ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 [телефон приховано] inbox@anec.court.gov.ua
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"26" жовтня 2026 р. Справа№ 910/5231/26
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Яценко О.В.
суддів: Хрипуна О.О.
Спаських Н.М.
розглянувши у порядку письмового провадження (без виклику сторін)
матеріали апеляційної скарги Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва»
на рішення Господарського суду міста Києва від 03.08.2026 (повний текст складено 03.08.2026)
у справі № 910/5231/26 (суддя - Пукшин Л.Г.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Барвінок-3000»
до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва»
про стягнення 258 917,00 грн,
ВСТАНОВИВ:
До Господарського суду міста Києва звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю «Барвінок-3000» (далі - позивач) з позовом до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» (далі - відповідач) про стягнення 258 917, 00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 04.02.2026 внаслідок аварійної ситуації, пов`язаної з проривом трубопроводу системи централізованого опалення, відбулося залиття належних позивачу нежитлових приміщень, унаслідок чого йому завдано збитків у розмірі 258 917,00 грн. Оскільки відповідач, який здійснює утримання та обслуговування внутрішньобудинкових інженерних мереж, добровільно завдану шкоду не відшкодував, позивач звернувся до суду з даним позовом.
В суді першої інстанції відповідач правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.08.2026 у справі № 910/5231/26 позов задоволено повністю.
Суд першої інстанції встановив, що 04.02.2026 у будинку, в якому розташовані належні позивачу нежитлові приміщення, сталася аварійна ситуація, пов`язана з пошкодженням трубопроводу системи централізованого опалення, внаслідок чого відбулося їх залиття та завдано майнової шкоди. Суд дійшов висновку, що відповідач як особа, відповідальна за утримання та належний технічний стан внутрішньобудинкових інженерних мереж, не довів відсутності своєї вини у виникненні аварії та заподіянні шкоди.
Оцінивши надані сторонами докази, суд визнав доведеними факт завдання позивачу шкоди, її розмір та причинний зв`язок між пошкодженням трубопроводу і залиттям приміщень. При цьому доводи відповідача щодо виникнення аварії внаслідок гідроудару та інших обставин, які він вважав форс-мажорними, суд не прийняв, оскільки належних доказів на підтвердження таких обставин та відсутності вини відповідача матеріали справи не містять. Розмір завданої шкоди у сумі 258 917,00 грн суд визнав підтвердженим наданим звітом про оцінку вартості відновлювальних ремонтно-будівельних робіт.
З огляду на встановлені обставини суд дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 258 917,00 грн матеріальної шкоди.
Крім того, позивач просив стягнути з відповідача 40 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Суд, врахувавши складність справи, її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, обсяг наданих адвокатом послуг та критерії реальності, необхідності й розумності судових витрат, дійшов висновку про необґрунтованість заявленої суми та зменшив розмір витрат на професійну правничу допомогу до 12 000,00 грн.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, 21.08.2026 Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» через Електронний кабінет в підсистемі Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд» у встановлений процесуальний строк звернулось з апеляційною скаргою до Північного апеляційного господарського суду, у якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 03.08.2026 у справі № 910/5231/26 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зокрема, скаржник зазначає, що:
- суд безпідставно відкрив провадження у справі та визначив її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи, що, на його думку, унеможливило належну реалізацію процесуальних прав відповідача;
- судом порушено строк розгляду справи, передбачений статтею 248 ГПК України, зважаючи на те, що текст рішення було підписано після виходу судді з щорічної відпустки;
- окремо відповідач порушує питання щодо юрисдикції спору, вважаючи, що справа не підлягала розгляду за правилами господарського судочинства та мала розглядатися в порядку цивільного судочинства. На думку скаржника, спір виник у зв`язку із залиттям нежитлових приміщень та невиконанням зобов`язань у сфері житлово-комунальних послуг, а договірні відносини між позивачем і відповідачем щодо проведення поточного чи капітального ремонту відсутні. У зв`язку з цим відповідач вважає, що суд мав відмовити у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України;
- скаржник посилається на неналежне підтвердження повноважень представника позивача, зазначаючи, що адвокат Солдаткін О.С. не був зазначений як представник ТОВ у ЄДР, а ордер, на думку відповідача, не підписаний електронним підписом адвоката;
- також відповідач звертає увагу на неналежне засвідчення копій документів, доданих до позовної заяви, відсутність статуту товариства та документів на підтвердження повноважень його керівника, а також неналежне підтвердження повноважень на сплату судового збору та інших витрат.
Щодо правильності визначення відповідача скаржник зазначає, що відповідач не є власником або балансоутримувачем багатоквартирного будинку та трубопроводу системи централізованого опалення, на якому сталася аварія. На його думку, трубопровід є спільним майном співвласників багатоквартирного будинку, а належними відповідачами у справі мали бути співвласники будинку, Київська міська рада та/або КП «Київтеплоенерго» як особа, яка, за твердженням скаржника, відповідає за мережі центрального опалення. Відповідач наголошує, що жодних документів про передачу будинку чи трубопроводів йому у господарське відання матеріали справи не містять.
Скаржник також заперечує проти висновку суду про неналежне виконання ним обов`язків щодо утримання будинку та інженерних мереж. Зазначає, що між ним та позивачем відсутній договір на проведення поточного чи капітального ремонту, що відповідні роботи належать до компетенції співвласників будинку та КП «Київтеплоенерго», а відповідач зі свого боку виконав обов`язок щодо ліквідації аварійної ситуації та усунення течі в трубопроводі.
Відповідач вважає недоведеним склад цивільного правопорушення, необхідний для покладення на нього обов`язку з відшкодування збитків, а саме: протиправну поведінку, наявність шкоди, причинний зв`язок між поведінкою відповідача та шкодою і його вину. На думку скаржника, акт про залиття від 09.02.2026 лише ймовірно визначає причину аварії, складений з порушеннями, зокрема без участі головного інженера, а тому не може підтверджувати причинний зв`язок між діями відповідача та заподіяною шкодою.
Також скаржник заперечує достовірність та достатність звіту про оцінку майна № AR260217-001 від 20.03.2026, на підставі якого визначено розмір збитків у сумі 258 917,00 грн. Зазначає, що звіт містить застарілу інформацію, недоліки щодо технології проведення ремонтних робіт та визначення вартості приміщень, не є висновком судового експерта, а позивачем не надано платіжних документів, які б підтверджували фактичне понесення витрат на ремонт саме у заявленому розмірі.
Крім того, відповідач посилається на те, що аварійна ситуація могла бути спричинена обставинами, які не залежали від його волі, зокрема, збройною агресією російської федерації, ракетними обстрілами, пошкодженням обладнання ТЕЦ-5, тривалою відсутністю теплоносія та низькими температурами. Скаржник вважає, що суд першої інстанції безпідставно не врахував ці обставини та неправильно застосував положення частини другої статті 1166 ЦК України щодо презумпції вини, оскільки, на його думку, саме позивач не довів наявності складу цивільного правопорушення.
Окремо скаржник заперечує проти стягнення з нього 12 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, вважаючи цю суму неспівмірною зі складністю справи та обсягом виконаної адвокатом роботи.
З огляду на викладене відповідач вважає рішення суду першої інстанції таким, що прийняте з істотним порушенням норм матеріального та процесуального права, та просить його скасувати повністю, у задоволенні позову відмовити і стягнути з позивача судові витрати.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 21.08.2026 справа № 910/5231/26 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., Спаських Н.М., Хрипун О.О.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.08.2026:
- апеляційну скаргу Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» на рішення Господарського суду міста Києва від 03.08.2026 у справі № 910/5231/26 залишено без руху на підставі ст. 174, ч. 2 ст. 260 ГПК України;
- надано Комунальному підприємству «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» строк десять днів з дня отримання копії даної ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме: надання доказів сплати судового збору в сумі 3 993,60 грн;
- попереджено Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва», що у випадку неусунення у встановлений термін недоліків, дана апеляційна скарга буде вважатися неподаною та підлягатиме поверненню скаржнику.
Зазначену ухвалу скаржнику доставлено до електронного кабінету 25.08.2026 об 11 год. 50 хв., що підтверджується довідкою про доставку електронного документа, яка міститься в матеріалах справи.
На виконання вимог вищезазначеної ухвали, скаржник 26.08.2026 подав заяву про усунення недоліків, в додатках до вказаної заяви міститься платіжна інструкція № 322682 від 25.08.2026 про сплату 3 993,60 грн., в призначенні платежу вказано: «Суд.збір за заявою КП «Кер.комп.з обсл.ж.ф.Печ.р-ну» 35692211 на рішення Госп. суду по справі № 910/5231/26 від 03.08.26 Півн.апел.госп.суд».
Окрім цього, у вказаній заяві скаржником викладено клопотання про розгляд справи з повідомленням (викликом) учасників справи, яке обґрунтовано необхідністю з`ясувати обставини для повного об`єктивного вирішення спору через загрозу стягнення коштів з територіальної громади міста Києва.
Згідно з ч. 3 ст. 270 ГПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.
Згідно з абз. 1 ч. 10 ст. 270 ГПК України апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
У ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» установлено 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2026 в розмірі 3 328,00 грн.
Виходячи із зазначених правових норм та враховуючи ціну позову, перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає здійсненню без виклику учасників справи в порядку письмового провадження.
В апеляційній скарзі скаржником не наведено конкретних обставин в обґрунтування розгляду апеляційної скарги з викликом сторін.
Колегія суддів вважає, що характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи та перевірки доводів, викладених в апеляційній скарзі.
З огляду на викладене, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 31.08.2026:
- клопотання Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» про розгляд справи з повідомленням (викликом) учасників справи залишено без задоволення;
- відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» на рішення Господарського суду міста Києва від 03.08.2026 у справі № 910/5231/26;
- розгляд апеляційної скарги ухвалено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження та без повідомлення учасників справи;
- витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/5231/26.
01.09.2026 від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він заперечує проти доводів відповідача та просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 03.08.2026 - без змін. Крім того, позивач просить не приймати до розгляду докази, додані відповідачем до апеляційної скарги, як такі, що не подавалися до суду першої інстанції без поважних причин.
Позивач зазначає, що відповідач був належним чином повідомлений про відкриття провадження у справі та мав можливість подати відзив, докази, заявити клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, призначення експертизи чи залучення співвідповідачів, однак, такими процесуальними правами не скористався. У зв`язку з цим позивач вважає безпідставними посилання відповідача в апеляційній скарзі на неможливість реалізації процесуальних прав та наголошує, що наслідки власної процесуальної бездіяльності не можуть бути покладені на суд чи іншу сторону.
Окремо позивач заперечує проти прийняття нових доказів, поданих відповідачем лише на стадії апеляційного перегляду, вказуючи, що ці документи існували або могли бути отримані відповідачем під час розгляду справи судом першої інстанції, а доказів об`єктивної неможливості їх своєчасного подання скаржник не навів.
Щодо доводів про неналежного відповідача позивач зазначає, що заявлений позов є деліктним та ґрунтується на положеннях статті 1166 ЦК України, а тому наявність договору між сторонами не є умовою виникнення обов`язку з відшкодування шкоди. На думку позивача, обов`язок відповідача щодо утримання та обслуговування внутрішньобудинкових систем випливає із законодавства та його статусу управителя будинку.
Позивач також заперечує доводи відповідача про те, що належними відповідачами у справі мають бути КП «Київтеплоенерго», співвласники будинку або Київська міська рада. Зазначає, що відповідач не надав доказів перебування спірної ділянки внутрішньобудинкового трубопроводу в експлуатаційній відповідальності теплопостачальної організації, а також не заявляв у суді першої інстанції клопотання про залучення співвідповідачів.
Стосовно наявності вини та причинного зв`язку позивач посилається на акт обстеження від 09.02.2026, складений працівниками самого відповідача, в якому причиною залиття визначено порушення цілісності трубопроводу системи централізованого опалення. На думку позивача, відповідач не спростував зазначених у акті обставин та не надав доказів належного утримання внутрішньобудинкових мереж, а тому презумпція його вини, передбачена статтею 1166 ЦК України, не спростована.
Позивач вважає необґрунтованими посилання відповідача на форс-мажорні обставини, зокрема, ракетні обстріли, пошкодження обладнання ТЕЦ-5, відсутність теплоносія та низькі температури, оскільки відповідач не довів причинного зв`язку між зазначеними обставинами та проривом трубопроводу 04.02.2026. Також позивач заперечує твердження про ненадання доступу до приміщень, посилаючись на звернення до аварійних служб та проведення аварійно-відновлювальних робіт безпосередньо після виникнення аварії.
Щодо розміру шкоди позивач зазначає, що звіт про оцінку № AR260217-001 від 20.03.2026 є належним письмовим доказом, складеним кваліфікованим оцінювачем, а обов`язкового підтвердження розміру збитків саме висновком судового експерта закон не передбачає. Відповідач, на думку позивача, не надав альтернативного розрахунку, рецензії на звіт чи інших належних доказів на спростування визначеного розміру збитків. При цьому фактичне проведення позивачем ремонтних робіт та їх оплата не є необхідною умовою для визначення реальних збитків.
Щодо процесуальних доводів апеляційної скарги позивач зазначає, що справа є малозначною та правомірно розглядалася у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, а відповідач, отримавши ухвалу про відкриття провадження, не заявляв клопотання про розгляд справи у загальному порядку. Позивач також вважає безпідставними доводи щодо порушення строків розгляду справи та підписання рішення після виходу судді з відпустки, оскільки такі обставини самі по собі не є безумовною підставою для скасування рішення та не вплинули на правильність його вирішення по суті.
Позивач заперечує також доводи щодо неналежної сплати судового збору та повноважень його представника, зазначаючи, що судовий збір було перевірено судом першої інстанції при відкритті провадження, а повноваження адвоката підтверджені ордером, свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю та документами, поданими через систему «Електронний суд». Довід про непідвідомчість спору господарському суду позивач вважає безпідставним, оскільки сторонами є юридичні особи, а спір стосується відшкодування шкоди, завданої майну юридичної особи у зв`язку з її господарською діяльністю.
Щодо витрат на професійну правничу допомогу позивач зазначає, що суд першої інстанції вже зменшив заявлені до відшкодування 40 000,00 грн до 12 000,00 грн, у зв`язку з чим підстав для подальшого зменшення цієї суми немає.
07.09.2026 матеріали даної справи надійшли до Північного апеляційного господарського суду.
Колегія суддів зазначає, що до апеляційної скарги відповідачем додано наступні документи: договір про надання послуги з управління багатоквартирним будинком від 07.02.2025 № 301; відповідь КП «КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО» від 07.08.2026 та адвокатський запит до нього; постанови державного виконавця у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 від 25.08.2025; заяву ОСОБА_1 від 05.02.2026.
Щодо наявності підстав для долучення до матеріалів справи вказаних документів, колегія суддів зазначає про наступне.
Враховуючи, що відповідач додав ці документальні докази під час розгляду апеляційної скарги, на дату прийняття оспорюваного рішення таких доказів суд першої інстанції в своєму розпорядженні не мав.
За змістом частин 4 та 8 статті 80 ГПК України, яка врегульовує загальний порядок подання доказів, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу; докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Відповідно до частини 3 статті 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Відповідно до висновку щодо застування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасність вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи ( у даному випадку - відповідача).
Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає.
Відповідач в апеляційній скарзі на виконання вимог частини 4 статті 80, пункту 6 частини 2 статті 258, частини 3 статті 269 ГПК України взагалі не заявляв про долучення додаткових доказів, не обґрунтовував наявності виняткового випадку неподання зазначених доказів у встановлений строк, як і не доводив неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від відповідача.
Також слід зауважити на правовій позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 12.10.2023 у справі № 499/895/19, у якій судом касаційної інстанції зауважено на тому, що сторони мають усвідомлювати, що інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права відповідно до Закону України від 23.02.2006 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наприклад, ЄСПЛ у своєму рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine, заява № 3236/03, пункт 40) зазначив, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.
Слід зазначити і про те, що з наданих відповідачем додаткових доказів (адвокатський запит від 04.08.2026, відповідь КП «КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО» від 07.08.2026 № 1/28/13.1.1/5627) слідує, що вказані докази не існували на момент розгляду по суті судом першої інстанції цієї справи.
Водночас, така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Правова позиція з цього питання викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №911/3250/16, від 06.02.2019 у справі №916/3130/17, від 26.02.2019 у справі №913/632/17 від 06.03.2019 у справі №916/4692/15 та від 11.09.2019 у справі № 922/393/18.
Відповідно до статті 14 ГПК України, сторона несе ризик невчинення або несвоєчасного вчинення процесуальної дії під час розгляду справи, оскільки забезпечення своєчасного здійснення процесуальних прав покладається на саму сторону.
Крім того, відповідач, долучаючи до матеріалів апеляційної скарги додаткові докази, на виконання вимог частини 4 статті 80, пункту 6 частини 2 статті 258, частини 3 статті 269 ГПК України взагалі не обґрунтовував наявності виняткового випадку недолучення таких доказів у встановлений процесуальним законодавством строк, як і не доводив неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від відповідача.
Тобто фактичною причиною неподання відповідачем до суду першої інстанції додаткового доказу є невчинення ним процесуальних дій, визначених ст. ст. 80, 81, 164 ГПК України.
На переконання суду, відсутність на тій чи іншій стадії судового процесу суб`єктивної волі сторони на реалізацію певного процесуального права не може у подальшому розглядатися як об`єктивна обставина, що від неї не залежала.
Таким чином, відповідач не дотримався чітко встановленого процесуальним законодавством порядку подання додаткових доказів в суді апеляційної інстанції, а отже не вчинив відповідної процесуальної дії, що, як наслідок, виключає вчинення судом апеляційної інстанції процесуальних дій щодо долучення та надання оцінки додатковим доказам.
Станом на дату ухвалення постанови пояснень та клопотань до суду не надходило.
Враховуючи обставини, пов`язані зі запровадженням воєнного стану в Україні з 24.02.2022 Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, те, що на даний час такий стан продовжений, справа розглядається у розумний строк.
Згідно із ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзиву, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції зміні або скасуванню, з наступних підстав.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Барвінок-3000» є власником нежитлових приміщень № 1, 2, 3, 4 (група приміщень № 55) у літ. «А», розташованих за адресою: м. Київ, вул. Джона Маккейна, буд. 20-Б. Право власності позивача на зазначені приміщення підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с. 9 зворот) та актом приймання-передачі від 03.04.2018 (а.с. 8 зворот - 9).
Як вбачається з матеріалів справи, 04.02.2026 у багатоквартирному житловому будинку за адресою: м. Київ, вул. Джона Маккейна, буд. 20-Б виникла аварійна ситуація, пов`язана з проривом трубопроводу у підвальному приміщенні будинку, внаслідок чого відбулося затоплення належних позивачу нежитлових приміщень № 1, 2, 3, 4 (група приміщень № 55) у літ. «А».
07.02.2026 представником позивача на електронну адресу Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва», яке здійснює управління зазначеним багатоквартирним будинком, направлено заяву про залиття приміщення та необхідність складення відповідного акта (а.с. 10 - 11).
09.02.2026 працівниками житлово-експлуатаційної дільниці «Печерська брама» за результатами обстеження нежитлових приміщень № 1, 2, 3, 4 (група приміщень № 55) у літ. «А» складено акт обстеження у зв`язку із заявою ОСОБА_1 від 05.02.2026 № М-176 - акт про залиття, аварію, що сталася на системі центрального опалення, гарячого або холодного водопостачання (далі - акт про залиття) (а.с. 11 зворот - 12).
Відповідно до акта про залиття, безпосередньою причиною затоплення спірних нежитлових приміщень стало порушення цілісності трубопроводу системи централізованого опалення, розташованого у підвальному приміщенні будинку. У зазначеному акті також зафіксовано характер і обсяг завданих пошкоджень. Зокрема, у допоміжному приміщенні площею 43,6 кв. м виявлено вологі (жовті) плями на стінах загальною площею близько 20 кв. м. В основному приміщенні площею 40,7 кв. м зафіксовано вологі плями на стінах площею близько 18 кв. м, сліди конденсату та вологи по всій площі, пошкодження підлогового покриття (ковроліну), а також наявність води по всій площі приміщення. У допоміжному приміщенні площею 10,5 кв. м встановлено наявність вологих плям на стінах площею близько 7 кв. м, слідів залиття підлогового покриття (ковроліну) та води по всій площі приміщення.
17.02.2026 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Барвінок-3000» як замовником та Центром експертної оцінки Приватного підприємства «Аріадна» як виконавцем укладено договір № AR260217-001 на проведення оцінки майна (а.с. 14 - 15). Предметом договору визначено проведення оцінки матеріальних збитків, завданих власнику пошкодженого майна внаслідок затоплення нежитлових приміщень № 1, 2, 3, 4 (групи приміщень № 55) у літ. «А» за адресою: вул. Джона Маккейна, 20-Б, м. Київ, 01042.
Згідно зі звітом про оцінку майна № AR260217-001 від 20.03.2026 (а.с. 15 зворот - 41) розмір матеріальних збитків (майнової шкоди), завданих власнику внаслідок затоплення зазначених нежитлових приміщень, становить 258 917,00 грн без ПДВ.
За твердженням позивача, саме пошкодження трубопроводу системи центрального опалення спричинило затоплення належних йому нежитлових приміщень, що, на його думку, свідчить про неналежне виконання відповідачем обов`язків щодо утримання будинку та його інженерних мереж. У зв`язку з цим позивач вважає, що відповідач має відшкодувати завдану йому майнову шкоду в розмірі 258 917,00 грн.
04.04.2026 Товариство з обмеженою відповідальністю «Барвінок-3000» звернулося до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» із претензією про добровільне відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок залиття нежитлового приміщення (а.с. 43 - 45). У претензії позивач просив відшкодувати 258 917,00 грн завданої шкоди, а також 10 600,00 грн витрат, понесених на проведення незалежної оцінки матеріальних збитків.
Листом № 105/44-1199 від 21.04.2026 (а.с. 45 зворот - 46) відповідач, надаючи відповідь на претензію, зазначив про недоведеність протиправності поведінки КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва».
У зв`язку з невідшкодуванням заявленої шкоди у добровільному порядку позивач звернувся до суду з цим позовом.
Судом першої інстанції задоволено позовні вимоги в повному обсязі, що колегія суддів вважає правильним, з огляду на наступне.
Статтею 22 ЦК України унормовано, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно з частиною другої цієї статті, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Згідно із ст. 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Таким чином, стягнення збитків є видом цивільно-правової відповідальності.
Згідно усталеної судової практики (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 910/11027/18 та постанов Верховного Суду від 14.07.2022 у справі № 924/814/21, 10.02.2022 у справі № 910/18993/20), вирішуючи спір про відшкодування шкоди, суд повинен встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, яке має містити такі складові, як:
- неправомірність поведінки особи, тобто її невідповідність вимогам, наведеним в актах цивільного законодавства;
- наявність шкоди, під якою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права, взагалі будь-яке знецінення блага, що охороняється законом, та її розмір;
- причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, який виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, тобто протиправна поведінка конкретної особи (осіб), на яку покладається відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що необхідно та невідворотно спричинила шкоду;
- вина заподіювача шкоди, як суб`єктивного елемента відповідальності, що полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.
Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Отже, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки; 2) збитків; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками; 4) вини боржника у заподіянні збитків.
Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.
Саме на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками.
Відповідно до акта залиття від 09.02.2026 залиття належних позивачу нежитлових приміщень № 1, 2, 3, 4 (група приміщень № 55) у літ. «А» відбулось внаслідок порушення цілісності трубопроводу системи централізованого опалення у підвальному приміщенні будинку.
Позивач вважає, що відповідальність за належне утримання та технічне обслуговування зазначеного трубопроводу покладається на відповідача як управителя багатоквартирного будинку, у якому розташовані спірні нежитлові приміщення.
Заперечуючи проти позову, відповідач посилається на те, що спірний трубопровід не перебуває на його балансі, а тому він не є особою, відповідальною за його технічний стан. При цьому відповідач зазначає, що внутрішньобудинкові мережі є спільним майном співвласників багатоквартирного будинку, а відтак обов`язок щодо їх утримання покладається на співвласників або відповідних інших суб`єктів, зокрема КП «Київтеплоенерго». Також відповідач посилається на відсутність окремого договору з позивачем щодо проведення поточного чи капітального ремонту спірної ділянки трубопроводу.
Надаючи оцінку наведеним доводам, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. До такого майна, зокрема, належать механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення.
Аналогічне визначення міститься у пункті 6 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», відповідно до якого спільним майном багатоквартирного будинку є, зокрема, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення.
Частинами першою, другою статті 5 зазначеного Закону передбачено, що спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників та не може бути поділено між співвласниками, а такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.
Отже, з наведених положень законодавства вбачається, що трубопровід центрального опалення в підвальному приміщенні багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників багатоквартирного будинку.
Рішенням Київської міської ради від 09.10.2014 №270/270 перейменовано Комунальне підприємство Печерського району м. Києва «Дирекція з управління нежитловим фондом Печерського району м. Києва» в Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» та віднесено його до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації; передано, Комунальному підприємству «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» житловий фонд, який був переданий до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації та знаходиться у них на балансі, а також інше нерухоме та рухоме майно, яке належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва та перебуває на їх балансі станом на 01.08.2014.
Відтак, будинок за адресою вул. Джона Маккейна, 20-Б у м. Києві був переданий Комунальному підприємству «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» для утримання та обслуговування житлового фонду.
Відповідно пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» послуга з управління багатоквартирним будинком включає:
- забезпечення утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, якщо прибудинкова територія, за даними Державного земельного кадастру, знаходиться у власності або користуванні співвласників багатоквартирного будинку відповідно до вимог законодавства, виконання санітарно-технічних робіт, обслуговування внутрішньобудинкових систем (крім обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо;
- купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку;
- поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку;
- інші додаткові послуги, які можуть бути замовлені співвласниками багатоквартирного будинку.
Згідно Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державним комітетом України з питань житлово-комунального господарства від 17.05.2005 №76 (надалі - Правила №76), утримання будинків і прибудинкових територій - господарська діяльність, спрямована на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків і споруд, а також утримання прилеглої до них (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством.
Ці Правила №76 визначають порядок надання послуг з утримання будинків і прибудинкових територій:
- забезпечення нормального функціонування жилих будівель та прибудинкових територій протягом усього періоду їх використання за призначенням;
- проведення єдиної технічної політики в житловій сфері, що забезпечує виконання вимог чинних нормативів з утримання, поточного і капітального ремонту та реконструкції жилих будинків та прибудинкових територій.
У пункті 2 Правил №76 унормовано, що технічне обслуговування жилих будинків - комплекс робіт, спрямованих на підтримку справності елементів будівель чи заданих параметрів та режимів роботи технічного обладнання. Система технічного обслуговування жилих будинків повинна забезпечувати безпечне та безперебійне функціонування будинків, інженерних мереж та обладнання протягом установленого терміну служби будинку. Технічне обслуговування жилих будинків включає роботи з контролю за його станом, забезпечення справності, працездатності, наладки і регулювання інженерних систем тощо. Контроль за технічним станом здійснюється шляхом впровадження системи технічного огляду жилих будинків.
Зокрема послуга із технічного обслуговування жилих будинків передбачає виконання організацію і планування поточного ремонту (п. 2.4 Правил №76) та організацію і планування капітального ремонту (п. 5.2 Правил №76).
Поточний ремонт - комплекс ремонтно-будівельних робіт, який передбачає систематичне та своєчасне підтримання експлуатаційних якостей та попередження передчасного зносу конструкцій і інженерного обладнання. Поточний ремонт повинен проводитись з періодичністю, яка забезпечує ефективну експлуатацію будівлі з моменту завершення його будівництва (капітального ремонту, реконструкції) до моменту постановки на черговий капітальний ремонт або реконструкцію.
Капітальний ремонт - комплекс ремонтно-будівельних робіт, який передбачає заміну, відновлювання та модернізацію конструкцій і обладнання будівель у зв`язку з їх фізичною зношеністю та руйнуванням, поліпшення експлуатаційних показників, а також покращення планування будівлі і благоустрою території без зміни будівельних габаритів об`єкта.
Утримання житлового фонду передбачає виконання робіт, передбачених наказом Держжитлокомунгоспу України від 10.08.2004 №150 №Про затвердження Примірного переліку послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій та послуг з ремонту приміщень будинків, споруд№ (надалі - Перелік послуг).
Згідно Переліку послуг послуга з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій включає в себе, зокрема: регулювання та гідравлічне випробовування систем централізованого опалення (пункт 1.1.12.1.); промивання трубопроводів та приладів централізованого опалення (пункт 1.1.12.3.); усунення течі в трубопроводах, приладах та арматурі (пункт 1.1.12.4.); укріплення ізоляції трубопроводів (пункт 1.1.12.7.); консервація та розконсервація системи централізованого опалення (пункт 1.1.12.12.).
З наведених нормативно-правових актів, а також із самої назви відповідача вбачається, що керуючі компанії з обслуговування житлового фонду створювались в місті Києві та здійснюють свою діяльність для забезпечення належного функціонування будинків, які не передавались в управління особам на підставі договору управління, укладеного з співвласниками багатоквартирного будинку (тобто за відсутності прийняття рішення співвласниками багатоквартирного будинку про створення ОСББ та/або передання будинку в управління певній особі).
В свою чергу утримання будинку/обслуговування будинку передбачає технічний нагляд за станом в тому числі труб централізованого водопостачання та здійснення ремонтних робіт (в тому числі поточного та капітального ремонту системи труб водопостачання).
Фактично в розумінні наведеного законодавства керуючі компанії з обслуговування житлового фонду, що створювались в місті Києві, виконують роль управителя будинків до прийняття співвласниками багатоквартирного будинку рішення про передання такого будинку в управління іншій особі.
Отже, обов`язок управителя щодо утримання внутрішньобудинкових систем випливає не з права власності або балансової належності відповідного майна, а з його статусу управителя багатоквартирного будинку та покладених на нього законодавством і договором обов`язків щодо забезпечення належного утримання спільного майна.
Колегія суддів зазначає, що доводи відповідача про те, що він не є балансоутримувачем спірного трубопроводу, не спростовують встановленого законом та договором обов`язку відповідача як управителя щодо належного утримання внутрішньобудинкових систем, до складу яких належить і спірний трубопровід системи централізованого опалення.
Не спростовують цього висновку і посилання відповідача на те, що власниками спільного майна є співвласники багатоквартирного будинку. Належність внутрішньобудинкових мереж на праві спільної сумісної власності співвласникам будинку та здійснення управління цим майном управителем не є взаємовиключними обставинами, оскільки саме управитель у межах наданих йому повноважень забезпечує належне утримання та обслуговування такого майна.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірний трубопровід системи централізованого опалення є складовою спільного майна багатоквартирного будинку, а відповідач як управитель цього будинку мав передбачений законом обов`язок щодо його належного утримання та обслуговування.
Відтак, доводи апеляційної скарги про відсутність у відповідача відповідальності за технічний стан спірного трубопроводу у зв`язку з тим, що останній не перебуває на його балансі, колегія суддів вважає необґрунтованими.
Окрім цього, колегія суддів звертає увагу, що заявлені у цій справі позовні вимоги мають деліктний характер. Для виникнення обов`язку з відшкодування шкоди у цьому випадку визначальним є не наявність між сторонами договору на проведення поточного чи капітального ремонту, а встановлення обставин, які свідчать про наявність складу цивільного правопорушення та про те, що саме відповідач є особою, на яку покладено відповідні обов`язки щодо утримання спірного майна.
При цьому посилання відповідача на КП «Київтеплоенерго» як на належного відповідача саме по собі не може бути підставою для відмови у позові, оскільки скаржником не надано належних доказів того, що спірна ділянка трубопроводу, розташована у підвальному приміщенні будинку, перебуває саме в експлуатаційній відповідальності зазначеного підприємства. Як Колегія суддів звертає увагу, що відповідач не подав акта розмежування балансової належності та експлуатаційної відповідальності теплових мереж чи іншого належного доказу на підтвердження своїх доводів.
Щодо доводів апеляційної скарги про необхідність залучення до участі у справі інших осіб - співвласників будинку, Київської міської ради або КП «Київтеплоенерго» - колегія суддів зазначає, що відповідач не довів наявності обов`язкової процесуальної співучасті таких осіб у цьому спорі. Саме по собі припущення відповідача про можливу відповідальність інших суб`єктів не свідчить про відсутність його власного обов`язку щодо належного утримання внутрішньобудинкових систем як управителя будинку.
Крім того, відповідач не заявляв у суді першої інстанції клопотань про залучення відповідних осіб до участі у справі як співвідповідачів та не надав належних доказів, які б підтверджували покладення обов`язку з утримання спірної ділянки трубопроводу саме на таких осіб. У зв`язку з цим відповідні доводи, заявлені вперше на стадії апеляційного перегляду, не спростовують висновків суду першої інстанції.
Отже, як встановлено колегією суддів, саме на Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» покладався обов`язок із обслуговування внутрішньо будинкових систем, в тому числі трубопроводу централізованого опалення в підвальному приміщенні.
Як наслідок, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем як управителем багатоквартирного будинку своїх обов`язків щодо належного утримання та технічного обслуговування внутрішньобудинкової системи централізованого опалення, зокрема спірної ділянки трубопроводу, а також вжиття своєчасних заходів для запобігання та ліквідації аварійних ситуацій, відбулося пошкодження трубопроводу та залиття належних позивачу нежитлових приміщень № 1, 2, 3, 4 (група приміщень № 55) у літ. «А», внаслідок чого останнім завдано майнової шкоди, що свідчить про наявність причинно-наслідкового зв`язку між неналежним виконанням відповідачем покладених на нього обов`язків та завданою позивачу шкодою.
Як було зазначено, для застосування такого способу захисту, як відшкодування майнової шкоди, необхідним є встановлення сукупності обставин, до яких належать наявність шкоди, протиправність поведінки особи, причинний зв`язок між її поведінкою та завданою шкодою, а також вина заподіювача шкоди, якщо інше не встановлено законом.
Судом першої інстанції встановлено, що 04.02.2026 у будинку за адресою: м. Київ, вул. Джона Маккейна, 20-Б, відбулася аварійна ситуація, пов`язана з пошкодженням трубопроводу системи централізованого опалення у підвальному приміщенні, внаслідок чого відбулося залиття належних позивачу нежитлових приміщень.
Вказані обставини підтверджуються, зокрема, актом про залиття від 09.02.2026, складеним працівниками структурного підрозділу відповідача, у якому причиною залиття визначено порушення цілісності трубопроводу системи централізованого опалення, розташованого у підвальному приміщенні будинку.
Доводи апелянта про те, що акт не містить підпису головного інженера, а тому не може бути належним доказом, колегія суддів відхиляє. Зазначений акт складений працівниками самого відповідача. При цьому відповідач не спростував викладені в акті відомості іншим належним доказом, а сам акт у встановленому порядку недійсним не визнавався.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зазначений акт у сукупності з іншими доказами підтверджує факт аварії, характер пошкодження трубопроводу та факт залиття приміщень позивача.
При цьому відповідно до частини другої статті 1166 Цивільного кодексу України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоди завдано не з її вини. Отже, у деліктних правовідносинах законодавством установлено презумпцію вини заподіювача шкоди, яка покладає на відповідача обов`язок довести відсутність своєї вини.
Відповідачем таких доказів суду першої інстанції не подано. Зокрема, матеріали справи не містять належних доказів проведення відповідачем необхідних оглядів, гідравлічних випробувань, технічного обслуговування, поточних ремонтів чи інших заходів, які б свідчили про належне утримання внутрішньобудинкової системи централізованого опалення та могли б спростувати його вину.
Посилання апелянта на форс-мажорні обставини, пов`язані із ракетними обстрілами, пошкодженням обладнання ТЕЦ-5, тривалою відсутністю теплоносія та низькими температурами, також не спростовують висновків суду першої інстанції.
Сам факт настання воєнних дій, ракетних обстрілів або складних погодних умов не свідчить автоматично про наявність причинного зв`язку між такими обставинами та конкретною аварією, яка сталася 04.02.2026. Особа, яка посилається на обставини непереборної сили як на підставу звільнення від відповідальності, має довести не лише факт їх існування, а й їх надзвичайність та невідворотність саме у конкретних правовідносинах, а також причинний зв`язок між такими обставинами та неможливістю виконання відповідного обов`язку.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач не надав належних доказів того, що саме зазначені ним обставини стали безпосередньою причиною пошкодження спірного трубопроводу 04.02.2026. Натомість у складеному працівниками відповідача акті про залиття причиною події зазначено порушення цілісності трубопроводу системи централізованого опалення.
Тому саме по собі посилання на протокол засідання штабу з ліквідації наслідків порушень енергопостачання, ракетні обстріли та низькі температури не є достатнім для звільнення відповідача від відповідальності за завдану шкоду.
Щодо доводів апеляційної скарги про недоведеність розміру шкоди колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 1192 Цивільного кодексу України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається з урахуванням реальної вартості втраченого майна або робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
На підтвердження розміру завданої шкоди позивачем надано звіт про оцінку майна №AR260217-001 від 20.03.2026, складений оцінювачем Бобровим Д.Ю. ПП «АРІАДНА», який має кваліфікаційні свідоцтва №3500/2025 від 25.11.2025 та №3514/2025 від 25.11.2025, видані ФДМУ.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» оцінка майна, майнових прав - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону, і є результатом практичної діяльності суб`єкта оціночної діяльності.
Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» проведення оцінки майна є обов`язковим у випадках, зокрема, визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом.
Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється печаткою та підписом керівника суб`єкта оціночної діяльності.
Суд першої інстанції встановив розмір завданої позивачу шкоди на підставі звіту про оцінку майна № AR260217-001 від 20.03.2026, відповідно до якого вартість матеріальних збитків, завданих унаслідок затоплення нежитлових приміщень позивача, становить 258 917,00 грн.
Посилання відповідача на те, що зазначений звіт не є висновком судового експерта, саме по собі не свідчить про його недопустимість як доказу. Закон не встановлює вимоги про підтвердження кожного розміру майнової шкоди виключно висновком судової експертизи.
Окрім цього, колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи міститься повідомлення позивача, надіслане на електронну пошту відповідача, про те, що на 18.02.2026 о 12 год. 00 хв. призначено виїзне обстеження для визначення матеріальних збитків, завданих власнику пошкодженого майна (позивачу) внаслідок затоплення нежитлових приміщень і висловлено прохання направити уповноваженого представника для участі у проведенні оцінки майна (а.с. 12 зворот - 13).
Колегія суддів зазначає, що 17.10.2019 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України та змінено назву ст. 79 Господарського процесуального кодексу України з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» і викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування «вірогідність доказів».
Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до ст. 79 ГПК наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Аналогічний підхід до стандарту доказування «вірогідність доказів» висловлено Верховним Судом у постановах від 29.01.2021 у справі №922/51/20, 31.03.2021 у справі №923/875/19 та 25.06.2020 у справі № 924/233/18.
Колегія суддів звертає увагу, що відповідач не надав альтернативного розрахунку вартості відновлення пошкодженого майна, рецензії на звіт або іншого належного доказу, який би спростовував визначений оцінювачем розмір збитків.
Довід апелянта про необхідність підтвердження фактичного понесення позивачем витрат на ремонт також не може бути прийнятий, оскільки право потерпілої особи на відшкодування реальних збитків не ставиться у залежність виключно від факту проведення нею ремонтних робіт на момент звернення до суду. Визначальним є встановлення вартості відновлення пошкодженого майна та причинного зв`язку такої шкоди з відповідною подією.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про доведеність факту заподіяння позивачу майнової шкоди, її розміру та причинного зв`язку між пошкодженням трубопроводу і залиттям належних позивачу приміщень, в той час як зі змісту частини другої статті 1166 Цивільного кодексу України вбачається, що цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди, яка полягає в тому, що наявність вини заподіювача шкоди не підлягає доведенню позивачем, а саме відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.
Щодо доводів апелянта про порушення судом першої інстанції процесуальних норм, колегія суддів зазначає про наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвала Господарського суду міста Києва від 18.05.2026 про відкриття провадження у справі була доставлена до електронного кабінету відповідача 18.05.2026 о 14 год. 20 хв. (а.с. 64).
Відповідно до ч. 5 ст. 242 ГПК України учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі шляхом надсилання до електронного кабінету у порядку, визначеному законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Згідно з п. п. 2, 5, 11 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення. Якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Відтак, днем вручення ухвали Господарського суду міста Києва від 18.05.2026 у справі № 910/5231/26 скаржнику вважається 18.05.2026.
Вказаною ухвалою відповідачу встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву та відповідних доказів. Водночас, відповідач відзиву на позов не подав, доказів на спростування заявлених вимог не надав, клопотань про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, призначення експертизи, залучення співвідповідачів чи витребування доказів не заявляв.
За приписами пункту 1 частини п`ятої статті 12 ГПК України малозначними є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Ціна позову у цій справі становить 258 917,00 грн, що на час розгляду справи не перевищувала встановленого законом порогу для віднесення справи до малозначних.
Відповідно до статей 247, 248, 250, 252 ГПК України розгляд малозначних справ здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження, а питання щодо розгляду справи без повідомлення учасників вирішується судом з урахуванням характеру спору, ціни позову та інших обставин справи.
Відтак, доводи апеляційної скарги про те, що розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи призвів до порушення процесуальних прав відповідача, колегія суддів вважає безпідставними.
Не приймаються колегією суддів і доводи відповідача про те, що визначення справи до розгляду у спрощеному позовному провадженні було здійснено судом першої інстанції з метою позбавлення відповідача можливості подати касаційну скаргу, оскільки такі твердження мають характер припущень та не підтверджені жодними належними доказами.
Так само безпідставними є посилання апелянта на порушення судом першої інстанції строків розгляду справи у зв`язку з підписанням повного тексту рішення після виходу судді з щорічної відпустки.
Саме по собі зазначення судом першої інстанції про те, що підписання тексту рішення здійснено після виходу судді з відпустки, не є безумовною підставою для скасування судового рішення. Відповідно до частини другої статті 277 ГПК України порушення норм процесуального права є підставою для скасування або зміни рішення лише у разі, якщо таке порушення призвело до ухвалення неправильного по суті рішення. Апелянтом не наведено обґрунтування того, яким чином зазначена обставина вплинула на правильність вирішення спору по суті.
Щодо доводів апеляційної скарги про порушення правил юрисдикції, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, а також інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи в інших спорах між юридичними особами, які здійснюють господарську діяльність (пункт 15 частини першої статті 20 ГПК України).
У цій справі позивачем є юридична особа - ТОВ «Барвінок-3000», відповідачем - юридична особа КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва», а предметом спору є відшкодування майнової шкоди, завданої майну позивача, яке використовується у його господарській діяльності.
Посилання відповідача на те, що спірні правовідносини виникли у сфері житлово-комунальних послуг, а тому підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, є безпідставними, оскільки сам по собі характер правовідносин у сфері житлово-комунальних послуг не змінює суб`єктного складу спору та не виключає його розгляду господарським судом у разі, коли спір виник між юридичними особами щодо майнових прав та обов`язків, пов`язаних із їх господарською діяльністю.
За таких обставин спір між сторонами підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
Не заслуговують на увагу і доводи апелянта щодо неналежного підтвердження повноважень представника позивача.
Частиною четвертою статті 60 ГПК України передбачено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Як вбачається з матеріалів справи, до позовної заяви було додано ордер на надання правничої допомоги серії АІ № 2192505 від 01.05.2026 (а.с. 6) та свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії КС №5213/10 (а.с. 49), які подано через підсистему «Електронний суд» із накладенням кваліфікованого електронного підпису.
При цьому закон не встановлює обов`язку внесення відомостей про адвоката, який здійснює представництво юридичної особи на підставі ордера, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. Такі відомості стосуються осіб, які здійснюють самопредставництво юридичної особи. Отже, доводи апелянта в цій частині є необґрунтованими.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками місцевого господарського суду, що оскільки позивачем доведено наявність складу цивільного правопорушення, позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Барвінок-3000» підлягає задоволенню повністю, а з Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» підлягає стягненню відшкодування шкоди у розмірі 258 917,00 грн.
Окрім цього, як було зазначено, позивач просив суд покласти на відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 40 000,00 грн.
Суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, врахувавши складність справи, її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, обсяг наданих адвокатом послуг та критерії реальності, необхідності й розумності судових витрат, дійшов висновку про необґрунтованість заявленої суми та зменшив розмір витрат на професійну правничу допомогу до 12 000,00 грн.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Відповідно до ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:
1) на професійну правничу допомогу;
2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;
3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно ст. 126 ГПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригінала ордеру адвоката, виданого відповідним адвокатським об`єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.
У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум.
Вирішуючи питання про такий розподіл, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.11.2018 по справі №910/23210/17 та від 24.01.2019 у справі № 910/15944/17.
У пункті 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.
Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать й консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо.
Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Наведена правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16 та в додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду по справі № 775/9215/15ц від 19.02.2020.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження понесених витрат позивачем подано до суду копії:
- Ордеру серії АІ № 2192505 від 01.05.2026 (а.с. 6);
- свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії КС № 5213/10 від 28.08.2014 (а.с. 49);
- Договору №32 про надання професійної правничої допомоги від 15.06.2025 (а.с.47);
- Акту приймання-передачі наданих послуг №0105 від 01.05.2026 (а.с. 48 зворот);
- рахунку на оплату № 240426 від 24.04.2026 на суму 40 000,00 грн.
Колегією суддів встановлено, що Солдаткін Олег Сергійович є адвокатом в розумінні Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», що підтверджується свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю серії КС №5213/10 від 28.08.2014.
З наданих позивачем доказів вбачається, що правова допомога надавалася позивачу на підставі Договору №32 про надання правової допомоги від 15.06.2025 (далі - Договір), укладеним між адвокатом Солдаткіним Олегом Сергійовичем (далі - адвокат) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Барвінок-3000» (далі - клієнт), предметом якого є надання адвокатом усіма законними методами та способами правової допомоги клієнту у всіх справах, які пов`язані чи можуть бути пов`язані зі захистом та відновленням порушених, оспорюваних, невизнаних його прав та законних інтересів.
Згідно пункту 3.1. Договору розмір гонорару, який клієнт сплачує адвокату за надану в межах цього договору визначається в рахунках та актах приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг), які підписується сторонами.
Відповідно до Акту приймання-передачі наданих послуг №0105 від 01.05.2026 адвокат надав клієнту професійну правничу допомогу у супроводі справи в суді, наданні правових консультацій, аналізі наданих документів та обставин справи, підготовці та поданні позовної заяви, формуванні правової позиції, складанні процесуальних документів: кількість годин - 10. Вартість послуг за цим актом становить 40 000, 00 грн.
Вказаний акт підписано сторонами без претензій та зауважень.
Водночас, враховуючи, що доказів оплати наданих послуг матеріали справи не містять, колегія суддів зауважує на тому, що не є підставою для відмови у стягнення витрат на професійну правничу допомогу відсутність надання доказів їх оплати позивачем, оскільки витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 126 ГПК України). Вказана правова позиція викладена в постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.
Чинне законодавство України надає право відповідачу у разі відмови позивачу у задоволенні позову вимагати стягнення з нього витрат на професійну правничу допомогу за умови підтвердження обсягу та вартості таких послуг незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачена стороною, чи тільки має бути сплачена (пункти 138, 139 постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15, п.42 додаткової постанови Верховного суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 14.04.2026 у справі №910/90/25).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає позицію щодо юридичного терміну «фактично понесені» витрати на правову допомогу, згідно з якою в ситуації, коли заявник ще не сплатив адвокатський гонорар, але він має сплатити його згідно із договірними зобов`язаннями на користь особи, яка представляла заявника протягом провадження у Європейському суді з прав людини, має право висувати вимоги щодо сплати гонорару згідно з договором. Відповідно Суд вважає витрати за цим гонораром «фактично понесеними». З цього приводу прецедентними є рішення Європейського суду з прав людини у справах «Тогджу проти Туреччини», заява № 27601/95, п. 158, від 31 травня 2005 року; «Начова та інші проти Болгарії», заяви №№ 43577/98 і 43579/98, п. 175, ECHR 2005 VII; «Імакаєва проти Росії», заява № 7615/02, ECHR 2006 XIII; «Карабуля проти Румунії», заява № 45661/99, п. 180, від 13.07.2010; «Бєлоусов проти України», заява № 4494/07, п. 116, від 07.11.2013.
Таким чином, подані позивачем документи щодо наданих послуг на професійну правничу допомогу адвоката, в рамках розгляду спору у даній справі в суді першої інстанції, є належними і допустимими доказами в підтвердження обставин реальності понесених стороною витрат, визначених ст. 126 ГПК України.
Дослідивши зазначені документи, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Згідно ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Отже, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Водночас, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у ст. 30 Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04, п. 269). (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 22.11.2017 року у справі № 914/434/17).
У розумінні положень частини 5 статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 13.12.2018 у справі №816/2096/17, від 16.05.2019 у справі №823/2638/18, від 09.07.2019 у справі № 923/726/18, від 26.02.2020 у справі № 910/14371/18, від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконання робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права. Що стосується часу, витраченого фахівцем в галузі права, то зі змісту норм процесуального права можна зробити висновок, що достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, що саме така кількість часу витрачена на відповідні дії.
Відповідно до частини 5, 6 ст. 126 ГПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
З врахуванням викладеного, у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, - яка вказує на неспівмірність витрат, - доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям (аналогічна правова позиція викладена в додатковій постанові Верховного Суду від 05.03.2020 у справі № 911/471/19).
Крім того, за змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 ГПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Натомість положеннями пункту 2 частини 2 ст. 126 ГПК України регламентовано порядок компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги (витрати на проїзд, проживання, поштові послуги тощо), для розподілу яких необхідною умовою є надання відповідних доказів, які підтверджують здійснення таких витрат.
Аналогічних висновків дійшла Об`єднана палата Верховного Суду в постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19.
Вирішуючи питання щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу у справі № 910/5231/26, суд першої інстанції, взявши до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених і поданих до суду позивачем документів, їх значення для вирішення спору, ціну позову, обсягу матеріалів, а також те, що справа розглядалась за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання), є малозначною, а предметом спору є стягнення шкоди, розмір якої був попередньо визначений за результатами оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності, дійшов висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу не є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору та складності даної справи.
Отже, судом першої інстанції зменшено розмір заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу до 12 000,00 грн.
В апеляційній скарзі відповідач зазначив про те, що:
- визначений судом першої інстанції розмір витрат у сумі 12 000,00 грн є неспівмірним із складністю справи, обсягом виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим на їх виконання, ціною позову або значенням справи для сторони;
- на думку апелянта, така сума є завищеною з огляду на те, що справа має незначну складність, а адвокатом фактично було підготовлено одну позовну заяву.
Колегія суддів звертає увагу, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень ч. 4 ст. 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях ст. 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у ст. 43 Конституції України.
Досліджуючи обґрунтованість та пропорційність розміру заявлених до стягнення позивачем витрат на професійну правничу допомогу через призму принципу співмірності, який включає такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно їх неспівмірності.
Водночас, колегія суддів враховує, що заявлена позивачем до суду першої інстанції сума витрат на оплату послуг адвокатів склала 40 000,00 грн, однак місцевим господарським судом заяву позивача задоволено частково, а саме у сумі 12 000,00 грн. Тобто, судом першої інстанції вже частково відмовлено позивачу у відшкодуванні понесених ним витрат на правову допомогу з урахуванням критеріїв реальності адвокатських витрат, їх дійсності, необхідності та розумності такого розміру.
Так, зокрема, суд першої інстанції взяв до уваги характер спірних правовідносин, реально витрачений адвокатом час, обсяг матеріалів, кількість підготовлених документів. З метою дотримання критерію розумності, співмірності між обсягом роботи, проведеної адвокатом та заявленими витратами, здійсненими на оплату адвокатських послуг, суд вважав за доцільне стягнути з відповідача 12 000,00 грн витрат понесених позивачем за правничу допомогу при розгляді цієї справи, а решту заявлених позивачем до стягнення витрат на правничу допомогу у сумі 28 000,00 грн поклав на позивача та йому не відшкодував.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що вирішення питання щодо розподілу витрат на оплату послуг адвоката є дискрецією суду, який розглядає відповідне питання з урахуванням конкретних обставин справи в їх сукупності та реалізується ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки наведених учасниками справи обґрунтувань, дослідження та оцінки доказів за правилами статей 86, 210 ГПК України.
Розглянувши доводи апелянта, колегія суддів зазначає, що апелянтом не наведено обґрунтованих доводів та не подано належних доказів, які б свідчили про те, що визначений судом першої інстанції розмір витрат у сумі 12 000,00 грн є неспівмірним із складністю справи, обсягом виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим на їх виконання, ціною позову або значенням справи для сторони.
При цьому, колегія суддів зазначає, що обставини відшкодування витрат на професійну правничу допомогу є предметом оцінки у кожному конкретному випадку, а сама лише незгода скаржника з наданою судом оцінкою відповідних доказів, які підтверджують факт надання професійної правничої допомоги, а також оцінкою обставин критерію реальності адвокатських витрат, розумності їх розміру тощо не свідчить про незаконність оскаржуваного судового рішення.
Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням Господарського суду міста Києва від 03.08.2026 у справі № 910/5231/26, отже підстав для його скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.
Враховуючи вищевикладене та вимоги апеляційної скарги, апеляційна скарга Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» задоволенню не підлягає.
Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з цією апеляційною скаргою покладаються на апелянта.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» на рішення Господарського суду міста Києва від 03.08.2026 у справі № 910/5231/26 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 03.08.2026 у справі № 910/5231/26 залишити без змін.
3. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.
Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст судового рішення складено 26.10.2026.
Головуючий суддя О.В. Яценко
Судді О.О. Хрипун
Н.М. Спаських