Постанова № 141370809 у справі № 753/26548/25 від 05.11.2026

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 листопада 2026 року

м. Київ

провадження № 22-ц/824/13456/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),

суддів: Стрижеуса А. М., Саліхова В. В.,

при секретарі Мудрак Р. Р.

за участі: позивача ОСОБА_1 та в його інтересах адвоката Панової І. Ю.,

адвоката Домітращук І. О. в інтересах відповідача,

розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Панової Ірини Юріївни, в інтересах ОСОБА_1 ,

на рішення Дарницького районного суду міста Києва у складі судді Маркєлової В. М.

від 11 червня 2026 року,

у цивільній справі № 753/26548/25 Дарницького районного суду міста Києва

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про стягнення безпідставно набутих коштів (аліментів на дитину),

У С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно сплачених коштів у розмірі 694 584,35 грн. Обґрунтовуючи вимоги зазначав, що перебував із відповідачкою у зареєстрованому шлюбі з 26.10.2002 по ІНФОРМАЦІЯ_1 , під час якого вона народила сина ОСОБА_3 , батьком якого в актовому записі про народження дитини записано позивача. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 04.08.2015 у справі № 753/12629/15-ц з нього було стягнуто аліменти на утримання дитини у розмірі 1/5 частини заробітку щомісячно, починаючи з 08.07.2015. Сплата аліментів здійснювалася виключно примусово органами державної виконавчої служби на підставі виконавчого листа від 19.08.2015 № 753/12629/15-ц. Проведеним у 2019 році генетичним дослідженням було встановлено відсутність кровного споріднення між ним та дитиною. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06.04.2020 у справі № 753/12978/19, яке набрало законної сили 27.07.2020, відомості про нього як батька виключено з актового запису про народження дитини та припинено стягнення аліментів. Вважав, що відповідачка умисно приховала факт небіологічного батьківства, внаслідок чого безпідставно збагатилася за його рахунок за період з 04.08.2015 по 31.08.2020 на суму 694 584,35 грн. Посилаючись на наведене та положення статей 1212 і 1215 ЦК України, позивач просив стягнути з відповідачки безпідставно набуті кошти у розмірі 694 584,35 грн та судові витрати.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 11 червня 2026 року відмовлено в задоволенні позову.

Не погоджуючись із судовим рішенням, представник позивача - адвокат Панова І. Ю., подала апеляційну скаргу, у якій просить рішення Дарницького районного суду міста Києва від 11 червня 2026 скасувати та ухвалити нове судове рішення про повне задоволення позовних вимог і стягнення з відповідача на користь позивача понесених судових витрат.

Апелянт вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є незаконним і необґрунтованим, ухваленим із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Зазначає, що рішення суду є внутрішньо суперечливим, оскільки у мотивувальній частині суд прямо визнав безпідставно набутими кошти, отримані відповідачкою після 27.07.2020, однак у резолютивній частині повністю відмовив у позові, не вирішивши питання про повернення суми, безпідставність утримання якої констатував сам суд. Звертає увагу на те, що за період після 27.07.2020 з нього було примусово утримано 16 480,13 грн у липні 2020 року та 35 881,71 грн у серпні 2020 року згідно з довідкою органу державної виконавчої служби від 11.09.2020. Скаржник стверджує про неправильне застосування судом статті 1215 ЦК України, вказуючи, що умова добровільності виплати коштів була відсутня, оскільки стягнення здійснювалося виключно у примусовому порядку органами державної виконавчої служби на підставі виконавчого листа від 19.08.2015 № 753/12629/15-ц. Зазначає, що за відсутності добровільної сплати стаття 1215 ЦК України взагалі не підлягала застосуванню, а спір мав вирішуватися на підставі загальних положень статті 1212 ЦК України. Апелянт вважає, що суд першої інстанції необ`єктивно оцінив поведінку відповідачки та порушив статтю 89 ЦПК України, надавши перевагу її усним показам і проігнорувавши преюдиційний факт визнання нею позову у справі № 753/12978/19 щодо позашлюбних відносин. Звертає увагу на те, що замовлення відповідачкою приватного генетичного тесту в ТОВ «МАМА-ПАПА» 21.04.2020 свідчить про наявність у неї сумнівів щодо походження дитини, а не про їх відсутність. Вказує, що відповідачка не скористалася передбаченим статтею 39 Закону України «Про виконавче провадження» правом подати заяву про відмову від примусового виконання, що свідчить про її недобросовісність у розумінні пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України. Посилається на неврахування судом першої інстанції висновку Верховного Суду у постанові від 21.07.2021 у справі № 477/1165/20 про те, що наслідком виключення актового запису про батьківство є відсутність обов`язку утримання дитини від самого початку. Також посилається на висновок Верховного Суду у постанові від 08.09.2021 у справі № 201/6498/20 про обов`язок повернення майна за статтею 1212 ЦК України, якщо правова підстава згодом відпала і набувач не мав права на збагачення за рахунок потерпілого. Крім того, скаржник наголошує на порушенні вимог статті 247 ЦПК України у зв`язку з ненаданням судом першої інстанції належного доступу до технічного запису судового засідання від 11.05.2026.

Відзив на апеляційну скаргу у встановлений судом апеляційної інстанції строк від відповідачки ОСОБА_2 чи її представника не надходив.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 та в його інтересах адвокат Панова І. Ю., підтримали апеляційну скаргу із викладених у ній підстав та доводів.

Адвоката Домітращук І. О. в інтересах відповідача, проти задоволення скарги заперечила з підстав відсутності кондикційних зобов`язань та недоведеності недобросовісності відповідачки.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, з`ясувавши позиції учасників провадження, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 26.10.2002 по 03.04.2014, у період якого народилися діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Батьком обох дітей в актових записах про їх народження на підставі частини першої статті 133 Сімейного кодексу України було записано позивача.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 04.08.2015 у справі № 753/12629/15-ц із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у розмірі 1/5 частини від його заробітку щомісячно, починаючи з 08.07.2015 і до повноліття сина ОСОБА_3 , а потім у розмірі 1/7 частини заробітку щомісячно до досягнення сином ОСОБА_5 повноліття, але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. На виконання вказаного судового рішення Дарницьким районним судом міста Києва видано виконавчий лист від 19.08.2015 № 753/12629/15-ц, на підставі якого органами державної виконавчої служби здійснювалося примусове щомісячне стягнення аліментів із доходів платника.

Згідно з висновком ДНК-дослідження медичної лабораторії Medicalgenomics від 03.06.2019 № MG19-68927 біологічне батьківство ОСОБА_1 щодо неповнолітнього ОСОБА_3 виключено. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06.04.2020 у справі № 753/12978/19 позов ОСОБА_1 задоволено, виключено відомості про нього як батька з актового запису про народження дитини ОСОБА_3 та припинено стягнення з позивача аліментів на утримання зазначеної дитини від дня набрання рішенням законної сили. Постановою Київського апеляційного суду від 27.07.2020 рішення суду першої інстанції від 06.04.2020 залишено без змін, відтак судове рішення у справі № 753/12978/19 набрало законної сили 27.07.2020.

Під час розгляду справи № 753/12978/19 відповідачка подала відзив від 18.10.2019, у якому визнала позовні вимоги в частині виключення відомостей про батьківство позивача. Після ухвалення рішення суду першої інстанції відповідачка 21.04.2020 замовила та оплатила у ТОВ «МАМА-ПАПА» проведення дослідження ДНК на встановлення спорідненості між синами, за результатами якого лабораторією DDC складено результат аналізу від 06.05.2020 про виключення батьківства ОСОБА_1 щодо дитини ОСОБА_3 .

Відрахування аліментів із позивача у межах виконавчого провадження тривало до 31.08.2020, і загальна сума утриманих на дитину ОСОБА_3 коштів за період з 04.08.2015 по 31.08.2020 склала 694 584,35 грн, зокрема у липні 2020 року було стягнуто 16 480,13 грн, а у серпні 2020 року - 35 881,71 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що за змістом частини першої статті 1215 ЦК України виплачені кошти аліментів не підлягають поверненню платнику, за винятком випадків доведення недобросовісності набувача або наявності рахункової помилки. Встановивши, що аліменти нараховувалися та виплачувалися на виконання чинного судового рішення відповідно до законодавчої презумпції батьківства чоловіка за статтею 133 Сімейного кодексу України, суд дійшов висновку про законність первісного набуття коштів відповідачкою на цільове забезпечення життєдіяльності неповнолітньої дитини. Оцінивши дії відповідачки щодо самостійного замовлення експертизи ДНК у квітні 2020 року, суд вказав, що такі дії підтверджують наявність у неї суб`єктивних сумнівів, а не беззаперечної обізнаності про відсутність кровного споріднення у період стягнення аліментів. Суд зазначив, що визнання позову у справі № 753/12978/19 було реалізацією процесуальних прав і не свідчить про наявність умислу на безпідставне збагачення при зверненні за аліментами у 2015 році. Водночас суд першої інстанції зауважив, що отримані відповідачкою після 27.07.2020 аліменти на дитину позивач має право визнати безпідставно набутими, позаяк підстава їх отримання відпала. Відхиливши посилання позивача на правові висновки Верховного Суду у постановах від 08.09.2021 у справі № 201/6498/20 та від 21.07.2021 у справі № 477/1165/20 як нерелевантні, суд констатував недоведеність позивачем недобросовісності набувача та відмовив у задоволенні позову в повному обсязі.

Колегія суддів не погоджується із мотивами відмови у задоволенні позову, з яких виходив суд першої інстанції, з наступних підстав.

Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно; особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна (глава 83 ЦК України) є правовідносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням або збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності одночасно трьох умов, якими є набуття або збереження майна, набуття або збереження за рахунок іншої особи, а також відсутність правової підстави для такого набуття або збереження, тобто коли перехід майна не ґрунтується на приписах закону, правочину чи адміністративного акта (правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1215 ЦК України не підлягають поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача. Застосування наведеної норми матеріального права вимагає встановлення саме добровільного характеру здійснення відповідної виплати особою, яка вимагає повернення майна (правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 753/15556/15).

Як беззаперечно встановлено матеріалами справи, спірні кошти у розмірі 694 584,35 грн були сплачені позивачем не добровільно, а утримувалися із його заробітної плати у примусовому порядку органами державної виконавчої служби у межах виконавчого провадження з примусового виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04.08.2015 справі № 753/12629/15-ц на підставі виданого судом виконавчого листа. Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання, а держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Встановивши, що аліментні виплати позивач здійснив не добровільно, а в примусовому порядку в межах виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення, що набрало законної сили, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про можливість регулювання спірних правовідносин нормами статті 1215 ЦК України та оцінки правовідносин через призму умов, визначених цією нормою (що узгоджується із правовим висновком у постанові Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 677/876/21).

Разом з тим правовою підставою списання грошових коштів із заробітку позивача за період із 08.07.2015 по 27.07.2020 було судове рішення про стягнення аліментів від 04.08.2015, яке набрало законної сили та не скасовувалося. Згідно зі статтею 136 Сімейного кодексу України наслідком доведення відсутності кровного споріднення є виключення відомостей про особу як батька з актового запису про народження дитини. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06.04.2020 року у справі № 753/12978/19, яке набрало законної сили 27.07.2020, стягнення аліментів припинено саме від дня набрання цим судовим рішенням законної сили, тобто на майбутнє, а не з моменту ухвалення первісного судового рішення про стягнення аліментів.

Спеціальним інститутом повернення стягувачем боржнику всього одержаного за судовим рішенням є цивільна процесуальна гарантія повороту виконання судового рішення (стаття 444 ЦПК України), яка застосовується виключно у разі скасування або зміни судового рішення, на виконання якого відбулося стягнення коштів. Кондикційний позов за статтею 1212 ЦК України врегульовано нормами матеріального права, тоді як поворот виконання рішення процесуального права; за змістом вони є схожими, проте не перетинаються та регулюються різними нормами права (правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 у справі № 569/15646/16-ц). У разі виконання рішення суду, яке в подальшому скасовано чи змінено, належним способом захисту порушених прав є подання заяви про поворот виконання рішення суду в порядку, передбаченому статтею 444 ЦПК України, що виключає задоволення вимог про повернення коштів на підставі статті 1212 ЦК України, а обрання неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 592/12956/21).

Більше того, відповідно до частини другої статті 445 ЦПК України у справах про стягнення аліментів поворот виконання рішення не допускається незалежно від того, у якому порядку ухвалено рішення, за винятком випадків, коли рішення було обґрунтоване на підроблених документах або на завідомо неправдивих відомостях позивача. Таким чином, процесуальний закон прямо встановлює загальну заборону повернення аліментних платежів, стягнених на виконання судового рішення.

Оскільки судове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04.08.2015 у справі № 753/12629/15-ц не скасовувалося, підстави для повороту його виконання взагалі відсутні, як відсутні й будь-які матеріально-правові підстави для повернення утриманих у примусовому порядку сум аліментів на підставі статті 1212 ЦК України (що згоджується із правовим висновком у постанові Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 677/876/21).

Колегія суддів також враховує правову природу аліментних платежів на утримання дитини. Відповідно до положень статті 179 Сімейного кодексу України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини; той із батьків або інших законних представників дитини, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається ними виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини. Стягнення аліментів є одним із способів захисту прав дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для повноцінного життя, розвитку та виховання. Вимога особи про повернення коштів, які стягувалися на утримання дитини протягом тривалого часу та фактично витрачалися на забезпечення життєдіяльності дитини, не відповідає суті сімейних зобов`язань та суперечить найкращим інтересам дитини, які відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року та частини сьомої статті 7 Сімейного кодексу України мають першочергове значення в усіх діях щодо дітей. Оскільки аліменти є власністю самої дитини, відповідачка не набувала ці кошти у власну власність, а виконувала функцію законного представника щодо розпорядження коштами на користь дитини в силу законодавчої презумпції батьківства позивача під час їх спільного шлюбу.

Щодо тверджень апелянта про суперечливість висновків суду першої інстанції стосовно відмови у стягненні сум аліментів, утриманих за липень та серпень 2020 року (після 27.07.2020), колегія суддів зазначає таке. Вказані суми аліментів також утримувалися органом державної виконавчої служби в порядку примусового виконання виконавчого листа, який перебував на виконанні. Якщо виконавчі дії зі списання коштів вчинялися виконавцем після дати набрання законної сили рішенням про припинення стягнення аліментів, відновлення прав боржника підлягає здійсненню в порядку судового контролю за виконанням рішень або в межах процедур, визначених Законом України «Про виконавче провадження», щодо повернення помилково або надміру стягнутих виконавцем сум. Пред`явлення за таких обставин кондикційного позову до матері дитини за статтею 1212 ЦК України свідчить про обрання неналежного способу захисту прав. Кондикційні зобов`язання не можуть підміняти собою встановлений законом порядок виконання судових рішень та розподілу стягнутих у виконавчому провадженні коштів. Відтак, суд першої інстанції помилково зазначив у мотивувальній частині рішення про наявність у позивача права визнати вказані суми безпідставно отриманими відповідачкою за статтею 1212 ЦК України, проте правильно відмовив у задоволенні цих вимог по суті.

Доводи апелянта про необхідність застосування правових позицій Верховного Суду, викладених у постановах від 21.07.2021 у справі № 477/1165/20 та від 08.09.2021 у справі № 201/6498/20, колегія суддів відхиляє з огляду на неподібність правовідносин. Висновок у справі № 477/1165/20 стосувався застосування положень частини другої статті 197 Сімейного кодексу України щодо звільнення платника від сплати наявної заборгованості за аліментами за минулий час, а не повернення фактично сплачених і витрачених коштів за статтею 1212 ЦК України. Постанова у справі № 201/6498/20 стосувалася повернення коштів, стягнутих на підставі виконавчого напису нотаріуса, який судовим рішенням було визнано таким, що не підлягає виконанню, внаслідок чого правова підстава вчинення виконавчих дій відпала повністю, що не має місця у справі, яка переглядається. Натомість прямо релевантною практикою Верховного Суду щодо неповернення примусово стягнутих за рішенням суду аліментів після виключення відомостей про батьківство є правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду від 07.09.2022 року у справі № 677/876/21.

Доводи апеляційної скарги про відсутність доступу представника позивача до технічного запису судового засідання суду першої інстанції від 11.05.2026 року та неналежну оцінку судом показів свідка не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки не призвели до неправильного вирішення спору по суті заявлених вимог.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , однак помилився щодо правових підстав такої відмови, помилково застосувавши положення статті 1215 ЦК України та мотивувавши рішення недоведеністю недобросовісності відповідачки. Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення є неправильне застосування норм матеріального права, при цьому зміна судового рішення може полягати в зміні його мотивувальної частини. За таких обставин рішення Дарницького районного суду міста Києва від 11 червня 2026 року підлягає зміні в мотивувальній частині з викладенням її в редакції цієї постанови.

Оскільки суд апеляційної інстанції не ухвалює нового рішення про задоволення позову і результат вирішення спору по суті позовних вимог залишається незмінним, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у суді першої інстанції, або покладення на відповідачку витрат, понесених апелянтом у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, відсутні відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати, понесені позивачем при поданні апеляційної скарги, покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 369, 374, 376, 381, 383 ЦПК України суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу адвоката Панової Ірини Юріївни, в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 11 червня 2026 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 09 листопада 2026 року.

Судді Є. П. Євграфова

А. М. Стрижеус

В. В. Саліхов