Постанова № 141372559 у справі № 200/566/26 від 09.11.2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2026 р. Справа № 200/566/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Фоміної Л.О.,

Суддів: Ральченка І.М. , Катунова В.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 28.09.2026, головуючий суддя І інстанції: Ширант А.А., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, по справі № 200/566/26

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач, апелянт) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду із заявою, в якій просив зобов`язати військову частину НОМЕР_1 подати у десятиденний строк звіт про виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03 квітня 2026 року у справі № 200/566/26.

В обґрунтування поданої заяви зазначено, що на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03 квітня 2026 року у справі №200/566/26 нараховані суми грошового забезпечення. Однак, позивач не погоджується з нарахованими сумами грошової компенсації щорічної відпустки учасника бойових дій, одноразової грошової допомоги при звільненні, підйомної допомоги. На думку позивача проведені відповідачем розрахунки неправильні, а заборгованість з виплати одноразової грошової допомоги при звільненні складає 62 552,62 грн (238 677,92 грн - 109 231,20 грн - 66 894,10 грн), заборгованість з виплати УБД-відпустки складає 22 454,78 грн (85 679,25 грн - 39 211,20 грн - 24 013,27 грн), заборгованість з виплати підйомної допомоги складає 8 117,43 грн (36 719,68 грн - 16 804,80 грн - 11 797,45 грн).

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 28.08.2026 заяву позивача, подану в порядку ст. 382 КАС України по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії залишено без задоволення.

Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість ухвали, просить скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2026 року у справі № 200/566/26, постановити нову ухвалу, якою задовольнити заяву ОСОБА_1 про зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 подати звіт про виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03 квітня 2026 року у справі № 200/566/26, зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 подати до Харківського окружного адміністративного суду протягом десяти календарних днів з дня отримання відповідної ухвали звіт про виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03 квітня 2026 року у справі № 200/566/26 з відомостями щодо кожної присудженої складової грошового забезпечення.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції помилково поставив судовий контроль у залежність від виконавчого провадження. Суд навів постанову Великої Палати від 09.12.2021 у справі № 9901/235/20 щодо заяви за статтею 383 КАС України та переніс висновки про передчасність такої заяви на інший процесуальний механізм - заяву про подання звіту за статтями 382, 382-1 КАС України. При цьому суд не застосував частину четверту статті 382 КАС України та не врахував новіший і безпосередньо релевантний висновок Великої Палати у справі № 990/282/24.

Також апелянт вказує, що суд першої інстанції видав стадію вирішення заяви про звіт за стадію розгляду самого звіту, оскільки предметом поданої заяви було зобов`язання відповідача повідомити суд про виконання рішення і документально його підтвердити. Позивач на цій стадії не просив визначити остаточну суму заборгованості або накласти штраф за вже поданий звіт. У постанові від 02.07.2026 у справі № 990/282/24 Велика Палата Верховного Суду розмежувала предмет розгляду заяви за статтею 382-1 КАС України та предмет розгляду звіту за статтями 382-2, 382-3 КАС України. Для задоволення заяви достатнім є факт невиконання чи неповного виконання рішення. З`ясування причин, повноти й способу виконання належить до наступної стадії - оцінки звіту.

Крім того, апелянт вказує, що суд не встановив повноту виконання рішення. Суд першої інстанції не встановив у мотивувальній частині ухвали: які саме суми нараховано та фактично сплачено за кожною складовою резолютивної частини рішення; які суми винагороди АТО/ООС та індексації-різниці взято до бази обчислення кожної з трьох виплат; чим підтверджено виплату підйомної допомоги, визначеної після виконання рішення; як відповідач урахував виплачені раніше суми та усунув можливе подвійне зарахування. Наявність переказу доводить перерахування певної суми, але сама собою не доводить, що цю суму обчислено відповідно до судового рішення. Позивач навів конкретні ознаки неповного виконання, яких суд не перевірив.

Військова частина НОМЕР_1 (далі - відповідач) подала відзив на апеляційну скаргу, в якому вказує, що 27.07.2026 військовою частиною НОМЕР_1 виконане рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03 квітня 2026 року у справі № 200/566/26 у повному обсязі. У поданій заяві позивач (представник позивача) не наводить обґрунтування необхідності застосування ч. 1 ст. 382 КАС України та не надав жодного доказу на підтвердження того, що відповідач ухиляється від виконання рішення суду. Отже оскаржувана ухвала суду першої інстанції є законною, прийнятою з дотримання усіх вимог чинного законодавства, а апеляційна скарга - беззмістовною, побудованою на припущеннях і суб`єктивних оцінках, не підтверджених жодним належним доказом, а тому має бути залишена без задоволення, а ухвала суду першої інстанції - без змін.

07.10.2026 до суду надійшла заява представника позивача про стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 5 000,00 грн.

Від відповідача надійшло клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, в якій зазначено, що Військова частина НОМЕР_1 повністю незгідна із зазначеними позивачем сумами. Відповідач заперечує проти задоволення заяви позивача про компенсацію витрат на правову допомогу оскільки вважає їх необґрунтованими, несумісними з виконаною роботою та такими, що є не пропорційними до предмету спору. Враховуючи зазначені обставини, відповідач вважає за доцільне просити суд відмовити у задоволенні вимог щодо стягнення з військової частини НОМЕР_1 понесені позивачем витрати, необхідних для надання правничої допомоги в розмірі 5 000,00 грн.

Відповідно до ст. 294, 311, ч. 1 ст. 312 КАС України розгляд апеляційної скарги проведено в порядку письмового провадження.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги дійшла таких висновків.

Судом встановлено такі обставини справи.

У січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:

- визнати неправомірною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування і невиплати ОСОБА_1 з 29.01.2020 по 20.08.2020 грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження служби, премію, грошову компенсацію щорічної відпустки учасника бойових дій, одноразової грошової допомоги при звільненні, підйомної допомоги) виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок і виплату ОСОБА_1 з 29.01.2020 по 20.08.2020 грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження служби, премію), грошову компенсацію щорічної відпустки учасника бойових дій, одноразову грошову допомогу при звільненні, підйомну допомогу виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020 (з урахуванням виплачених сум);

- визнати неправомірною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , що полягає у не включенні до складу грошового забезпечення ОСОБА_1 сум додаткової винагороди АТО/ООС, передбаченої Наказом Міністерства внутрішніх справ від 18.03.2016 №188, індексації-різниці при обчисленні розміру грошової компенсації щорічної відпустки учасника бойових дій, одноразової грошової допомоги при звільненні, підйомної допомоги;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплати ОСОБА_1 грошову компенсацію щорічної відпустки учасника бойових дій, одноразову грошову допомогу при звільненні, підйомну допомогу урахуванням сум винагороди АТО/ООС, індексації-різниці, з урахуванням раніше виплачених сум;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплати ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 03.04.2026 у справі № 200/566/26 адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ; АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 (ідентифікаційний код: НОМЕР_3 ) про визнання неправомірною бездіяльності і зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування і невиплати ОСОБА_1 з 29.01.2020 по 20.08.2020 грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження служби, премію, грошову компенсацію щорічної відпустки учасника бойових дій, одноразової грошової допомоги при звільненні, підйомної допомоги) виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок і виплату ОСОБА_1 з 29.01.2020 по 20.08.2020 грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження служби, премію), грошову компенсацію щорічної відпустки учасника бойових дій, одноразову грошову допомогу при звільненні, підйомну допомогу виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020, з урахуванням виплачених сум.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не включення до складу грошового забезпечення ОСОБА_1 сум додаткової винагороди АТО/ООС та індексації-різниці при обчисленні розміру грошової компенсації щорічної відпустки учасника бойових дій, одноразової грошової допомоги при звільненні і підйомної допомоги.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплати ОСОБА_1 грошову компенсацію щорічної відпустки учасника бойових дій, одноразову грошову допомогу при звільненні і підйомну допомогу з урахуванням сум винагороди АТО/ООС та індексації-різниці, з урахуванням раніше виплачених сум.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Відповідно до рішення Вищої ради правосуддя від 21.05.2026 № 960/0/15-26 із 1 червня 2026 року змінено територіальну підсудність судових справ Донецького окружного адміністративного суду шляхом передачі їх на розгляд до Харківського окружного адміністративного суду.

Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 29.06.2026 апеляційну скаргу представника позивача Матвійчук Наталії Євгеніївни залишено без задоволення.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03 квітня 2026 року у справі № 200/566/26 залишено без змін.

Рішення суду набрало законної сили 29.06.2026.

10.09.2026 до Харківського окружного адміністративного суду надійшла заява позивача, в якій він просив зобов`язати військову частину НОМЕР_1 подати у десятиденний строк звіт про виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03 квітня 2026 року у справі № 200/566/26.

Відмовляючи у задоволенні вищезазначеної заяви, суд першої інстанції виходив з того, що матеріалами справи не підтверджено, що позивачем вичерпано загальний порядок виконання судового рішення, визначений Законом України «Про виконавче провадження», внаслідок невиконання рішення в добровільному порядку. Доказів того, що загальний порядок виконання рішення суду не дав очікуваного результату або що відповідач створює перешкоди для його виконання, матеріали справи також не містять. Позивачем до суду не надано відомостей та відповідних доказів отримання позивачем виконавчого листа по даній справі, пред`явлення такого виконавчого листа до виконання та відкриття виконавчого провадження за відповідним виконавчим листом. Жодних доказів вчинення позивачем будь-яких дій задля належного (на думку позивача) виконання рішення суду у справі № 200/566/26 матеріали справи не містять. Зазначені обставини свідчать, що позивач взагалі не вчинив жодних дій задля пред`явлення до виконання судового рішення, зайнявши пасивну форму поведінки. Отже, виконання судового рішення насамперед залежить від волевиявлення саме позивача. Саме по собі застосування судового контролю виконання судових рішень за відсутності очевидної необхідності не є виправданим. Водночас поведінка відповідача у справі свідчить, що він у добровільному порядку, не ухиляючись від виконання судового рішення, вчинив дії щодо його виконання. Разом з тим, у поданій заяві позивач (представник позивача) не наводить обґрунтування необхідності застосування ч. 1 ст. 382 КАС України та не надав жодного доказу на підтвердження того, що відповідач ухиляється від виконання рішення суду.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Положеннями ч. 4 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII встановлено, що невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.

Відповідно до частин 2, 3 ст. 14 КАС України судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

За змістом ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Колегія суддів зауважує, що судове рішення, яке набрало законної сили, підлягає обов`язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов`язок, тобто особа, якій належить виконати судове рішення, повинна здійснити достатні дії для організації процесу його виконання незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому статтею 8 Конституції України принципу верховенства права.

Конституційний Суд України, розглядаючи справу № 1-7/2013, у рішенні від 26.06.2013 зазначив, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13.12.2012 № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

Крім того, у Рішенні від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава та її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України» від 07 червня 2005 року, заява № 6318/03; пункт 43 рішення у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року, заява № 60750/00; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року, заява № 40450/04; пункт 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia» від 28 листопада 2006 року, заява № 30779/04).

Згідно з ч. 1 ст. 372 КАС України у разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні. Так само на відповідних суб`єктів владних повноважень можуть бути покладені обов`язки щодо забезпечення виконання рішення.

За змістом ч. 2 ст. 381-1 КАС України суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому статтями 287, 382-382-3 і 383 цього Кодексу.

Конституційний Суд України у рішенні від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 зазначив, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та наголосив, що виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абз. 1 пп. 3.2 п. 3, абз. 2 п. 4 мотивувальної частини).

Відповідно до ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

В адміністративних справах з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту та пільг за письмовою заявою заявника суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати звіт про виконання судового рішення.

Згідно з ч. 1-3 ст. 382-1 КАС України суд розглядає заяву про зобов`язання суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення (крім заяви, передбаченої частиною п`ятою статті 382 цього Кодексу) протягом десяти днів з дня її надходження в порядку письмового провадження, а за ініціативою суду чи клопотанням заявника - у судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду, не перешкоджає судовому розгляду.

За наслідками розгляду заяви суд постановляє ухвалу про її задоволення або відмову у задоволенні та зобов`язання суб`єкта владних повноважень подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Встановлений судом строк для подання звіту про виконання судового рішення має бути достатнім для його підготовки. Достатнім є строк, який становить не менше десяти календарних днів з дня отримання суб`єктом владних повноважень відповідної ухвали та не перевищує трьох місяців.

Отже, судовий контроль за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень - відповідачем у справі, може встановити суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення. Такий контроль здійснюється судом шляхом, зокрема, зобов`язання надати звіт про виконання судового рішення.

Колегія суддів зазначає, що для застосування інституту судового контролю шляхом зобов`язання відповідача подати звіт про виконання рішення суду мають бути наявні відповідні правові умови. У свою чергу, правовою підставою для зобов`язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення є наявність об`єктивних підтверджених належними і допустимими доказами підстав вважати, що за відсутності такого заходу судового контролю рішення суду залишиться невиконаним або для його виконання доведеться докласти значних зусиль. При цьому суд, встановлюючи строк для подання звіту, повинен враховувати особливості покладених обов`язків згідно із судовим рішенням та можливості суб`єкта владних повноважень їх виконати.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2020 у справі № 800/320/17.

Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, суд повинен з`ясувати, чи виконано судове рішення, причини, які призвели до невиконання такого рішення та чи є вони об`єктивними, а також оцінити ризики, які можуть існувати для позивача у випадку невиконання рішення суду.

Отже, інститут судового контролю є ключовою гарантією реальності судового захисту та юридичним механізмом діяльності суду, який покликаний забезпечити виконання судового рішення як невід`ємної складової права кожного на судовий захист та який реалізовується за допомогою комплексу нормативно визначених правових засобів і процедур у межах окремих форм судочинства.

Судовий контроль передбачає активну роль суду у забезпеченні остаточного виконання судового рішення. Відмова від активного застосування процесуальних інструментів судового контролю фактично нівелює право заявника на виконання судового рішення, що суперечить практиці ЄСПЛ щодо недопустимості «ілюзорності» правосуддя та позитивного обов`язку держави забезпечити виконання остаточного рішення.

В апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що суд першої інстанції помилково поставив судовий контроль у залежність від виконавчого провадження. Суд навів постанову Великої Палати від 09.12.2021 у справі № 9901/235/20 щодо заяви за статтею 383 КАС України та переніс висновки про передчасність такої заяви на інший процесуальний механізм - заяву про подання звіту за статтями 382, 382-1 КАС України. При цьому суд не застосував частину четверту статті 382 КАС України та не врахував новіший і безпосередньо релевантний висновок Великої Палати у справі № 990/282/24.

Колегія суддів вважає такі доводи обґрунтованими з огляду на таке.

За змістом ч. 2 ст. 381-1 КАС України суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому статтями 287, 382-382-3 і 383 цього Кодексу.

Отже, зобов`язання суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення та подальший розгляд відповідного звіту (ст.ст. 382-382-3 КАС України) та визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду (ст. 383 КАС України) є різними формами судового контролю.

При цьому відповідно до ч. 4 ст. 382 КАС України відсутність виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення не перешкоджає розгляду заяви про зобов`язання подати звіт про виконання судового рішення. Натомість положення ч. 2 ст. 383 КАС України чітко вимагають від заявника зазначити у заяві інформацію про день пред`явлення виконавчого листа до виконання та про хід виконавчого провадження.

Із зазначеного слідує, що судовий контроль за виконанням рішення суду у порядку ст.ст. 382-382-3 КАС України встановлюється без прив`язки до вчинення дій щодо примусового виконання рішення, тобто судовий контроль та виконавче провадження є не взаємовиключними, а самостійними, незалежними один від одного механізмами забезпечення виконання рішення суду.

Також апелянт посилається на те, що суд першої інстанції видав стадію вирішення заяви про звіт за стадію розгляду самого звіту, оскільки предметом поданої заяви було зобов`язання відповідача повідомити суд про виконання рішення і документально його підтвердити. Позивач на цій стадії не просив визначити остаточну суму заборгованості або накласти штраф за вже поданий звіт.

Щодо зазначених доводів колегія суддів зазначає таке.

Тлумачення норм ст. 382 КАС України у її системному взаємозв`язку з положеннями ст. 372 КАС України свідчить, що судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах може здійснюватися за наявності для цього підстав (безвідносно до факту наявності виконавчого провадження). Зокрема, до таких підстав належать випадки, якщо: рішення суду ще не виконано, зокрема в порядку його примусового виконання; існує обґрунтований і підтверджений доказами ризик його невиконання; існують підтверджені доказами обставини, які ставлять під сумнів виконання суб`єктом владних повноважень судового рішення або дають підстави вважати, що загальний порядок виконання судового рішення не дав очікуваного результату або що відповідач (його правонаступник) створює перешкоди для виконання такого рішення, має намір ухилення від цього обов`язку тощо.

Тобто на стадії заяви про зобов`язання подати звіт про виконання судового рішення суд має перевірити лише наявність ознак невиконання (неповного виконання) судового рішення, на які вказує заявник, не вдаючись при цьому до аналізу причин невиконання чи правильності дій боржника або наявності чи відсутності виконавчого провадження з виконання рішення суду. Факт невиконання судового рішення власне є достатньою і самостійною підставою для задоволення заяви про зобов`язання подати звіт про виконання судового рішення.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2026 у справі № 990/282/24.

Судовим розглядом встановлено, що рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 03.04.2026 у справі № 200/566/26 адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 (ідентифікаційний код: НОМЕР_3 ) про визнання неправомірною бездіяльності і зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування і невиплати ОСОБА_1 з 29.01.2020 по 20.08.2020 грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження служби, премію, грошову компенсацію щорічної відпустки учасника бойових дій, одноразової грошової допомоги при звільненні, підйомної допомоги) виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок і виплату ОСОБА_1 з 29.01.2020 по 20.08.2020 грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження служби, премію), грошову компенсацію щорічної відпустки учасника бойових дій, одноразову грошову допомогу при звільненні, підйомну допомогу виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020, з урахуванням виплачених сум.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не включення до складу грошового забезпечення ОСОБА_1 сум додаткової винагороди АТО/ООС та індексації-різниці при обчисленні розміру грошової компенсації щорічної відпустки учасника бойових дій, одноразової грошової допомоги при звільненні і підйомної допомоги.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплати ОСОБА_1 грошову компенсацію щорічної відпустки учасника бойових дій, одноразову грошову допомогу при звільненні і підйомну допомогу з урахуванням сум винагороди АТО/ООС та індексації-різниці, з урахуванням раніше виплачених сум.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вказуючи про вчинення відповідачем дій щодо виконання вищезазначеного рішення суду, суд першої інстанції послався на те, що 28.07.2026 Військовою частиною НОМЕР_1 виплачена ОСОБА_1 компенсація ОГД у розмірі 66 894,10 грн. 28.07.2026 Військовою частиною НОМЕР_1 виплачена ОСОБА_1 компенсація УБД-відпустки у розмірі 24 013,27 грн.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що вказаний висновок зроблено судом першої інстанції без належного, повного та всебічного дослідження наданих сторонами доказів, а також без надання оцінки правильності визначення відповідачем розміру сум, які підлягали нарахуванню та виплаті на виконання судового рішення.

Крім того, подаючи заяву про встановлення судового контролю, посилався на те, що відповідачем неправильно розраховано, зокрема, і підйомну допомогу. Водночас оскаржувана ухвала взагалі не містить належної правової оцінки зазначеним доводам заяви.

При цьому сам по собі факт надання відповідачем документів, що підтверджують здійснення відповідних нарахувань та виплат, не може безумовно свідчити про належне та повне виконання судового рішення, оскільки суд мав встановити не лише факт здійснення виплати, але й відповідність проведених відповідачем розрахунків змісту та обсягу зобов`язань, визначених судовим рішенням.

Колегія суддів наголошує на тому, що, дійсно, встановлення судового контролю у цій категорії справ, є правом, а не обов`язком суду, однак, задля того, щоб відмовити в його встановленні, суд має перевірити належним чином доводи заявника, викладені в його заяві та навести підстави для висновку про відмову в задоволенні заяви, поданої у порядку статті 382 КАС України.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи та неправильно застосував положення ст. 382 КАС України, доводи, викладені в апеляційній скарзі, знайшли своє підтвердження, а отже ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню.

У постанові від 02.07.2026 у справі № 990/282/24 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що ухвала про відмову у встановленні судового контролю за виконанням рішення за своєю правовою природою належить до судових рішень, які не перешкоджають подальшому провадженню у справі, оскільки вона приймається на стадії виконання судового рішення, яке вже набрало законної сили, і не зупиняє рух справи. Тому в суду апеляційної інстанції немає правових підстав для направлення матеріалів справи до суду першої інстанції для продовження розгляду на підставі статті 320 КАС України.

Натомість відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Тож у разі скасування ухвали про відмову в установленні судового контролю апеляційний суд наділений повноваженнями самостійно вирішити питання по суті.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч.ч. 2-3 ст. 382-1 КАС України за наслідками розгляду заяви суд постановляє ухвалу про її задоволення або відмову в задоволенні та зобов`язання суб`єкта владних повноважень подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Встановлений судом строк для подання звіту про виконання судового рішення має бути достатнім для його підготовки. Достатнім є строк, який становить не менше десяти календарних днів з дня отримання суб`єктом владних повноважень відповідної ухвали та не перевищує трьох місяців.

Враховуючи встановлені судом обставини та вжиття відповідачем заходів з метою виконання судового рішення, колегія суддів вважає достатнім строком для надання звіту у цьому випадку два місяці з дня отримання цієї ухвали, у зв`язку з чим розглядувана заява позивача підлягає частковому задоволенню.

Колегія суддів враховує, що вирішення питання про зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати звіт про виконання рішення у розумінні ст. 382 КАС України віднесено до компетенції суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, яким у цьому випадку є Харківський окружний адміністративний суд.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 , скасування ухвали Харківського окружного адміністративного суду від 28.09.2026 по справі № 200/566/26 та ухвалення нового судового рішення про часткове задоволення його заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, яким слід зобов`язати відповідача протягом двох місяців з дня отримання копії цієї постанови подати до суду першої інстанції звіт про виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03.04.2026 у цій справі.

Стосовно поданої представником позивача заяви про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу, понесених при зверненні з апеляційною скаргою, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

За змістом п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Положеннями ч. 1 ст. 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

За змістом ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Згідно з ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Положеннями ч.ч. 1-5 ст. 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Із вищезазначеного вбачається, що розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу та вартості виконаних робіт, витрати на проведення яких понесені в межах розгляду конкретної судової справи. При вирішенні питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу суд перевіряє їх на предмет відповідності таким критеріям, як дійсність, обґрунтованість, розумність та співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 7 ст. 134 КАС України).

Аналіз змісту ст. 134 КАС України дозволяє дійти висновку, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, пов`язаних безпосередньо з розглядом певної судової справи, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат.

Положення ст. 134 КАС України кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, зокрема, згідно з пунктом 95 рішення у справі Баришевський проти України (Заява № 71660/11), пунктом 80 рішення у справі Двойних проти України (Заява № 72277/01), пунктом 88 рішення у справі Меріт проти України (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Також, положеннями пункту 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) передбачено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Отже, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Відповідно до ч. 1 ст. 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 № 5076-VI (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правничої допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

За змістом п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076-VI представництво є видом адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076-VI до інших видів адвокатської діяльності, крім захисту та представництва, відносяться види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Види адвокатської діяльності визначені у ст. 19 Закону № 5076-VI.

За змістом ст. 30 Закону № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 № 23-рп/2009 визначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

При цьому, необхідно враховувати, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена в постанові від 27.01.2022 у справі № 813/2241/18.

Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц вказала, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час.

Із матеріалів справи встановлено, що на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу представником позивача було надано суду: договір № 11/25 про надання правничої допомоги від 20.08.2025, додаткову угоду б/н від 28.09.2026 до Договору від 20.08.2025 № 11/25, Акт наданих послуг б/н від 06.10.2026 до Договору від 20.08.2025 № 11/25, квитанцію до прибуткового касового ордера № 11/6 від 06.10.2026.

Так, 20.08.2025 між адвокатом Матвійчук Наталією Євгеніївною та ОСОБА_1 (Клієнт) укладено договір № 11/25 про надання правничої допомоги (далі - Договір), за умовами якого клієнт доручає, а адвокат приймає на себе зобов`язання щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту, в тому числі щодо стягнення в судовому порядку заборгованості з виплати грошового забезпечення, компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, моральної шкоди та ін., а клієнт зобов`язується оплатити надані юридичні послуги.

Зі змісту додаткової угоди б/н від 28.09.2026 до Договору від 20.08.2025 № 11/25 встановлено, що адвокат приймає на себе зобов`язання з надання клієнту юридичних послуг в суді апеляційної інстанції зі стягнення в порядку судового контролю з ВЧ НОМЕР_1 в судовому порядку сум грошового забезпечення. Гонорар адвоката за надані юридичні послуги складає 5000,00 грн. Клієнт сплачує адвокату гонорар у розмірі 5000,00 грн не пізніше 3 днів після ухвалення судового рішення.

Згідно з актом наданих послуг б/н від 06.10.2026 до Договору від 20.08.2025 № 11/25 адвокатом надані наступні послуги:

- усне консультування з аналізом фінансових документів Клієнта - 1000,00 грн;

- ознайомлення з судовою практикою Верховного Суду щодо предмета спору - 1000,00 грн;

- підготовка та направлення до суду апеляційної скарги у справі № 200/566/26 - 3000,00 грн;

Колегія суддів зазначає, що надані послуги з усного консультування з аналізом фінансових документів Клієнта та ознайомлення з судовою практикою Верховного Суду щодо предмета спору є передумовою для підготовки апеляційної скарги, а тому входить у послугу щодо складання та направлення до суду апеляційної скарги, а тому витрати в цій частині не підлягають окремому відшкодуванню.

Також суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, яка вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Колегія суддів зазначає, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у додаткових постановах Верховного Суду від 10.07.2024 у справі № 340/1498/22.

Відповідно до ч. 6 ст. 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. А згідно з частиною сьомою цієї ж статті КАС України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Так, представник відповідача заперечував проти стягнення з нього витрат на професійну правничу допомогу, з огляду на те, що заявлені витрати є необґрунтованими, несумісними з виконаною роботою та такими, що є не пропорційними до предмету спору.

Колегія суддів зауважує, що ця справа, з урахуванням предмету спору (нарахування та виплата грошового забезпечення, компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, одноразової допомоги при звільненні, підйомної допомоги), належить до категорії справ незначної складності. При цьому встановлення судового контролю за виконанням судового рішення не є тотожним вирішенню спору по суті та не потребує проведення нового повного аналізу спірних правовідносин. Підготовка апеляційної скарги у такому випадку зводиться передусім до аналізу процесуальних підстав для встановлення судового контролю, оцінки висновків суду першої інстанції та формулювання відповідних доводів.

Здійснивши системний аналіз наведених вище доказів понесених позивачем судових витрат на правничу допомогу у їх співвідношенні до тривалості розгляду справи, складності правовідносин та обсягу вчинених представником позивача дій в процесі вивчення матеріалів справи та підготовки процесуальних документів для забезпечення юридичного представництва інтересів, колегія суддів зазначає, що заявлена сума у розмірі 5 000 грн не є належним чином обґрунтованою у контексті дослідження обсягу фактично наданих адвокатом послуг із урахуванням складності справи.

При цьому суд апеляційної інстанції враховує, що в межах апеляційного перегляду справи представником позивача було підготовлено та подано апеляційну скаргу, зміст якої значною мірою ґрунтується на доводах заяви від 29.07.2026, поданої до суду першої інстанції, що не свідчить про значний обсяг наданої правничої допомоги чи підвищену складність виконаних адвокатом робіт.

З огляду на викладене, виходячи із загальних засад законодавства щодо справедливості, добросовісності та розумності, принципу співмірності, враховуючи критерій обґрунтованості та доцільності понесених позивачем витрат, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви про відшкодування судових витрат у розмірі 1000,00 грн, які, на переконання колегії суддів, є достатніми та співмірними із часом витраченим адвокатом та обсягом наданих ним послуг.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 311, 312, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2026 року по справі № 200/566/26 - скасувати.

Ухвалити нове судове рішенням, яким заяву ОСОБА_1 про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду у справі № 200/566/26 задовольнити частково.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 протягом двох місяців з дня отримання копії цієї постанови подати до Харківського окружного адміністративного суду звіт про виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03.04.2026 у справі № 200/566/26.

У задоволенні іншої частини заяви відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1000 грн (одна тисяча гривень 00 копійок).

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню.

Головуючий суддя Л.О. Фоміна

Судді І.М. Ральченко В.В. Катунов