справа № 369/3345/24
провадження № 22-ц/824/11444/2026
головуючий у суді І інстанції Фінагеєва І.О.
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
13 жовтня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Івкової Д.Л.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Технополіс - 1» про стягнення грошових коштів невиплачених при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку,
В С Т А Н О В И В:
У лютому 2024 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Писаренко Максим Олександрович звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Технополіс - 1» про стягнення грошових коштів невиплачених при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 квітня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Технополіс - 1» про стягнення грошових коштів невиплачених при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку - задоволено частково.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Технополіс - 1» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі у розмірі 42022 (сорок дві тисячі двадцять дві) грн 07 коп. без утримання суми податків та інших обов`язкових платежів.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Технополіс - 1» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 420 (чотириста двадцять) грн 05 коп.
В іншій частині позовних вимог, - відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, у якій просить рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, якою позовні вимоги позивача задоволено частково, скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що у даній справі відсутній спір щодо самого факту наявності заборгованості та факту її невиплати при звільненні. Відповідач не спростував наданих позивачем доказів, зокрема довідки про нараховану, але не виплачену заробітну плату, а також не довів належними та допустимими доказами відсутність своєї відповідальності.
На думку апелянта, суд першої інстанції фактично вийшов за межі наданих йому повноважень, самостійно зменшивши обсяг відповідальності відповідача, чим порушив базовий принцип трудового законодавства - принцип повного та своєчасного розрахунку з працівником при звільненні, а також принцип повного відшкодування завданої шкоди.
Окремо наголошує, що подана позивачем заява про збільшення позовних вимог, відповідно до якої остаточний розмір заявлених до стягнення сум становив 705 960,51 грн, не була належним чином врахована судом першої інстанції, що свідчить про розгляд справи без урахування фактичного обсягу заявлених вимог та істотно вплинуло на правильність ухваленого рішення.
Посилається також на те, що відповідач не здійснив повного розрахунку із позивачем у день звільнення, чим прямо порушив вимоги статті 116 КЗпП України. Вказана норма є імперативною та не передбачає жодних виключень або альтернативних варіантів поведінки роботодавця - у день звільнення працівнику повинні бути виплачені всі належні йому суми.
Звертає увагу на те, що після внесення змін до статті 117 КЗпП України у 2022 році законодавцем було передбачено обмеження періоду, за який може бути стягнуто середній заробіток, шістьма місяцями. Однак зазначене обмеження не може застосовуватися судом механічно, без урахування конкретних обставин справи, а також без належної правової мотивації.
Вказує, що суд першої інстанції не врахував, що порушення з боку відповідача має триваючий характер, оскільки на момент розгляду справи розрахунок із позивачем так і не був проведений, а отже відповідальність роботодавця продовжує нараховуватися до моменту фактичного виконання зобов`язання.
Окремо наголошує, що суд першої інстанції фактично врахував обставини, які не мають юридичного значення для визначення обсягу відповідальності роботодавця, зокрема фінансовий стан відповідача або наявність у нього об`єктивних труднощів у здійсненні господарської діяльності.
Крім того, звертає увагу на те, що у даній справі відсутній будь-який спір щодо правильності розрахунку середнього заробітку. Розрахунок здійснений позивачем, ґрунтується на офіційних даних відповідача, відповідає вимогам Порядку обчислення середньої заробітної плати та не був спростований останнім належними доказами.
Посилається на те, що як вбачається з матеріалів справи, заперечуючи проти задоволення позову, відповідач посилався на загальний лист Торгово-промислової палати України, в якому зазначено, що військова агресія Російської Федерації проти України є обставиною непереборної сили (форс-мажором).
На думку апелянта, у даній справі відповідач обмежився виключно формальним посиланням на загальний лист Торгово-промислової палати України, який носить інформаційний характер і не містить жодних індивідуалізованих відомостей щодо діяльності ТОВ «Технополіс - 1».
При цьому відповідачем не надано жодного належного та допустимого доказу який би підтверджував наявність обставин, що об`єктивно унеможливлювали виконання обов`язку щодо виплати заробітної плати; відсутність доступу до банківських рахунків або фінансових ресурсів; припинення господарської діяльності; вжиття будь-яких заходів для виконання зобов`язань перед працівником; існування перешкод, які не могли бути подолані за звичайних і господарювання.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги також посилається на істотні порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зокрема ігнорування заяви про збільшення позовних вимог та розгляд справи поза межами фактичного предмета спору.
Зазначає, що як встановлено матеріалами справи, позивачем було належним чином реалізовано це право шляхом подання заяви про збільшення позовних вимог, відповідно до якої остаточний розмір заявлених до стягнення сум становив 705 960 грн 51 коп. Таким чином, на переконання апелянта, відсутні будь-які правові підстави для неврахування судом зазначеної заяви.
Вказує, також на те, що суд першої інстанції при визначенні розміру заборгованості або не врахував зазначену довідку взагалі, або безпідставно відійшов від наведених у ній даних, або не навів жодних мотивів щодо її відхилення.
Посилається на те, що суд першої інстанції, встановивши факт порушення права позивача, фактично відмовився від застосування повного обсягу правових наслідків такого порушення, що призвело до ситуації, коли порушення з боку відповідача було констатовано, проте відповідальність за таке порушення була штучно зменшена, а отже, позивач не отримав повного відшкодування завданої йому шкоди.
Такий підхід, на думку апелянта, є внутрішньо суперечливим і таким, що суперечить самій логіці правового регулювання.
Зазначає, що суд першої інстанції також не врахував, що саме поведінка відповідача, який ухилявся від виконання свого обов`язку, спричинила збільшення розміру відповідальності. Позивач не має жодного впливу на тривалість затримки розрахунку, а отже не може нести негативні наслідки такої затримки.
13 липня 2026 року до Київського апеляційного суду від представника ТОВ «Технополіс -1» - Вітинської Віри Володимирівни надійшли додаткові пояснення.
У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.
Представник ТОВ «Технополіс -1» в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується звітом про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду.
Колегія суддів враховує, що учасники справи реалізували свої процесуальні права шляхом подання письмових заяв по суті спору, зокрема апеляційної скарги, додаткових пояснень та інших процесуальних документів, які містяться в матеріалах справи та були досліджені судом апеляційної інстанції.
Відповідно до положень статей 223, 372 ЦПК України неявка належним чином повідомлених учасників справи не перешкоджає її апеляційному розгляду.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Разом з тим частина друга вказаної статті передбачає, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Тобто, процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі №359/6678/19, провадження № 61-17877св23).
Перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 05 травня 2014 року ОСОБА_1 була переведена продавцем непродовольчих товарів до ТОВ «Технополіс -1» на підставі Наказу №622/2-3з від 05 травня 2024 року.
04 вересня 2023 року ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади за угодою сторін згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України відповідно до наказу № ТО 1/01/09/001 від 01 вересня 2023 року. Вказані обставини підтверджуються відповідними записами в трудовій книжці ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 , копія якої міститься в матеріалах справи.
В наказі № Т01/01/09/001 про припинення трудового договору від 01 вересня 2023 року вказано: виплатити компенсацію за 14 невикористаних календарних днів відпустки.
Відповідно до Довідки 004 від 16 січня 2024 року, ОСОБА_1 працювала в ТОВ «Технополіс-1» з 06 травня 2014 року по 03 вересня 2023 року на посаді касира торговельного залу. За період з 01 березня 2023 року по 04 вересня 2023 року її дохід становив 118786,68 грн.
Крім того з наданих розрахункових листів ТОВ «Технополіс -1» судом встановлено, що у червні 2023 року позивачу було нараховано заробітну плату в розмірі 20850,69 грн, з яких фактично виплачено 7873,67 грн, у зв`язку з чим заборгованість відповідача на кінець зазначеного місяця становила 16784,81 грн; у липні 2023 року нарахована заробітна плата склала 21195,67 грн, з яких фактично виплачено 5408,75 грн, у зв`язку з чим заборгованість відповідача на кінець зазначеного місяця становила 28 438,53 грн; у серпні 2023 року нарахована заробітна плата склала 19191,86 грн, фактично виплачено 11 375,02 грн, а заборгованість за підприємством на кінець місяця склала 32 511,96 грн; у вересні 2023 року позивачу було нараховано 11813,81 грн заробітної плати та 7 938,56 грн. компенсації відпустки, які фактично не виплачені. Заборгованість відповідача на кінець вересня 2023 року становила 42 022,07 грн; у жовтні 2023 року виплата заробітної плати позивачу відповідачем не здійснювалася, при цьому сума заборгованості залишилася незмінною та становила 42 022,07 грн до виплати, з якої роботодавцем було утримано обов`язкові платежі.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги..
Згідно з частинами першою та другою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Як убачається з матеріалів справи, у лютому 2024 року ОСОБА_1 в особі представника звернулася до суду з позовом до ТОВ «Технополіс-1» про стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації за невикористані дні відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
За результатами розгляду справи суд першої інстанції стягнув із відповідача на користь позивачки 42 022,07 грн заборгованості із заробітної плати, включно з компенсацією за невикористану відпустку, а в задоволенні решти позовних вимог відмовив, виходячи, зокрема, з того, що відповідач довів наявність форс-мажорних обставин, які спричинили неможливість своєчасного проведення розрахунку з працівницею.
Проте з такими висновками суду першої інстанції в оскаржуваній частині погодитися повністю не можна з огляду на таке.
Відповідно до ст. 43 Конституції України гарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Відповідно до ч. 1 ст. 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
У справі встановлено, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах із ТОВ «Технополіс-1» та була звільнена 04 вересня 2023 року за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
Наказом № Т01/01/09/001 від 04 вересня 2023 року про припинення трудового договору передбачено виплату позивачці компенсації за 14 календарних днів невикористаної відпустки.
Матеріалами справи підтверджується, що відповідач нарахував позивачці заробітну плату за липень, серпень і вересень 2023 року, а також компенсацію за невикористану відпустку. При цьому остаточного розрахунку в день звільнення проведено не було.
Згідно з довідкою ТОВ «Технополіс-1» № 004 від 16 січня 2024 року сума нарахованої, але не виплаченої позивачці заробітної плати за відповідний період становить 52 201,34 грн.
Водночас суд першої інстанції, визначаючи розмір заборгованості в сумі 42 022,07 грн, виходив із відомостей розрахункових листів відповідача, у яких відображено часткові виплати заробітної плати протягом червня - серпня 2023 року.
Колегія суддів вважає, що визначення розміру заборгованості потребує оцінки всіх наявних доказів у їх сукупності, з урахуванням змісту довідки роботодавця та відомостей про фактично здійснені виплати.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У цій справі саме роботодавець володіє первинними документами бухгалтерського обліку, які відображають нарахування та виплату заробітної плати.
Відтак, заперечуючи проти зазначеної у довідці суми заборгованості, відповідач повинен надати належні докази, які дозволяють установити не лише факт нарахування заробітної плати, а й конкретні суми, дати та підстави її фактичної виплати позивачці, а також залишок заборгованості на день звільнення.
Саме по собі відображення в розрахункових листах певних сум виплат не звільняє суд від обов`язку з`ясувати, за які саме періоди та в рахунок яких нарахувань такі виплати здійснювалися, і перевірити, чи враховані вони при формуванні суми заборгованості, зазначеної роботодавцем у довідці.
За встановлених у справі обставин довідка відповідача № 004 від 16 січня 2024 року є письмовим доказом, який підтверджує наявність нарахованих, але не виплачених сум. Натомість висновок про зменшення цієї заборгованості до 42 022,07 грн має ґрунтуватися на встановленні конкретних виплат, які дійсно були здійснені позивачці та не були враховані у відповідній довідці.
Апелянт не визнає обставину часткової сплати заборгованості роботодавцем.
Тому, відповідна обставина підлягає доведенню на загальних підставах.
За відсутності належного підтвердження наведеного відповідачем розрахунку колегія суддів не вбачає достатніх підстав для зменшення заборгованості, визначеної роботодавцем у зазначеній довідці.
Отже, рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру заборгованості із заробітної плати підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про стягнення з ТОВ «Технополіс-1» на користь ОСОБА_1 52 201,34 грн без утримання суми податків та інших обов`язкових платежів.
При цьому обов`язок зі сплати податків та інших обов`язкових платежів у встановленому законом порядку покладається на роботодавця.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19, відповідно до якого Велика Палата Верховного Суду зауважила, що нормами трудового законодавства не передбачено підстав для звільнення роботодавця від виплати працівникові заробітної плати у випадку наявності обставин непереборної сили.
Згідно із частиною першою статті 9 ЦК України, положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин (пункт 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).
Частиною першою статті 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Виплата заробітної плати працівнику - це обов`язок роботодавця. Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано. Обов`язок роботодавця виплатити працівнику заробітну плату не є відповідальністю у розумінні статті 617 ЦК України, від якої може бути звільнений роботодавець унаслідок випадку або непереборної сили.
Згідно з ст. 117 ЦПК України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Отже, чинна редакція статті 117 КЗпП України прямо обмежує шестимісячним періодом тривалість, за яку може бути стягнуто середній заробіток як відповідальність за затримку остаточного розрахунку при звільненні.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що відповідальність роботодавця продовжує нараховуватися до моменту фактичного розрахунку, не можуть бути підставою для стягнення середнього заробітку за період, що перевищує встановлене законом обмеження.
Водночас колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для повного звільнення відповідача від відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Частинами другою та третьою статті 10 Закону України від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачено, що Роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов`язку виплати заробітної плати.
Зміст наведеної норми свідчить, що для звільнення від відповідальності недостатньо лише встановити факт існування воєнного стану, збройної агресії, руйнування майна або понесення підприємством значних збитків. Необхідно встановити, що саме відповідні обставини спричинили неможливість своєчасного виконання конкретного обов`язку щодо оплати праці.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Таким чином, саме відповідач як сторона, яка посилається на форс-мажорні обставини як на підставу звільнення від відповідальності, повинен довести обставини, на які він посилається, зокрема наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими обставинами та неможливістю своєчасного проведення розрахунку з позивачкою.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19 наголосила на необхідності розмежовувати обов`язок виплатити заробітну плату та відповідальність за порушення строків виконання такого обов`язку. Наявність обставин непереборної сили не припиняє обов`язку роботодавця виплатити зароблені працівником кошти.
У постанові від 20 серпня 2025 року у справі № 337/4651/23 Верховний Суд також зазначив, що військова агресія рф проти України, введення воєнного стану, перебування населеного пункту, де фактично було розташоване підприємство, під окупацією, обстріли, не є тими обставинами, що звільняють роботодавця від обов`язку з оплати праці працівників.
Застосування спеціального правового регулювання вимагає оцінки обставин конкретної справи та виконання роботодавцем покладених на нього законом обов`язків.
У цій справі суд першої інстанції послався на сертифікат Київської торгово-промислової палати від 10 грудня 2024 року № 3000-24-2258, яким засвідчено форс-мажорні обставини, пов`язані зі збройною агресією Російської Федерації проти України, знищенням активів підприємства, втратою доступу до частини активів унаслідок тимчасової окупації та активних бойових дій, а також неможливістю відновлення господарської діяльності підприємства в повному обсязі.
Колегія суддів не ставить під сумнів факт настання зазначених у сертифікаті подій та завдання підприємству значних збитків унаслідок воєнних дій.
Разом із тим, оцінюючи цей доказ у контексті предмета спору, необхідно враховувати зміст засвідчених обставин та їхній безпосередній вплив на виконання саме того обов`язку, за порушення якого передбачено відповідальність у статті 117 КЗпП України.
Сам по собі сертифікат торгово-промислової палати, який підтверджує факт знищення активів та неможливість відновлення господарської діяльності підприємства в повному обсязі, не означає автоматичного підтвердження неможливості здійснення будь-яких виплат працівникам у відповідний період.
Для звільнення від відповідальності відповідач мав довести, яким чином знищення конкретних активів, втрата доступу до майна та спричинені цим фінансові труднощі об`єктивно унеможливили виплату належних позивачці сум у день її звільнення.
Самі лише відомості про втрату товарних запасів, знищення складських приміщень, понесення збитків та погіршення фінансового становища не дають достатніх підстав для висновку про об`єктивну неможливість проведення розрахунку саме з ОСОБА_1 .
Докази, наведені відповідачем, підтверджують настання несприятливих для підприємства подій, проте їх наявність не звільняє суд від обов`язку перевірити, чи спричинили ці події неможливість своєчасного виконання відповідного грошового зобов`язання.
Так само посилання на встановлення аналогічних обставин у постанові Київського апеляційного суду від 22 липня 2024 року у справі № 757/2043/24-ц, залишеній без змін постановою Верховного Суду від 02 грудня 2024 року, не звільняє суд від оцінки доказів у цій справі щодо їхнього впливу на можливість здійснення розрахунку з конкретною працівницею.
За змістом частини четвертої статті 82 ЦПК України преюдиційне значення мають обставини, встановлені судовим рішенням, яке набрало законної сили, у передбачених законом межах. Водночас правова оцінка обставин, надана судом в іншій справі, не є обов`язковою для суду в цій справі.
Отже, факт знищення майна підприємства та завдання йому збитків не може сам собою підміняти доказування об`єктивної неможливості своєчасної виплати заробітної плати й інших належних працівниці сум.
Колегія суддів також ураховує, що відповідно до статті 10 Закону № 2136-IX роботодавець не лише має право посилатися на обставини непереборної сили, а й зобов`язаний вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати.
Тому навіть за наявності значних фінансових труднощів відповідач повинен довести не лише факт їх виникнення, а й об`єктивний вплив цих обставин на можливість виконання конкретного зобов`язання перед позивачкою.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції помилково визнав доведеними підстави для повного звільнення ТОВ «Технополіс-1» від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
При цьому висновок апеляційного суду не означає заперечення існування форс-мажорних обставин як таких. Він ґрунтується на недостатності доказів того, що саме ці обставини унеможливили своєчасний розрахунок із позивачкою та що відповідач ужив усіх можливих заходів для виконання свого обов`язку.
Відтак наявні правові підстави для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, у межах установленого законом шестимісячного періоду.
Відповідно до статей 116, 117 КЗпП України обов`язок роботодавця провести остаточний розрахунок при звільненні та передбачена законом відповідальність за його порушення є самостійними правовими наслідками трудових правовідносин.
Як установлено судом, позивачці не було виплачено всі належні їй суми в день звільнення, а доказів проведення повного розрахунку відповідач не надав. За таких обставин наявні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку з урахуванням установлених статтею 117 КЗпП України обмежень.
Колегія суддів ураховує, що середній заробіток, передбачений статтею 117 КЗпП України, має компенсаційний характер і спрямований на відшкодування майнових втрат працівника, зумовлених несвоєчасним проведенням розрахунку при звільненні.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц звернула увагу на необхідність забезпечення розумного балансу між інтересами працівника та роботодавця під час визначення розміру відповідальності за затримку розрахунку. Водночас таке балансування не може підміняти встановлені законом умови звільнення роботодавця від відповідальності.
У цій справі суд першої інстанції відмовив у стягненні середнього заробітку, фактично визнавши доведеними підстави для звільнення відповідача від відповідальності у зв`язку з форс-мажорними обставинами. Проте, як зазначено вище, надані відповідачем докази не підтверджують достатньою мірою неможливість проведення розрахунку саме з позивачкою.
Відтак висновок суду першої інстанції в цій частині є помилковим.
Щодо розрахунку середнього заробітку колегія суддів зазначає таке.
Механізм здійснення відповідного розрахунку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок).
При обчисленні розміру середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку, якщо іншого не передбачено чинним законодавством.
Згідно з п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати провадиться виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.
Відповідно до п. 8 Порядку нарахування виплат, які обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У позовній заяві та заяві про збільшення позовних вимог представник позивачки навів розрахунок середньоденної заробітної плати, визначений на підставі відомостей про нараховану заробітну плату, наданих роботодавцем.
Зазначений розрахунок відповідач належними та допустимими доказами не спростував, іншого обґрунтованого розрахунку середньоденної заробітної плати не надав.
За таких обставин колегія суддів бере за основу наведений позивачкою розмір середньоденної заробітної плати - 885,87 грн.
Водночас вимоги позивачки про стягнення середнього заробітку за весь період затримки, зокрема в розмірі, визначеному в заяві про збільшення позовних вимог, не можуть бути задоволені в повному обсязі, оскільки частина перша статті 117 КЗпП України обмежує відповідний період шістьма місяцями.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування належить ураховувати середньоденну заробітну плату в розмірі 885,87 грн та кількість робочих днів у межах шестимісячного періоду, за який законом допускається стягнення середнього заробітку, а саме 885,87*132 (кількість робочих днів).
За розрахунком, покладеним в основу цього судового рішення, сума середнього заробітку за зазначений період становить 116 934,84 грн.
Отже, з ТОВ «Технополіс-1» на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 116 934,84 грн, а в задоволенні вимог про стягнення більшої суми середнього заробітку належить відмовити.
Щодо вимог про стягнення компенсації за невикористану відпустку
Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України перегляд рішення суду першої інстанції здійснюється в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
Представник позивачки оскаржує рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру заборгованості із заробітної плати та відмови у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку, обґрунтовуючи необхідність скасування рішення в цій частині та ухвалення нового рішення про задоволення позову з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог.
Водночас окремих доводів щодо неправильності вирішення судом першої інстанції вимоги про стягнення компенсації за невикористані дні відпустки апеляційна скарга не містить.
За таких обставин колегія суддів не вбачає процесуальних підстав для самостійного перегляду рішення в цій частині поза межами заявлених апеляційних вимог.
Отже, рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимоги про стягнення компенсації за невикористану відпустку не переглядається.
Таким чином, за результатами апеляційного перегляду колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості із заробітної плати в розмірі 52 201,34 грн та середнього заробітку в розмірі 116 934,84 грн. В іншій частині вимоги про стягнення середнього заробітку задоволенню не підлягають з огляду на обмеження, передбачене статтею 117 КЗпП України.
Таким чином, доводи апеляційної скарги є обґрунтованими в частині неправильного визначення судом першої інстанції розміру заборгованості із заробітної плати та безпідставної відмови у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку, проте не дають підстав для задоволення позову в повному обсязі.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково й ухвалити у відповідній частині нове судове рішення або змінити судове рішення.
Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, а також неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для правильного визначення розміру заборгованості із заробітної плати, а також помилково застосував положення статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та статті 117 КЗпП України, визнавши доведеними підстави для повного звільнення відповідача від відповідальності за затримку розрахунку при звільненні.
У зв`язку з цим рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову.
Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати розподіляються пропорційно розміру задоволених позовних вимог з урахуванням результатів апеляційного перегляду.
З огляду на часткове задоволення позовних вимог, а також результат апеляційного перегляду, з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій у загальному розмірі 4 207,14 грн.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 квітня 2026 року в оскаржуваній частині скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Технополіс - 1» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі у розмірі 52 201 (п`ятдесят дві тисячі двісті одна) грн 34 коп. без утримання суми податків та інших обов`язкових платежів.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Технополіс - 1» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні 116 934 (сто шістнадцять тисяч дев`ятсот тридцять чотири) грн 84 коп.
В задоволенні решти вимог відмовити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Технополіс - 1» на користь ОСОБА_1 судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції 4 207 (чотири тисячі двісті сім) грн 14 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Реквізити сторін:
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 .
Товариство з обмеженою відповідальністю «Технополіс-1», код ЄДРПОУ: 32498133, адреса: Київська область, Бучанський район, с. Петропавлівська Борщагівка, вул. Велика Кільцева, буд. 4.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба