Судові рішення

Постанова № 141130451 у справі № 320/41320/24 від 30.10.2026

Постанова від 30.10.2026 в адміністративній справі № 320/41320/24 (категорія «Звільнення з публічної служби»). Суд: Шостий апеляційний адміністративний суд, суддя Кобаль Михайло Іванович.

Справа№ 320/41320/24
СудШостий апеляційний адміністративний суд
СуддяКобаль Михайло Іванович
Форма рішенняПостанова
Форма судочинстваАдміністративне
КатегоріяЗвільнення з публічної служби
Дата ухвалення30.10.2026
Надійшло до реєстру03.11.2026
Оригіналreyestr.court.gov.ua/Review/141130451

Сторони-компанії

Лист, коли відкриється Pro

Моніторинг, сповіщення і вивантаження на всіх сайтах мережі Initask. Залиште пошту, і ми напишемо в день запуску.

Менеджер допоможе з першим запуском.

Текст рішення

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/41320/24 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Кочанова П.В., Суддя-доповідач Кобаль М.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 жовтня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Кобаля М.І.,

суддів Бужак Н.П., Оксененка О.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду України в особі Голови комісії з припинення ВСУ Романківа Ігора Петровича про зобов`язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Верховного Суду України в особі Голови комісії з припинення ВСУ Романківа Ігора Петровича (далі по тексту - відповідач) в якому просила:

- зобов`язати Верховний Суд України в особі голови комісії з припинення Романківа І.П. внесений 19.03.2024 року запис про звільнення з 17.07.2018 року, на підставі наказу від 16.07.2018 року № 147-к, визнати недійсним, про що зазначити в трудовій книжці ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Верховний Суд України в особі голови комісії з припинення Романківа І. видати новий наказ про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади старшого консультанта відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати цивільних справах від 19.03.2024 року та внести ці відомості до трудової книжки ОСОБА_1 ;

- стягнути з Верховного Суду України в особі голови комісії з припинення ОСОБА_2 середній заробіток, у зв`язку із затримкою видачі трудової книжки за 1441 робочий день, за період з 18.07.2018 року по 19.03.2024 року, у розмірі 1 014 656,37 грн.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року значений позов задоволено частково.

Зобов`язано Верховний Суд України в особі голови комісії з припинення Романківа І. внесений 19.03.2024 року запис про звільнення з 17.07.2018 року на підставі наказу від 16.07.2018 року № 147-к визнати недійсним, про що зазначити в трудовій книжці.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.

В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова.

З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, а оскаржуване рішення скасувати в частині, виходячи з наступного.

Пунктом 4 ч. 1 ст. 317 КАС України передбачено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Згідно із ч. 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 16.07.2018, на виконання пункту 5 Плану заходів з припинення діяльності Верховного Суду України шляхом ліквідації, затверджених наказом в.о. керівника апарату від 10.04.2018 № 17/0/18-18, головою ліквідаційної комісії Верховного Суду України Сердюк В.В. видано наказ № 147-к про звільнення ОСОБА_3 із займаної посади, у зв`язку з ліквідацією Верховного Суду України, з 17.07.2018 (а.с.56).

Однак, запис до трудової книжки позивачки про її звільнення не внесено, належним чином оформлену трудову книжку ОСОБА_3 не видано.

19.03.2024 року позивачка подала до голови комісії з припинення ВСУ ОСОБА_2 заяву про видачу належним чином оформленої трудової книжки останньої.

26.03.2024 року позивачка отримала оформлену трудову книжку, в якій міститься запис про її звільнення, а саме: « 17.07.2018 року звільнена з займаної посади старшого консультанта відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах у зв`язку з ліквідацією Верховного Суду України (наказ № 147-к від 16.07.2018)». Запис було дійсно здійснено 19 березня 2024 року (а.с.54).

З листа Голови комісії І. Романківа № 113/0/2-24 від 03.04.2024, надісланого у відповідь на інформаційний запит позивачки від 27.03.2024 року, вбачається, що ліквідаційна комісія, а потім комісія з припинення Верховного Суду України протягом шести років зверталась про надання доступу до особових справ та трудових книжок працівників апарату, проте всі її запити ігнорувалися (а.с.57).

У відповідь на заяву позивача від 15.04.2024, листом від 14.05.2024 року №164/0/2- 24 голова комісії з припинення ВСУ ОСОБА_4 повідомив про те, що у Комісії, з 21.06.2018 до 19.03.2024, був відсутній доступ до трудової книжки, що унеможливило внесення запису про звільнення, відповідно до наказу від 16.07.2018 року № 147-к (а.с.58).

Вважаючи порушеними свої права та охоронювані законом інтереси, позивачка звернулася з даним позовом до суду.

Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що при прийнятті наказу про звільнення позивачки, не було вчасно вчинено відповідних дій щодо внесення відомостей про таке звільнення до трудової книжки, а тому наявні законні підстави для зобов`язання Верховний Суд України в особі голови комісії з припинення Романківа І. внесений 19.03.2024 року запис про звільнення, з 17.07.2018, на підставі наказу від 16.07.2018 року № 147-к, визнати недійсним, про що зазначити в трудовій книжці.

Також, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні іншої частини позовних вимог, оскільки позивачка не зверталась до відповідача щодо видачі трудової книжки до 10.06.2021 (внесено зміни до ст.ст.47, 235 КЗпП України), а отже, звернувшись з такою заявою вже у 2024 році має наслідком застосування до спірних правовідносин норм чинного на момент звернення законодавства, тобто застосування в даному випадку за пріоритетністю норм КЗпП України, які не передбачають відповідальності роботодавця за затримку видачі трудової книжки.

Колегія суддів апеляційної інстанції частково погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів апеляційної інстанції надає правову оцінку спірним правовідносинам та переглядає рішення суду першої інстанції тільки в частині, які оскаржує позивачка.

Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (статтею 43 Конституції України).

Статтею 64 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, регулюються Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону).

Пунктом 1 частини першої статі 87 Закону № 889-VIII передбачено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі;

Згідно з частиною 3 статті 87 Закону № 889-VIII процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Так, 25.10.2000 ОСОБА_3 була прийнята на роботу до Верховного Суду України на посаду старшого консультанта відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати цивільних справах.

З 21.06.2018 розпочато процес припинення діяльності та ліквідації Верховного Суду України.

16.07.2018, на виконання пункту 5 Плану заходів з припинення діяльності Верховного Суду України шляхом ліквідації, затверджених наказом в.о. керівника апарату від 10.04.2018 № 17/0/18-18, головою Ліквідаційної комісії Верховного Суду України Сердюком В.В. прийнято наказ № 147-к про звільнення ОСОБА_5 із займаної посади, у зв`язку з ліквідацією Верховного Суду України, з 17.07.2018. Проте запис до трудової книжки позивачки про її звільнення не внесено, нарахування їй заробітної плати та табелювання робочого часу не припинено.

Не погоджуючись з наказом № 147-к від 16.07.2018 про звільнення, позивачка звернулася до суду.

За наслідками розгляду позовної заяви ОСОБА_3 , рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.09.2020, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.02.2021, у справі №640/19589/19 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Верховного Суду України на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати у розмірі 311 201,86 грн.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 06.03.2024 у справі №640/19589/19 касаційну скаргу голови Комісії з припинення Верховного Суду України задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.09.2020 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.02.2021 у частині стягнення з Верховного Суду України на користь ОСОБА_1 заборгованості із заробітної плати у розмірі 311 201,86 грн скасовано. Ухвалено у скасованій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Так, ухвалюючи вказану постанову Верховний Суд зазначив наступне:

«51. Частково задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що вказаний наказ не був реалізований, адже справ і довіреного майна позивачка не здавала, трудову книжку їй не видано, а відповідно до довідок Верховного Суду України від 15.10.2019, від 23.09.2019 №33, від 01.07.2020 №200 ОСОБА_1 продовжує працювати у Верховному Суді України на посаді старшого консультанта відділу організаційного забезпечення Управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах, їй продовжує нараховуватися заробітна плата, заборгованість із виплати якої становить 311 201,86 грн.

52. З урахуванням викладеного, суди попередніх інстанцій вважали, що оскаржуваний наказ від 16.07.2018 № 147-к не створив юридичних наслідків для позивачки, у зв`язку з чим дійшли висновку, що в цій частині вимог спір між сторонами як такий відсутній, а тому відмовили у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним і скасування вказаного наказу і дій щодо його прийняття.

53. Водночас, встановивши на підставі вказаних довідок, що позивачка продовжує перебувати на державній службі на відповідній посаді у Верховному Суді України, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про обґрунтованість її вимог про стягнення невиплаченої заробітної плати за період з липня 2018 року по червень 2020 року у розмірі 311 201,86 грн.

54. Суд зазначає, що позивачка не оскаржувала рішення суду першої інстанції в частині, якою їй відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання протиправними дій та скасування наказу про звільнення.

55. Позивачка також не зверталася до суду касаційної інстанції з відповідною скаргою на рішення судів попередніх інстанцій у вказаній частині.

56. У касаційній скарзі, на підставі якої відкрито касаційне провадження у цій справі, скаржник також не ставить перед касаційним судом питання скасування рішень судів попередніх інстанцій в частині, якою позивачці відмовлено у задоволенні вимог, що стосувалися її звільнення.

57. Доводи касаційної скарги стосуються неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення вимог процесуального закону в частині, якою вони задовольнили вимоги позивачки про стягнення на її користь заборгованості із заробітної у розмірі 311 201,86 грн.

58. Частиною першою статті 341 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

59. Виходячи з меж касаційного перегляду, встановлених у статті 341 КАС України, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.09.2020 та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.02.2021 переглядається в частині задоволених позовних вимог».

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 78 КАС України).

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що факт нереалізованості наказу від 16.07.2018 № 147-к про звільнення ОСОБА_5 із займаної посади та перебування останньої в трудових відносинах з Верховним Судом України є доведеним і не потребує додаткового доказування.

Разом з тим, колегія суддів апеляційної інстанції наголошує, що нереалізація наказу про звільнення ОСОБА_1 і відсутність наказу про звільнення це нетотожні поняття, і мають різні правові наслідки.

Окрім того, як встановлено судом апеляційної інстанції та вбачається з постанови Верховного Суду від 06.03.2024 у справі №640/19589/19, ОСОБА_1 не оскаржувала рішення суду першої інстанції в частині, якою їй відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання протиправними дій та скасування наказу про звільнення. Зазначене не спростовано позивачкою і під час розгляду даної справи.

У свою чергу, внесення 19.03.2024 року Верховним Судом України в особі голови комісії з припинення Романківа І.П. запису про звільнення ОСОБА_1 , саме з 17.07.2018 року, на підставі наказу від 16.07.2018 року № 147-к, ураховуючи, що при прийнятті наказу про звільнення не було вчасно вчинено відповідних дій щодо внесення відомостей про таке звільнення до трудової книжки ОСОБА_1 , є незаконним та протиправним, оскільки не відповідає нормам чинного законодавства.

Отже, позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню шляхом зобов`язання Верховного Суду України в особі голови комісії з припинення Романківа І. внесений 19.03.2024 року запис про звільнення, з 17.07.2018 року, на підставі наказу від 16.07.2018 року № 147-к, визнати недійсним, про що зазначити в трудовій книжці ОСОБА_1 , про що вірно зазначено судом першої інстанції.

Досліджуючи спірне питання про зобов`язання відповідача видати новий наказ про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади саме 19.03.2024 року, внести вказані відомості до трудової книжки та стягнути з відповідача середній заробіток, у зв`язку із затримкою видачі трудової книжки за 1441 робочий день, за період з 18.07.2018 року по 19.03.2024 року, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Приписами статті 48 Кодексу законів про працю України (далі по тесту - КЗпП) передбачено, що облік трудової діяльності працівника здійснюється в електронній формі в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування у порядку, визначеному Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

Роботодавець на вимогу працівника зобов`язаний вносити до трудової книжки, що зберігається у працівника, записи про прийняття на роботу, переведення та звільнення, заохочення та нагороди за успіхи в роботі.

Порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України.

Частиною 1 статті 47 КЗпП встановлено, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 року № 301 «Про трудові книжки працівників» затверджено зразки бланків трудової книжки і вкладиша до неї, пунктом 4 цієї Постанови визначено, що відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб`єкта господарювання.

Відповідно до п.п.2, 3 Постанови Кабінету Міністрів України «Про трудові книжки працівників» від 27.04.1993 №301 при влаштуванні на роботу працівники зобов`язані подавати трудову книжку, оформлену в установленому порядку.

Трудові книжки зберігаються на підприємствах, в установах і організаціях, у представництвах іноземних суб`єктів господарювання, а при звільненні працівника трудова книжка видається йому під розписку в журналі обліку.

Порядок заповнення трудових книжок, вкладишів до них, видачі трудової книжки у разі звільнення, чи дубліката трудової книжки, умови зберігання та обліку трудових книжок встановлені Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29.07.1993 року (далі - Інструкція № 58), відповідно до п. 1.1 якої трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

За змістом пункту 2.2. Інструкції № 58 до трудової книжки вносяться, серед іншого, відомості про роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення.

Записи в трудовій книжці при звільненні або переведенні на іншу роботу повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства і з посиланням на відповідну статтю, пункт закону (пункту 2.3. Інструкції №58).

Абзацом першим пункту 2.4. Інструкції №58 визначено, що усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).

Пунктами 4.1, 4.2 Інструкції № 58 визначено, що у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.

Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення.

При затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки. Про новий день звільнення видається наказ і вноситься запис до трудової книжки працівника. Раніше внесений запис про день звільнення визнається недійсним у порядку, встановленому пунктом 2.10 цієї Інструкції.

Якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки.

Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки. Про новий день звільнення видається наказ і вноситься запис до трудової книжки працівника. Раніше внесений запис про день звільнення визнається недійсним у порядку, встановленому пунктом 2.10 цієї Інструкції.

Як вище встановлено судом апеляційної інстанції, Верховним Судом України в особі голови комісії з припинення Романківа І. протиправно внесено 19.03.2024 року запис про звільнення ОСОБА_1 , з 17.07.2018 року.

Між тим, починаючи з моменту звільнення і до 19.03.2024 ОСОБА_1 не зверталася до Верховного Суду України щодо видачі трудової книжки. Зазначене не спростовано апелянтом під час розгляду справи.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що станом на момент звільнення позивачки (17.07.2018 року), правові положення Інструкції № 58 кореспондувались з нормами ч.1 ст. 47 та ч.5 ст.235 КЗпП України щодо обов`язку видачі трудової книжки при звільнені та відповідальності роботодавця у разі її невидачі у встановлений строк.

Водночас, Законом України від 5 лютого 2021 року №1217-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обліку трудової діяльності працівника в електронній формі», який набрав чинності 10.06.2021, внесено зміни до ст.ст.47, 235 КЗпП України, які не передбачають обов`язку роботодавця видати звільненому працівнику трудову книжку у день звільнення, та не встановлюють відповідальності за затримку її видачі у вигляді обов`язку виплатити звільненому працівникові середній заробіток за весь час затримки видачі трудової книжки. При цьому, відповідні зміни в Інструкцію №58 не внесені.

Так, редакція ч. 5 ст. 235 КЗпП України, до внесення змін Законом України від 5 лютого 2021 року №1217-IX, визначала, що у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

У свою чергу, станом на 10.06.2021, ч. 5 ст. 235 КЗпП України визначала, що у разі затримки видачі копії наказу (розпорядження) про звільнення з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Колегією суддів апеляційної встановлено, що до 10.06.2021 позивачка не зверталася до відповідача щодо видачі трудової книжки.

Таким чином, у зв`язку зі звернення ОСОБА_1 до відповідача з відповідною заявою про видачу трудової книжки у 2024 році, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми чинного законодавства, станом на момент звернення з вказаною заявою (2024 рік), які не передбачають відповідальності за затримку видачі трудової книжки, відповідно і не містять обов`язку виплатити позивачці середній заробіток за весь час затримки видачі трудової книжки.

У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Зважаючи на невідповідність норм Інструкції №58 та КЗпП України, у даному випадку за принципом пріоритетності підлягають застосуванню норми КЗпП України, які не передбачають відповідальності роботодавця за затримку видачі трудової книжки.

З огляду на зазначене, позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку на користь ОСОБА_1 , у зв`язку із затримкою видачі трудової книжки за 1441 робочий день, за період з 18.07.2018 року по 19.03.2024 року, у розмірі 1 014 656,37 грн. є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, оскільки, станом на момент звернення позивачки до суду з даним позовом, змінилися норми чинного законодавства.

При цьому, колегією суддів апеляційної інстанції враховується, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 року у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 року у справі №804/14800/14.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно частини 1, пункту 10 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що саме по собі зобов`язання відповідача визнати недійсним внесений 19.03.2024 року запис про звільнення позивачки, з 17.07.2018 року, на підставі наказу від 16.07.2018 року № 147-к, про що зазначити в трудовій книжці, не гарантує ОСОБА_1 повний судовий захист її порушених прав та законних інтересів.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).

З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що в даному випадку, належним та ефективним способом захисту законних прав позивачки є зобов`язання Верховного Суду України, в особі голови комісії з припинення, видати новий наказ про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади старшого консультанта відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати цивільних справах та внести вказані відомості до трудової книжки ОСОБА_1 .

Таким чином, позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню, через помилковий висновок про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині.

Судом враховується, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).

Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.

Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що даний адміністративний позов підлягає частковому задоволенню, апеляційна скарга частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню в частині відмови зобов`язання відповідача видати новий наказ про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади старшого консультанта відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати цивільних справах та внести ці відомості до трудової книжки ОСОБА_1 .

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року).

Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.

При задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа (ч.1 ст. 139 КАС України).

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що сплачений позивачем під час подання апеляційної скарги судовий збір підлягає частковому відшкодуванню за рахунок відповідача пропорційно до задоволених позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачкою було сплачено судовий збір в розмірі 1479,60 грн. судового збору за подання апеляційної скарги, що підтверджується квитанцією, яка міститься в матеріалах справи.

З огляду на часткове задоволення позовних вимог, вказаний судовий збір підлягає стягненню на користь позивачки за рахунок суб`єкта владних повноважень в розмірі 739,80 грн.

Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо зобов`язання Верховного Суду України в особі голови комісії з припинення Романківа І. видати новий наказ про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади старшого консультанта відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати цивільних справах від 19.03.2024 року та внести ці відомості до трудової книжки позивача.

Ухвалити нове рішення у вказаній частині, яким позовні вимоги задовольнити частково.

Зобов`язати Верховний Суд України, в особі голови комісії з припинення (ЄДРПОУ 00019034), видати новий наказ про звільнення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з займаної посади старшого консультанта відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати цивільних справах та внести ці відомості до трудової книжки ОСОБА_1 .

В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року залишити без змін.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Верховного Суду України, в особі голови комісії з припинення (ЄДРПОУ 00019034) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), витрати пов`язані зі сплатою судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 739,80 грн. (сімсот тридцять дев`ять грн. 80 коп.).

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: М.І. Кобаль

Судді: Н.П. Бужак

О.М. Оксененко

Повний текст виготовлено 30.10.2026 року

Інші рішення у справі

ДатаДокументСуд
17.09.2025 Ухвала № 130323635 без тексту Шостий апеляційний адміністративний суд
16.07.2025 Ухвала № 128923243 без тексту Шостий апеляційний адміністративний суд
10.06.2025 Рішення № 128003471 без тексту Київський окружний адміністративний суд
11.09.2024 Ухвала № 121573504 без тексту Київський окружний адміністративний суд

Стежити за судами компанії

Лист на пошту, щойно в реєстрі зʼявиться нове рішення зі стороною ЄДРПОУ 00019034. Одна компанія щотижня безкоштовно, до 50 компаній щоденно на платному тарифі.

Підключити моніторинг