23.10.26
22-ц/812/668/26
Єдиний унікальний номер судової справи 477/132/22
Номер провадження 22-ц/812/668/26
Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.
Постанова
Іменем України
23 жовтня 2026 року місто Миколаїв
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого Серебрякової Т.В.,
суддів: Коломієць В.В., Тищук Н.О.,
з секретарем судового засідання Біляєвою В.М.,
за участі: представника відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та
ОСОБА_3 - адвоката Гриненка І.І.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області рішення, яке ухвалено Вітовським районним судом Миколаївської області 08 грудня 2025 року, під головуванням судді Козаченка Р.В., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , правонаступником якої є ОСОБА_6 , до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Товариство з обмеженою відповідальністю «Золотий колос», про визнання недійсними наказів щодо передачі земельних ділянок у власність та скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки,
УСТАНОВИЛА:
У січні 2022 року ОСОБА_5 і ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області), треті особи, які не заявляють самотіних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Золотий колос» (далі - ТОВ «Золотий колос»), про визнання недійсними наказів щодо передачі земельних ділянок у власність та скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки.
На обґрунтування позовних вимог позивачі вказували, що їм, на підставі рішення Коларівської сільської ради народних депутатів від 09 листопада 2001 року №84, належать на праві приватної власності земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва:
- ОСОБА_5 - земельна ділянка площею 10.7 га, на підставі державного акту серії Р2 №574052 від 03 січня 2002 року;
- ОСОБА_4 - земельна ділянка площею 9.08 га, на підставі державного акту серії Р2 №574053 від 03 січня 2002 року.
Починаючи з 2002 року позивачі постійно користуються належними їм земельними ділянками.
За договором оренди землі від 30 грудня 2010 року №168 (станом на час видання оскаржуваних наказів) земельна ділянка площею 10.7 га, що належить ОСОБА_5 , перебувала в оренді у ТОВ «Золотий колос». На теперішній час обумовлена земельна ділянка перебуває в оренді у ТОВ «Золотий колос» за договором оренди земельної ділянки від 21 лютого 2020 року.
Станом на час видання оскаржуваних наказів, земельна ділянка площею 9.08 га, що належить ОСОБА_4 , перебувала в оренді у ТОВ «Золотий колос». На теперішній час земельна ділянка перебуває в оренді у ТОВ «Золотий колос» за договором оренди земельної ділянки від 10 червня 2019 року.
В той же час, наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 18 квітня 2018 року за №14-2262/0/14-18-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення» було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та надано громадянину України ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 2.0000 га, в тому числі ріллі площею 2.0000 га (кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0574) із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, розташовану в межах території Коларівської сільської ради Вітовського району Миколаївської області.
Також наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 18 квітня 2018 року №14-2261/0/14-18-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення» було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та надано громадянину України ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 2.0000 га, в тому числі ріллі площею 2.0000 га (кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0575) із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, розташовану в межах території Коларівської сільської ради Вітовського району Миколаївської області.
Окрім того, наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 18 квітня 2018 року за №14-2263/0/14-18-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення» було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та надано громадянину України ОСОБА_3 у власність земельну ділянку площею 2.0000 га, в тому числі ріллі площею 2.0000 га (кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0576) із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, розташовану в межах території Коларівської сільської ради Вітовського району Миколаївської області.
В результаті проведеної орендарем ТОВ «Золотий колос» інвентаризації земельних ділянок було з`ясовано, що земельні ділянки:
-кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0574 площею 2.0000 га, що належить ОСОБА_1
-кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0575 площею 2.0000 га, що належить ОСОБА_2
-кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0576 площею 2.0000 га, що належить ОСОБА_3 ,
накладаються на земельні ділянки площею 10.7 га та 9.08 га, що належать на праві власності позивачам та перебувають в оренді у ТОВ «Золотий колос».
У зв`язку з тим, що надання наказами ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області земельних ділянок у власність ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відбулося за рахунок земель, які з 2002 року перебувають у приватній власності позивачів ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , їх права порушені.
Станом на час видання оскаржуваних наказів державні акти про право власності на землю є чинними, не скасовані, а тому право власності позивачів на земельні ділянки підлягають захисту.
Посилаючись на викладені обставини, позивачі просили визнати вищевказані накази ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області недійсними та скасувати державну реєстрацію права власності на земельні ділянки ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Ухвалою Жовтневого районного суду Миколаївської області від 12 червня 2023 року залучено до участі в справі в якості співвідповідачів: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Відповідачі подали відзиви, в яких просили відмовити в задоволенні позову, вказавши, що реєстрація права власності на земельні ділянки ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 була здійснена відповідно до вимог закону і підстав для відмови в реєстрації не було, а тому позовні вимоги позивачів про визнання недійсними наказів, а також скасування державної реєстрації права власності на спірні земельні ділянки відповідачів не є ефективним способом захисту речових прав.
Рішенням Вітовського районного суду Миколаївської області від 08 грудня 2025 року позов ОСОБА_5 та ОСОБА_4 задоволено в повному обсязі.
Судом ухвалено визнати недійсними:
- наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 18 квітня 2018 року №14-2261/0/14-18-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення», відповідно до якого ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку площею 2.0 га (кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0575);
- наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 18 квітня 2018 року №14-2262/0/14-18-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення», відповідно до якого ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 2.0 га (кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0574);
- наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 18 квітня 2018 року №14-2263/0/14-18-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення», відповідно до якого ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку, площею 2.0 га (кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0576).
Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 2.0 га (кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0574).
Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2.0 га (кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0575).
Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 2.0 га (кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0576).
Ухвалюючи рішення про задоволення позову районний суд виходив з доведеності позовних вимог, зазначивши, що матеріалами справи підтверджено, що своїми наказами ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області передало у власність ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельні ділянки, право власності на частини яких вже належало іншим громадянам (позивачам).
Статтею 16 ЦК України передбачено види захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути і відновлення становища, яке існувало до порушення.
Внаслідок визнання недійсними наказів ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області про передачу земельних ділянок ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підлягає скасуванню державна реєстрація права власності на ділянки за ними.
В апеляційній скарзі ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просило скасувати рішення суду в частині визнання недійсними наказів ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Зазначало, що на час прийняття головним управлінням оскаржуваних наказів, спірні земельні ділянки вже були сформовані, як самостійні об`єкти цивільних у розумінні ч.1 ст.79-1 ЗК України. Тобто момент накладення спірних земельних ділянок на земельні ділянки позивачів відбувся до того, як Головним управлінням були прийняття спірні накази. Це питання є принциповим, адже вся сукупність позовних вимог, які заявлені у цій справі спрямовані на усунення наслідку порушення прав позивачів, але не його причини. Незалежно від того скільки разів будуть змінюватися права будь-яких осіб на спірні земельні ділянки, або якщо такі права взагалі буде припинено, існування самих спірних земельних ділянок продовжуватиме наявність накладення їх на земельні ділянки позивачів. Неврахування цих обставин позивачами, має своїм наслідком реалізації ними права на звернення до суду (ст.4 ЦПК України) у спосіб, який не відповідає приписам ст.5 ЦПК України в частині його ефективності.
Відповідач ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області стверджує, що обраний позивачами спосіб судового захисту не відповідає вимогам ефективності, встановлених ст.5 ЦПК України. Приймаючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції не визначив співвідношення між характером порушення прав позивачів та способом їх реального відновлення.
Визначальним є те, що оскаржуваним рішенням у справі позовні вимоги задоволено в повному обсязі, загальна кількість їх при цьому складає шість.
ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області просить суд врахувати, що у випадку набрання законної сили оскаржуваним рішенням у тому змісті, в якому воно на разі існує, задоволення всіх позовних вимог матиме своїм наслідком лише один і той самий результат - припинення права власності на спірні земельні ділянки.
Відповідач звертав увагу суду на те, що згідно ч.3 ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що речові права можуть бути припинені на підставі судового рішення, але воно може мати різний зміст.
Зокрема, у листі Міністерства юстиції України «Щодо розгляду листа та надання роз`яснень» від 14 травня 2023 року №59818/63793-9-23/8.4.4 із посиланням на ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухома майно та їх обтяжень», вказується, що речові права припиняються на підставі будь-якого із таких судових рішень: 1) судового рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, 2) судового рішення про визнання недійсним чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, 3) судового рішення про скасування державної реєстрації прав та відповідно права та обтяження, що виникли, як її наслідок.
Із наведеного слідує, що один і той самий факт - припинення речового права - може відбутися на підставі судового рішення, резолютивна частина якого може мати одне із 3 (трьох) різних формулювань. Однак ні позивачі у справі, ні суд першої інстанції цього не врахували. У зв`язку з чим виникли обставини, що у позові заявлено одразу шість позовних вимог, які мають зумовити настання одного і того ж результату - припинення прав на спірні земельні ділянки. Зазначене в свою чергу жодним чином не забезпечує припинення існування факту накладення спірних земельних ділянок на земельні ділянки позивачів, що в черговий раз свідчить про обрання неефективного способу судового захисту.
Також, відповідач просить суд врахувати позицію Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 22 січня 2025 у справі №446/478/19: «125. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що особа буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку АТ «Укрзалізниця», а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання у власність особи якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним. 126. Крім того, варто зазначити, що віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів. 127. Судове рішення про витребування частини земельної ділянки, що накладається, є підставою для внесення інформації щодо прав на земельні ділянки до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному законодавством».
Крім того, зазначено, що інтерпретація висновку, який сформований ВП ВС у постанові від 15 січня 2020 року у справі №540/861/16-ц, яка здійснена судом першої інстанції, є невірною. Помилковість її полягає в тому, що вона здійснена з урахуванням способу судового захисту, який використано позивачами у справі. Але він є відмінним від того, який було використано позивачем у справі №540/861/16-ц.
Учасники справи правом подачі відзив на апеляційну скаргу не скористались.
Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2026 року залучено до участі у справі в якості правонаступника позивача ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 - ОСОБА_6 .
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до положень ч.ч.1,2,3,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Судове рішення таким вимогам не відповідає.
Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.
За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Частина 1 статі 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).
Разом з тим, у справі, що переглядається суд першої інстанції, вирішуючи спір по суті, залишили поза увагою наступне.
Відповідно до положень ст.25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження.
Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (ч.4 ст.25 ЦК України).
Відповідно до ст.46 ЦПК України здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи.
У ст.47 ЦПК України визначено, що здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.
Статтею 48 ЦПК України встановлено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
За змістом цієї норми сторони - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги, а відповідачем - особа, за рахунок якої можна відновити порушене право, або яка повинна виконати зобов`язання. При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. З огляду на зміст наведених норм захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача.
Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст.13 ЦПК України).
Задля остаточного вирішення спору і захисту порушеного права за результатами судового розгляду справи сторонами в судовому процесі мають бути саме сторони у спірних матеріальних правовідносинах, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення.
Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (п.8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі №910/15792/20).
Згідно зі ст.55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив.
По своїй суті процесуальне правонаступництво - це заміна сторони або третьої особи іншою особою (правонаступником) у зв`язку з вибуттям із процесу відповідного суб`єкта, за якої до правонаступника переходять усі процесуальні права та обов`язки правопопередника і він продовжує в цивільному судочинстві участь останнього. Підставами процесуального правонаступництва можуть бути лише юридичні факти, які виникли під час процесу, а не до його початку.
З урахуванням наведеного можна дійти висновку, що поширення законної сили судового рішення на правонаступників сторін відбувається у тих випадках, коли правонаступництво має місце після ухвалення рішення у справі.
Суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво (п.1 ч.1 ст.251 ЦПК України).
Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (п.7 ч.1 ст.255 ЦПК України).
Статтею 367 ЦПК України визначено межі розгляду справи судом апеляційної інстанції, частина першої якої передбачає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч.4 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Частиною третьою статті 376 (апеляційний розгляд) ЦПК України передбачено, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: справу розглянуто за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою (пункт 3); суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 4).
Під час апеляційного перегляду апеляційним судом було з`ясовано, що позивач ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується наданою на запит суду копією актового запису про смерть №263 від 21 лютого 2025 року, складеного Миколаївським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Миколаївському районі Миколаївської області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (том 3 а.с.117,124).
Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 16 червня 2026 року витребувано у приватного нотаріуса Берднікової А.Ю. належним чином завірену копію спадкової справи за №22/2025, заведену після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (том 3 а.с.129-134).
З матеріалів вказаної спадкової справи, яка надійшла на адресу апеляційного суду 29 червня 2026 року, встановлено, що спадщину після смерті ОСОБА_5 прийняв її син ОСОБА_6 , подавши 04 квітня 2025 року заяву про прийняття спадщини (том 3 а.с.144-160).
Отже, у справі, яка переглядається суд першої інстанції ухвалив судове рішення щодо померлої особи. За таких обставин, колегія суддів доходить до висновку, що смерть сторони (позивача) до ухвалення рішення (судом першої інстанції) є самостійною, достатньою і безумовною підставою для скасування судового рішення, якщо суд ухвалив його щодо померлої особи без залучення правонаступників та ухваленням у справі нового судового рішення.
При розгляді справи, колегія суддів виходить з того, що спір виник у зв`язку з накладанням на земельні ділянки позивачів земельних ділянок, право власності на які зареєстровано за відповідачами.
Частиною 2 статті 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
У ст.41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Згідно із ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною 1 статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно зі ст.2 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до земельних відносин належать відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.
Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (частини перша, друга статті 78 ЗК України).
Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності визначено у ч.1 ст.79 ЗК України.
Частиною 1 статті 79-1 ЗК України встановлено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
Нормами ч.1 ст.81 ЗК України визначено способи набуття права власності на земельні ділянки, а саме: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 належать на праві приватної власності земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на підставі рішення Коларівської сільської ради народних депутатів від 09 листопада 2001 року №84:
- ОСОБА_5 - земельна ділянка площею 10.7 га, згідно державного акту серії Р2 №574052 від 03 січня 2002 року, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №7 (том 1 а.с.22 зворот);
- ОСОБА_4 - земельна ділянка площею 9.08 га, згідно державного акту серії Р2 №574053 від 03 січня 2002 року, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №1 (том 1 а.с.23-24 зворот).
Земельні ділянки розташовані в межах території Мішково-Погорілівської територіальної громади Миколаївського району Миколаївської області (раніше території Коларівської сільської ради Вітовського району Миколаївської області).
В той же час, наказом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 18 квітня 2018 року за №14-2262/0/14-18-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення» було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та надано громадянину України ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 2,0000 га, в тому числі ріллі площею 2,0000 га (кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0574) із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, розташовану в межах території Коларівської сільської ради Вітовського району Миколаївської області (том 1 а.с.24 зворот).
Також, наказом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 18 квітня 2018 року за №14-2261/0/14-18-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення» було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та надано громадянину України ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 2,0000 га, в тому числі ріллі площею 2,0000 га (кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0575) із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, розташовану в межах території Коларівської сільської ради Вітовського району Миколаївської області (том 1 а.с.25).
Крім того, наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 18 квітня 2018 року за №14-2263/0/14-18-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення» було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та надано громадянину України ОСОБА_3 у власність земельну ділянку площею 2,0000 га, в тому числі ріллі площею 2,0000 га (кадастровий номер [номер приховано]:20:000:0576) із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, розташовану в межах території Коларівської сільської ради Вітовського району Миколаївської області (том 1 а.с.25 зворот).
Згідно висновку експерта за результатами проведення земельно-технічної експертизи №1-15/05 від 15 травня 2024 року встановлено:
1. Межі земельних ділянок з кадастровими номерами [номер приховано]:20:000:0574, [номер приховано]:20:000:0575, [номер приховано]:20:000:0576, право власності на які в державному реєстрі прав зареєстровано 14 травня 2018 року, 05 червня 2018 року та 14 травня 2018 року частково накладаються на межі земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:20:000:0617, що визначені технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_5 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в межах території Мішково-Погорілівської сільської територіальної громади Миколаївського району Миколаївської області, виготовленою ФОП ОСОБА_7 м. Миколаїв-2023, право власності на яку посвідчено Державним актом серії Р2 №574052 від 03 січня 2002 року.
Площа накладення земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:20:000:0574 позначена на Додатку №2 до висновку штриховкою зеленого кольору і становить S1 накл. = 1.2411 га.
Площа накладення земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:20:000:0575 позначена на Додатку №2 до висновку штриховкою зеленого кольору і становить S2 накл. = 1.2607 га.
Площа накладення земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:20:000:0576 позначена на Додатку №2 до висновку штриховкою зеленого кольору і становить S3 накл. = 1.2809 га.
2. Межі земельних ділянок з кадастровими номерами [номер приховано]:20:000:0574, [номер приховано]:20:000:0575, [номер приховано]:20:000:0576, право власності на які в державному реєстрі прав зареєстровано 14 травня 2018 року, 05 червня 2018 року та 14 травня 2018 року частково накладаються на межі земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:20:000:0618, що визначені технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_4 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в межах території Мішково-Погорілівської сільської територіальної громади Миколаївського району Миколаївської області, виготовленою ФОП ОСОБА_7 м. Миколаїв-2023, право власності на яку посвідчено Державним актом серії Р2 №574053 від 03 січня 2002 року.
Площа накладення земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:20:000:0574 позначена на Додатку №3 до висновку штриховкою зеленого кольору і становить S4 накл. = 0.7589 га.
Площа накладення земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:20:000:0575 позначена на Додатку №3 до висновку штриховкою зеленого кольору і становить S5 накл. = 0.7393 га.
Площа накладення земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:20:000:0576 позначена на Додатку №3 до висновку штриховкою зеленого кольору і становить S6 накл. = 0.7191 га (том 2 а.с.57-82).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19).
Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51,52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17 (провадження №12-89гс19)).
Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (пункт 68)).
Тобто це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі №610/1030/18 (пункт 40)).
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (ч.1 ст.13 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17 (пункт 55) та ін.).
Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст.387 ЦК України).
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі №752/13695/18 (провадження №61-6415св19)).
Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (п.9 ч.1 ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18)).
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі №466/8649/16-ц (провадження №14-93цс20)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі №446/478/19 (провадження №14-90цс23) також вказала, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункти 85,86), від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі №910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 148). Крім того, Велика Палата Верховного Суду у цій справі звернула увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що особа буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку позивачки, а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання у власність відповідача якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 09 липня 2025 року у справі №472/184/20 (провадження №61-15126св24) зазначено, що Велика Палата Верховного Суду виснувала, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Крім того, встановивши, що частина земельної ділянки відповідача накладається на землі позивача, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у спорах з подібними обставинами належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається… Належним способом захисту є звернення до суду з віндикаційним позовом про витребування тієї частини земельної ділянки, яка, на думку позивачки, належить їй, але незаконно знаходиться у володінні відповідачки. Проте позивачка з такими вимогами до суду не зверталася.
Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов.
При цьому, у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. Для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні - тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця» та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності особи».
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (провадження №12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження №12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (провадження №14-125цс20, пункт 76), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21, пункт 155).
Отже, якщо кожен із позивачів вважає, що його право порушене тим, що право власності на частину земельної ділянки зареєстроване за відповідачами, то належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві власності кожному позивачу та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності відповідачів. Натомість вимоги про визнання недійсним наказів про передачу землі у власність та скасування державної реєстрації земельної ділянки не є необхідними для ефективного відновлення їх права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тому позовні вимоги про визнання недійсними наказів та скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки не є належним способом захисту порушеного права.
Обрання позивачами неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. При цьому, оцінка доводам позивачів щодо порушення їх права (інтересу) (вирішення спору по суті) має надаватися лише за належною вимогою.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити з огляду на обрання позивачами неналежного способу захисту.
За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Відповідно до вимог ч.ч.1,13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За такого з ОСОБА_4 та ОСОБА_6 в рівних частках слід стягнути на користь Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області судовий збір, сплачений за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в розмірі 3 572 грн. 64 коп., тобто з кожного по 1 786 грн. 32 коп.
Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області - задовольнити частково.
Рішення Вітовського районного суду Миколаївської області від 08 грудня 2025 року - скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , правонаступником якої є ОСОБА_6 , до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Товариство з обмеженою відповідальністю «Золотий колос», про визнання недійсними наказів щодо передачі земельних ділянок у власність та скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки - відмовити.
Стягнути в рівних частках з ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_6 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (ЄДРПОУ 39825404) судовий збір, сплачений за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в розмірі 3 572 (три тисячі п`ятсот сімдесят дві) грн. 64 коп., тобто з кожного по 1 786 (одна тисяча сімсот вісімдесят шість) грн. 32 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.
Головуючий Т.В. Серебрякова
Судді: В.В. Коломієць
Н.О. Тищук