Ухвала № 141362526 у справі № 420/31840/26 від 10.11.2026

Справа № 420/31840/26

У Х В А Л А

10 листопада 2026 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Токмілова Л.М., розглянувши в письмовому провадженні клопотання Військової частини НОМЕР_1 про залишення позову без розгляду в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, в якому позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 за період з 24.09.2024 по 12.07.2025 включно грошового забезпечення (щомісячних основних видів грошового забезпечення, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та одноразових додаткових видів грошового забезпечення) з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2024 року, 01.01.2025 року на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до Постанови КМУ "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 року № 704;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення (посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років; щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавка за особливі умови проходження служби, премії, інших надбавок, доплат, винагород які мають постійний характер); одноразових додаткових видів грошового забезпечення, розмір яких визначається із застосуванням розміру посадового окладу, в тому числі грошової допомоги на оздоровлення, за період з 24.09.2024 по 12.07.2025 включно, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» станом на 01.01.2024, Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» станом на 01.01.2025, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та Ухвалою суду від 12.10.2025 поновлено позивачу строк звернення до суду із цим позовом та відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

19.10.2026 Військовою частиною НОМЕР_1 подано до суду заяву про залишення позову без розгляду, яку зареєстровано 21.10.2026. Заява обґрунтована тим, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 у період з 24.09.2024 по 12.07.2025. Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 193 від 12.07.2025, головного сержанта ОСОБА_1 , розпорядженням Генарального Штабу Збройних Сил України від 08.07.2025 року №203 призначено головним сержантом взводу ударних безпілотних авіаційних комплектів роти ударних безпілотних авіаційних комплектів батальйону безпілотних авіаційних комплектів військової частини НОМЕР_2 , з 12.07.2025 справи та посаду здав та вибув до нового місця служби. Отже, не пізніше 12.07.2025, тобто на момент переведення до нового місця служби та отримання грошового атестата, Позивач об`єктивно мав можливість дізнатися про складові та розмір нарахованого йому грошового забезпечення, а також про обставини, які, на його думку, свідчили про порушення його прав. Враховуючи наведене, саме з 12.07.2025 Позивачу було видано грошовий атестат, а тому стало відомо про можливе порушення його прав, а відтак перебіг строку звернення до суду розпочався саме з цієї дати. Дата подання адвокатського запиту від 25.06.2026, дата отримання відповіді на неї від 09.07.2026, не можуть розглядатися як нові часові точки, з яких розпочинається перебіг строку звернення до адміністративного суду. Відповідно до вимог статті 233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України № 2352-IX, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, Позивач мав право звернутися до суду з відповідними вимогами протягом трьох місяців з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Вирішуючи клопотання відповідача про залишення позову без розгляду, суд зазначає та враховує наступне.

Частинами 1-3 статті 122 КАС України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Водночас положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.

Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП України.

Стаття 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 18 липня 2022 року), визначала строки звернення до місцевого загального суду за вирішенням трудових спорів.

Зокрема, частини перша-друга статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 18 липня 2022 року) установлювали, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Так, у наведеній редакції статті 233 КЗпП України законодавець виокремив спори про стягнення належної заробітної плати у окрему категорію та установив, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Аналіз наведеної редакції статті 233 КЗпП України свідчить про те, що законодавець установив:

1) тримісячний строк звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору (у тому числі - про стягнення належної працівнику заробітної плати) - для працівників, які продовжують перебувати у трудових відносинах;

2) місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення для звернення до суду з позовом - у справах про звільнення;

3) тримісячний строк з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні - у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні.

Разом з тим, суд зауважує, що Рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

У вказаному Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що: «…право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта статті 43 Конституції України), є гарантією мінімального рівня оплати праці, тоді як право на своєчасне одержання винагороди за працю (частина сьома статті 43 Основного Закону України) - гарантією реалізації цього права (виплата всіх належних сум у визначені строки); разом ці гарантії формують єдиний конституційний стандарт захисту, що охоплює і рівень, і своєчасність одержання винагороди за працю.

Відлік строку за оспорюваними приписами Кодексу починається з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Це може бути день закінчення установленого строку виплати винагороди за працю або день, коли працівникові стало відомо, що йому не нараховані певні виплати. Отже, початок перебігу строку звернення працівника до суду залежить від суб`єктивної поінформованості працівника, але водночас передбачено й об`єктивний критерій («повинен був дізнатися»).

Відповідно до статті 234 КЗпП України в разі пропуску з поважних причин тримісячного строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суд може поновити цей строк лише тоді, коли з часу настання таких юридичних фактів, як отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення працівника або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові під час звільнення, минуло не більше одного року.

Із наведеного випливає, що коли трудові відносини тривають, настання таких юридичних фактів для працівника неможливе. Водночас формальна вимога щодо тримісячного строку звернення до суду залишається чинною: працівник, перебуваючи у трудових відносинах, у разі систематичної невиплати винагороди за працю чи періодичних затримок її виплати має подавати позови кожних три місяці, щоб не втратити право на судовий захист. Ця законодавча конструкція створює парадоксальну ситуацію: працівник, який продовжує працювати, перебуває у менш захищеному становищі, ніж той, хто вже звільнений, адже звільнений працівник принаймні отримує можливість поновити строк звернення до суду.

Отже, пов`язування строку звернення працівника до суду лише з актами, якими оформлюють припинення трудових відносин, свідчить про те, що законодавець виходив із логіки «остаточного розрахунку після звільнення», але не врахував специфіки правовідносин, що тривають…».

Статтею 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14 грудня 2000 року (справа № 1-31/2000) визначено, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію.

Абзацом 1 частини четвертої статті 7 КАС України визначено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 Верховий Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду відступив від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21 про неможливість застосування частини четвертої статті 7 КАС України до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України.

Зокрема, в указаній постанові Судова палата дійшла таких висновків:

1) на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки принцип прямого (безпосереднього) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України;

2) суди застосовують процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 КАС України, зокрема й у випадку, коли Конституційним Судом України сформульовано юридичну позицію щодо положення закону, яке підлягало застосуванню на час виникнення відповідних правовідносин.

З огляду на викладене суд вважає необхідним урахувати наведений підхід при вирішенні спірного питання.

Окрім того, у постанові Верховного Суду від 30 квітня 2026 року у справі № 420/20979/25 Верховний Суд, направляючи справу на продовження розгляду до суду першої інстанції зазначив, що для вирішення питання яку частину статті 233 КЗпП України слід застосовувати, судам слід з`ясувати чи продовжував позивач перебувати на військовій службі (станом на день звернення до суду з позовом).

Судом встановлено, що позивач у період з 24.09.2024 по 12.07.2025 проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Надалі, 12.07.2025 позивач переміщений до Військової частини НОМЕР_3 для подальшого проходження військової служби, де проходив службу з 15.07.2025 до 26.08.2025 (дата звільнення з військової служби), що підтверджується військовим квитком позивача.

З огляду на викладене, з урахуванням наведених висновків Верховного Суду, до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до суду з цим позовом 08.10.2026, тобто до закінчення тримісячного строку звернення.

Крім того, суд зауважує, що Військовою частиною не було надано до суду ані грошового атестату, виданого на ім`я ОСОБА_1 , ані доказів ознайомлення ОСОБА_1 зі змістом такого документа.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що підстав для залишення позовної заяви без розгляду немає, а відтак у задоволенні клопотання представника Військової частини НОМЕР_1 слід відмовити.

Керуючись статтями 123, 248, 256, 295 КАС України, суддя, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні клопотання представника Військової частини НОМЕР_1 про залишення позовної заяви без розгляду - відмовити.

Ухвала набирає законної сили відповідно до вимог статті 256 КАС України та може бути оскаржена у порядку та строки визначені статтею 295 КАС України.

Суддя Токмілова Л.М.