Рішення № 141361630 у справі № 420/30693/26 від 09.11.2026

Справа № 420/30693/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2026 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Басова Н.М., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом адвоката Кириленка Андрія Володимировича в інтересах ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов адвоката Кириленка Андрія Володимировича в інтересах ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 (далі відповідач, в/ч НОМЕР_1 ), в якому позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 у формі ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. гривень у відповідності до пункту 4 Постанови КМУ «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах під час воєнного стану» від 11 лютого 2025 року № 153;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду у розмірі 1 млн. гривень у відповідності до пункту 4 Постанови КМУ «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах під час воєнного стану» від 11 лютого 2025 року № 153.

В обґрунтування позову зазначено, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 29.04.2021 був призваний на строкову військову службу до складу Національної гвардії України, а 13.04.2023 прийнятий на військову службу за контрактом, тобто під час дії воєнного стану. Під час проходження служби він брав безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, а 12.07.2022 одержав бойове травмування.

Представник позивача вказує, що відповідач листом від 03.01.2026 року повідомив про відсутність рапортів позивача щодо виплати винагороди, після чого позивач подав відповідний рапорт, який отримано відповідачем 25.02.2026. Листом від 11.05.2026 відповідач зазначив, що для набуття права на винагороду військовослужбовець має бути прийнятий або призваний на військову службу під час воєнного стану. Повітряне командування « ІНФОРМАЦІЯ_2 » за результатами розгляду заяви представника позивача у листі від 10.09.2026 також повідомило про відсутність правових підстав для виплати, оскільки не підтверджено участі у бойових діях строком не менше шести місяців та одержання поранення саме під час захисту Вітчизни.

На думку представника позивача, такі висновки є помилковими, оскільки позивач належить до категорії військовослужбовців, прямо визначеної абзацом шостим пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 № 153 у редакції постанови від 30.07.2025 № 942, а саме прийнятих на військову службу за контрактом під час воєнного стану з числа осіб, які проходили строкову військову службу.

Станом на 13.02.2025 позивач, як зазначено у позові, проходив службу, а згідно з рапортами на виплату додаткової винагороди у розмірі 100 000 грн на місяць брав участь у бойових діях строком, що за сукупністю становить більше 180 днів. Інше тлумачення, на переконання позивача, суперечить принципам справедливості, рівності перед законом і призводить до дискримінації. Позивач також посилається на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03 липня 2026 року у справі № 400/964/26.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), запропоновано відповідачу надати відзив на позовну заяву та витребувано від в/ч НОМЕР_1 рапорт солдата ОСОБА_1 від 25.02.2026 про виплату одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах.

Відповідачем через підсистему «Електронний суд» надіслано відзив на позовну заяву від 27.10.2026, в якому зазначив наступне.

25.02.2026 солдатом ОСОБА_1 подано рапорт з проханням виплатити йому одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах. Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_2 від 06.05.2026 № 3184 позивач у період з 01 по 12 та 14 серпня 2024 року, тобто 13 днів, брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, перебуваючи в Донецькій області.

Згідно з актом про нещасний випадок (у тому числі поранення) від 29.07.2022 № 89/22 позивач, будучи військовослужбовцем строкової служби, 12.07.2022 в населеному пункті Кам`янське внаслідок розриву скинутого з дрона боєприпаса противника отримав травму голови та поранення нижніх кінцівок.

Комісія дійшла висновку, що нещасний випадок стався в період проходження служби і пов`язаний з виконанням службових обов`язків. Отже, на думку відповідача, таке поранення не пов`язане із захистом Батьківщини.

Відповідач вказує, що за Дорученням Міністра оборони України від 26.09.2025 № 5601/уд винагорода військовослужбовцям, які брали участь у бойових діях менше шести місяців станом на 13.02.2025, виплачується пропорційно із розрахунку 1/6 від одного мільйона гривень за кожні 30 днів безпосередньої участі, а в повному обсязі лише за наявності поранення, пов`язаного із захистом Батьківщини. Крім того, військовою частиною НОМЕР_2 на запит відповідача не надано документів, визначених зазначеним дорученням. Просив відмовити в задоволенні позовних вимог.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-77, 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), суд дійшов наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .

Згідно з витягом з послужного списку, виданим військовою частиною НОМЕР_2 , позивач 28 квітня 2021 року призваний на військову службу ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 29.04.2021 по 24.09.2021 проходив строкову військову службу у в/ч НОМЕР_4 Національної гвардії України, а з 24.09.2021 по 13.04.2023 у в/ч НОМЕР_2 Національної гвардії України.

З 13 квітня 2023 року позивача зараховано на військову службу за контрактом строком до оголошення демобілізації (наказ командира в/ч НОМЕР_2 від 13.04.2023 № 28 о/с). З 13.04.2023 по 12.01.2024 він обіймав посаду водія автомобільного відділення взводу матеріально-технічного забезпечення 1-го батальйону оперативного призначення, а з 12.01.2024 по 02.11.2024 посаду старшого водія 3-го розвідувального відділення взводу розвідки спеціального призначення НОМЕР_5 батальйону оперативного призначення військової частини НОМЕР_2 .

Наказом командира в/ч НОМЕР_2 від 22.10.2024 № 78 о/с позивача відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» звільнено у запас Збройних Сил України (за сімейними обставинами).

Наказом командира в/ч НОМЕР_2 від 02.11.2024 № 325 с/ч позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 та всіх видів забезпечення з 02 листопада 2024 року та направлено на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Відповідно до запису у військовому квитку НОМЕР_6 у вересні 2025 року позивач знову прийнятий на військову службу, запис від 12.09.2025 про це засвідчено командиром в/ч НОМЕР_1 . Доказів проходження позивачем військової служби у період з 03.11.2024 до вересня 2025 року, зокрема станом на 13.02.2025, матеріали справи не містять.

12.07.2022 позивач під час проходження строкової військової служби, виконуючи завдання в населеному пункті Кам`янське, внаслідок розриву скинутого з дрона боєприпаса противника отримав травму голови та поранення нижніх кінцівок.

В акті розслідування нещасного випадку від 26.07.2022 № 89/22 і в акті про нещасний випадок від 29.07.2022 № 89/22 зазначено висновок, що нещасний випадок стався в період проходження служби і пов`язаний з виконанням службових обов`язків.

Згідно з довідкою в/ч НОМЕР_2 від 06.05.2026 № 3184 позивач у період з 01 по 12, за 14 серпня 2024 року брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, перебуваючи в Донецькій області.

Позивачем також надано витяги з журналу бойових дій 1-го батальйону оперативного призначення НОМЕР_7 бригади оперативного призначення Національної гвардії України за 2023-2024 роки та копії рапортів на виплату додаткової винагороди у розмірі 100 000 грн.

Листом від 29.05.2026 в/ч НОМЕР_2 повідомила, що позивач за час проходження служби до адміністративної чи кримінальної відповідальності не притягався, дисциплінарних стягнень не мав.

Листом від 03.01.2026 в/ч НОМЕР_1 у відповідь на адвокатський запит від 01.12.2025 повідомила, що позивач не звертався із рапортами щодо виплати винагороди, у зв`язку з чим це питання не вирішувалось.

25.02.2026 в/ч НОМЕР_1 отримала рапорт позивача про виплату одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах.

Листом від 11.05.2026 в/ч НОМЕР_1 повідомила представника позивача, що згідно з військовим квитком позивач проходив службу у в/ч НОМЕР_2 з 24.09.2021 по 02.11.2024, а для набуття права на винагороду у розмірі 1 млн. гривень військовослужбовець має бути прийнятий або призваний на військову службу під час воєнного стану.

Листом від 10.09.2026 Повітряне командування « ІНФОРМАЦІЯ_2 », розглянувши заяву представника позивача від 28.08.2026 за дорученням Головного управління захисту прав військовослужбовців Міністерства оборони України, повідомило про відсутність правових підстав для нарахування та виплати позивачу винагороди.

Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовані вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною п`ятою статті 17 Конституції України визначено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із частиною першою статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Абзацом першим частини першої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.

Згідно із частиною третьою статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Підпунктом «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII встановлено підставу звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» (далі Постанова № 153), яка набрала чинності 13 лютого 2025 року, погоджено реалізацію протягом двох років з дня, що настає за днем набрання чинності цією постановою, експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану (далі експериментальний проект), а також затверджено Порядок його реалізації (далі Порядок).

Згідно з абзацом другим пункту 3 Постанови № 153 учасниками експериментального проекту є, зокрема, громадяни України віком від 18 до 25 років, які приймаються на військову службу за контрактом до Збройних Сил, Національної гвардії або Державної прикордонної служби на посади рядового складу.

Пунктом 4 Постанови № 153 установлено, що:

громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 р. № 64, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 р. № 2102-IX, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора (далі бойові дії в районах ведення воєнних (бойових) дій), строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах (далі винагорода) у розмірі 1 млн. гривень;

військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, винагорода виплачується пропорційно часу проходження військової служби із розрахунку 1/6 від 1 млн. гривень за кожні 30 днів безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій (сумарно обчислених);

військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон) винагорода виплачується в повному обсязі;

військовослужбовцям, зазначеним в абзацах другому та третьому цього пункту у разі, коли вони притягувалися до кримінальної відповідальності, два або більше разів притягувалися до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення або на підставі письмового наказу до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, які враховуються для оцінки стану дисципліни і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився, винагорода не виплачується;

виплата винагороди здійснюється також військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які відповідають вимогам щодо виплати винагороди, зазначеним в абзаці другому цього пункту, та:

були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу;

проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу «молодший лейтенант»;

проходили військову службу, мали спеціальні звання або класні чини та були переатестовані до присвоєння офіцерського звання.

Абзаци шостий-дев`ятий пункту 4 Постанови № 153 внесені постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 2025 року № 942 і діють з 07 серпня 2025 року.

Відповідно до пункту 1 Порядку він визначає механізм реалізації експериментального проекту та особливості залучення під час воєнного стану на військову службу за контрактом до Збройних Сил, Національної гвардії та Держприкордонслужби на посади рядового складу громадян України віком від 18 до 25 років, проходження ними військової служби, а також створення для цього відповідних умов. Метою експериментального проекту є підвищення рівня укомплектованості особовим складом бойових військових частин (підрозділів) Збройних Сил, Національної гвардії та Держприкордонслужби шляхом удосконалення механізму залучення громадян України віком від 18 до 25 років до проходження військової служби за контрактом та створення додаткових мотиваційних чинників для цього.

Системний аналіз пункту 4 Постанови № 153 дає підстави для висновку, що кваліфікуючими умовами для набуття права на одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах є одночасна сукупність таких обставин: 1) належність особи до рядового, сержантського чи старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань або правоохоронних органів спеціального призначення; 2) прийняття або призов на військову службу під час воєнного стану у віці до 25 років до набрання чинності Постановою № 153; 3) проходження військової служби на дату набрання чинності Постановою № 153; 4) безпосередня участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій станом на цю дату, тривалість якої визначає розмір винагороди; 5) відсутність обставин, передбачених абзацом п`ятим пункту 4 Постанови № 153.

Кабінет Міністрів України сформулював умову про проходження служби дієсловом теперішнього часу («проходять військову службу»), на відміну від умов про прийняття (призов) та участь у бойових діях, сформульованих у минулому часі («були прийняті або призвані», «брали безпосередню участь»). Таке формулювання у поєднанні зі словами «до набрання чинності цією постановою» та «станом на дату набрання чинності цією постановою» означає, що особа на цю дату має бути діючим військовослужбовцем, тобто не бути виключеною зі списків особового складу військової частини.

Умова про проходження військової служби стосується всіх категорій отримувачів винагороди, оскільки абзаци третій та четвертий пункту 4 Постанови № 153 поширюються на військовослужбовців, «зазначених в абзаці другому цього пункту», а абзац шостий зазначеного пункту прямо вимагає відповідності вимогам щодо виплати винагороди, зазначеним в абзаці другому цього пункту.

Вирішуючи спір, суд враховує, що до набрання чинності Постановою № 153 одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень військовослужбовцям не виплачувалась. Визначення моменту виникнення права на таку винагороду має вирішальне значення, оскільки саме з ним встановлюється коло осіб, які мають право на її отримання. Такий підхід зумовлений природою одноразової виплати, яка потребує чіткого та визначеного у часі встановлення суб`єктного складу її отримувачів.

Верховний Суд у постанові від 12 травня 2026 року у справі № 280/1098/25 (адміністративне провадження № К/990/54371/25), досліджуючи питання дії в часі норм про соціальну виплату військовослужбовцям, зазначив, що визначення моменту виникнення права має вирішальне значення, оскільки саме з ним пов`язується встановлення кола осіб, уповноважених на його реалізацію.

У пункті 58 зазначеної постанови Верховний Суд, посилаючись на статтю 58 Конституції України та усталену практику Конституційного Суду України, наголосив, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи; до події, факту або правовідносин застосовується той закон чи інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

У пункті 76 постанови від 12 травня 2026 року у справі № 280/1098/25 Верховний Суд також вказав, що визначення підстав, умов та кола осіб, які мають право на соціальні виплати з державного бюджету, належить до сфери соціальної та економічної політики, у межах якої національні органи влади мають пріоритетну компетенцію оцінювати суспільні потреби та доцільність відповідного регулювання, послався на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Bйlбnй Nagy v. Hungary» [GC], заява № 53080/13, п. 113, і дійшов висновку, що суд не може шляхом тлумачення поширити нову категорію отримувачів виплати на правовідносини, у яких день виникнення права на неї настав до набрання чинності відповідними змінами.

Застосовуючи наведені норми та висновки Верховного Суду до встановлених обставин справи, суд зазначає таке.

Предметом позову є не лише оцінка окремих мотивів, викладених відповідачем у листах, а й наявність у позивача права на нарахування та виплату винагороди, оскільки позивач просить зобов`язати відповідача здійснити таку виплату. Отже, суд перевіряє наявність усіх умов, з якими пункт 4 Постанови № 153 пов`язує виникнення цього права, та надає оцінку всім наявним у справі доказам незалежно від того, яким учасником справи їх подано (стаття 90 КАС України).

Та обставина, що у відзиві відповідач окремо не посилався на звільнення позивача, не змінює наведеного, оскільки відомості про це містяться у наданих самим позивачем доказах, а у листі від 11.05.2026 відповідач зазначав період служби позивача у в/ч НОМЕР_2 по 02.11.2024.

Суд не погоджується з мотивом, викладеним у листі відповідача від 11.05.2026, у тій частині, в якій проходження позивачем служби з 2021 року розглядається як перешкода для виплати.

Позивач уклав контракт 13 квітня 2023 року у віці 22 років, тобто під час дії воєнного стану. Строкова військова служба та військова служба за контрактом є самостійними видами військової служби, а укладення контракту є юридичним фактом, з яким закон пов`язує виникнення правовідносин проходження військової служби за контрактом. Постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 2025 року № 942 пункт 4 Постанови № 153 доповнено положенням, яке прямо охоплює осіб, прийнятих на військову службу за контрактом під час воєнного стану з числа тих, хто проходив строкову військову службу. Тому сам факт призову позивача на строкову службу у 2021 році не виключає його із зазначеної категорії.

Водночас абзац шостий пункту 4 Постанови № 153 не встановлює окремого і самостійного права на винагороду, а поширює виплату на осіб, які відповідають вимогам, зазначеним в абзаці другому цього пункту. Таким чином, належність позивача до осіб, прийнятих на службу за контрактом після строкової служби, сама по собі не є достатньою. Він повинен відповідати і решті вимог абзацу другого, зокрема проходити військову службу на дату набрання чинності Постановою № 153.

Судом встановлено, що позивача наказом командира в/ч НОМЕР_2 від 22.10.2024 № 78 о/с звільнено у запас за сімейними обставинами, а з 02 листопада 2024 року виключено зі списків особового складу військової частини. Отже, відповідно до частини третьої статті 24 Закону № 2232-XII проходження позивачем військової служби закінчилось 02 листопада 2024 року. Станом на 13 лютого 2025 року позивач військову службу не проходив та не був діючим військовослужбовцем.

Твердження позивача про проходження служби на цю дату спростовуються витягом з послужного списку та військовим квитком, наданими самим позивачем.

Таким чином, Постанова № 153 набрала чинності після звільнення позивача з військової служби. Зазначений акт Уряду не має зворотної дії в часі, а його пункт 4 не поширюється на осіб, які станом на дату набрання ним чинності вже були звільнені з військової служби.

Подальше прийняття позивача на військову службу у вересні 2025 року цього висновку не змінює. Пункт 4 Постанови № 153 пов`язує право на винагороду з конкретною датою, 13 лютого 2025 року, і не передбачає, що повернення на службу після цієї дати усуває невідповідність зазначеній умові. Обставини, які настали через сім місяців після набрання чинності Постановою № 153, не можуть бути підставою для виникнення права, умови якого мали існувати на цю дату.

Суд також враховує, що позивача звільнено не з незалежних від нього причин, а на підставі підпункту «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII, яка застосовується у разі, коли військовослужбовець не висловив бажання продовжувати військову службу. Ця підстава надавала позивачу право вибору: продовжити проходження військової служби чи реалізувати право на звільнення. Позивач скористався правом на звільнення. Виплата винагороди особі, яка виявила намір звільнитися з військової служби та станом на 13 лютого 2025 року її не проходила, суперечила б меті експериментального проекту, визначеній пунктом 1 Порядку.

Посилання позивача на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03 липня 2026 року у справі № 400/964/26 суд оцінює критично, оскільки у зазначеній справі вирішувалось питання щодо віднесення контракту, укладеного після строкової служби, до прийняття на службу під час воєнного стану, а особа, про яку йшлося, проходила військову службу. Обставини звільнення до 13 лютого 2025 року у тій справі не досліджувались.

Доводи позивача про дискримінацію та порушення принципу рівності суд відхиляє.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 № 5207-VI дискримінація це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Конституційний Суд України у Рішенні від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 зазначив, що порушення рівності конституційних прав і свобод означає, що особа отримує привілеї або зазнає обмежень у визнанні, реалізації чи користуванні правами і свободами в будь-якій формі, крім випадків, коли таке обмеження встановлено з правомірною, обумовленою істотними чинниками та обґрунтованою метою, способи досягнення якої є належними та потрібними в демократичному суспільстві.

Спірна винагорода запроваджена в межах експериментального проекту і є заохочувальною виплатою особам певного віку, які прийняті на військову службу за певних умов та відповідають іншим установленим умовам, а не соціальною гарантією, встановленою всім військовослужбовцям на постійній основі. Виплата діючим військовослужбовцям має на меті стимулювання до продовження служби, тоді як виплата особам, які на момент запровадження проекту службу завершили, такої мети не досягає. Розмежування за критерієм проходження служби на визначену дату є об`єктивним, має легітимну мету і не пов`язане з особистими ознаками позивача.

Отже, особа, яка на 13 лютого 2025 року не проходила службу, не перебуває у становищі, подібному до становища діючих військовослужбовців, з якими порівнює себе позивач.

Правомірні очікування на отримання винагороди у позивача також не виникли, оскільки на час його звільнення Постанови № 153 не існувало, а тому він не міг добросовісно розраховувати на виплату, яка ще не була запроваджена. Відсутність цієї виплати не впливає на гарантії, встановлені законодавством для позивача як учасника бойових дій.

Оскільки позивач не відповідає обов`язковій умові абзацу другого пункту 4 Постанови № 153 і відповідно не належить до військовослужбовців, зазначених в абзацах третьому, четвертому та шостому цього пункту, суд не надає оцінки тривалості його участі у бойових діях, змісту рапортів про виплату додаткової винагороди, витягів з журналу бойових дій, а також тому, чи пов`язане поранення від 12.07.2022 із захистом Вітчизни. Встановлення цих обставин не вплине на результат вирішення спору. Так само не мають значення для вирішення спору неподання в/ч НОМЕР_2 документів на запит відповідача та положення Доручення Міністра оборони України від 26.09.2025 № 5601/уд, на яке посилається відповідач.

Проаналізувавши у сукупності вказані вище норми матеріального права разом з фактичними обставинами справи, суд дійшов висновку про те, що у позивача не виникло права на одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах, передбачену пунктом 4 Постанови № 153, а тому ненарахування та невиплата йому цієї винагороди відповідачем не є протиправною бездіяльністю, а похідна вимога про зобов`язання нарахувати та виплатити винагороду задоволенню не підлягає.

За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.

Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов`язаний оцінити, виконуючи свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За приписами частини першої статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частиною першою статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи викладене та зважаючи на встановлені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.

Позивач є учасником бойових дій і відповідно до пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору. Оскільки у задоволенні позову відмовлено, а відповідачем доказів понесення судових витрат не надано, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 9, 77, 90, 139, 241-246, 255, 262, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову адвоката Кириленка Андрія Володимировича в інтересах ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_8 , місцезнаходження: АДРЕСА_3 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Н.М. Басова

.