ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
3 листопада 2026 року м. Чернівці справа № 725/10764/24
провадження №22-ц/822/1148/26
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Перепелюк І. Б.
суддів: Височанської Н.К., Лисака І.Н.
секретар Ярема А.-Л.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 16 грудня 2024 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів та встановлення факту самостійного виховання дитини,
встановив:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів та встановлення факту самостійного виховання дитини.
Позов обґрунтовано наступним. ІНФОРМАЦІЯ_2 у них з відповідачкою народилась донька - ОСОБА_3 , яка проживає разом з ним та перебуває на його утриманні, оскільки відповідач участі у виховані та матеріальному забезпечені дитини не приймає. При цьому, він здатний повною мірою самостійно забезпечити турботу про доньку, зокрема зазначав, що він дбає про здоров`я доньки, купує їй одяг, забезпечує належне харчування, а також створює умови для її фізичного та духовного розвитку, а також навчання.
Просив врахувати, що встановлення факту самостійного виховання дитини надасть йому можливість безперешкодно реалізувати права дитини як її законного представника в різних державних та комунальних установах та забезпечить якнайкращі інтереси дитини, а тому на даний час потребує юридичного визнання факту самостійного виховання та утримання ним дитини.
Позивач подав заяву, в якій відмовився від вимоги про стягнення аліментів.
Просив встановити факт самостійного виховання та утримання малолітньої доньки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , її батьком - ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 16 грудня 2024 року позов задоволено.
Встановлено факт самостійного виховання та утримання малолітньої доньки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , її батьком ОСОБА_1 .
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ІНФОРМАЦІЯ_4 просить рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 16 грудня 2024 року скасувати, в задоволені позову - відмовити.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що з встановленням факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини, у позивача виникає право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та звернення до ТЦК та СП із заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, та обов`язку ТЦК та СП розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період на підставі статті 23 Закону № 3543-XII.
Вказує на те, що рішення прямо впливає на права та обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому у апелянта виникає беззаперечне право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку. Звертає увагу суду на те, що для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Такого не було встановлено судом.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
У письмових поясненнях на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Посилається на те, що про ухвалення судом першої інстанції рішення у цій справі апелянт міг дізнатися значно раніше, ніж зазначив у заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження, зокрема у зв`язку наданням на підставі оскарженого рішення відстрочки позивачу від призову на військову службу під час мобілізації.
У письмових поясненнях на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судом
Судом першої інстанції було встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась ОСОБА_3 та згідно копії свідоцтва про народження її батьками є позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2
29.11.2024 року між сторонами укладено нотаріально посвідчений договір, відповідно до якого їх спільна донька залишається проживати разом з батьком та буде перебувати на його самостійному утриманні та вихованні.
Також, факт спільного проживання дитини з батьком та здійснення останнім самостійного виховання та утримання доньки підтверджується письмовими поясненнями свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Згідно довідки Центру розвитку дитини «Фламінго» від 20.11.2024 року дитину до дитячого садка щоденно приводить та забирає батько, який активно бере участь у житті садка, зокрема відвідує батьківські збори, підтримує організацію святкових заходів та тематичних днів.
Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Щодо неявки сторін
За положеннями ст. 129 Конституції України, статті 2 ЦПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Належним чином повідомлені, сторони в судове засідання не з`явились.
Верховний Суд у постанові від 1 жовтня 2020 року, справа N 361/8331/18, провадження N 61-22682св19 зазначив, що відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Колегія вважає за можливе розглядати справу у відсутності сторін.
Щодо права на оскарження
За приписами статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.
В силу статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Статтею 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку.
Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, держави.
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.
Така позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 провадження № 61-2417сво19.
Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.
В апеляційному порядку рішення суду першої інстанції оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_5 , який не брав участі у розгляді справи, однак таке рішення прямо впливає на його права та обов`язки щодо надання відстрочки від мобілізації на особливий період на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року.
Як зазначає апелянт, встановивши факт самостійного виховання та утримання малолітньої дитини батьком, у позивача виникає право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та звернення до ТЦК та СП із заявою про надання йому такої відстрочки, а також обов`язку ТЦК та СП розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку від призову на військову службу на підставі статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».
Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби передбачено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Відповідно до статті 1 Закону захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. З початком війни в Україні діє правовий режим воєнного часу, а територіальні центри комплектування є відповідальними за ведення військового обліку та видачу військово-облікових документів. Військовий квиток, тимчасове посвідчення або приписне - документи, що підтверджують належність до військового обов`язку.
Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
В силу частини 5 статті 22 вказаного Закону призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов`язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов`язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Відповідно, позивач у цій справі є військовозобов`язаним, належить до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме може отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі оскаржуваного рішення, що вплине на обсяг прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини). Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади. У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої виступає, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_6 , у якого виникає беззаперечне право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25.
Отримання позивачем відстрочки на підставі оскаржуваного рішення суттєвим чином підриває оборонну здатність держави, мобілізаційний ресурс та принципи справедливості у суспільстві.
Використання приватно-правового інструментарію у цьому випадку реалізовано не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, а тому судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_6 , як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави.
З огляду на викладене, встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини переслідує мету, відмінну від мети захисту інтересів дитини.
З Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що рішення постановлено 16 грудня 2024 року.
Апеляційна скарга сформована до суду 11 травня 2026 року, тобто з пропуском строку на оскарження.
Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_5 не брав участі у справі в суді першої інстанції та вважає, що ухваленим судовим рішення порушено його права та інтереси. Листом Державного бюро розслідувань №10-2-05-02-10043 від 22 квітня 2026 року, який ІНФОРМАЦІЯ_5 отриманий та зареєстрований 22 квітня 2026 року за №18718, останнього проінформовано про наявність у провадженні Чернівецького районного суду м. Чернівців даної судової справи. На час вирішення апеляційним судом питання про поважність причин пропуску ІНФОРМАЦІЯ_5 строку на апеляційне оскарження рішення у даній справі, відсутні докази, які б вказували на можливість апелянта ознайомлення із оскаржуваним рішенням Першотравневого районного суду м.Чернівців від 16 грудня 2024 року до 22 квітня 2026 року.
Про існування рішення апелянт дізнався 22 квітня 2026 року, що підтверджується листом Державного бюро розслідувань від 22 квітня 2026 року, а тому був позбавлений можливості оскаржити його у встановлені процесуальним законом строки з незалежних від нього причин. Апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня ознайомлення апелянтом із рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 16 грудня 2024 року.
Щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
За вимогами частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам закону.
У частині 4 статті 19 ЦПК України вказано, що спрощене позовне провадження призначене для розгляду: 1) малозначних справ; 2) справ, що виникають з трудових відносин; 3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Частина четверта статті 274 ЦПК України містить імперативну норму, яка визначає перелік справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного провадження. Цей перелік ґрунтується на класифікації справ за матеріально-правовою ознакою, тобто за характером спірних матеріально-правових відносин.
У порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя (пункт 1 частини четвертої статті 274 ЦПК України).
При цьому законодавством визначено, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункт 7 частини третьої статті 376 ЦПК України).
Предметом спору у цій справі є вимога про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком.
Суд першої інстанції розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження.
Апеляційний суд вважає, що в таких спорах необхідною є стадія підготовки до судового розгляду, залучення органу опіки та піклування, надання останнім висновку для врегулювання спору, заслуховування пояснень батьків дитини та думки самої дитини, коли вона здатна її висловити тощо.
Отже, ураховуючи предмет і правові підстави позову, ця справа є справою, що виникає із сімейних правовідносин, тому відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 274 ЦПК України не може розглядатися в порядку спрощеного позовного провадження. Подібні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі №676/2582/23, від 24 січня 2024 року у справі №752/1058/23, від 10 жовтня 2023 року у справі №682/2454/22-ц.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції вважав доведеним факт здійснення самостійного виховання та утримання дитини батьком.
Однак, колегія суддів не погоджується з вищевказаним висновком суду першої інстанції та вважає, що він зроблений з порушенням норм матеріального та процесуального права.
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав, відповідно до ст. 164 СК України.
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України "невідчужуваність" сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Така позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року у праві N 201/5972/22, провадження N 14-132цс23.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати ( батько ) не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України "невідчужуваність" сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.
Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Тлумачення змісту зазначених приписів Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що вони не допускають виключень щодо неотримання письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов`язковою.
Вказане дозволяє віднести висновки до засобів доказування (письмових доказів). Як й інші докази, вони не мають для суду наперед встановленої сили.
У випадку неможливості надати висновок, який ґрунтується на обстеженні умов, орган опіки і піклування з метою захисту інтересів дитини має використати всі можливі варіанти одержання інформації і оцінки обставин, що склалися, і за можливістю надати висновок з посиланням на бесіди із родичами, знайомими, або з посиланням на інші документи та із вказівкою на те, що обстежити безпосередньо умови проживання неможливо.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 16 липня 2026 року залучено до участі у справі в якості третьої особи орган опіки та піклування Чернівецької міської ради та зобов`язано надати суду письмовий висновок щодо доцільності/недоцільності самостійного виховання та утримання дитини батьком.
До Чернівецького апеляційного суду, на виконання зазначеної ухвали, орган опіки та піклування направив лист про відсутність підстав для підготовки та надання висновку, щодо доцільності/недоцільності самостійного виховання та утримання дитини батьком, оскільки, між сторонами відсутній спір щодо зазначеного.
Винесення рішення у справі не може ставитися у залежність від наявності чи відсутності відповідного висновку. Адже згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Органи державної влади і місцевого самоврядування, надаючи висновок, діють паралельно із судом - захищаючи права та інтереси дитини і тим самим допомагають суду здійснювати захист відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України. Такі висновки, безумовно, мають велике значення для ухвалення судом законного, обґрунтованого та справедливого рішення. Адже висновок органів державної влади та місцевого самоврядування формується із урахуванням досвіду у певній сфері, в межах компетенції відповідного органу та на основі його повноважень. Однак не вчинення таких захисних дій з боку владного органу у вигляді неподання висновку не може слугувати підставою для відмови або для зволікання у захисті з боку суду. Адже здійснення правосуддя, захист прав та інтересів дітей не може ставитися у залежність від можливості здійснення владними органами своїх повноважень. Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі №523/19706/19 (провадження № 61-12112сво22).
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Ухвалюючи рішення у справі про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, суд першої інстанції, не встановив обставин справи, які підлягають урахуванню при вирішенні спору зазначеної категорії, не надав оцінку інтересам дитини, залишив поза увагою мету поданого позову.
Колегія суддів вважає, що позивачем не надано суду доказів, які свідчать що дитина знаходиться на самостійному вихованні та утриманні батька, не надано доказів, що в питанні виховання чи утримання дитини матір не приймає участі чи умисно ухиляється від виконання цих обов`язків. Утримання та виховання дитини батьком є законним його обов`язком та не потребує встановлення факту судом з тією метою, про яку зазначив позивач.
Позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що батько дитини самостійно несе витрати по її утриманню, так і доказів того, що матір таких витрат не несе.
Враховуючи наведені обставини та відсутність доказів ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків по вихованню дитини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, без з`ясування всіх обставин справи, внаслідок чого прийшов до помилкового висновку про задоволення позову в частині встановлення факту одноосібного виховання та утримання дитини батьком.
Колегія суддів зауважує, що найвищим інтересам дитини відповідає спільна опіка (виховання та утримання) обома батьками, оскільки у матеріалах справи відсутні докази протилежного.
Враховуючи зазначене, рішення суду слід скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у встановленні факту самостійного виховання та утримання дитини позивачем.
Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду, позивач мав на меті встановити факт самостійного виховання та утримання ним малолітньої дитини для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період згідно з п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Отримання заявником відстрочки суттєвим чином підриває оборонну здатність держави, мобілізаційний ресурс та принципи справедливості у суспільстві.
Як було зазначено вище, використання приватно-правового інструментарію у цьому випадку реалізовано не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин.
З огляду на викладене, встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітньої дитини переслідує мету, відмінну від мети захисту інтересів дитини.
Щодо судових витрат
Відповідно до ч. ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 19 травня 2026 року апелянту було відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення у цій справі. Апелянтом не сплачено судовий збір до ухвалення судового рішення, а тому він підлягає стягненню з ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Оскільки, за наслідками апеляційного перегляду справи, апеляційну скаргу задоволено, керуючись ст. 141 ЦПК України, з позивача в дохід держави слід стягнути 1453,44 грн. судового збору за апеляційний розгляд.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до п.4 ч.1 ст. 376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового судового рішення.
Керуючись ст.ст.362, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,
ухвалив:
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_7 задовольнити.
Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 16 грудня 2024 року про встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітньої доньки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , скасувати та ухвалити нове, про відмову у задоволенні цієї вимоги.
Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави 1453,44грн. судового збору.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів до Верховного Суду.
Судді І.Б. Перепелюк
Н.К. Височанська
І.Н. Лисак