Рішення № 141305519 у справі № 914/4051/21 від 03.11.2026

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.11.2026 Справа № 914/4051/21

За позовом: Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону, м. Львів,

в інтересах держави в особі позивача: Міністерства оборони України, м. Київ,

до відповідача-1: Львівської міської ради, м. Львів,

до відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадет», с-ще Запитів,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова, м. Львів,

про визнання недійсними ухвал органу місцевого самоврядування, договору оренди та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Суддя І. Б. Козак

При секретарі Р.Волошин

Представники сторін:

Прокурор: Лупійчук Б.В.

Представник позивача: Тіщенко А.В.

Представник відповідача-1: Коржевич У.Ф.

Представник відповідача-2: не з`явився;

Представник третьої особи: Ситник С.О.

На адресу Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Львівської міської ради та до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадет» про визнання недійсними ухвал органу місцевого самоврядування, договору оренди та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Позовні вимоги мотивовані тим, що на оперативному обліку КЕВ м.Львова перебуває земельна ділянка колишнього військового містечка №198, загальною площею 0,34 га за адресою: м. Львів, вул. Єфремова, 79, відведена Львівським міськвиконкому Ради народних депутатів № 410 від 05.07.1945 та № 4/370 від 26.01.1953. Ухвалою ЛМР від 08.02.1996 №269 прийнято рішення передати відповідачу-2 в довгострокову оренду строком на 50 років вказану вище земельну ділянку загальною площею 200 кв.м.. Згодом, ухвалою ЛМР від 24.04.1997 №700 на підставі звернення відповідача-2, відповідачем-1 внесено зміни в попередню ухвалу та збільшено розмір земельної ділянки переданої в оренду до 300 кв.м. 07.05.1998 між відповідачем-1 і відповідачем-2 укладено Договір на право тимчасового користування землею площею 0,0300 га по вул. Єфремова, 79 у м. Львові, до якого 30.12.2010 внесено зміни про передачу земельної ділянки з кадастровим номером: [номер приховано]:03:002:0037 в оренду до 08.02.2046.

Як стверджує позивач, відповідач-1 не був уповноважений на розпорядження спірною земельною ділянкою, оскільки така на момент прийняття оскаржуваних ухвал ЛМР в силу положень ст.70 ЗК Української РСР (в редакції від 22.06.1993р.) відносилась до земель оборони, а держава в особі Міністерства оборони України набула на неї право власності. Міністром оборони України або уповноваженою ним посадовою особою рішення щодо надання згоди на передачу спірної земельної ділянки не приймалося, відповідне клопотання про її передачу Західним територіальним квартирно-експлуатаційним управлінням не порушувалося.

Зазначене, на переконання прокурора та позивача, порушує права та інтереси держави в особі Міністерства оборони України, у зв`язку із чим просять суд визнати недійсними ухвали ЛМР від 08.02.1996 №269 та від 24.04.1997 №700. В свою чергу, враховуючи те, що спірний договір оренди від 07.05.1998 укладений на виконання незаконних, на думку позивача, ухвал ЛМР, то позивач вважає, що такий підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1, 2 ст. 203, 215 ЦК України та ст. 48, 49 ЦК Української РСР. Окрім цього, позивач просить усунути перешкоди у здійсненні права власності спірною земельною ділянкою шляхом її повернення відповідачем-2 у власність держави в особі позивача.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 17.09.2025 (суддя Король М.Р.), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 10.03.2026, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06.05.2026 постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.03.2026 та рішення Господарського суду Львівської області від 17.09.2025 скасовано, а справу №914/4051/21 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

26.05.2026 проведено автоматизований розподіл і справу №914/4051/21 передано для розгляду судді Козак І.Б.

Ухвалою суду від 28.05.2026 справу №914/4051/21 прийнято до розгляду, розгляд справи у підготовчому судовому засіданні призначено на 30.06.2026.

Ухвалою суду від 21.07.2026 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 15.09.2026. В подальшому розгляд справи було відкладено на 20.10.2026.

Правова позиція прокурора.

У судове засідання 03.11.2026 прокурор з`явився, позовні вимоги підтримав повністю. У письмових поясненнях (вх.№16011/26 від 05.06.2026) надав пояснення щодо постанови Верховного суду, звернув увагу суду на наступне:

З 1993 року (з часу проведення інвентаризації земель оборони, якими встановлено площу 0,34 га військового містечка № 198) (з 1953 року, тобто з часу передачі земельної ділянки КЕЧ Львівського району Прикарпатського військового округу до проведення інвентаризації земель - 1,5 га) на обліку КЕВ м.Львова перебуває земельна ділянка загальною площею 0,34 га, що також підтверджується долученою до акту інвентаризації 1993 року експлікацією військового містечка № НОМЕР_1 , Відомістю щодо наявності та розбіжностей в обліку площі земельних ділянок, які обліковуються за Міністерством оборони України по КЕВ м. Львова та Відділом у м. Львові Головного управління Держземагентства у Львівській області в м. Львові, м. Винники, смт Брюховичі станом на 01.03.2021, у якій обліковується за КЕВ м. Львова земельна ділянка військового містечка № НОМЕР_1 загальною площею 0,34 га, а також листом Міністерства оборони України від 28.10.2021 № 370/2/10255, згідно з яким останнє повідомляє про відсутність надання оборонним відомством добровільної відмови від права користування земельною ділянкою площею 0,03 га зі складу земельної ділянки площею 0,34 га на АДРЕСА_1 військового містечка № 198.

При цьому, незважаючи на імперативні приписи законодавства, Львівська міська рада розпорядилась земельною ділянкою, відчуживши на аукціоні права оренди частини земельної ділянки військового містечка № НОМЕР_1 загальною площею 200 кв. м, розташованої на вул. Єфремова, 79 у м. Львів, для будівництва і експлуатації торгово-побутового об`єкту з офісом (на вибір інвестора), у зв`язку з чим 25.11.1995 між Львівською міською радою та ТОВ «Кадет» укладено договір про придбання на аукціоні права оренди зазначеної земельної ділянки.

08.02.1996 ухвалою Львівської міської Ради народних депутатів № 269 надано ТОВ «Кадет» у довгострокову оренду терміном на 50 років земельну ділянку площею 200 кв. м для будівництва торгово-побутового об`єкту з офісом на вул. Єфремова, 79.

24.04.1997 ухвалою Львівської міської Ради народних депутатів № 700 внесено зміни до попередньої ухвали, якою змінено площу земельної ділянки на 300 кв. м замість 200 кв. м та зазначено, що така земельна ділянка передається за рахунок земель міста.

У той же час з 1995 року на вказаній частині земельної ділянки військового містечка № НОМЕР_1 відсутні будівлі чи споруди, а поштова адреса, яка зазначена в рішенні органу місцевого самоврядування присвоєна будівлі, розташованій в межах військового містечка. Таким чином, передаючи в оренду частину земельної ділянки військового містечка, зазначаючи при цьому їй поштову адресу, яка присвоєна будівлі, розташованої в межах цього ж військового містечка, це свідчить про виключне перебування спірної земельної ділянки площею 0,03 га в межах земель оборони загальною площею 0,34 га.

У зв`язку з цим, Львівська міська рада розпорядилась земельною ділянкою, що перебуває у користуванні Міністерства оборони України без належних на те підстав та без дотримання встановленого законом порядку вилучення земель оборони. При цьому сама по собі відсутність на переданій в оренду частині земельної ділянки будівель та споруд не змінює її правового режиму та не свідчить про належність такої земельної ділянки до земель комунальної власності, оскільки вона входить до складу земель військового містечка № НОМЕР_1 .

Відтак оскаржувані рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі спірної земельної ділянки в оренду ТОВ «Кадет» були прийняті за відсутності повноважень на розпорядження землями оборони, що виключало можливість набуття останнім будь-яких прав на таку земельну ділянку в порядку, передбаченому земельним законодавством.

Крім того, обраний прокурором спосіб захисту спрямовано на відновлення володіння державою об`єктом права власності, який перебуває у володінні органу місцевого самоврядування, і щодо якого цей орган, не маючи на відповідних повноважень, здійснює розпорядчі дії шляхом прийняття рішень. Лише задоволення позовних вимог в цілому призводить до відновлення порушеного права, оскільки скасування усієї послідовності незаконно прийнятих рішень та правочину, вчиненого органом місцевого самоврядування та суб`єктом господарювання, гарантує ефективність відновлення правового становища, яке передувало порушенню.

У зв`язку з наведеним просить суд позовні вимоги задовольнити та визнати недійсними ухвали ЛМР від 08.02.1996 №269 та від 24.04.1997 №700, визнати недійсним договір оренди від 07.05.1998 укладений на виконання незаконних ухвал ЛМР та усунути перешкоди у здійсненні права власності спірною земельною ділянкою шляхом її повернення відповідачем-2 у власність держави в особі позивача.

Правова позиція позивача.

У судове засідання 03.11.2026 представник позивача з`явився, позовні вимоги прокурора підтримав повністю. У додаткових поясненнях (вх.№16936/26 від 15.06.2026) надав пояснення щодо постанови Верховного суду, звернув увагу суду на те, що первинним правовстановлюючим підґрунтям користування оборонним відомством земельною ділянкою за адресою: м. Львів, вул. Єфремова, 79, є постанова Виконавчого комітету Львівської міської Ради депутатів трудящих від 11.07.1945 № 410 та рішення звуженого засідання Виконкому Львівської міської Ради депутатів трудящих від 27.01.1953 № 4/370. Інвентаризаційні матеріали 1993 року, експлікація військового містечка № 198 та облікові документи КЕВ м. Львова підтверджують подальше використання цієї території для оборонних потреб.

За відсутності рішення Кабінету Міністрів України про вилучення, відчуження або передачу спірної земельної ділянки у комунальну власність, її розташування у межах м. Львова саме по собі не змінює правового режиму такої землі та не свідчить про набуття територіальною громадою права комунальної власності на неї.

Спірна земельна ділянка площею 0,03 га, щодо якої приймалися оскаржувані рішення та укладався договір, входить до складу земель військового містечка № НОМЕР_1 загальною площею 0,34 га. Відсутність на цій частині земельної ділянки окремих будівель чи споруд не змінює її правового режиму, оскільки вона є частиною цілісної земельної ділянки оборонного призначення. Львівська міська рада не була уповноважена розпоряджатися землями оборони без належного припинення права постійного користування, без відповідного рішення Кабінету Міністрів України та без волевиявлення уповноваженого органу управління майном - Міністерства оборони України.

Тому оскаржувані рішення органу місцевого самоврядування та договір, укладений з ТОВ «Кадет», не можуть породжувати законних прав на спірну земельну ділянку. Вказані обставини свідчать про те, що Львівська міська рада фактично розпорядилася земельною ділянкою, яка належить до державної власності та використовується для оборонних потреб, за відсутності правових підстав і з порушенням спеціального порядку розпорядження землями оборони. Спірна земельна ділянка є обмежено оборотоздатною, оскільки належить до земель оборони. Її правовий режим визначено законом та рішеннями уповноважених органів, якими відповідна територія була надана для потреб оборонного відомства.

На підставі викладеного просить суд позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Правова позиція відповідача-1.

Відповідач-1 у судове засідання 03.11.2026 з`явився, проти задоволення позову заперечив повністю. У письмових поясненнях (вх.№17268/26 від 17.06.2026) надав пояснення щодо постанови касаційної інстанції, звернув увагу суду на наступне:

У справі, що переглядається, прокурором заявляються позовні вимоги щодо визнання недійсними ухвал Львівської міської ради, договору оренди та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою по АДРЕСА_1 , які за своє природою насправді передбачають витребування від Львівської міської ради земельної ділянки по вул. Єфремова, 79. Отже, у справі, що переглядається, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов. Однак, прокурором позовної вимоги про витребування спірної земельної ділянки не заявлено. За таких обставин прокурором спосіб захисту не є належним та ефективним. Оскільки обрання позивачем неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови в позові, всі інші позовні вимоги не дозволить державі ефективно відновити володіння спірним майном.

21.10.2015 рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради № 614 затверджено акт приймання-передачі військового містечка № 1, відповідно до якого до територіальної громади міста передано 9-типоверховий житловий будинок № 5, заг. площею 8994,90 кв.м., 1975 р. побудови, розташований на вул. Єфремова, 79 на території військового містечка № 198. Починаючи з 1993 Міністерство оборони могло дізнатись про наявність наче б то порушеного права щодо земельної ділянки по АДРЕСА_1 . Більше того, передаючи будинок по АДРЕСА_1 у комунальну власність Львівської міської територіальної громади, жодних застережень чи заяв з боку власника наче б то суміжної земельної ділянки не було. Натомість підписано акт приймання-передачі військового містечка № 1. Відтак, при зверненні до суду з цим позовом прокурор пропустив трирічний строк позовної давності, оскільки про передачу спірної земельної ділянки в оренду ТзОВ «Кадет» було відоме що найпізніше ще з 2015.

Окрім того, встановити чи перевірити зв`язок розміщення спірної земельної ділянки в межах земель, які використовувались для оборонних потреб не вбачається за можливе. У зв`язку з наведеним просить суд відмовити в позові повністю.

Правова позиція відповідача-2.

Відповідач-2 у судове засідання 03.11.2026 не з`явився, проти задоволення позову заперечив повністю у письмових поясненнях (вх.№17868/26 від 23.06.2026) щодо постанови касаційної інстанції, у яких звернув увагу суду на те, що військове містечко 55 років тому трансформувалось у багатоквартирний житловий будинок, квартири у якому були приватизовані мешканцями цього будинку на підставі Закону України про приватизацію державного житла 35 років тому назад. А відтак цей будинок під назвою військове містечко на початку 90-х років вибув з відання КЕВ міста Львова та перейшов на баланс ЖЕК, управляючої компанії. У зв`язку із зміною власника в особі (Міноборони на співвласників цього багатоквартирного будинку, відання Міноборони позивач фактично втратив право користування цим нерухомим майном та земельною ділянкою, на якій розташоване це військова містечко (в лапках назва, так, «Військове містечко»).

Формальна передача військового містечка колишнього відомчого будинку Міноборони в особі КЕВ міста Львова відбулось в 2015 році, а відтак в силу вимог частини шостої статті 120 Земельного кодексу України земля багатоквартирного будинку колишнього військового містечка приватизації не підлягає та перебуває у власності органу місцевого самоврядування в особі Львівської міської ради. Позивач жодним чином не довів факт перебування в його користуванні 0,03 га спірної земельної ділянки та, що саме така належала колишньому військовому містечку та не ніс витрати на його на її утримання.

Товариство Кадет звертало увагу суду на ту обставину, що позовні вимоги щодо спірної земельної ділянки та оспорюваних правочинів знаходяться за межами строку позовної давності та на підставі частин третьої та четвертої статті 267 Цивільного кодексу України просили суд застосувати цей строк позовної давності, що судом виконано не було та стало однією з підстав рішення Верховного Суду про скасування судових рішень, прийнятих по предмету спору.

Верховний Суд за новим розглядом позову зобов`язав розглянути клопотання відповідача-2 про застосування строку позовної давності щодо предмета спору як самостійної підстави для відмови позивачу у позові, а відтак, на підставі частин третьої та четвертої статті 1 ЦК України, просить суд задовольнити клопотання ТОВ «Кадет» щодо застосування строку позовної давності відносно предмета спору та відмовити позивачу у позові.

Правова позиція третьої особи.

Представник третьої особи у судове засідання 03.11.2026 з`явився, позовні вимоги підтримав повністю із підстав наведених прокурором, письмових пояснень щодо постанови Верховного суду не надав. У письмових поясненнях щодо предмета позову вказував, що спірна земельна ділянка знаходиться на обліку КЕВ м.Львова, правовий статус земель оборони залишається незмінним, оскільки згоди на вилучення чи добровільної відмови Міністерством оборони України не вчинялось.

Обставини справи.

08.02.1996 ухвалою 6-ї сесії 2-го скликання Радою прийнято рішення № 269 «Про надання переможцю 4-го земельного аукціону в довгострокову оренду земельної ділянки на вул. Єфремова, 79 у місті Львові для будівництва торгово-побутового об`єкту з офісом», згідно з пунктом 1 якої надано ТОВ «Кадет» у довгострокову оренду терміном на 50 років земельну ділянку площею 200 кв. м для будівництва торгово-побутового об`єкту з офісом на вул. Єфремова, 79 у місті Львові.

24.04.1997 ухвалою Ради 8-ї сесії № 700 на підставі звернення ТОВ «Кадет» внесено зміни до попередньої ухвали щодо збільшення до 300 кв. м. розміру земельної ділянки, наданої ТОВ «Кадет» у довгострокову оренду.

07.05.1998 між Радою та ТОВ «Кадет» укладено договір на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) площею 0,0300 га по вул. Єфремова, 79 у місті Львові терміном на 50 років.

30.12.2010 між Львівською міською радою та ТОВ «Кадет» внесено зміни до попереднього договору оренди, за умовами якого спірна земельна ділянка з кадастровим № [номер приховано]:03:002:0037 передана в оренду до 08.02.2046, визначено орендну плату - 7751,61 грн, яку ТОВ «Кадет» зобов`язується сплачувати на рахунки Ради.

21.10.2015 на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України № 193-р від 03.02.2010 «Про передачу нерухомого військового майна» у відання Ради в складі інших об`єктів відомчого житлового фонду по Франківському районі м. Львова передано будівлю по вул. Єфремова, 79 у місті Львові згідно з актом № 1 від 21.10.2015, який затверджено рішенням виконкому Львівської міської ради.

23.03.2016 у Раді відбулися громадські слухання щодо забудови земельної ділянки Єфремова, 79 у м. Львові, результати яких оформлено протоколом, затвердженим органом місцевого самоврядування 14.04.2016.

Прокурор стверджує, що спірна земельна ділянка накладається на земельну ділянку оборонного відомства колишнього військового містечка № 198 по вул. Єфремова, 79 у місті Львові.

З інформації Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 22.03.2021 № 10-13-0.37-197/109-21 вбачається, що на обліку КЕВ м. Львова перебуває земельна ділянка Міністерства площею 0,3400 га по вул. Єфремова, 79 у місті Львові.

Прокурором долучено відомості з Публічної карти України, з якої, як вказує останній, можна встановити фактичне місце розташування спірної земельної ділянки на землях Міністерства оборони України, а саме "в користуванні Міністерства".

Прокурор зазначає, що при укладенні договору оренди земельної ділянки площею 300 кв. м Рада перевищила свої повноваження, оскільки вона не була уповноважена на розпорядження землями оборони, що перебували у державній власності (у т. ч. на надання землі в оренду).

Наведені обставини стали підставою для захисту інтересів держави шляхом подання прокурором в інтересах держави в особі Міністерства до суду позовної заяви.

22.06.2026 Спеціалізованою прокуратурою регіону долучено до матеріалів справи технічний звіт з виконання ФОП Білінською С.В. топографо-геодезичного знімання військового містечка № НОМЕР_1 за адресою: Львівська область, Львівський район, м. Львів, вулиця С. Єфремова, 79. Підставою для проведення топографо-геодезичних робіт є договір №187-26-ТГЗ-ВК-Б від 02.06.2026 та завдання на проведення топографічного знімання. Замовником є КЕВ міста Львова.

Із висновків звіту вбачається, що у процесі виконання робіт встановлено, що в межах існуючого землекористування, обмеженого наявними огорожами, та з урахуванням червоних ліній вулиці, у фактичному користуванні Міністерства оборони України перебуває земельна ділянка площею 0,3832 га, яка відповідно до матеріалів інвентаризації військового містечка № 198 від 1993 року складає 0,34 га. На території указаного військового містечка зареєстрована земельна ділянка з кадастровим номером [номер приховано]:03:002:0037 площею 0,0300 га, яка перебуває в оренді ТОВ «Кадет», площа накладення якої на земельну ділянку Міністерства оборони України становить 0,0255 га.

Оцінка суду.

Згідно зі статтею 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку.

Відповідно до частини другої, третьої цієї ж статті землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Аналіз положень указаних норм законодавства свідчить про те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права.

При цьому у спорах щодо захисту прав на землю при визначенні предмета позову як способу захисту права та законного інтересу, слід враховувати положення спеціальної норми статті 152 Земельного кодексу України

Аналогічна правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17 та у постанові Верховного Суду від 09.08.2022 у справі № 921/504/20.

Зі встановлених обставин вбачається, що постановою Виконавчого комітету Львівської міської Ради депутатів трудящих № 410 від 05.07.1945 передано КЕЧ Львівського Військового Округу по м. Львову будівлю, розташовану на вул. Мончинського (наразі - вул. Єфремова). Рішенням звуженого засідання Виконкому Львівської міської Ради депутатів трудящих №4/370 від 27.01.1953 (пункт 3 рішення) передано земельні ділянки в постійне користування з правом їх забудови при будівлях та спорудах, які перебувають на балансі КЕЧ Львівського району ПрикВО відповідно до додатку №5, у якому серед інших під пунктом 41 передано земельну ділянку загальною площею 1,5 га, розташовану на вул. Карла Маркса, 79 (наразі- вул. Єфремова, 79).

На момент передання будівлі та земельної ділянки загальною площею 1,5 га, розташованої на вул. Карла Маркса, 79 (наразі - вул. Єфремова, 79) КЕЧ Львівського Військового Округу діяли положення Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922.

Положеннями статті 5 Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922 було унормовано, що усі землі, що залишаються в єдиному державному земельному фонді після надання з нього земель у безпосереднє користування трудових землеробів та їх об`єднань, міст і селищ міського типу, становлять землі безпосереднього державного володіння та є державними землеволодіннями.

У статті 146 Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922 було унормовано, що із виданням цього Кодексу всі землі в межах чинної міської смуги визнаються міськими землями. Крім того, у користуванні міст закріплюються зазначені нижче землі, що знаходяться у волостях. Розширення території міста шляхом установлення нової міської смуги за рахунок волосних земель здійснюється на підставах, визначених у статті 148.

Відповідно до статті 157 Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922, до складу державних землеволодінь входять усі землі, які залишаються в єдиному державному земельному фонді після надання з нього земель у безпосереднє користування трудових землекористувачів та їх об`єднань, а також міст і селищ міського типу.

Також статтею 158 Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922 передбачалось, що до складу державних землеволодінь не входять землі, що перебувають під лісами, гірничими розробками, залізницями, фортецями та подібними до них військовими спорудами тощо. Усі ці землі перебувають в управлінні відповідних відомств на підставі особливих щодо цього правил. Після припинення потреби в зазначених землях для спеціальних цілей вони включаються до складу державних землеволодінь.

При цьому було визначено як примітку, що відведення земель спеціального призначення та зарахування їх до складу державних землеволодінь здійснюється за загальними правилами землевпорядного провадження.

У постановах Верховного Суду від 04.02.2021 у справі № 910/8502/17, від 27.03.2024 у справі № 917/593/22 зроблено висновок, що згідно зі статтею 158 Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922, відвід земель спеціального призначення, до яких цей кодекс відносив землі під військовими спорудами, здійснювався за загальними правилами землеустрою.

За положеннями статті 168 Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922, землеустрій мав на меті упорядкування існуючих землеволодінь та створення нових відповідно до прав на землю та вимог господарсько-технічної доцільності.

Згідно зі статтею 169 Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922 передбачалось здійснення зокрема таких землевпорядних дій: відведення земель, що надаються в користування державним організаціям, установам і підприємствам, містам і населеним пунктам міського типу та об`єднанням трудових землеробів, а також на особливих умовах (оренди, концесії тощо) іншим установам, товариствам і особам; вилучення земель для державних і громадських потреб; встановлення міської смуги та ін.

Відповідно до вимог статті 180 Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922, справи із землеустрою вчиняються у такій послідовності: 1) порушення землевпорядної справи; 2) підготовка землевпорядної справи, складання землевпорядного проекту та пред`явлення його учасникам землеустрою; 3) затвердження проекту землеустрою та виконання його зі встановленням на місці межових знаків; 4) складання і видача сторонам землевпорядних документів.

Складання проекту землеустрою полягає в докладному і точному зазначенні місць відводу земель учасниками землеустрою, із дотриманням їх прав та законних інтересів, а також вимог господарсько-технічних правил землеустрою, із відображенням відводу земель на проектному плані землеустрою (стаття 187 Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922).

За змістом статей 192-194 Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922 правильно виконаний проект землеустрою остаточно затверджується землевпорядною установою. Після такого затвердження та після державної реєстрації створених землекористувань (земельної реєстрації), учасникам землеустрою видаються належним чином завірені документи, в яких повинні бути означені межі, місцезнаходження, місцевість і склад землекористувань, а також вказані їх назви, найменування землекористувачів, час проведення землеустрою і його підстави, умови землекористування та інші обов`язкові відомості, що містяться в постанові про затвердження проекту землеустрою. Оригінальні землевпорядні плани, акти зберігаються в землевпорядних установах. Інші плани та акти землеустрою, складені не землевпорядними установами або належним чином не затверджені ними, визнаються недійсними і не можуть бути доказами належного землекористування.

Відповідно до статті 195 Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922 державний запис землекористувань (земельна реєстрація) має на меті загальнодержавне управління землями та земельна реєстрація, окрім іншого, містить відомості про кожну земельну ділянку, такі як: місце розташування, назва земельної ділянки, площа землі загалом та по окремим угіддям, відомості щодо будівель; найменування землекористувачів і підстави надання їм земельних ділянок тощо. При здійсненні реєстрації усі землекористувачі і установи зобов`язані надавати всі необхідні для реєстрації документи та відомості.

Поряд з цим, згідно з Розділом ІІ постанови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету та Ради народних комісарів УРСР "Про земельні розпорядки в смузі міст і містечок" від 23.10.1925:

- усі без винятку земельні й лісові дільниці в межах міської смуги й смуги містечок належить реєструвати;

- реєстрація земельних дільниць покладається на органи комунального господарства й відомості, які містяться в актах реєстрації й у виданих з них витягах і викопійовках, мають приймати всі установи й особи як правдиві доти, доки противне не буде доведене судовим порядком.

Аналізуючи наведені положення, Верховний Суд у постанові від 17.07.2024 у справі № 912/1665/22, дійшов таких висновків:

- Земельний кодекс УРСР від 29.11.1922 передбачав обов`язковість оформлення справи по землевпорядженню шляхом порушення та її підготовки, складання і затвердження проекту, приведення проекту на місцевості, а також складання після цього й видачі землевпорядних документів з подальшою державною реєстрацією;

- всі земельні ділянки в межах міської смуги підлягали державній реєстрації, що засвідчувалось актами реєстрації, такими як загальний реєстр (список) землекористувачів волості, та витягами з них.

Верховний Суд у постанові від 11.07.2018 у справі № 912/1604/17 надав правовий висновок стосовно застосування наведених правових положень Земельного кодексу УРСР 1922 року та Розділу ІІ постанови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету та Ради народних комісарів УРСР "Про земельні розпорядки в смузі міст і містечок" від 23.10.1925 і вказав, що Земельний кодекс УРСР від 29.11.1922 передбачав обов`язковість оформлення, державної реєстрації та видачі землекористувачам правопідтверджуючих документів на землю, а постановою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету та Ради народних комісарів УРСР "Про земельні розпорядки в смузі міст і містечок" від 23.10.1925 також було передбачено, що всі земельні ділянки в межах міської смуги підлягали державній реєстрації, що засвідчувалось актами реєстрації, такими як загальний реєстр (список) землекористувачів волості, та витягами з них.

Дотримання порядку надання земельних ділянок у користування, який включає не тільки прийняття рішення про її надання, а й проведення відповідних землевпорядних робіт, у тому числі розроблення землевпорядних планів, винесення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), а також підтвердження права користування відповідними державними актами було визначено як обов`язкові умови землекористування як у Земельному кодексі УСРР від 29.11.1922 (статті 158, 193, 194), так і Земельному кодексі Української РСР від 08.07.1970 (статті 20-21).

Схожі за змістом положення щодо підтвердження права користування земельними ділянками були викладені у Земельному кодексі УРСР (18.12.1990). Право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та одержання документа, що посвідчує це право. Розпочинати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.

Таким чином, право землекористування має бути підтверджено правовстановлюючими документами незалежно від періоду його виникнення. Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 08.08.2019 у справі № 910/21468/17, від 27.03.2024 у cправі № 917/593/22.

Відповідно до пункту 5 Постанови Верховної Ради УРСР "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" від 18.12.1990 № 562- XII встановлено, що рішення про надання і вилучення земельних ділянок, прийняті до 15.03.1991 відповідними органами в межах їх компетенції, але не виконані на час введення Земельного Кодексу Української РСР в дію, підлягають виконанню відповідно до вимог Кодексу; громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Аналогічні за своїм змістом положення містяться також у пункті 1 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України, яким передбачено, що рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу.

Наведені норми підтверджують, що законодавець послідовно протягом тривалого часу дотримувався регулювання відповідно до якого рішення уповноважених органів про надання земельних ділянок підлягають виконанню відповідно до чинного на момент оформлення таких прав законодавства, а також передбачив можливість виникнення до оформлення землекористування у громадян, підприємств, установ, організацій суб`єктивних прав, які виникли на підставі рішень уповноважених органів та пов`язані із можливістю їх виконання. Будь-яких норм щодо припинення (втрати) прав на земельні ділянки, отримані у користування до введення в дію Земельного кодексу УРСР 1990 року, земельне законодавство не містить.

Зазначений висновок сформовано у постанові Верховного Суду від 17.07.2024 у справі № 912/1665/22.

У постанові Верховного Суду від 27.03.2024 у справі № 917/593/22 зауважено, що дотримання порядку надання земельних ділянок у користування, який включає не тільки прийняття рішення про її надання, а й проведення відповідних землевпорядних робіт, у тому числі розроблення землевпорядних планів, винесення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), а також підтвердження права користування відповідними державними актами було визначено як обов`язкові умови землекористування як у Земельному кодексі УСРР від 29.11.1922 (статті 158, 193, 194).

Відповідно до правового висновку Верховного Суду, що викладений у постанові від 15.05.2019 у справі № 914/1420/18, Земельним кодексом УРСР від 29.11.1922 (із змінами та доповненнями від 27.02.1927), передбачалась обов`язковість оформлення, державної реєстрації та видачі землекористувачам правопідтверджуючих документів на землю.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 04.02.2021 у справі № 910/8502/17, від 27.03.2024 у справі № 917/593/22

У зв`язку з переходом економіки держави до ринкових відносин в Україні згідно з постановою Верховної Ради УРСР від 18.12.1990 № 563-XII розпочато земельну реформу, спрямовану на перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність. З 15.03.1991 всі землі Української РСР було оголошено об`єктом земельної реформи.

Інститут права приватної власності в Україні почав своє існування в 1992 році - 30.01.1992 набув чинності Закон України "Про форми власності на землю", який запровадив поряд із державною колективну і приватну форми власності на землю.

Відповідно до статті 70 Земельного кодексу України (у редакції від 15.01.1993), землі для потреб оборони визнаються землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств і організацій Збройних Сил України, інших військових формувань та внутрішніх військ.

Порядок надання земель для потреб оборони визначається законодавством України.

Стаття 19 Земельного кодексу України (у редакції від 15.01.1993) передбачала надання земельних ділянок за проєктами відведення.

Таким чином, законодавство, чинне на момент ухвалення рішень № 410 від 05.07.1945 та № 4/370 від 27.01.1953, передбачало необхідність здійснення відповідного землевпорядного оформлення землекористування. Такий правовий режим охоплював, зокрема, проведення землевпорядних робіт, розроблення землевпорядних планів, встановлення та винесення меж земельної ділянки в натурі на місцевості, а також оформлення правопідтверджуючих документів.

Разом із цим суд звертає увагу, що за змістом статті 158 Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922 землі, зайняті військовими спорудами, не включалися до складу державних землеволодінь, а перебували в управлінні відповідних відомств на підставі особливих правил. Можливість включення таких земель до складу державних землеволодінь закон пов`язував лише з припиненням потреби у них для спеціальних цілей.

Отже, у розумінні наведеної норми правовий режим таких земель визначався насамперед самим фактом розміщення на них військових споруд та функціональним призначенням таких об`єктів, що й зумовлювало їх належність до сфери управління відповідного оборонного відомства.

У такий спосіб, за відсутності доказів того, що земельна ділянка, надана КЕЧ Львівського військового округу у м. Львові на підставі рішень № 410 від 05.07.1945, № 4/370 від 27.01.1953, у встановленому порядку була вилучена з використання для спеціальних цілей та включена до складу державних землеволодінь, вона з огляду на характер розміщених на них об`єктів, їх функціональне призначення та відсутність доказів зміни визначеного законом правового режиму має розглядатися як така, що належала саме до сфери управління оборонного відомства.

У постанові Верховного Суду від 16.01.2020 у справі № 916/2675/15 зауважено, що за змістом норм статей 1, 2, 3, 157, 158, 159, 163, 167, 168 Земельного кодексу УРСР, що затверджений постановою Всеукраїнського центрального виконкому 29.11.1922, земля належала до державної власності та надавалась в користування за рішенням відповідного органу, який від імені держави виконував повноваження (функції) з розпорядження землею.

Згідно з усталеною правовою позицією Верховного Суду державний акт на право постійного користування земельною ділянкою є документом, який посвідчує наявність такого права. Існування права постійного користування земельною ділянкою у відповідного суб`єкта не залежить від наявності чи відсутності у нього такого державного акта. Подібні за змістом висновки викладені, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 823/1984/16 та постанові Верховного Суду від 06.07.2021 у справі № 903/704/20, на

Суд ураховує, що у постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 910/5300/22 предметом судового розгляду було, зокрема, питання щодо наявності правових підстав для задоволення позову Міністерства та квартирно-експлуатаційного управління до міської ради, комунального підприємства, товариства, Державної інспекції архітектури та містобудування України про визнання незаконним і скасування рішення, дозволу на виконання будівельних робіт, визнання недійсним договору та зобов`язання повернути земельну ділянку.

У межах наведеної справи позов було обґрунтовано тим, що спірна земельна ділянка розташована в межах території військового містечка, належить до земель оборони та, за доводами позивачів, перебуває у державній власності в особі Кабінету Міністрів України, а в користування квартирно-експлуатаційному управлінню була надана на підставі рішення виконавчого комітету міської ради народних депутатів, ухваленого у 1978 році.

При цьому позивачі посилалися на те, що Кабінет Міністрів України як орган, уповноважений здійснювати розпорядження землями оборони, не приймав рішень ані про відмову від права державної власності на спірну земельну ділянку, ані про її відчуження в інший спосіб, передбачений законом. У зв`язку з цим, за їхньою позицією, Київська міська рада, розпорядившись такою земельною ділянкою, діяла поза межами наданих їй повноважень.

При розгляді вказаного спору суд виходячи з положень статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України", статті 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних силах України", Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.2002 № 1282, зробив висновок, що земельні ділянки, на яких розміщені військові містечка, є землями оборони.

У зв`язку з цим Верховний Суд зауважив, що істотною передумовою для припинення права постійного користування землями оборони, які закріплені за структурними одиницями Збройних Сил України, та подальшої передачі таких ділянок у власність або у користування іншим особам, є прийняття Кабінетом Міністрів України відповідного рішення за поданням Міністерства оборони України. Аналогічні правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11.09.2019 у справі № 924/174/18 та Верховним Судом у постановах від 26.08.2020 у справі № 904/9761/17, та від 24.04.2018 у справі № 902/538/14, від 17.02.2021 у справі № 910/21404/17, на які звертає увагу Третя особа.

Також колегія суддів зробила висновок, що держава є власником земель оборони за законом, при цьому наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом, пославшись на зміст постанови Верховного Суду України від 16.09.2015 у справі № 926/1017/14 та постанови Верховного Суду від 22.03.2018 у справі № 5017/2972/2012.

За наслідками касаційного перегляду цього спору Верховний Суд, виходячи із встановлених судами попередніх інстанцій обставин щодо наявності рішення міської ради про надання земельних ділянок у користування квартирно-експлуатаційній частині військового округу, акта звірки нерухомого військового майна, які перебувають у користуванні та на балансі державного підприємства, а також на загальному обліку квартирно-експлуатаційного управління, і з урахуванням преюдиційних обставин, погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що спірна земельна ділянка, на якій розміщене військове майно, знаходиться в межах земельної ділянки, на якій було розташоване військове містечко, а відтак належить до земель оборони.

Установивши відсутність у міської ради повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою як такою, що належить до земель оборони, у тому числі на передачу її у постійне користування комунальному підприємству для будівництва житлового комплексу, Верховний Суд погодився з висновком судів про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

З огляду на викладене суд зазначає, що з урахуванням спеціального правового режиму землі, зумовленого розміщенням на ній військового містечка, наявності чинних рішень № 410 від 05.07.1945, №4/370 від 27.01.1953, якими таку земельну ділянку було передано у користування КЕЧ Львівського військового округу у м. Львові, а також за відсутності доказів її вилучення із використання для спеціальних цілей, сама лише відсутність доказів оформлення та видачі землевпорядних та правопідтверджуючих документів не може ототожнюватися з відсутністю правових підстав користування нею (правового титулу).

За наведених обставин неоформлення відповідної землевпорядної документації може свідчити лише про відсутність документів посвідчувального характеру, однак не спростовує існування правового титулу, що виник в силу як знаходження на земельній ділянці військових споруд, так і на підставі рішень уповноваженого органу про надання земельної ділянки для потреб оборонного відомства.

Згідно висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 12.12.2018 у справі № 372/5635/13-ц у пункті 6 розділу "Перехідні положення" Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них, але обов`язок переоформлення права користування земельною ділянкою, який міститься у пункті 6 розділу "Перехідні положення" Земельного кодексу України, визнаний неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005. Зазначено, що Земельний кодекс УРСР 1970 року встановлював безстрокове і тимчасове користування землею. Поняття користування землею у Земельному кодексі УРСР 1990 року поряд з постійним передбачало тимчасове користування.

Згідно з пунктом 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18.12.1990 № 562-ХІІ "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР", громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування.

У наведеному контексті Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскільки законодавство, чинне на час надання у користування особі земельної ділянки, не визначало момент, з якого особа набувала прав землекористування, то право користування земельною ділянкою в нього виникло на підставі рішень виконавчого комітету обласної ради депутатів трудящих. Одночасно було звернуто увагу, що прийнятими у подальшому Земельними кодексами (1970 року, 1990 року) встановлено, що право власності та право користування земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельних ділянок на місцевості та видачі документа (державного акта), що посвічує відповідне право. Втім, з урахуванням принципу дії законів у часі, вказані нормативно-правові акти поширювали свою дію на відносини, що виникли після набрання ними чинності. За висновком суду, Земельний кодекс УРСР 1970 року, так і Земельний кодекс УРСР 1990 року серед підстав припинення прав користування земельними ділянками не передбачали неоформлення або непереоформлення раніше наданих прав.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду наголосила, що наведений в мотивувальній частині рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій висновок про те, що в особи не виникло право користування земельними ділянками, оскільки жодних правовстановлюючих документів про право користування землею йому не видавалося, а рішення виконавчого комітету обласної ради не були реалізовані - є помилковим.

Тотожні висновки викладено й постановах Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 727/10679/17, від 23.04.2025 у справі № 727/2377/23 від 02.07.2025 № 932/12380/20.

Окрім цього у постанові від 05.11.2019 у справі № 906/392/18 Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Така позиція відповідає висновку, викладеному в рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005.

Аналогічна позиція застосована також у постанові Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 912/757/19.

Сторони не заперечують тієї обставини, що з 1945 року земельна ділянка за адресою: вул.Єфремова, 79 у місті Львові, використовувалася КЕВ м. Львова для розміщення військового містечка № 198.

Із уведенням у дію 01.01.2002 нового Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності, про що зазначено у частині другій статті 83 Земельного кодексу України.

Отже, принцип розмежування земель державної і комунальної власності відображено у положеннях Земельного кодексу України, який, зокрема, полягає у визнанні пріоритету належності земель у межах населеного пункту відповідній територіальній громаді. Тобто всі землі у межах населеного пункту вважаються такими, що із 01.01.2002 перебувають у комунальній власності, крім земель, належність яких державі або приватним власникам зафіксована у Земельному кодексі України.

Законом України від 05.02.2004 № 1457-IV "Про розмежування земель державної та комунальної власності" (втратив чинність 01.01.2013, підстава - Закон № 5245-VI) було визначено правові засади розмежування земель державної та комунальної власності і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування.

Водночас при розмежуванні земель державної та комунальної власності до земель комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст передаються: усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної власності та земель, віднесених до державної власності; земельні ділянки за межами населених пунктів, на яких розташовані об`єкти комунальної власності; землі запасу, які раніше були передані територіальним громадам сіл, селищ, міст відповідно до законодавства України; земельні ділянки, на яких розміщені об`єкти нерухомого майна, що є спільною власністю територіальної громади та держави (стаття 7 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності").

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду зазначеній у постанові від 14.07.2018 у справі № 916/3727/15, правочини, що передбачають відчуження земельних ділянок, які відносяться до земель оборони, здійснюються з обов`язковим наданням Кабінету Міністрів України, як органом, що здійснює розпорядження цими землями, згоди на таке відчуження.

Відтак саме по собі розташування в межах населеного пункту земельної ділянки за адресою: вул.Єфремова, 79 у місті Львові, яка використовувалася КЕВ м. Львова для розміщення військового містечка № НОМЕР_1 , не є достатньою правовою підставою для її переходу у комунальну власність.

Норми земельного законодавства передбачали можливість передання такої земельної ділянки у комунальну власність лише за умови дотримання спеціального порядку розпорядження землями оборони, зокрема за наявності відповідного волевиявлення Кабінету Міністрів України як органу, уповноваженого здійснювати розпорядження цими землями.

За відсутності згоди Кабінету Міністрів України на вилучення, відчуження чи передання спірної земельної ділянки у комунальну власність її розташування в межах м. Львова саме по собі не змінює правового режиму такої землі та не свідчить про набуття територіальною громадою права комунальної власності на неї.

Таким чином, оскільки судом не встановлено обставин вилучення земельної ділянки із використання для спеціальних оборонних потреб сама лише відсутність оформлених землевпорядних чи правопідтверджуючих документів не може свідчити про відсутність правових підстав користування ними. У наведеному контексті така обставина може вказувати лише на неоформлення документів посвідчувального характеру, однак не спростовує існування правового титулу, який міг виникнути як у силу спеціального цільового призначення відповідної земельної ділянки, так і на підставі рішень компетентного органу про їх надання для потреб оборонного відомства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 514/1571/14- ц, зазначено, що для висновку про порушене право особи мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивача, де проходить її межа, чи порушена межа його земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста.

Вказані висновки Великої Палати Верховного Суду підтверджено також у постановах Верховного Суду від 04.12.2022 у справі № 619/2766/19, від 17.09.2024 у справі № 686/27476/21 та ін.

Скасовуючи рішення першої та апеляційної інстанції, Касаційний господарський суд у складі Верховного суду у постанові від 06.05.2026 у цій справі зазначає, що під час нового розгляду справи суду необхідно насамперед з`ясувати, чи підтверджується наявними у справі доказами, зокрема рішеннями № 410 від 05.07.1945 та № 4/370 від 27.01.1953, актом інвентаризації 1993 року, долученою до нього експлікацією військового містечка № НОМЕР_1 , а також іншими доказами у їх сукупності та взаємному зв`язку, розміщення спірної земельної ділянки в межах земель, які використовувалися для оборонних потреб.

Також судам належить перевірити, чи підтверджується матеріалами справи зв`язок між переданим будинком, спірною земельною ділянкою та територією колишнього військового містечка № НОМЕР_1 .

За наслідками встановлення цих обставин, у разі підтвердження факту розташування спірної земельної ділянки в межах земель, наданих для оборонних потреб, судам слід вирішити спір по суті з урахуванням заявленого предмета позову та встановлених обставин справи (пункт 5.46 постанови).

Так, 30.06.2026 Спеціалізованою прокуратурою регіону долучено до матеріалів справи технічний звіт з виконання ФОП Білінською С.В. топографо-геодезичного знімання військового містечка № НОМЕР_1 за адресою: Львівська область, Львівський район, м. Львів, вулиця С. Єфремова, 79. Підставою для проведення топографо-геодезичних робіт є договір №187-26-ТГЗ-ВК-Б від 02.06.2026 та завдання на проведення топографічного знімання. Замовником є КЕВ міста Львова.

Із висновків вказаного звіту вбачається, що у процесі виконання робіт встановлено, що в межах існуючого землекористування, обмеженого наявними огорожами, та з урахуванням червоних ліній вулиці, у фактичному користуванні Міністерства оборони України перебуває земельна ділянка площею 0,3832 га, яка відповідно до матеріалів інвентаризації військового містечка № 198 від 1993 року складає 0,34 га. На території указаного військового містечка зареєстрована земельна ділянка з кадастровим номером [номер приховано]:03:002:0037 площею 0,0300 га, яка перебуває в оренді ТОВ «Кадет», площа накладення якої на земельну ділянку Міністерства оборони України становить 0,0255 га.

Будь яких заперечень на висновки технічного звіту з виконання ФОП Білінською С.В. топографо-геодезичного знімання військового містечка № 198 за адресою: Львівська область, Львівський район, м. Львів, вулиця С. Єфремова, 79 ні Львівською міською радою ні ТОВ «Кадет» до суду не надано.

Таким чином, враховуючи результати виконаних топографо-геодезичних робіт за адресою: вул. Єфремова, 79 у м. Львів які підтверджують розташування спірної земельної ділянки площею 0,0255 га з кадастровим номером [номер приховано]:03:002:0037 в межах земель передах для військового містечка № 198, беручи до уваги рішення № 410 від 05.07.1945 та № 4/370 від 27.01.1953, акт інвентаризації 1993 року, долучену до нього експлікацією військового містечка № 198, а також будь яких заперечень сторін на результати топографо-геодезичного знімання військового містечка оформленого технічним звітом, суд дійшов висновку, що матеріалами справи у своїй сукупності та взаємному зв`язку підтверджується розташування спірної земельної ділянки в межах земель, наданих для оборонних потреб.

В свою чергу, документи, що підтверджують вилучення з користування Міністерства оборони України указаної земельної ділянки, відсутні.

Як вже зазначалось, 08.02.1996 ухвалою 6-ї сесії 2-го скликання Радою прийнято рішення № 269 «Про надання переможцю 4-го земельного аукціону в довгострокову оренду земельної ділянки на вул. Єфремова, 79 у місті Львові для будівництва торгово-побутового об`єкту з офісом», згідно з пунктом 1 якої надано ТОВ «Кадет» у довгострокову оренду терміном на 50 років земельну ділянку площею 200 кв. м для будівництва торгово-побутового об`єкту з офісом на вул. Єфремова, 79 у місті Львові.

24.04.1997 ухвалою Ради 8-ї сесії № 700 на підставі звернення ТОВ «Кадет» внесено зміни до попередньої ухвали щодо збільшення до 300 кв. м. розміру земельної ділянки, наданої ТОВ «Кадет» у довгострокову оренду.

30.12.2010 між Львівською міською радою та ТОВ «Кадет» внесено зміни до попереднього договору оренди, за умовами якого спірна земельна ділянка з кадастровим № [номер приховано]:03:002:0037 передана в оренду до 08.02.2046, визначено орендну плату - 7751,61 грн, яку ТОВ «Кадет» зобов`язується сплачувати на рахунки Ради.

Прокурором заявлено вимогу про визнання недійсними ухвали ЛМР від 08.02.1996 №269 та від 24.04.1997 №700 оскільки міська рада була уповноважена на розпорядження землями оборони, що перебували у державній власності.

Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до ст. 27 ЗК України (в редакції від 22.06.1993, чинний на момент ухвалення спірних ухвал ЛМР) право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі добровільної відмови від земельної ділянки.

Відповідно до ст. 31 ЗК України від 22.06.1993 вилучення (викуп) земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям провадиться за згодою власників землі і землекористувачів на підставі рішення Верховної Ради України, місцевих Рад народних депутатів.

Відповідно до вимог п.п. 44, 45, 50 «Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями», затвердженого наказом Міністра оборони України від 22.12.1997 № 483, передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України.

Оформлення передачі земель місцевим органам влади здійснюють землекористувачі спільно з квартирноексплуатаційною частиною, на обліку яких знаходяться земельні ділянки. Міністром оборони України або уповноваженою ним посадовою особою рішення щодо надання згоди на передачу спірної земельної ділянки не приймалося, відповідне клопотання про її передачу Західним територіальним квартирно-експлуатаційним управлінням не порушувалося.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 11.09.2019 року у справі №924/174/18 дійшла висновку, що істотною передумовою для припинення права постійного користування землями оборони, закріпленими за структурними одиницями Збройних Сил України, та подальшої передачі їх у власність або користування третім особами є отримання згоди на це МО України, яка у даному випадку відсутня.

Відповідно до ч. 1 ст. 48 Цивільного кодексу Української РСР в редакції від 18.07.1963 (чинний на момент ухвалення спірних ухвал ЛМР) недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. Якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного.

При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави (ст. 49 ЦК Української РСР).

Аналогічні норми кореспондуються законодавцем і в діючий Цивільний кодекс України, а саме у ч. 1 ст. 215 ЦК України, в якій зазначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 11.09.2019 року у справі №924/174/18 дійшла висновку, що істотною передумовою для припинення права постійного користування землями оборони, закріпленими за структурними одиницями Збройних Сил України, та подальшої передачі їх у власність або користування третім особами є отримання згоди на це МО України, яка у даному випадку відсутня.

За вказаних обставин, у Львівської міської ради були відсутні законні підстави для прийняття ухвал №269 від 08.02.1996 «Про надання переможцю 4-го земельного аукціону в довгострокову оренду земельної ділянки на вул. Єфремова № 79 у м. Львові для будівництва торгово-побутового об`єкту з офісом» та №700 від 24.04.1997 «Про внесення змін до пункту «І» ухвали № 269 від 08.02.1996р. 6-ї сесії 2-го скликання Львівської міської ради народних депутатів «Про надання переможцю 4-го земельного аукціону в довгострокову оренду земельної ділянки на вул. Єфремова №79 у м. Львові для будівництва торгово-побутового об`єкту з офісом».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 зауважила, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Тому оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу в юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення).

Відповідно до ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

Згідно з вимогами частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, пункт 180, від 22.01.2025 у справі №446/478/19).

Таким чином, враховуючи наведене, оскільки ухвали ЛМР від 08.02.1996 №269 та від 24.04.1997 №700 є виконаними шляхом укладення між Львівською міською радою та ТОВ «Кадет» договору про право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 07.05.1998, суд дійшов висновку, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог прокурора про визнання їх недійсними у зв`язку з обранням прокурором неефективного способу захисту порушеного права.

Щодо визнання недійним договору про право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 07.05.1998 то суд вважає таку вимогу обґрунтованою та такою, що слід задоволити з наступних підстав.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з ч.1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, передача Львівською міською радою земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:03:002:0037 площею 0,0300 га відповідачу-2 в орендне користування відбулась на підставі ухвал ЛМР від 08.02.1996 №269, які, як встановлено судом, були прийняті міською радою за відсутності на те в неї законних підстав.

Таким чином, оскільки спірний договір оренди від 20.05.1998 укладено на виконання незаконних ухвал Львівської міської ради № 269 від 08.02.1996 та № 700 від 24.04.1997, він підлягає визнанню недійсним на підставі ч.ч, 1, 2 ст. 203, ст. 215 Цивільного кодексу України та ст. 48, 49 ЦК Української РСР.

Також, прокурором заявлено вимогу про усунення перешкод Товариством з обмеженою відповідальністю «Кадет» у користуванні земельною ділянкою №[номер приховано]:03:002:0037, шляхом повернення останнім у власність держави в особі Міністерства оборони України. Щодо вказаної вимоги суд зазначає наступне.

За змістом статті 1 Закону України "Про використання земель оборони" та статті 77 ЗК України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності. Навколо військових та інших оборонних об`єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування. У межах прикордонної смуги з метою забезпечення національної безпеки і оборони, дотримання режиму державного кордону військовим частинам Державної прикордонної служби України для будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій надаються в постійне користування земельні ділянки шириною 30-50 метрів уздовж лінії державного кордону на суші, по берегу української частини прикордонної річки, озера або іншої водойми. Порядок використання земель оборони встановлюється законом. Особливості відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, встановлюються законом. Кошти, отримані від відчуження таких земельних ділянок, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на потреби оборони відповідно до кошторису Міністерства оборони України у порядку, визначеному Бюджетним кодексом України.

Статтею 4 Закону України "Про використання земель оборони" визначено вичерпний перелік видів використання земель оборони в господарських цілях. При цьому, відчуження земельних ділянок віднесених до земель оборони може відбуватися виключно у порядку передбаченому вказаним Законом.

У частині першій статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі дії мають бути ефективними, тобто призводити до того результату, на який вони спрямовані. Інакше кажучи, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. аналогічні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17(пункт 56), від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (пункт 33.2), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 58), від 03 серпня 2022 року у справі № 910/9627/20 (пункт 8.45)).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (частина перша статті 387 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 19 лютого 2025 року у справі № 278/1303/20 зазначено, що: "встановивши, що передані у власність відповідача земельні ділянки належать до земель оборони, були закріплені за відповідним військовим формуванням на праві постійного користування, відповідно до статті 77 ЗК України такі землі можуть перебувати лише в державній власності, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок, що Буківська сільська рада Житомирської області не була уповноважена розпоряджатися такими земельними ділянками; […] враховуючи встановлені обставини цієї справи, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для витребування спірних земельних ділянок".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2025 року у справі № 902/122/24 (провадження № 12-15гс25) зазначено, що: "56. Основи правового режиму земель оборони визначені статтею 77 ЗК України, за частинами першою та другою якої землями оборони визнаються землі, надані для розташування і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.

Відповідне регулювання містить також і статті 1 та 2 Закону № 1345-IV, якими передбачено, що землями оборони визнаються землі, надані для розташування і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі --військові частини). Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК України. […]

У своїх висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. […]

Усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Реєстру. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є потрібними для ефективного відновлення порушеного права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц).

Підсумовуючи викладене, потрібно наголосити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)].

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).

Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є саме віндикаційний позов.

Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19" та Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.03.2026 у справі №727/4654/19.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 155).

Як вбачається із матеріалів справи, зокрема із позовної заяви та додаткових пояснень прокурора на постанову Верховного Суду, прокурор звернувся до суду із цим позовом із посиланням на статтю 391 ЦК України. Також, прокурор протягом розгляду справи притримується позиції, що належним способом захисту порушеного права є саме негаторний позов.

Дослідивши матеріали справи, суд висновує, що належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння землями оборони, є саме віндикаційний позов. Однак прокурор вимог про витребування з чужого незаконного володіння спірної земельної ділянки на підставі статей 387, 388 ЦК України не заявляв, а отже, ним обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, що є самостійною підставою для відмови у позові.

У пункті 145 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) зазначено, що "[…] у спорах з подібними обставинами належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається".

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що "витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. Для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні - тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України "Про Державний земельний кадастр"). Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ "Укрзалізниця" та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності Особи".

Крім того, у пункті 133 постанови від 02 липня 2025 року (провадження № 12-15гс25) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок "витребування майна із чужого незаконного володіння як правомірний та ефективний спосіб захисту в цій справі не можна застосувати щодо всієї площі земельних ділянок, таку вимогу можна розглядати лише стосовно тієї частини земельної ділянки, що накладається на 50-метрову смугу вздовж кордону".

Тобто, якщо спірна земельна ділянка частково накладається на землі оборонного значення, то ефективним та правомірним способом захисту у таких категоріях справ є вимога про витребування земельної ділянки.

При таких обставинах, у контексті обставин справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту є позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування частини земельної ділянки, що перебуває у користуванні у ТОВ «Кадет» та накладається на земельну ділянку, що належить державі.

З наведених підстав, оскільки прокурором обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, суд відмовляє в задоволенні вимоги про усунення перешкод ТОВ «Кадет» у користуванні земельною ділянкою №[номер приховано]:03:002:0037 шляхом повернення її у власність держави в особі Міноборони України.

Щодо клопотання відповідача-2 про застосування строків позовної давності.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Відповідно до частин 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони в спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною в спорі, є підставою для відмови в позові.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. В разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною в справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" в статті 261 ЦК України дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20.

При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 зазначала про те, що: "якщо в передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц та в справі № 469/1203/15-ц). Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог".

У постанові від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 Велика Палата Верховного Суду констатувала таке: "у разі якщо держава вступає в цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, в цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави в цих відносинах. Тому в відносинах, в які вступає держава (зокрема, цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу в відповідних відносинах (пункти 6.21., 6.22. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, пункти 4.19., 4.20. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 915/478/18).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що і в судовому процесі, зокрема в цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями в спірних правовідносинах (п. 35 постанови від 27.02.2019, справа № 761/3884/18). Такий же висновок справедливий щодо господарського процесу.

Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною в справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною в справі певний орган.

Законодавство передбачає два випадки представництва прокурором у суді законних інтересів держави в разі їх порушення або загрози порушення: захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; відсутній орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави.

Водночас в обох цих випадках прокурор здійснює представництво держави, яка і є фактичною стороною в справі.

Прокурор пред`явив вимоги про визнання недійсними ухвал ЛМР, договору від 07.05.1998 та про усунення перешкод в користування земельною ділянкою. Оскільки судом відмовлено у вимогах про визнання недійсними ухвал ЛМР та про усунення перешкод в користування земельною ділянкою, суд вирішує питання щодо застосування наслідків пропуску строку позовної давності виключно до вимоги про визнання недійсним договору від 07.05.1998.

Верховний Суд у постанові від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15 зазначив, що тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК України свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним.

Отже, порушення вимог закону, яке є підставою для визнання його недійсним, відбувається безпосередньо в момент вчинення правочину (у момент підписання такого договору або його нотаріального посвідчення / державної реєстрації). Недодержання вимог закону при укладанні договору не може вважатися триваючим порушенням, оскільки відбувається саме в момент волевиявлення сторін на укладання такого договору.

Як наслідок, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним договору починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину (стаття 261 ЦК України), і не триває протягом всього часу його дії. Подальше виконання договору не перериває та не поновлює цей строк.

У постанові від 11.02.2026 у справі №906/212/24 Верховний Суд зазначає, що моментом виникнення права на позов про визнання договору недійсним є порушення вимог законодавства, яке відбувається у момент вчинення правочину, та не залежить від строку дії договору. Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позовна давність є інститутом, покликаним забезпечити правову визначеність.

Так, відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, складовою частиною якого є правова визначеність, яка тісно пов`язана з позовною давністю.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (рішення ЄСПЛ від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" (Stubbings and Others v. the United Kingdom)).

З наведеного вбачається, що можливість оспорення договору через значний проміжок часу (5, 10 чи більше років) лише на тій підставі, що він продовжує діяти, призвела б до непрогнозованості цивільного обороту та порушення прав іншої сторони договору.

В обґрунтування заяви про застосування наслідків спливу строків позовної давності відповідач-1 зазначає, що оскаржувані ухвали ЛМР були опубліковані на сайті міської ради, однак суд звертає увагу, що з наданих відповідачем-1 доказів неможливо встановити чи були такі опубліковані, спосіб та дату такої публікації та чи мав позивач змогу ознайомитися із змістом таких ухвал про передачу відповідачу-2 земельної ділянки в оренду.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 31.03.2021 у справі №923/875/19, від 25.06.2020 у справі №924/233/18, від 04.05.2023 у справі №910/1131/22 тощо).

Таким чином, саме по собі посилання відповідача-1 на можливість ознайомлення позивача про передачу відповідачу-2 земельної ділянки в оренду згідно договору від 07.05.1998 разом із змінами до нього від 30.12.2010 на сайті міської ради без надання суду відповідних доказів визнаються судом необґрунтованими та відхиляються судом.

В матеріалах справи міститься адвокатський запит адвоката Квака В.М. за вих.№1-к від 20.01.2021 до Міністерства оборони України, зі змісту якого вбачається, що адвокат повідомляє міністерство про те, що земельна ділянка з кадастровим №[номер приховано]:03:002:0037 була передана ТОВ «Кадет» в оренду строком на 50 років.

Докази, що Міністерство оборони України довідалось про існування договору про право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 07.05.1998 раніше, у матеріалах справи відсутні.

Зважаючи на викладене, приймаючи до уваги нормативні приписи статті 261 Цивільного кодексу України щодо початку перебігу строку позовної давності, трирічний строк позовної давності за вимогою про визнання недійсним договір оренди від 07.05.1998, який обчислюється з 20.01.2021, на дату звернення з позовом до суду (28.12.2021), не сплинув.

За таких обставин суд не вбачає підстав для застосування строку позовної давності.

Судові витрати.

Згідно пункту 4.4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» роз`яснено, що у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

У постанові Верховного Суду від 06.05.2026 у справі № 914/4051/21 вказано, що оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, відповідно до частини 14 статті 129 ГПК України розподіл судових витрат не здійснюється.

Таким чином, враховуючи факт передачі справи Верховним Судом на новий розгляд, суд здійснює розподіл судового збору сплаченого за подання касаційної скарги.

Як вбачається з матеріалів справи за подання позовної заяви прокурором був сплачений судовий збір в розмірі 9080 грн, а за подання апеляційної скарги 11 908,8 грн. В свою чергу, за подання касаційної скарги третя особа сплатила судовий збір в розмірі 14 529 грн.

Таким чином, оскільки суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог (про задоволення однієї позовної вимоги з чотирьох), сплачений судовий збір покладається на відповідача частково - пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме: по 2623,6 грн з кожного з відповідачів слід стягнути на користь прокурора та по 1816,13 грн з кожного з відповідачів слід стягнути на користь третьої особи.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 219-221, 238-242 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Визнати недійсним Договір про право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 07.05.1998 разом із змінами до нього від 30.12.2010, укладений між Львівською міською радою (адреса: 79008, Львівська обл., місто Львів, площа Ринок, будинок 1, ідентифікаційний код: 04055896) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кадет» (адреса: 80461, Львівська обл., Кам`янка-Бузький р-н, селище Запитів, вулиця Київська, будинок 183, ідентифікаційний код: 13811183).

3. Стягнути з Львівської міської ради (адреса: 79008, Львівська обл., місто Львів, площа Ринок, будинок 1, ідентифікаційний код: 04055896) на користь Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону (адреса: 79007, Львівська обл., місто Львів, вулиця Клепарівська, будинок 20; ідентифікаційний код: 38326057) 2623,6 грн судового збору.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадет» (адреса: 80461, Львівська обл., Кам`янка-Бузький р-н, селище Запитів, вулиця Київська, будинок 183, ідентифікаційний код: 13811183) на користь Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону (адреса: 79007, Львівська обл., місто Львів, вулиця Клепарівська, будинок 20; ідентифікаційний код: 38326057) 2623,6 грн судового збору.

5. Стягнути з Львівської міської ради (адреса: 79008, Львівська обл., місто Львів, площа Ринок, будинок 1, ідентифікаційний код: 04055896) на користь Квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова (адреса: 79007, Львівська обл., місто Львів, вулиця Батуринська, будинок 2; ідентифікаційний код: 38326057) 1816,13 грн судового збору.

6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадет» (адреса: 80461, Львівська обл., Кам`янка-Бузький р-н, селище Запитів, вулиця Київська, будинок 183, ідентифікаційний код: 13811183) на користь Квартирно-експлуатаційного відділу м.Львова (адреса: 79007, Львівська обл., місто Львів, вулиця Батуринська, будинок 2; ідентифікаційний код: 38326057) 1816,13 грн судового збору.

7. В задоволенні решти позову - відмовити.

8. Відповідно до ч. 1 ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

9. Апеляційну скаргу на рішення суду можна подати в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України.

10. Інформацію у справі, яка розглядається, можна отримати за такою веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua.

Повне рішення складено та підписано 09.11.2026.

Суддя Козак І.Б.