Рішення № 141235982 у справі № 520/22413/26 від 05.11.2026

Харківський окружний адміністративний суд

61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 листопада 2026 року № 520/22413/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасенка І.М., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» (юридична адреса: 61040, м. Харків, вул. Велика Панасівська, 222, код ЄДРПОУ 08099848) до Північно-східного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України (юридична адреса: 61022, м. Харків, площа Свободи, Держпром, 4 під., 10 пов., код ЄДРПОУ 40478572) про визнання протиправною, скасування вимоги,

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» (далі також - позивач, ТОВ «ХБТЗ» звернулось до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Північно-східного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України (далі також - відповідач, контролюючий орган) про визнання протиправною, скасування вимоги.

Позивач просить суд: визнати протиправною та скасувати вимогу № 202006-14/3104-2026 від 01.07.2026 року щодо усунення порушень законодавства, виявлених ревізією фінансово-господарської діяльності товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» за період з 01.01.2022 року по 31.12.2025 року.

Позивач в обґрунтування позову зазначив, що за результатами проведеної відповідачем ревізії фінансово-господарської діяльності товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» за період з 01.01.2022 року по 31.12.2025 року складено акт ревізії № 202006-07/15, у якому контролюючим органом наведено висновки про наявність порушень, що, на думку відповідача, призвели до матеріальної шкоди (збитків).

На підставі зазначеного акту Північно-східним офісом Держаудитслужби Державної аудиторської служби України прийнято вимогу від 01.07.2026 року № 202006-14/3104-2026, якою позивача зобов`язано вжити заходів щодо відшкодування матеріальної шкоди.

Позивач не погоджується з висновками відповідача, вважає їх необґрунтованими, такими, що не підтверджені належними доказами, та такими, що не враховують фактичні обставини фінансово-господарської діяльності підприємства.

07 серпня 2026 року відкрито провадження по справі та її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження. В ухвалі було запропоновано відповідачам у п`ятнадцятиденний строк з моменту отримання ухвали про відкриття провадження у справі надати суду відзив на позовну заяву зі всіма доказами на його підтвердження, які наявні у відповідача.

Представник Північно-східного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України надав суду відзив на позовну заяву, просив суд відмовити товариству з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» у задоволенні його позовних вимог, мотивуючи це обґрунтованістю висновків акту ревізії та правомірність оскаржуваної вимоги.

Представником відповідача, зазначено, що позивачем допущено зайву сплату земельного податку, що призвело до матеріальної шкоди на суму 1235264,98 грн, не забезпечено належної роботи з дебіторською заборгованістю, що спричинило збитки на суму 3833844,70 грн, та допущено зайві витрати на оплату праці та сплату єдиного соціального внеску на загальну суму 532084,48 грн.

Представник товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» надав суду додаткові пояснення, в яких підкреслив той факт, що уточнюючу податкову декларацію з плати за землю за 2023 рік подано 28.03.2026 року, тобто до складення акту ревізії та прийняття оскаржуваної вимоги. За результатами відповідного коригування виникла переплата з земельного податку, яку позивач просив зарахувати в рахунок сплати податку на прибуток.

Представник позивача також зазначив, що 16.07.2026 року контролюючим органом проведено зарахування переплати з земельного податку в рахунок погашення зобов`язань з податку на прибуток на загальну суму 1235264,98 грн. На підтвердження цих обставин позивач надав витяг з інформаційно-комунікаційної системи ДПС від 16.10.2026 року.

Крім того, представником позивача в додаткових поясненнях було вказано, що під час ревізії було встановлено виплату коштів дев`ятьом працівникам, які через військові дії не приступили до роботи. При цьому порушення щодо двох працівників - Лєтучева О.А. та ОСОБА_1 - було усунуто ще під час проведення ревізії на загальну суму 8522,15 грн, у тому числі заробітної плати - 6985,37 грн та ЄСВ - 1 536,78 грн.

Щодо інших семи працівників представник позивача зазначив, що після отримання вимоги надлишково сплачену заробітну плату повернуто на розрахунковий рахунок підприємства та до його каси, що підтверджується банківською випискою та прибутковими касовими ордерами. Відповідні документи, за твердженням позивача, направлялися відповідачу листами від 20.07.2026 року № 7120/15 та від 21.07.2026 року № 7121/15.

Представник Північно-східного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України також надав суду додаткові пояснення, в яких заперечував проти вказаних фактів, які викладені представником позивача у своїх додаткових поясненнях.

Представник відповідача у своїх додаткових поясненнях вказав, що подання уточнюючої податкової декларації за 2023 рік свідчить лише про коригування зайво нарахованого земельного податку за відповідний рік, але не спростовує висновку ревізії про зайву сплату земельного податку за 2022- 2024 роки на загальну суму 1235264,98 грн.

Водночас представник відповідача підтвердив, що товариством з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод», за участі ДПС, проведено зарахування переплати з земельного податку в рахунок погашення зобов`язань з податку на прибуток на зазначену суму, внаслідок чого, на думку відповідача, матеріальну шкоду відшкодовано в повному обсязі.

Представник Північно-східного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України також підтримав доводи, викладені у відзиві на позовну заяву, та просив відмовити в задоволенні позову.

За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2026 року було відмовлено у задоволенні клопотання представника Північно-Східного офісу Держаудитслужби про розгляд справи № 520/22413/26 в порядку загального позовного провадження, з повідомленням (викликом) сторін.

Справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення сторін.

Дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.

В період з 27.04.2026 року по 29.05.2026 року Північно-східним офісом Державної аудиторської служби України, на виконання п.1.6.5 плану заходів державного фінансового контролю Північно-східного офісу Держаудитслужби робот на ІІ квартал 2026 року, проведено планову ревізію фінансово-господарської діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» за період з 01.01.2022 року по 31.12.2025 року.

За наслідками проведеної ревізії Північно-східним офісом Державної аудиторської служби України складено акт № 202006-07/15 від 04.06.2026 року «ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» за період з 01.01.2022 року по 31.12.2025 року», в якому було встановлено деякі недоліки в роботі ТОВ «ХБТЗ» та виявлені порушення вимог законодавства України.

10 червня 2026 року, не погоджуючись із висновками акту ревізії, ТОВ «ХБТЗ» подало до канцелярії контролюючого органу заперечення на акт ревізії № 202006-07/15 від 04.06.2026 в яких наголосило, що не погоджується із викладеними в акті ревізії порушеннями та вважає подібні висновки необґрунтованими. Так, позивач у запереченнях виклав свою незгоду щодо наступних порушень: 1) порушень оплати праці понадштатного робітника ОСОБА_2 у розмірі 147612,50 грн; 2) порушення в оплаті праці ОСОБА_3 , а саме доплат за науковий ступінь на загальну суму 281633,28 грн; 3) порушення при виплаті премії працівника в порушення вимог ст. 151 КЗпП; 4) порушення при нарахуванні та сплаті земельного податку; 5) щодо завдання матеріальної шкоди у розмірі 3833844,70 грн, що є сумою нестягнутої дебіторської заборгованості.

06 липня 2026 року ТОВ «ХБТЗ», через канцелярію отримало висновки Північно-східного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України на заперечення № 202006-14/3056-2026 від 30.06.2026 року, відповідно до яких заперечення позивача не були враховані контролюючим органом.

02 липня 2026 року ТОВ «ХБТЗ» отримало через канцелярію вимогу щодо усунення порушень законодавства № 202006-14/3104-2026 від 01.07.2026 року

У зазначеній вимозі контролюючим органом визначено наступні порушення:

1. В порушення вимог підпункту 69.14 та 69.14-1 пункту 69 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України та рішень Харківської міської ради від 30.04.2024 року № 564/24 «Про пільги з місцевих податків», від 19.08.2024 року № 633/24, від 03.12.2024 року № 683/24, від 30.04.2025 року № 801/25, від 25.09.2025 року № 920/25 «Про продовження дії пільг з місцевих податків» товариство зайва сплатило земельного податку на загальну суму 1235264,98 грн, в т.ч. за 2022 рік - на суму 887898,27 грн, за 2023 рік - на суму 240051,30 грн, за 2024 рік - на суму 107315,41 грн. Внаслідок зайвої оплати земельного податку завдано матеріальної шкоди товариству на суму 1235264,98 грн.

2. В порушення вимог п. 18 Міжнародного стандарту бухгалтерського обліку 18 «Дохід», затвердженого Радою міжнародних стандартів бухгалтерського обліку станом на 01.01.2012 року, ч. 1 ст. 9 Закону України від 16.07.1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» товариство без проведення позовної роботи списана в обліку дебіторська заборгованість, яка виникла в результаті порушення вимог ст. 509, ст. 610 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року № 435-IV (зі змінами), що призвело до недоотримання фінансових ресурсів ТОВ «Харківський БТЗ» на загальну суму 3833844,70 грн. Внаслідок допущеного порушення ТОВ «Харківський БТЗ» завдано матеріальної шкоди (збитків) на суму 3833844,70 грн.

3. В порушення вимог ч. 3 ст. 64 Господарського кодексу України (який був чинний на момент вчинення порушення), ст. 151 Кодексу законів про працю України, ст. 1, ст. 15 Закону України від 24.03.1995 року № 08/95-ВР «Про оплату праці», п. 10 Додатку до розділу V і додатку № 2 Колективних договорів Товариства, в період з 01.01.2022 року по 31.12.2025 року було зайво нараховано та сплачено: доплати за науковий ступінь, відпускних та лікарняних начальнику відділу охорони праці Якименку І.І.; заробітної плати 7-ми робітникам за невідпрацьований час; заробітної плати понадштатному працівнику, на загальну суму 436134,81 грн, а також зайво нараховано та перераховано єдиного соціального внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на загальну суму 95949,67 грн. Внаслідок зайвих витрат на оплату праці та сплату ЄСВ Товариству завдано матеріальної шкоди на загальну суму 532084,48 грн.

Позивача було зобов`язано: 1) вжити заходів щодо відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок зайвої сплати земельного податку на суму 1235264,98 грн; 2) вжити заходів щодо відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної ТОВ «Харківський БТЗ» внаслідок недоотримання фінансових ресурсів за надані послуги зі збереження матеріальних цінностей мобрезерву, послуги з виробництва дослідного зразка гусеничної пожежної машини, за надання приміщень в оренду та інші платні послуги на загальну суму 3833844,70 грн шляхом проведення претензійно-позовної роботи чи обрати інший спосіб реалізації права на відшкодування матеріальної шкоди (збитків); 3) вжити заходів щодо відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок зайвих витрат: заробітної плати, доплати, відпускних і лікарняних на загальну суму 436134,81 грн та зайвої сплати ЄСВ на загальну суму 95949,67 грн.

Отже, вважаючи вимогу № 202006-14/3104-2026 від 01.07.2026 року протиправною та необґрунтованою, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26 січня 1993 року, № 2939-XII здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю).

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону № 2939-XII головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов`язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов`язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб`єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про закупівлі, діяльністю суб`єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні.

Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки закупівель та моніторингу закупівлі.

Відповідно до статті 2 цього Закону головними завданнями органу державного фінансового контролю є здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов`язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку та фінансової звітності.

За приписами частини першої статті 4 Закону № 2939-XII інспектування здійснюється органом державного фінансового контролю у формі ревізії та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Результати ревізії викладаються в акті.

Статтею 10 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» визначено повноваження органу державного фінансового контролю, зокрема право пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства.

Разом з тим реалізація такого повноваження не є безумовною та не звільняє орган державного фінансового контролю від обов`язку належно встановити фактичні обставини порушення, визначити його правову природу, підтвердити наявність наслідків та обґрунтувати зміст заходів, виконання яких вимагається від підконтрольної установи.

Відповідно до частини другої статті 15 указаного Закону № 2939-XII законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов`язковими для виконання службовими особами об`єктів, що контролюються.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03 лютого 2016 року за №43 затверджено Положення про Державну аудиторську службу (далі також - Положення № 43).

Відповідно до пункту 1 Положення № 43 Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України та який забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.

Підпунктом 3 пункту 4 Положення № 43 визначено, що Держаудитслужба реалізує державний фінансовий контроль через здійснення: державного фінансового аудиту; перевірки державних закупівель; інспектування (ревізії); моніторингу закупівель.

Згідно з пунктом 7 Положення № 43 Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку міжрегіональні територіальні органи.

Порядок проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2006 року № 550 (надалі за текстом - Порядок № 550).

Пунктом 2 Порядку № 550 встановлено, що інспектування полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності об`єкта контролю і проводиться у формі ревізії, яка повинна забезпечувати виявлення фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб.

Пунктами 4, 5 Порядку № 550 передбачено, що планові та позапланові виїзні ревізії проводяться контролюючими органами відповідно до Закону та цього Порядку.

Планові виїзні ревізії проводяться відповідно до планів контрольно-ревізійної роботи, затверджених в установленому порядку, позапланові виїзні ревізії - за наявності підстав, визначених Законом.

Згідно з пунктом 50 Порядку № 550 за результатами проведеної ревізії у межах наданих прав органи державного фінансового контролю вживають заходів для забезпечення: притягнення до адміністративної, дисциплінарної та матеріальної відповідальності винних у допущенні порушень працівників об`єктів контролю; порушення перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства; звернення до суду в інтересах держави щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів, а також стягнення у дохід держави коштів, одержаних за незаконними договорами, без встановлених законом підстав або з порушенням вимог законодавства; застосування заходів впливу за порушення бюджетного законодавства.

За правовою позицією Великої Палати Верховного Суду (постанова від 21 листопада 2018 року у справі № 820/3534/16) та Верховного Суду (постанови від 22 жовтня 2020 у справі № 820/3089/17, від 31 травня та 02 листопада 2021 року у справах № 826/18686/16 та № 420/6808/19, від 12 травня 2022 року у справі № 620/4169/20, від 29 березня 2023 року у справі № 160/17775/21) правова природа письмової вимоги контролюючого органу породжує правові наслідки (зокрема обов`язки) для свого адресата, відтак наділена рисами правового акта індивідуальної дії (з урахуванням її змістовної складової, незалежно від форми документа, в якому вона міститься), і такий акт може бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства у разі звернення із відповідним позовом.

Так, у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 620/4169/20 Верховний Суд зазначив «вимога органу державного фінансового контролю, спрямована на корегування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства, є обов`язковою до виконання. Стосовно відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги, оскільки такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Тобто правова природа письмової вимоги контролюючого органу породжує правові наслідки, зокрема, обов`язки для свого адресата, а відтак наділена рисами правового акту індивідуальної дії з урахуванням її змістовної складової, незалежно від форми документа, в якому вона міститься, і такий акт може бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства у разі звернення із відповідним позовом.

Варто зауважити, що вимога органу державного фінансового контролю спрямована на корегування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства, і є обов`язковою до виконання.

Отже, вимога контролюючого органу є індивідуально-правовим актом і в силу закону є обов`язковою до виконання підконтрольною установою, якому вона адресована».

Аналогічна правова позиція сформована Верховним Судом, зокрема, у постанові від 08 травня 2018 року у справі № 826/3350/17, у якій за наслідками проведеного аналізу сутності завдань і функцій органів фінансового контролю, в тому числі, у їх співвідношенні із завданнями адміністративного судочинства (рішення суб`єкта владних повноважень як предмет судового контролю), сформульовано позицію, що рішення (дії, бездіяльність) органу фінансового контролю, прийняті в результаті реалізації їх окремо взятих завдань або функцій (пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги як одна з них), є окремими предметами судового контролю.

Під час вирішення справ, предметом яких є правомірність вимог контролюючих органів, скерованих на адресу підконтрольних суб`єктів, судам належить, виходячи із правової природи письмової вимоги контролюючого органу, враховувати чи прийнята вона на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством.

З метою встановлення того, чи контролюючим органом при прийнятті спірної вимоги владні управлінські функції реалізовані у передбачений законом спосіб, суду належить надати правову оцінку змісту вимоги як індивідуально-правового акту.

Такий правовий підхід застосований Верховним Судом також у постановах від 06 серпня 2020 року у справі № 826/6254/17, від 20 листопада 2018 року у справі № 815/4223/16, від 11 жовтня 2018 року у справі № 813/4101/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 825/1481/16.

З проведеного аналізу сутності завдань і функцій органів фінансового контролю, в тому числі, у їх співвідношенні із завданнями адміністративного судочинства (рішення суб`єкта владних повноважень як предмет судового контролю), висновується, що рішення (дії, бездіяльність) органу фінансового контролю, прийняті в результаті реалізації їхніх окремо взятих завдань або функцій (пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги як одна з них), є окремими предметами судового контролю.

Той факт, що законодавство прямо передбачає порядок реалізації окремо взятого завдання чи функції контролюючого органу, зокрема, стягнення збитків у судовому порядку на підставі пункту 10 частини першої статті 10 Закону № 2939-XII, з якою кореспондується пункт 50 Порядку № 550, жодним чином не відміняє чи спростовує того, що всі рішення, дії чи бездіяльність органів державного фінансового контролю, прийняті або здійснені при реалізації ними їхніх владних управлінських функцій, можуть бути окремим предметом судового розгляду при поданні відповідного адміністративного позову.

За своєю правовою природою реалізація контролюючим органом компетенції в частині пред`явлення обов`язкових до виконання вимог і в частині здійснення процедури стягнення заподіяних збитків передбачає наявність різних, окремих, незалежних процедур.

Таку правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд у постановах від 22 жовтня 2020 року у справі № 820/3089/17, від 31 травня 2021 року у справі № 826/18686/16, від 31 серпня 2021 року у справі № 160/5323/20, від 02 листопада 2021 року у справі № 420/6808/19, від 12 травня 2022 року у справі № 620/4169/20, від 22 грудня 2022 року у справі № 826/13003/17, від 21 березня 2023 року у справі № 560/4370/22, а також від 09 березня 2023 року у справі № 500/2489/21, від 29 березня 2023 року у справі № 160/7775/21, від 06 липня 2023 року у справі № 1740/2398/18 та інших.

Право підконтрольної установи на оскарження вимоги, яка містить зобов`язання щодо повернення збитків, слід розуміти у контексті «права на оскарження вимоги, як акту індивідуальної дії, в частині дотримання процедури проведення перевірки контролюючим органом (шляхом проведення ревізії, моніторингу та ін.) у співвідношенні з суттю встановлених порушень.

Водночас правомірність вимоги у частині законності і правильності обчислення розміру збитків може бути предметом перевірки в судовому порядку за позовом органу державного фінансового контролю про їхнє стягнення.

Такий порядок оскарження слід застосовувати, якщо підконтрольною установою не було попередньо оскаржено таку вимогу по суті встановлених порушень під час проведення відповідної перевірки і таким порушенням, судом не було надано оцінку (відсутня будь-яка реакція з боку підконтрольної установи після отримання вимоги), або дотримання процедури проведення перевірки (ревізії, моніторингу, тощо) та факт порушення з боку підконтрольної установи під час здійснення господарської діяльності встановлено у судовому рішенні.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.11.2024 року у справі № 280/10314/23.

Вирішуючи спір, суд насамперед враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 06.06.2024 року у справі № 560/4308/22.

У зазначеній постанові Верховний Суд звернув увагу на необхідність розмежування вимог органу державного фінансового контролю залежно від їх змісту та правових наслідків.

Зокрема, суд має з`ясувати, чи містить вимога конкретні обов`язкові приписи щодо усунення порушень та вчинення певних дій, чи фактично лише фіксує висновки органу контролю про наявність збитків та пропонує їх відшкодувати.

Верховний Суд виходив із того, що правові наслідки вимоги та можливість її судового оскарження визначаються не її назвою, а реальним змістом приписів, які вона містить, та їх впливом на права й обов`язки підконтрольної установи.

У цій справі оскаржувана вимога містить приписи щодо вжиття заходів з відшкодування матеріальної шкоди, визначеної відповідачем за результатами ревізії.

Таким чином, вона не обмежується констатацією обставин, установлених під час ревізії, а покладає на позивача обов`язок вчинити дії, спрямовані на відшкодування визначених відповідачем сум.

Отже, оскаржувана вимога має юридичні наслідки для позивача, а тому підлягає перевірці адміністративним судом на відповідність критеріям, установленим статтею 2 КАС України.

При цьому суд наголошує, що встановлення органом державного фінансового контролю певних порушень бухгалтерського чи податкового обліку саме по собі не означає автоматичної наявності матеріальної шкоди в тому розмірі, який зазначений у вимозі.

Для покладення на суб`єкта господарювання обов`язку з відшкодування матеріальної шкоди відповідач повинен довести наявність реальних майнових втрат, їх розмір, причинний зв`язок із відповідними діями чи бездіяльністю та правові підстави для відшкодування.

Як вбачається з акту ревізії № 202006-07/15, посадові особи Північно-східного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України дійшли висновку про зайву сплату товариством з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» земельного податку за 2022- 2024 роки на загальну суму 1235264,98 грн, у тому числі: за 2022 рік - 887898,27 грн; за 2023 рік - 240051,30 грн; за 2024 рік - 107315,41 грн.

Відповідач кваліфікував зазначену суму як матеріальну шкоду (збитки), заподіяну підприємству.

Позивач, заперечуючи зазначений висновок, посилається на подання 28.03.2026 року уточнюючої податкової декларації з плати за землю за 2023 рік, реєстраційний номер [номер приховано], за результатами подання якої було відкориговано податкові зобов`язання та сформовано переплату.

На підтвердження цього позивачем надано уточнюючу податкову декларацію, заяву про повернення надміру сплаченого податку із проханням зарахувати відповідну суму в рахунок сплати податку на прибуток, відомості з оборотно-сальдових відомостей та інформацію з електронного кабінету платника податків.

Крім того, позивачем надано витяг з інформаційно-комунікаційної системи ДПС від 16.10.2026 року, з якого, за твердженням позивача, вбачається остаточне коригування відповідних сум земельного податку.

Суд звертає увагу, що уточнююча декларація від 28.03.2026 року стосується податкового періоду 2023 року. Тому сама по собі її подача не може вважатися достатнім підтвердженням коригування податкових зобов`язань за всі три роки, за які відповідач визначив переплату.

Водночас оцінка правомірності висновку відповідача не може обмежуватися лише питанням дати подання уточнюючої декларації.

Вирішальним для цього епізоду є встановлення того, чи призвела сплата земельного податку до реального та безповоротного зменшення майна позивача, тобто чи виникли внаслідок відповідних дій фактичні майнові втрати, які можуть бути кваліфіковані як матеріальна шкода.

Відповідно до положень податкового законодавства надміру сплачені грошові зобов`язання можуть бути повернуті платнику або зараховані в рахунок погашення інших грошових зобов`язань у встановленому законом порядку.

Отже, наявність переплати за одним податковим платежем не означає автоматичної втрати відповідної суми для платника податків, якщо така сума продовжує обліковуватися як його майнове право та може бути використана для погашення інших податкових зобов`язань.

Особливого значення суд надає обставині, яку відповідач не заперечує у власних додаткових поясненнях.

Так, відповідач прямо зазначив, що позивачем за участі Державної податкової служби України проведено зарахування переплати з земельного податку в рахунок погашення зобов`язань з податку на прибуток на загальну суму 1235264,98 грн, що підтверджується листом товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» від 20.07.2026 року № 7120/15.

Таким чином, відповідач фактично визнав, що вся сума, яку ним було визначено як матеріальну шкоду внаслідок зайвої сплати земельного податку, була використана позивачем для погашення іншого податкового зобов`язання.

За таких обставин суд вважає, що відповідач не довів наявності безповоротної втрати позивачем грошових коштів у сумі 1235264,98 грн.

Сам факт перерахування грошових коштів до бюджету, за умови подальшого відображення відповідної суми як переплати та її зарахування в рахунок іншого податкового зобов`язання, не є достатньою підставою для висновку про виникнення матеріальної шкоди саме в розмірі такої переплати.

Суд також бере до уваги, що позивач подав уточнюючу податкову декларацію за 2023 рік 28.03.2026 року, тобто до проведення ревізії та прийняття оскаржуваної вимоги. Отже, відповідач під час здійснення контрольного заходу мав можливість дослідити відповідні податкові документи, облікові дані та фактичний стан розрахунків позивача з бюджетом.

Посилання відповідача на те, що уточнююча декларація стосувалася лише зайво нарахованого податку, а не всієї суми зайво сплаченого податку, саме по собі не спростовує факту подальшого зарахування всієї суми 1235264,98 грн у рахунок податку на прибуток.

При цьому відповідач не навів переконливих доказів того, що після такого зарахування позивач зазнав майнових втрат у розмірі, зазначеному в акті ревізії, або що відповідне зарахування не створило для нього майнового результату у вигляді погашення іншого податкового зобов`язання.

Суд не ототожнює факт зарахування переплати з підтвердженням правомірності первинного нарахування земельного податку за кожен із досліджуваних років. Водночас у межах цього спору відповідач мав довести саме наявність матеріальної шкоди, на відшкодування якої спрямовано оскаржувану вимогу.

За наведених обставин суд доходить висновку, що відповідач не довів наявності реальної та безповоротної матеріальної шкоди в сумі 1235264,98 грн, а тому висновок про необхідність її відшкодування є недостатньо обґрунтованим.

Щодо висновку про збитки внаслідок непогашення дебіторської заборгованості на суму 3833844,70 грн, суд зазначає наступне.

Північно-східний офіс Держаудитслужби Державної аудиторської служби України за результатами ревізії дійшов висновку про завдання товариству з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» матеріальної шкоди внаслідок неналежної роботи з дебіторською заборгованістю на загальну суму 3833844,70 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідна заборгованість сформувалася в різні роки, зокрема протягом 2006- 2020 років, та виникла з господарських правовідносин щодо зберігання майна, оренди, надання послуг та виконання інших зобов`язань.

Представник позивача зазначає, що відповідна заборгованість відображалася в бухгалтерському обліку підприємства, а за окремими боржниками вживалися заходи щодо її стягнення, зокрема направлялися претензії та акти звірки.

Також представник позивача звертає увагу на те, що частина облікових документів була пошкоджена або знищена внаслідок ракетного удару по підприємству, що підтверджується актом від 05.05.2022 року № 2.

Представник відповідача у відзиві посилається на те, що заборгованість була списана у 2024 році на підставі відповідних протоколів, у зв`язку із закінченням строків позовної давності, а позивач не забезпечив належного претензійно-позовного супроводу.

Оцінюючи наведені доводи, суд зазначає наступне..

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов`язана вчинити на користь другої сторони певну дію, зокрема сплатити гроші, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Частиною третьою статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Згідно з частиною четвертою цієї статті сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Отже, сплив позовної давності сам по собі не припиняє зобов`язання та не означає автоматичного припинення права кредитора на відповідну дебіторську заборгованість.

Разом із тим суд не заперечує, що суб`єкт господарювання зобов`язаний забезпечувати належне ведення бухгалтерського обліку, здійснювати контроль за станом дебіторської заборгованості та вживати розумних заходів для захисту своїх майнових інтересів.

Однак сам факт існування простроченої дебіторської заборгованості або спливу позовної давності не є достатнім доказом виникнення збитків у розмірі всієї облікованої заборгованості.

Для висновку про наявність матеріальної шкоди відповідач повинен був дослідити правову природу кожної заборгованості, дату виникнення зобов`язань, строк їх виконання, фактичний стан розрахунків, наявність документів, що підтверджують право вимоги, вжиті позивачем заходи щодо стягнення коштів, а також обставини, які свідчать про реальну неможливість отримання відповідних коштів.

Крім того, необхідно розмежовувати списання дебіторської заборгованості в бухгалтерському обліку та припинення цивільно-правового зобов`язання.

Списання заборгованості з балансу саме по собі не свідчить про припинення зобов`язання боржника перед кредитором та не завжди означає втрату права вимоги.

Відповідач, посилаючись на списання заборгованості у 2024 році, мав довести, що відповідні бухгалтерські операції були здійснені за наявності правових підстав, а їх наслідком стало саме реальне зменшення майнових активів позивача, а не лише зміна способу відображення відповідних сум у бухгалтерському обліку.

Суд також враховує, що позивач посилається на пошкодження та знищення частини документації внаслідок ракетного удару. Ця обставина сама по собі не звільняє підприємство від обов`язку належного ведення обліку, однак підлягає врахуванню під час оцінки можливості відновлення первинних документів та повноти доказової бази, якою володіло підприємство на час ревізії.

Водночас відповідач не може обмежитися загальним посиланням на відсутність окремих документів або на сплив строків позовної давності, не встановивши окремо щодо кожного боржника фактичних обставин виникнення та припинення відповідного майнового права.

За таких обставин суд вважає, що сам по собі висновок про неналежну претензійно-позовну роботу не є достатнім для кваліфікації всієї суми дебіторської заборгованості як матеріальної шкоди.

Відповідач не довів належними та достатніми доказами, що вся сума 3833844,70 грн є реальною, остаточною та безповоротною втратою майна позивача, а також не обґрунтував причинний зв`язок між діями чи бездіяльністю посадових осіб товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» та виникненням збитків саме в такому розмірі.

Отже, висновок відповідача щодо наявності матеріальної шкоди внаслідок непогашення дебіторської заборгованості є недостатньо обґрунтованим.

Щодо висновку відповідача про зайві витрати на оплату праці та єдиний соціальний внесок на загальну суму 532084,48 грн, суд зазначає наступне.

Як вже було зазначено, за результатами ревізії відповідач дійшов висновку про зайві витрати позивача на оплату праці та сплату єдиного соціального внеску на загальну суму 532084,48 грн, з яких 436134,81 грн становлять витрати на оплату праці, а 95949,67 грн - єдиний соціальний внесок.

Зазначена сума складається з декількох епізодів, зокрема виплат працівнику ОСОБА_3 за науковий ступінь, виплат за цивільно-правовими договорами з ОСОБА_2 , а також виплат працівникам за невідпрацьований час у лютому 2022 року.

Суд зазначає, що для оцінки правомірності відповідних виплат необхідно враховувати не лише формальну назву посади працівника або спеціальності, за якою присуджено науковий ступінь, а й фактичний зміст трудових обов`язків працівника, його професійну діяльність та умови колективного договору, яким передбачено відповідну доплату.

Сам по собі факт того, що підприємство здійснює діяльність у сфері ремонту бронетанкової техніки, не є достатнім для автоматичного висновку про відповідність будь-якого наукового ступеня професійній діяльності кожного його працівника.

Разом із тим відповідач також не може обмежитися формальним зіставленням назви посади та спеціальності, не дослідивши фактичні функції працівника, посадову інструкцію, характер виконуваних ним робіт та положення колективного договору.

Відповідач повинен був встановити, чи відповідає науковий ступінь ОСОБА_3 саме тому критерію, який передбачений колективним договором для здійснення відповідної доплати, а також навести конкретні докази невідповідності.

За відсутності належного аналізу зазначених обставин висновок про безпідставність усіх виплат за відповідним епізодом не може ґрунтуватися лише на загальному твердженні про невідповідність спеціальності профілю посади.

Щодо зазначення відповідачем про те, що цивільно-правові договори № 46-ЦПД від 23.03.2023 року та № 58-ЦПД від 28.04.2023 року, укладені з ОСОБА_2 щодо прибирання території та вивезення будівельного сміття, фактично приховували трудові відносини, суд зазначає наступне.

На обґрунтування своєї позиції, відповідач посилається на повторюваність виконуваних робіт, їх щоденний характер, оплату за день роботи, підпорядкування керівнику та подібність функцій до функцій штатного працівника.

Суд зазначає, що відповідно до статей 21 та 24 Кодексу законів про працю України трудові відносини виникають на підставі трудового договору, за яким працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а роботодавець зобов`язується виплачувати заробітну плату та забезпечувати умови праці.

Цивільно-правовий договір, на відміну від трудового, спрямований на отримання певного матеріального або нематеріального результату, а не на виконання працівником трудової функції в межах організації праці роботодавця.

Водночас правова природа відносин визначається не назвою укладеного договору, а фактичним змістом прав та обов`язків сторін і реальним порядком виконання домовленостей.

Тому сам факт укладення цивільно-правового договору не виключає можливості встановлення трудових відносин, так само як і повторюваність певних робіт не є безумовним доказом їх трудового характеру.

Для встановлення фактичного змісту правовідносин відповідач мав дослідити умови договорів, предмет замовлення, визначений результат робіт, порядок його приймання, акти виконаних робіт, порядок оплати, наявність або відсутність підпорядкування правилам внутрішнього трудового розпорядку та інші обставини фактичного виконання договорів.

Відсутність у штатному розписі підприємства окремої посади двірника сама по собі не доводить правомірності укладення цивільно-правового договору. Водночас і сам факт виконання робіт з прибирання території не є достатнім для висновку про існування трудових відносин.

Оцінюючи доводи сторін, суд виходить із того, що відповідач повинен був довести саме фактичну наявність ознак трудових відносин, а не обмежитися припущеннями, заснованими на характері робіт та їх повторюваності.

За відсутності належного встановлення всіх істотних ознак трудових відносин висновок про безпідставність виплат за цивільно-правовими договорами не може вважатися доведеним лише з посиланням на їх предмет та періодичність виконання.

Щодо виплати заробітної плати працівникам за невідпрацьований час, суд зазначає наступне.

Під час перевірки посадовими особами відповідача встановлено виплату заробітної плати дев`ятьом працівникам підприємства за невідпрацьований час у 2022 році, які через військові дії не приступили до роботи.

Позивач у додаткових поясненнях уточнив, що щодо двох працівників - ОСОБА_4 та ОСОБА_1 - порушення було усунуто ще під час проведення ревізії. На сторінці 26 акта ревізії зазначено про усунення порушення на загальну суму 8522,15 грн, у тому числі заробітної плати - 6985,37 грн та ЄСВ - 1 536,78 грн.

Щодо інших семи працівників позивач пояснив, що після отримання оскаржуваної вимоги надлишково сплачені кошти були повернуті на розрахунковий рахунок підприємства та до каси підприємства, що підтверджується банківською випискою та прибутковими касовими ордерами.

На підтвердження виконання відповідних заходів позивач посилається на листи від 20.07.2026 року № 7120/15 та від 21.07.2026 року № 7121/15, направлені відповідачу.

Суд зазначає, що обставина виплати заробітної плати за невідпрацьований час щодо дев`яти працівників фактично не заперечується позивачем. Водночас позивач надав пояснення щодо причин таких виплат та докази подальшого повернення коштів.

При цьому суд розмежовує два юридично різні питання: наявність порушення на момент проведення ревізії та наявність невідшкодованої матеріальної шкоди на момент розгляду справи.

Факт повернення коштів після прийняття вимоги сам по собі не спростовує того, що на момент проведення ревізії відповідні виплати були здійснені. Однак така обставина має істотне значення для встановлення фактичного розміру невідшкодованої шкоди та оцінки необхідності подальшого виконання вимоги в частині відшкодування відповідних сум.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач під час ревізії вже встановив усунення порушення щодо двох працівників на суму 8522,15 грн.

Щодо інших семи працівників позивач надав докази повернення коштів після прийняття вимоги. Такі докази підлягають оцінці судом незалежно від того, що їх було надано відповідачу вже після завершення ревізії.

Суд звертає увагу, що предметом цього спору є не лише перевірка того, чи були допущені певні порушення в минулому, а й перевірка правомірності покладення на позивача обов`язку відшкодувати матеріальну шкоду в зазначеному відповідачем розмірі.

Якщо кошти фактично повернуті підприємству, то відповідна сума вже не може одночасно вважатися невідшкодованою матеріальною шкодою, що підлягає повторному відшкодуванню.

Відповідач, отримавши листи позивача від 20.07.2026 року № 7120/15 та від 21.07.2026 року № 7121/15 із документами щодо повернення коштів, мав перевірити наведені відомості та врахувати їх під час оцінки стану виконання вимоги.

Натомість у додаткових поясненнях відповідач не спростував самого факту повернення коштів щодо семи працівників, не навів конкретних заперечень щодо достовірності банківської виписки та прибуткових касових ордерів і не довів, що відповідні кошти фактично не надійшли до підприємства.

За таких обставин суд вважає, що відповідач не довів наявності на час розгляду справи невідшкодованої матеріальної шкоди в частині виплат заробітної плати працівникам за невідпрацьований час.

Водночас суд наголошує, що повернення коштів після прийняття вимоги не є самостійним доказом протиправності вимоги на дату її прийняття. Проте ця обставина має враховуватися під час визначення реального майнового стану позивача та оцінки того, чи існує обов`язок повторно відшкодовувати вже повернуті кошти.

З урахуванням наведеного суд доходить висновку, що відповідач не довів наявності підстав для покладення на позивача обов`язку повторно відшкодовувати суми, які вже повернуті підприємству.

Суд підкреслює, що повноваження органу державного фінансового контролю щодо пред`явлення обов`язкових вимог спрямовані на забезпечення усунення виявлених порушень та захист державних і майнових інтересів.

Однак реалізація таких повноважень має відбуватися з дотриманням принципу законності та за умови належного встановлення фактичних обставин, які є підставою для прийняття відповідного владного рішення.

У цій справі відповідач визначив загальну суму матеріальної шкоди, яка, за його висновком, виникла внаслідок трьох груп порушень: зайвої сплати земельного податку, неналежної роботи з дебіторською заборгованістю та зайвих витрат на оплату праці й ЄСВ.

Разом із тим судом встановлено, що: за епізодом земельного податку відповідач підтвердив зарахування всієї суми 1235264,98 грн у рахунок погашення податкових зобов`язань позивача з податку на прибуток, однак не довів наявності безповоротної майнової втрати в цій сумі; за епізодом дебіторської заборгованості відповідач не довів, що вся сума 3833844,70 грн є реальною та остаточною втратою майна позивача, а також не обґрунтував причинного зв`язку між діями чи бездіяльністю підприємства та виникненням збитків саме в такому розмірі; за епізодами оплати праці відповідач не навів достатнього обґрунтування висновків щодо невідповідності наукового ступеня професійній діяльності працівника та фактичної наявності трудових відносин за цивільно-правовими договорами, а щодо виплат за невідпрацьований час не спростував надані позивачем докази повернення коштів.

Суд також враховує, що у додаткових поясненнях відповідач, заперечуючи доводи позивача щодо земельного податку, фактично підтвердив зарахування всієї спірної суми в рахунок іншого податкового зобов`язання. Така обставина має значення для оцінки висновку про наявність матеріальної шкоди, оскільки відповідач не може одночасно визнавати погашення за рахунок відповідної суми іншого податкового зобов`язання та без належного обґрунтування стверджувати про існування безповоротної втрати майна позивача в тому самому розмірі.

При цьому суд не підміняє собою орган державного фінансового контролю та не вирішує питання про доцільність тих чи інших управлінських рішень підприємства. Предметом судового контролю є відповідність оскаржуваної вимоги закону та наявність достатніх доказів для покладення на позивача визначеного нею обов`язку.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, акт ревізії, на який посилається відповідач, не може бути єдиною та безумовною підставою для висновку про наявність матеріальної шкоди, якщо наведені в ньому висновки не підтверджені належними та достатніми доказами з урахуванням заперечень позивача та інших матеріалів справи.

Суд зазначає, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень, зобов`язаний довести правомірність свого рішення, а не перекладати на позивача обов`язок спростовувати припущення, покладені в основу оскаржуваної вимоги.

Надані позивачем докази та пояснення свідчать про наявність обставин, які відповідач не врахував належним чином або не спростував під час судового розгляду.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідач не довів правомірності оскаржуваної вимоги від 01.07.2026 року № 202006-14/3104-2026 у частині покладення на позивача обов`язку відшкодувати визначені в ній суми матеріальної шкоди.

За таких обставин вимога не відповідає критеріям обґрунтованості та пропорційності, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а тому підлягає визнанню протиправною та скасуванню.

Більш того, суд вважає за необхідне зазначити, що Пунктом 35 Постанови № 550 передбачено, що результати ревізії оформляються актом, який складається на паперовому носії державною мовою і повинен мати наскрізну нумерацію сторінок. На першому аркуші акта ревізії, який оформляється на бланку контролюючого органу, зазначається назва документа (акт), дата і номер, місце складення (назва міста, села чи селища). Акт ревізії містить: вступну частину, в якій зазначаються підстава для проведення ревізії, тема ревізії, повна назва об`єкта контролю, його місцезнаходження, відомості про організаційно-правову форму та форму власності, дати початку і закінчення ревізії, період, який підлягав ревізії, перелік посадових осіб контролюючого органу та залучених спеціалістів, що проводили ревізію, перелік посадових осіб, які відповідали за фінансово-господарську діяльність об`єкта контролю у період, що підлягав ревізії; констатуючу частину, в якій наведено інформацію про результати ревізії в розрізі кожного питання програми із зазначенням, за який період, яким способом (вибірковим, суцільним) та за якими документами перевірено ці питання, висновок про наявність або відсутність порушень законодавства, а також у разі наявності визначений в установленому законодавством порядку розмір збитків, завданих державі чи об`єкту контролю внаслідок таких порушень.

Виявлені допущені об`єктом контролю порушення законодавства, контроль за дотриманням якого віднесено до компетенції контролюючого органу, фіксуються в констатуючій частині акта ревізії з обов`язковим посиланням на норми законів чи інших нормативно-правових актів, які порушено, та зазначенням винних у їх допущенні осіб.

Суд вказує на те, що акт ревізії № 202006-07/15 від 04.06.2026 року в частині опису порушень, які увійшли в подальшому до вимоги № 202006-14/3104-2026 від 01.07.2026, немає чіткого посилання на норми нормативно-правових актів які порушено, немає чіткого формулювання порушення вимог законодавства.

Крім того, положеннями ст. 71-72 Закону України «Про адміністративну процедуру» від 17 лютого 2022 року № 2073-IX передбачено, що у мотивувальній частині адміністративного акта, який прийнято на підставі акту ревізії, обов`язково має зазначатися детальна правова оцінка обставин, виявлених адміністративним органом, та чітке зазначення висновків, зроблених на підставі такої правової оцінки виявлених обставин.

В той же час, вимога Північно-східного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України № 202006-14/3104-2026 від 01.07.2026 року не містить детальної правової оцінки обставин, зазначення в чому полягало порушення, чи може це взагалі вважатися порушення та у чому полягає матеріальна шкода ТОВ «ХБТЗ».

Отже, аналіз вимоги № 202006-14/3104-2026 від 01.07.2026 року дає можливість стверджувати, що вона містить абстрактні посилання на загальні норми права, які не порушувало товариство з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод», встановлює наявність матеріальної шкоди по діям позивача, де її немає, а пропозиції щодо варіантів усунення порушень є загальним без зазначення конкретного законодавчого механізму виправлення цих порушень.

Отже, з викладеного вбачається, що вимога № 202006-14/3104-2026 від 01.07.2026 року по формі та змісту є протиправною, суперечить положенням чинного законодавства

Частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно із частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною другою статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Аналогічна позиція стосовно обов`язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року № 37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).

Відповідно до ч. 2 ст. 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Матеріали справи свідчать, що відповідні критерії відповідачем не дотримані, що зумовило звернення позивача за захистом порушених прав та інтересів до суду.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» до Північно-східного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України про визнання протиправною, скасування вимоги, є такими, що підлягають задоволенню.

Щодо стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу та понесені інші судові витрати, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду;

3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;

4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Приписами ст. 134 КАС України встановлено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Судом встановлено, що 07 травня 2018 року між адвокатським бюро «Віталія Гордейчука» та Державним підприємством «Харківський бронетанковий завод» укладено договір про надання правової допомоги.

Відповідно до положення п. 3.4 зазначеного Договору, Клієнт оплачує послуги та компенсує фактично понесені витрати згідно виставленого рахунку шляхом безготівкового розрахунку на банківський рахунок Адвокатського бюро.

У відповідності до змін, внесених у договір додатковою угодою № 8 від 28.11.2025 року, згідно з п. 3.5 Договору сторони погодили, що 1 (одна) година праці Адвокатського бюро при надані послуг із супроводження справ в суді, що розглядаються в порядку Кодексу адміністративного судочинства України, Цивільного-процесуального кодексу України та Господарського процесуального кодексу України в межах міста Харкова становить 4000,00 грн (чотири тисячі гривень 00 копійок).

На виконання умов Договору між сторонами 10.08.2026 року було складено та підписано акт наданих послуг № 60, яким узгоджено обсяг наданих послуг та їх вартість.

До вказаних послуг увійшли наступні: написання та подання адміністративного позову до Харківського окружного адміністративного суду про скасування вимоги щодо усунення порушень законодавства № 202006-14/3104-2026 від 01.07.2026 року (справа № 520/22413/26).

Загальна тривалість витраченого часу - 6 (шість) годин.

Таким чином загальна тривалість витраченого часу складає 6 годин, що становить 24000,00 грн (двадцять чотири тисячі гривень 00 копійок). На підставі акту виставлено рахунок на оплату № 60 від 10.08.2026 року.

На виконання умов Договору Клієнтом сплачено усю суму послуг професійної правничої допомоги, що підтверджується платіжним дорученням № 602200 від 12.08.2026 року.

Відповідно до практики Верховного Суду (постанова від 29.10.2020 року у справі № 686/5064/20), витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12.02.2020 року у справі № 648/1102/19 аналізувалися аналогічні положення ЦПК України, суд дійшов висновку, що витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

Відповідно до ст. 28 Правил адвокатської етики, схвалених Національною асоціацією адвокатів України 09.06.2017 року (далі - Правила адвокатської етики), формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту є гонорар. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду від 04.08.2020 року по справі № 810/3213/16.

Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку про те, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Проте, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

За практикою Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 року, у справі Баришевський проти України, від 10.12.2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України, від 12.10.2006 у справі Двойних проти України, від 30.03.2004 року у справі Меріт проти України заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

В той же час, суд зазначає, що відповідно до ч. 7 ст. 134 КАС України, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Вирішуючи питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу, суд враховує правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2026 року у справі № 120/15786/24 (адміністративне провадження № К/990/20713/25), відповідно до якої зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, можливе виключно за наявності належно обґрунтованого клопотання іншої сторони про зменшення таких витрат. При цьому саме на сторону, яка заявляє відповідне клопотання, покладається обов`язок доведення неспівмірності заявлених витрат. Суд, керуючись принципами диспозитивності та змагальності, не вправі з власної ініціативи оцінювати заявлений розмір витрат на відповідність критеріям співмірності, визначеним частиною п`ятою статті 134 КАС України, та самостійно зменшувати їх розмір.

Верховний Суд також наголосив, що навіть у разі, коли суд вважає справу незначної складності, а обсяг наданих адвокатом послуг - невеликим, такі обставини самі по собі не надають суду повноважень зменшувати заявлену до відшкодування суму за відсутності відповідного клопотання іншої сторони. Отже, враховуючи, що відповідачем не подано клопотання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу та не наведено обґрунтованих заперечень щодо їх неспівмірності, а заявлений позивачем розмір витрат підтверджений належними доказами, суд доходить висновку про відсутність процесуальних підстав для самостійного зменшення таких витрат та необхідність їх відшкодування у заявленому розмірі.

Відповідач клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу та доводів на підтвердження їх не співмірності не навів.

Отже, суд приходить до висновку, що сума у розмірі 24000 грн за правничу допомогу є цілком обґрунтованою.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи позивач при зверненні до суду сплатив судовий збір у розмірі 2662,40 грн (платіжна інструкція 601819 від 21.07.2026 року).

Отже, враховуючи викладене, суд приходить до висновку про необхідність стягнення з Північно-східного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача судових витрат зі сплати судового збору у розмірі 2662,40 грн та витрат на правничу допомогу у розмірі 24000,00 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 72-77, 139, 241-246, 255, 263, 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» (юридична адреса: 61040, м. Харків, вул. Велика Панасівська, 222, код ЄДРПОУ 08099848) до Північно-східного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України (юридична адреса: 61022, м. Харків, площа Свободи, Держпром, 4 під., 10 пов., код ЄДРПОУ 40478572) про визнання протиправною, скасування вимоги - задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Північно-східного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України (юридична адреса: 61022, м. Харків, площа Свободи, Держпром, 4 під., 10 пов., код ЄДРПОУ 40478572) № 202006-14/3104-2026 від 01.07.2026 року щодо усунення порушень законодавства, виявлених ревізією фінансово-господарської діяльності товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» (юридична адреса: 61040, м. Харків, вул. Велика Панасівська, 222, код ЄДРПОУ 08099848) за період з 01.01.2022 року по 31.12.2025 року.

Стягнути з Північно-східного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України (юридична адреса: 61022, м. Харків, площа Свободи, Держпром, 4 під., 10 пов., код ЄДРПОУ 40478572) за рахунок бюджетних асигнувань на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський бронетанковий завод» (юридична адреса: 61040, м. Харків, вул. Велика Панасівська, 222, код ЄДРПОУ 08099848) судові витрати зі сплати судового збору та витрат на правничу допомогу у розмірі 26662 (двадцять шість тисяч шістсот шістдесят дві) грн 40 коп.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Другого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Тарасенко І.М.