу на зазначену мету в державному бюджеті на відповідний рік (пункт 10 Порядку № 446). Закупівля санаторно-курортних путівок здійснюється відповідно до законодавства (пункт 12 Порядку № 446).
Механізм виплати грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки та компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування, передбачених, зокрема, Законом № 3551-XII, визначає Порядок виплати грошової компенсації вартості санаторно-курортного лікування деяким категоріям громадян, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.2004 № 785 (надалі по тексту також Порядок № 785).
Відповідно до пункту 2 Порядку № 785 грошова компенсація виплачується особам з інвалідністю внаслідок війни та особам з інвалідністю, зазначеним у статті 6-2 Закону України "Про жертви нацистських переслідувань", за місцем їх обліку один раз на два роки з дня звернення із заявою про виділення путівки або виплату грошової компенсації за бажанням, якщо ці особи протягом двох років не одержували безоплатних санаторно-курортних путівок, незалежно від наявності медичного висновку про необхідність санаторно-курортного лікування або медичних протипоказань. Грошова компенсація виплачується у таких розмірах (округлених до однієї гривні): особам з інвалідністю I і II групи - 100 відсотків середньої вартості путівки; особам з інвалідністю III групи - 75 відсотків середньої вартості путівки.
Згідно з пунктом 3 Порядку № 785 підставою для виплати грошової компенсації є такі документи: заява про виплату грошової компенсації; посвідчення особи (зокрема електронне посвідчення ветерана), що підтверджує її належність до категорії громадян, зазначених у пункті 2 цього Порядку; облікові дані про одержання путівок та грошової компенсації.
Відповідно до пункту 6 Порядку № 785 грошова компенсація виплачується особам через два роки після звернення із заявою про виділення путівки або виплату грошової компенсації, якщо вони протягом цього періоду не одержували безоплатної санаторно-курортної путівки.
Пунктом 8 Порядку № 785 визначено, що грошова компенсація за умови подання довідки з місця роботи, навчання, служби про те, що протягом попередніх двох років особа не одержувала безоплатної санаторно-курортної путівки, виплачується:
структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчими органами міських рад міст обласного значення, районних у містах у разі їх утворення (крім мм. Києва та Севастополя) рад особам, які перебувають в них на обліку для забезпечення санаторно-курортним лікуванням;
територіальними відділеннями Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю особам, які перебувають на обліку для забезпечення санаторно-курортним лікуванням у Міноборони, МВС, Мінінфраструктури, СБУ, ДСНС, розвідувальних органах, Мін`юсту, Управлінні державної охорони, Адміністрації Держприкордонслужби, Держспецзв`язку, Держспецтрансслужбі та ДФС.
Грошова компенсація особам, які перебувають на обліку в органах Міноборони, ДСНС, МВС, Мінінфраструктури, СБУ, розвідувальних органах, Державної кримінально-виконавчої служби, Управління державної охорони, Адміністрації Держприкордонслужби, Держспецзв`язку, Держспецтрансслужби та ДФС для забезпечення санаторно-курортним лікуванням, проводиться у порядку, визначеному Мінсоцполітики разом з Мінфіном та Казначейством.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 5 статті 242 КАС України).
Верховний Суд у постанові від 17.06.2021 у справі № 308/11958/18 (за позовом до Державної фіскальної служби України про стягнення вартості санаторно-курортного оздоровлення в ДП «Клінічний санаторій «Карпати» на підставі пункту 3 частини першої статті 13 Закону № 3551-XII) проаналізував положення Порядку № 446 та дійшов висновку, що зазначеним нормативним документом унормовано порядок та спосіб реалізації права на безплатне позачергове щорічне забезпечення санаторно-курортним лікуванням шляхом безпосереднього отримання путівки на санаторно-курортне лікування за встановленою законодавцем процедурою, водночас законодавець не передбачив можливості реалізації особою права на отримання безплатного позачергового щорічного забезпечення санаторно-курортним лікуванням у спосіб самостійного придбання путівок до санаторно-курортних закладів за їх вибором з подальшим відшкодуванням їх повної вартості відповідним органом. У цій же постанові Верховний Суд, погодившись із підходом, викладеним у постанові від 17.04.2018 у справі № 308/11674/16-а, зазначив, що грошова компенсація вартості самостійного санаторно-курортного лікування виплачується інвалідам війни один раз на два роки, а право на отримання компенсації вартості санаторно-курортної путівки настає через два роки після звернення із заявою про виділення путівки за умови, якщо особа протягом цих двох років не одержувала безоплатних санаторно-курортних путівок.
Щодо суб`єкта, на якого покладено обов`язок забезпечення колишніх працівників податкової міліції санаторно-курортним лікуванням.
Як з`ясовано судом і не заперечується сторонами, позивач проходив службу в податковій міліції Державної податкової адміністрації України та наказом Державної податкової адміністрації України від 15.02.2010 № 130-о звільнений з податкової міліції у відставку через хворобу.
Пенсію по інвалідності він отримує по лінії ДПА відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (довідка Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області від 07.08.2020 № 404/02.15).
Доводи скаржника про те, що наказ від 15.02.2010 № 130-о видала саме Державна податкова служба України, спростовуються змістом самого наказу, який виданий Державною податковою адміністрацією України і підписаний її Головою.
У відзиві на позовну заяву відповідач 1 також зазначав про видання наказу Державною податковою адміністрацією України, а не визнавав себе суб`єктом, який його видав.
Колегія суддів наголошує, що позивач проходив службу виключно в податковій міліції Державної податкової адміністрації України і був звільнений 15.02.2010.
Податкова міліція на момент проходження служби позивачем функціонувала у складі органів державної податкової служби. Її правовий статус було визначено статтею 19 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 04 грудня 1990 року № 509-XII, згідно з якою у складі державних податкових адміністрацій створювалися спеціальні підрозділи з боротьби з податковими правопорушеннями - податкова міліція. Ці підрозділи здійснювали контрольні та правоохоронні функції у сфері оподаткування, проте організаційно не належали до системи Міністерства внутрішніх справ України.
У подальшому, у 2012 році, в результаті адміністративної реформи було утворено Міністерство доходів і зборів України. Указом Президента України від 24 грудня 2012 року №726/2012 «Про деякі заходи з оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» визначено, що новостворене міністерство перебирає на себе функції Державної податкової служби та Державної митної служби, включаючи й діяльність податкової міліції. Таким чином, з 2012 року податкова міліція була інтегрована до структури Міністерства доходів і зборів України.
Після ліквідації Міністерства доходів і зборів у 2014 році, постановою КМУ №160 було створено Державну фіскальну службу України як центральний орган виконавчої влади. До складу цього органу увійшли підрозділи податкової міліції, які продовжили виконувати завдання у сфері запобігання і розслідування податкових правопорушень уже в системі ДФС.
18 грудня 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №1200, відповідно до якої утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України шляхом реорганізації Державної фіскальної служби України поділом.
Разом з тим, положеннями цієї постанови передбачено, що ДФС України продовжує здійснювати свої повноваження у сфері податкової та митної політики, адміністрування єдиного внеску, а також боротьби з правопорушеннями у відповідних сферах до завершення створення нових органів - ДПС, ДМС та центрального органу виконавчої влади, на який покладено обов`язок здійснювати запобігання, виявлення та розслідування кримінальних правопорушень у сфері економіки.
Постановою КМУ №537 визначено правонаступництво майна, прав та обов`язків територіальних органів ДФС за територіальними органами ДПС у відповідних сферах діяльності. Водночас у частині правоохоронних функцій, які раніше виконувала податкова міліція, правонаступника безпосередньо визначено не було.
Подальші постанови та накази Кабінету Міністрів України і ДПС (зокрема постанова №893 від 30 вересня 2020 року та наказ ДПС № 755 від 24 грудня 2020 року) деталізували завершення реорганізації територіальних органів, що фактично призвело до припинення діяльності ДФС як центрального органу виконавчої влади з 01 січня 2022 року.
Водночас Законом №1150-ІХ передбачено створення нового правоохоронного органу, уповноваженого здійснювати функції з протидії кримінальним правопорушенням у сфері економіки. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 листопада 2021 року №1493-р підтверджено початок діяльності Бюро економічної безпеки України.
Таким чином, із завершенням процесу реорганізації ДФС у 2021- 2022 роках її функції були розподілені між трьома новими органами:
у сфері адміністрування податків та зборів - Державною податковою службою України,
у сфері митної справи - Державною митною службою України,
у сфері протидії правопорушенням у сфері економіки - Бюро економічної безпеки України.
Отож у результаті проведених у 2012- 2021 роках реорганізаційних заходів податкова міліція втратила свій статус, як окремий підрозділ у системі органів державної влади.
Спочатку її було включено до складу Міністерства доходів і зборів України, згодом - до структури Державної фіскальної служби України, яка у 2018- 2021 роках була остаточно реорганізована шляхом поділу на Державну податкову службу України, Державну митну службу України та створення нового органу - Бюро економічної безпеки України.
Фактичного правонаступника податкової міліції нормативно-правовими актами визначено не було, а відповідач у цій схемі правонаступником не призначався, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду, відображеним у постанові від 30 вересня 2025 року у справі №320/20387/24.
Також судом встановлено, що пунктом 4 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 28.01.2021 № 1150-IX «Про Бюро економічної безпеки України» установлено, що за колишніми працівниками податкової міліції, у тому числі пенсіонерами, а також членами їхніх сімей, іншими особами зберігаються пільги, компенсації і гарантії, передбачені для колишніх поліцейських, членів їхніх сімей, інших осіб, встановлені Законом України "Про Національну поліцію".
Відтак, зазначена норма зберігає за колишніми працівниками податкової міліції відповідні пільги та гарантії, однак не покладає обов`язку щодо їх забезпечення на відповідача у цій справі- Державну податкову службу України.
Разом з тим суд звертає увагу, що відсутність органу-правонаступника податкової міліції та нормативно визначеного механізму фінансування робить реалізацію цього права неможливою у спосіб, на який посилається позивач, без ухвалення додаткових рішень законодавця або Кабінету Міністрів України, якими буде передбачено необхідність створення належного бюджетно-правового механізму реалізації таких прав через певно визначеного розпорядника коштів, який є відповідальним - правонаступником.
Факт наявності законодавчої гарантії не породжує автоматичного обов`язку заявленого у цій сраві для відповідача, який як встановлено судом у спірних правовідносинах не набув статусу правонаступника щодо фінансування та/ компенсування названого санаторно-курортного лікування для працівника податкової міліції, який служби у ДПC України не проходив.
Відповідно до частини другої статті 51 БК України витрати на пільгове чи безоплатне забезпечення здійснюються виключно в межах бюджетних асигнувань тієї установи, у якій особи проходили службу.
Оскільки податкова міліція організаційно належала до системи органів податкової поліції, а відповідач жодним нормативно-правовим актом не визначалося її правонаступником, покладення на відповідача у цій справі прямого фінансового зобов`язання суперечило б конституційному принципу дії державних органів лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Отже, право позивача формально існує, проте його фактична реалізація цього права відповідачем 1 є неможливою у зв`язку з відсутністю нормативно-правового визнання Державної податкової служби України, правонаступником податкової міліції та законодавчо закріпленого механізму фінансування та уповноваженого суб`єкта для відшкодування вартості санаторно-курортного оздоровлення колишніх працівників податкової міліції.
Крім того, колегією суддів ураховано, що Верховний Суд у постанові від 10.03.2026 у справі № 640/3877/20, проаналізувавши Постанову № 1200, розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 № 682-р «Питання Державної податкової служби» та Положення про Державну податкову службу України, дійшов висновку, що зазначені акти у сукупності свідчать про наявність факту виключно компетенційного адміністративного (публічного) правонаступництва ДПС України в частині переходу до ДПС України функцій ДФС України у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску (пункт 39).
Розглядаючи спір щодо виплати колишньому працівнику податкової міліції одноразової грошової допомоги у зв`язку зі встановленням інвалідності, Верховний Суд зазначив, що такий спір стосується захисту соціальних прав позивача, а отже не стосується публічно-владних функцій у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску чи інших функцій, що були передані ДПС України відповідно до вказаних нормативних актів (пункти 40, 41), а заміна ДФС України як боржника може, за загальним правилом, мати місце виключно у випадку фактичного її вибуття внаслідок припинення (пункт 42). При цьому Верховний Суд врахував, що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено записи про державну реєстрацію ДПС України як юридичної особи та про рішення засновників щодо припинення ДФС України в результаті реорганізації, проте запис про припинення ДФС України до Реєстру внесено не було (пункти 45-47).
Аналогічних висновків Верховний Суд дійшов і в постанові від 20.03.2024 у справі № 640/27674/20, у якій спір виник з приводу видачі колишньому працівнику податкової міліції довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії, зазначивши, що такий спір не стосується публічно-владних функцій у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску чи інших функцій, що були передані Державній податковій службі України відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200 та від 30.09.2020 № 893 і розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 № 682-р.
З огляду на наведені висновки Верховного Суду колегією суддів перевірено відомості Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо Державної фіскальної служби України (код ЄДРПОУ 39292197) - органу, який у результаті наведених реорганізацій був останнім, у складі якого функціонувала податкова міліція, і з якого на користь позивача стягувалася грошова компенсація вартості санаторно-курортного лікування за 2014-2016 роки.
Крім того, колегією суддів установлено, що станом на дату ухвалення судового рішення Державна фіскальна служба України (як орган до складу якого входив підрозділ податкової поліції) перебуває в стані припинення в результаті реорганізації, функціонує комісія з припинення, однак запис про державну реєстрацію припинення цієї юридичної особи до Реєстру не внесено.
Отже, реорганізація Державної фіскальної служби України (як органу до складу якого входив підрозділ податкової поліції) шляхом поділу не завершена, ця юридична особа не припинена і з правовідносин не вибула, а до відповідача у цій справі- ДПС України відповідно до Постанови № 1200 перейшли лише права та обов`язки у сферах реалізації державної податкової політики та адміністрування єдиного внеску.
Отож підстав вважати, що до ДПС України перейшов обов`язок щодо санаторно-курортного забезпечення колишніх працівників податкової міліції, у тому числі тих, які, як позивач, проходили службу в Державній податковій адміністрації України, немає.
З урахуванням обумовленого колегія суддів зазначає, що жоден із наведених нормативно-правових актів, у тому числі Порядок № 446 та Порядок № 785, не покладає на ДПС України обов`язку забезпечувати путівками на санаторно-курортне лікування колишніх працівників податкової міліції, вести їх облік для такого забезпечення, оплачувати обрані ними путівки чи виплачувати їм грошову компенсацію замість путівки.
Позаяк санаторно-курортне забезпечення позивача, право на яке пов`язане з проходженням ним служби в податковій міліції та статусом особи з інвалідністю внаслідок війни, не належить до функцій у сфері реалізації державної податкової політики чи адміністрування єдиного внеску, які перейшли до ДПС України в порядку компетенційного правонаступництва.
Протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень полягає у невчиненні ним дій, які він зобов`язаний був вчинити відповідно до закону.
Оскільки обов`язку щодо санаторно-курортного забезпечення позивача за спірний період на ДПС України законом не покладено, а в спірні періоди 2023-2026 років дію пункту 3 частини першої статті 13 Закону № 3551-XII, крім того, зупинено, бездіяльність ДПС України у спірних правовідносинах не може бути визнана протиправною.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтування позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача.
Частиною третьою статті 48 КАС України передбачено, що якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи.
З матеріалів справи не вбачається, що позивач заявляв клопотання про заміну відповідача; у своїх заявах по суті справи та в апеляційній скарзі він наполягав на тому, що зобов`язаним суб`єктом є саме ДПС України, незважаючи на заперечення відповідача 1 щодо відсутності у нього відповідної компетенції.
Досліджуючи доводи апеляційної скарги позивача, які стосуються вимоги про стягнення вартості санаторно-курортного лікування у 2026 році в сумі 31800,00 грн, колегія суддів зазначає.
Обґрунтованими є доводи скаржника про те, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні по суті не надав окремої оцінки цій позовній вимозі, обмежившись висновками щодо вимоги про стягнення компенсації за 2010-2025 роки, що свідчить про неповне з`ясування обставин, які мають значення для справи.
Разом з цим, така вада оскаржуваного рішення не призвела до неправильного вирішення спору в цій частині. Вимога про стягнення 31800,00 грн ґрунтується на рахунку-фактурі ДП «Клінічний санаторій Карпати» ПрАТ «Укрпрофоздоровниця» № СК-0000067 від 26.03.2026, у якому одержувачем і платником визначено самого позивача. Такий рахунок-фактура засвідчує лише визначену санаторно-курортним закладом вартість обраної позивачем путівки, однак не є підставою виникнення у суб`єкта владних повноважень грошового зобов`язання перед позивачем.
Як встановлено вище, Порядок № 446 передбачає забезпечення путівками державними органами за встановленою ним процедурою, у порядку черговості та в межах бюджетних призначень, а реалізація права, гарантованого пунктом 3 частини першої статті 13 Закону № 3551-XII, шляхом самостійного обрання особою санаторно-курортного закладу з подальшим стягненням з державного органу повної вартості путівки законодавством не передбачена, на що вказав Верховний Суд у постанові від 17.06.2021 у справі № 308/11958/18.
Окрім того, у 2026 році дію пункту 3 частини першої статті 13 Закону № 3551-XII зупинено пунктом 3 Прикінцевих положень Закону № 4695-IX, а тому навіть за умови подання позивачем разом із заявою від 28.03.2026 медичної довідки за формою 070/о (довідка № 42 від 27.03.2026) та довідки Пенсійного фонду України у будь-якого суб`єкта владних повноважень не виник обов`язок забезпечити його путівкою чи оплатити її у 2026 році. До того ж, як вже зазначено, ДПС України не є органом, на який покладено обов`язок забезпечувати позивача путівками.
За таких обставин вимога про стягнення з ДПС України 31800,00 грн задоволенню не підлягає.
Стосовно ж вимоги про стягнення грошової компенсації вартості санаторно-курортного лікування за 2010-2025 роки в сумі 161760,00 грн, то суд апеляційної інстанції зазначає таке.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач не звертався до відповідача із заявою про виплату компенсації, а тому його звернення до суду є передчасним. Матеріали справи містять копію заяви позивача від 30.09.2025, адресованої ДПС України, у якій він просив оплатити йому компенсацію санаторно-курортного лікування за 2010-2024 роки в сумі 171600,00 грн, а також копії заяв від 08.09.2025 та від 28.03.2026 щодо оплати санаторно-курортного лікування; факт отримання цих заяв відповідач 1 не заперечував. Відтак висновок суду першої інстанції про відсутність звернення позивача не відповідає обставинам справи.
Водночас наведене не впливає на правильність кінцевого висновку суду першої інстанції про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги, з огляду на таке.
По-перше, ДПС України не є суб`єктом, на який покладено обов`язок вести облік позивача для забезпечення санаторно-курортним лікуванням або виплачувати йому грошову компенсацію замість путівки. Пунктом 8 Порядку № 785 виплату грошової компенсації особам, які перебувають на обліку для забезпечення санаторно-курортним лікуванням, зокрема, у ДФС, покладено на територіальні відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, а щодо осіб, які перебувають на обліку в органах соціального захисту населення, - на структурні підрозділи з питань соціального захисту населення відповідних державних адміністрацій та виконавчі органи рад.
По-друге, грошова компенсація замість путівки особі з інвалідністю внаслідок війни III групи виплачується в розмірі 75 відсотків середньої вартості путівки, один раз на два роки, через два роки після звернення із заявою, за умови неотримання протягом цього періоду безоплатної путівки та подання передбачених Порядком № 785 документів (пункти 2, 3, 6, 8 Порядку № 785). Натомість заявлена позивачем сума 161760,00 грн є сумою визначених ним самим показників за дворічні періоди, які не ґрунтуються на середній вартості путівки, визначеній відповідно до Порядку № 785. Розрахунку цієї суми відповідно до Порядку № 785 позовна заява не містить. Крім того, позивач у тексті позовної заяви зазначив, що компенсація вартості путівки один раз на два роки за перелічені ним періоди буде предметом окремого позову, а заявлені ним періоди охоплюють 2016 рік, за який грошова компенсація вже стягувалася на його користь з Державної фіскальної служби України постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 11.10.2017 № 876/5512/17.
По-третє, в частині періоду 2023-2025 років дію пункту 3 частини першої статті 13 Закону № 3551-XII, якою передбачено право на грошову компенсацію замість путівки, зупинено законами про Державний бюджет України на відповідні роки, а виплата компенсації за заявою від 30.09.2025 відповідно до пункту 6 Порядку № 785 могла б здійснюватися не раніше ніж через два роки після звернення, тобто на час вирішення спору право на її отримання за цією заявою не настало.
Колегія суддів також враховує, що, як убачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, вимоги позивача до ДПС України та Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності щодо невиконання пункту 3 статті 13 Закону № 3551-XII та про стягнення з ДПС України компенсації вартості санаторно-курортного оздоровлення за періоди з 2010 року, у тому числі за період 2010-2025 років у розмірі 171600,00 грн (на підставі тих самих заяв від 08.09.2025 та 30.09.2025), вже були предметом судового розгляду у справах № 260/5700/22 (рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 27.12.2023), № 260/5065/24 (рішення від 16.09.2024) та № 260/7615/25 (рішення від 14.01.2026, яке набрало законної сили 13.02.2026), за результатами якого в задоволенні позовів відмовлено. Оскільки заявлена у цій справі вимога відрізняється від вимоги у справі № 260/7615/25 розміром та частково складом дворічних періодів, колегія суддів вирішує її по суті, однак не вбачає підстав для іншого її вирішення.
З урахуванням обумовленого суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення вимоги про стягнення з ДПС України 161760,00 грн, однак з інших мотивів, ніж ті, що наведені в оскаржуваному рішенні.
Щодо вимог про стягнення матеріальної шкоди в розмірі 10500 грн та моральної шкоди в розмірі 25500 грн колегія суддів зазначає, що відповідно до частини п`ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Отже, такі вимоги є похідними від вимоги про визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень, а їх задоволення можливе лише за умови встановлення протиправності поведінки відповідача, наявності шкоди та причинного зв`язку між ними.
Оскільки протиправної бездіяльності ДПС України у спірних правовідносинах не встановлено, а позивач, окрім того, не надав доказів фактичного понесення витрат на проїзд, поштовий зв`язок тощо, а також доказів характеру та обсягу заподіяних йому немайнових втрат, вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди задоволенню не підлягають.
Вимога про зобов`язання Державної казначейської служби України виконати судове рішення про стягнення коштів на користь позивача також є похідною, оскільки за відсутності рішення суду про стягнення коштів відсутній і предмет такого виконання. До того ж позивач не навів, які саме його права порушило Казначейство, яке не вступало з ним у спірні правовідносини.
Стосовно доводів скаржника про безпідставну відмову суду першої інстанції розглянути справу за правилами загального позовного провадження, колегія суддів зазначає, що прохання про форму позовного провадження не є позовною вимогою, щодо якої суд ухвалює рішення по суті, а є процесуальним питанням, яке вирішується судом при відкритті провадження у справі. Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 12 КАС України справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг є справами незначної складності, які згідно з частиною першою статті 257 КАС України розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження, а пунктом 2 частини першої статті 263 КАС України прямо передбачено, що суд розглядає такі справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Ухвалою від 12.08.2026 суд першої інстанції відкрив провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, тобто відповідне процесуальне питання вирішив у спосіб, визначений процесуальним законом. Скаржник не навів, які саме обставини не могли бути встановлені внаслідок розгляду справи в спрощеному провадженні, а відповідно до частини другої статті 317 КАС України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Безпідставними є і доводи скаржника щодо порушення заборони повторної участі судді Скраль Т.В. у розгляді справи. Відповідно до частини першої статті 37 КАС України суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді першої інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, а також у новому її розгляді у першій інстанції після скасування попередніх рішення, постанови або ухвали про закриття провадження в адміністративній справі.
Справа № 260/5065/24, у якій суддею Скраль Т.В. ухвалено рішення від 16.09.2024, на яку посилається скаржник, є іншою адміністративною справою, а участь судді в її розгляді не охоплюється забороною, встановленою статтею 37 КАС України.
Згідно з частиною четвертою статті 36 КАС України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу. Інших обставин, які б свідчили про упередженість судді, скаржник не навів.
Не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення і доводи скаржника про те, що суд першої інстанції не витребував кошторис ДПС України та відомості про порядок забезпечення путівками її працівників і пенсіонерів.
Відповідно до частини другої статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Оскільки обов`язку щодо санаторно-курортного забезпечення позивача на ДПС України не покладено, наявність чи відсутність у неї бюджетних призначень на відповідну мету та порядок забезпечення путівками її працівників не мають значення для вирішення цього спору.
Обов`язок доказування правомірності рішень, дій чи бездіяльності, покладений на суб`єкта владних повноважень частиною другою статті 77 КАС України, не може підміняти відсутність у такого суб`єкта визначеного законом обов`язку діяти.
Стосовно ж посилань скаржника на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.12.2015 та на інші судові рішення, якими на його користь стягувалася грошова компенсація вартості санаторно-курортного лікування за 2014-2015 та 2016 роки, то відповідно до частини четвертої статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Водночас згідно з частиною сьомою цієї ж статті правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.
З виконавчих листів, наявних у матеріалах справи, убачається, що боржником за вказаними судовими рішеннями була Державна фіскальна служба України, а не ДПС України, такі рішення стосувалися інших періодів (2014-2016 роки) і ухвалені до утворення ДПС України, а тому обставин, які б свідчили про наявність у ДПС України обов`язку щодо санаторно-курортного забезпечення позивача у спірному періоді, вони не встановлюють.
Щодо доводів про недослідження судом першої інстанції наданих позивачем доказів, то суд апеляційної інстанції відповідно до статті 308 КАС України переглянув справу за наявними у ній доказами, дослідив заяви позивача, рахунки-фактури, медичну довідку, наказ про звільнення, довідку Пенсійного фонду України, виконавчі листи та інші документи, і надав їм оцінку в цій постанові.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження в частині неповного з`ясування судом першої інстанції обставин справи щодо вимоги про стягнення вартості санаторно-курортного лікування у 2026 році та невідповідності обставинам справи висновку суду про незвернення позивача до відповідача із заявою, однак ці недоліки не призвели до неправильного вирішення справи по суті, оскільки висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову є правильним.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, та невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Згідно з частиною четвертою статті 317 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.
Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, в решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Колегія суддів зазначає, що підстави для перерозподілу та присудження судових витрат у даній справі - відсутні.
Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 317, ст. 321, ст. 322, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2026 року у справі № 260/5488/26 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В решті рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2026 року у справі № 260/5488/26 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Матеріали апеляційного провадження направити до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи.
Головуючий суддя С. М. Шевчук
судді Т. І. Боршовський
С. П. Нос