Постанова № 141365385 у справі № 299/4466/25 від 12.10.2026

Справа № 299/4466/25

П О С Т А Н О В А

Іменем України

12 жовтня 2026 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.

суддів: Собослоя Г.Г., Кожух О.А.

з участю секретаря судового засідання: Тайстри І.Т.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс» на рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 17 листопада 2025 року, ухвалене головуючим суддею Дочинець С.І. в справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості

встановив:

У вересні 2025 року ТОВ «ВІН ФІНАНС» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Позовні вимоги мотивує тим, що між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" 03 травня 2007 року укладено кредитний договір № 11150719000. У зв`язку з невиконанням основного зобов`язання за вказаним кредитним договором, Акціонерний комерційний інноваційний банк "УкрСиббанк" звернувся до Виноградівського районного суду Закарпатської області з позовною заявою до відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 15 травня 2013 року по справі №299/915/13 позовні вимоги Акціонерного комерційного інноваційного банка "УкрСиббанк" до ОСОБА_1 задоволено та стягнуто на користь банку заборгованість за кредитним договором №11150719000 від 03 травня 2007 року в сумі 373 114,75 грн .

Згідно договору №667/К від 11 липня 2018 року, укладеного між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія, право грошової вимоги за кредитним договором № 11150719000 від 03 травня 2007 року відступлено до ТОВ " ФК "Довіра та Гарантія" (наступне найменування - ТОВ "ВІН ФІНАНС").

Ухвалою Виноградівського районного суду Закарпатської області від 21 листопада 2018 року у справі № 299/915/13-ц замінено сторону стягувача з ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» у справі №299/915/13-ц за позовом Акціонерного комерційного інноваційного банка "УкрСиббанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по кредитному договору.

Однак, виконавчі листи у справі 299/915/13-ц на виконанні не перебували та рішення про стягнення заборгованості не виконано дотепер.

Внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникло право на стягнення заборгованості у розмірі 111 559,02 гривень, з яких: 3% річних - 21 855,86 гривень ( нараховано в період з 12.03.2017 року по 22.02.2019 року); інфляційні втрати - 89 703,16 гривень ( нараховано в період з 12.03.2017 року по 22.02.2019 року).

Рішенням Виноградівського районного суду від 17 листопада 2025 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Суд у своєму рішенні зазначив, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження розміру заборгованості відповідача за кредитним договором, відомостей про її повне чи часткове погашення, а також доказів, які б підтверджували право ТОВ «ВІН ФІНАНС» на стягнення інфляційних втрат і трьох відсотків річних. Крім того, позивачем не надано кредитного договору, що унеможливило перевірку умов щодо розміру процентів та правильності здійсненого розрахунку. Незважаючи на залишення позовної заяви без руху, виявлені недоліки належним чином усунуті не були, а тому суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог.

Не погоджуючись з рішенням ТОВ «ВІН ФІНАНС» подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, оскільки невиконання судового рішення про стягнення заборгованості не припиняє грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України. Також апелянт зазначає, що судове рішення не відповідає вимогам законності й обґрунтованості, а обставини справи свідчать про наявність підстав для задоволення позову.

Крім того, апелянт просить відшкодувати понесені судові витрати, зокрема сплачений судовий збір у розмірі 4 542 гривень та витрати на професійну правничу допомогу, орієнтовний розмір яких становить 20 000,00 гривень.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи та підстави апеляційної скарги, відзиву на скаргу, колегія суддів вважає, що така підлягає задоволенню, виходячи з наступних мотивів.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

А ч. 1 ст. 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так з приписів ст. 76, ч.ч. 1, 2 ст. 77, ст.ст. 78, 79 і 80, ч.ч. 1, 4 ст. 81 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відмовляючи у заявленому позові суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів ні наявність заборгованості відповідача перед ним саме за кредитним договором №11150719000 від 03.05.2007 року, який було укладено між Акціонерним комерційно інвестиційним банком «УкрСибБанк» та ОСОБА_1 , а ні наявність у позивача права нараховувати та вимагати сплату 3% річних, інфляційні втрати та доказів, які б підтверджували виникнення у нього права вимоги за вищезазначеним кредитним договором.

Однак, апеляційний суд не погоджується з такими висновками суду першої інстанції за наступних мотивів.

У ході апеляційного розгляду колегією суддів встановлено, що між Акціонерним комерційно інвестиційним банком «УкрСибБанк» та ОСОБА_1 03 травня 2007 року було укладено кредитний договір за № 11150719000. У зв`язку з невиконанням основного зобов`язання за вказаним кредитним договором, Акціонерний комерційний інноваційний банк "УкрСиббанк" звернувся до Виноградівського районного суду Закарпатської області з позовною заявою до відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 15 травня 2013 року у справі №299/915/13 позовні вимоги Акціонерного комерційного інноваційного банка "УкрСиббанк" до ОСОБА_1 задоволено та стягнуто на користь банку заборгованість за кредитним договором №11150719000 від 03 травня 2007 року в сумі 373 114,75 грн .

Згідно договору №667/К від 11 липня 2018 року, укладеного між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія, право грошової вимоги за кредитним договором № 11150719000 від 03 травня 2007 року відступлено до ТОВ " ФК "Довіра та Гарантія" (наступне найменування - ТОВ "ВІН ФІНАНС").

Ухвалою Виноградівського районного суду Закарпатської області від 21 листопада 2018 року у справі № 299/915/13-ц замінено сторону стягувача з ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» у справі №299/915/13-ц за позовом Акціонерного комерційного інноваційного банка "УкрСиббанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по кредитному договору.

За результатами пошуку виконавчих проваджень в АСВП від 19.09.2025 р. щодо боржника ОСОБА_1 значаться відомості лише про виконавчі провадження у яких стягувачами виступали: ГУ ДФС у Закарпатській області, ГУ ДПС у Закарпатській області, АТ «Оператор газорозподільної системи «Закарпатгаз» та Виноградівський відділ ДВС у Берегівському районі та виконавчі провадження є завершеними.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з наступних мотивів.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Так, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Сторони укладають правочин з метою врегулювання певних правовідносин, що визначає виникнення у них цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

Заперечуючи висновки суду першої інстанції ТОВ «Він Фінанс» покликалось в апеляційній скарзі на те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, навіть попри відмову суду в поновленні строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, та не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання й не позбавляє кредитора права на отримання індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, передбачених статтею 625 ЦК України.

Однак з такими доводами апеляційної скарги колегія суддів не може погодитись з огляду на таке.

Беззаперечною є та обставина, що рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 15 травня 2013 року у справі №299/915/13 позовні вимоги Акціонерного комерційного інноваційного банка "УкрСиббанк" до ОСОБА_1 задоволено та стягнуто на користь банку заборгованість за кредитним договором №11150719000 від 03 травня 2007 року в сумі 373 114,75 гривень.

У зв`язку з тим, що на підставі договору відступлення від 11.07.2018 р. за № 667/К право грошової вимоги за кредитним договором № 11150719000 від 03 травня 2007 року перейшло до ТОВ "ВІН ФІНАНС" то ухвалою Виноградівського районного суду Закарпатської області від 21 листопада 2018 року у справі № 299/915/13-ц замінено сторону стягувача з ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» яке перейменовано на ТОВ "ВІН ФІНАНС".

Згідно відомостей з АСВП від 19.09.2025 року, виконавчі листи за № 299/915/13 де б стягувачем виступав Акціонерний комерційно інноваційний банк "УкрСиббанк" не виявлено, тоді як виявлено виконавчі провадження з іншими стягувачами відносно боржника ОСОБА_2 , які завершено.

В апеляційній скарзі ТОВ "Він Фінанс" ствердило, що виконавчі листи за № 299/915/13 на виконанні не перебували і не перебувають, а рішення в справі за № 299/915/13 не виконано навіть частково.

Звертаючись 08.09.2025 р. у суд з позовом про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, ТОВ "Він Фінанс" не надало суду доказів на підтвердження тієї обставини, що право на примусове стягнення з ОСОБА_1 суми 373 114,75 гривень ще не втрачено внаслідок того, що строк пред`явлення виконавчих листів до примусового виконання таких не сплив.

З моменту ухвалення Виноградівським районним судом Закарпатської області рішення від 15 травня 2013 року у справі №299/915/13 до моменту звернення ТОВ "Він Фінанс" у суд 08.09.2025 року з позовом, який переглядається апеляційним судом, пройшло більше 12 років, та за цей період пройшли вже декілька разів строки, які передбачені у виконавчому провадженні для звернення судового рішення до примусового виконання.

Колегія суддів наголошує на тому, що під час стадії виконання судового рішення необхідно пам`ятати про те, що така стадія обмежена процесуальними строками та частково обмежує доступ до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).

Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції, заява №183571/91» (Case of Hornsby v. Greece) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи [справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші].

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строк пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Водночас, у даній справі ТОВ «Він Фінанс» звернулося до суду із позовом про стягнення 3% річних та інфляційних втрат за ситуації, коли судове рішення у справі № 299/915/13 не може бути виконане у зв`язку з тим, що відсутнє процесуальне рішення суду стосовно поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання.

Колегія суддів погоджується з доводами ТОВ «Він Фінанс» стосовно того, що пред`явлення вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат є нерозривно пов`язано з основним зобов`язанням щодо стягнення боргу, оскільки тільки за існування невиконаних зобов`язань про стягнення кредитної заборгованості кредитор має право вимагати стягнення коштів згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України. Такі кошти нараховуються на підставі стягнутої за рішенням суду суми заборгованості.

У разі, якщо примусове виконання судового рішення про стягнення кредитної заборгованості є неможливим, то і похідна вимога про стягнення коштів згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України не підлягає до задоволення, оскільки у разі задоволення даних позовних вимог у цій переглядаємій справі буде створено механізм уникнення стягнення основного зобов`язання та створюється можливість неодноразового стягнення 3% річних та інфляційних втрат безвідносно до основного зобов`язання.

Окрім наведеного, колегія суддів посилається на правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2026 у справі №754/511/23, де зазначено наступне.

В даній постанові Велика Палата виснувала, що кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Сплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Таким чином, Великою Палатою в межах розгляду справи №754/511/23 детально досліджено питання стягнення 3% річних та інфляційних за ситуації, коли кредитору відмовлено у видачі дубліката виконавчого листа та у поновленні пропущеного строку пред`явлення виконавчого листа до виконання.

Велика Палата Верховного Суду у вищезгаданій справі за аналогічних обставин справи дійшла до висновку щодо неможливості стягнення 3% річних та інфляційних, оскільки це порушуватиме принцип правової визначеності.

Водночас, це не позбавляє боржника права самостійно, з власної волі, погасити заборгованість за наявності натурального зобов`язання.

Таким чином, звернення ТОВ «Він Фінанс» з даним позовом про стягнення інфляційних втрат та 3% річних за відсутності доказів у справі про не пропущення строків на пред`явлення виконавчого листа до виконання у примусовому порядку, вказує на неможливість задоволення пред`явленого позову, бо в інакшому випадку це б призвело до порушення прав боржника на законне уникнення від притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Вищенаведеного суд першої інстанції не врахував та безпідставно відмовив у задоволенні позову з підстав, які суперечать обставинам та матеріалам справи, а саме, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.

За наведених обставин, доводи апеляційної скарги є частково слушними, але у своїй сукупності не спростовують висновків апеляційного суду стосовно того, що заявлений позов не може бути задоволений саме з тих підстав, що сплили строки пред`явлення виконавчого листа у справі № 299/915/13 до виконання у примусовому порядку.

Відповідно до частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленим; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права.

Відтак, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасування як таке, що не відповідає вищевикладеним мотивам, а звідси, вимоги апеляційної скарги підлягають частковому задоволенню.

Зважуючи на викладене та керуючись приписами норм статей 367, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

ухвалив:

апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс», задовольнити частково.

Рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 17 листопада 2025 року скасувати та ухвалити в справі судове рішення про відмову Товариству з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс» у задоволенні позову до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови суду складено 22 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач:

Судді: