Постанова № 141375011 у справі № 640/36113/21 від 09.11.2026

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/36113/21 Суддя (судді) першої інстанції: С.В. Кисіль

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючий суддя Парінов А.Б.,

судді: Беспалов О.О.,

Грибан І.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 07 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Апарату Верховної Ради України, у якому просив: визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 01 квітня 2013 року по 29 серпня 2019 року; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити таку компенсацію у розмірі 88 239,82 грн; зобов`язати відповідача виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 01 вересня 2014 року по день фактичного розрахунку та з 29 серпня 2019 року по день фактичного розрахунку.

Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 07 березня 2025 року позов задоволено частково. Суд першої інстанції визнав протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 01 квітня 2013 року по 01 вересня 2014 року та з 05 січня 2015 року по 29 серпня 2019 року і зобов`язав відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані 179 календарних днів щорічної основної відпустки за ці періоди. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.

Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд першої інстанції виходив з того, що стягнення такого заробітку можливе за наявності двох умов - факту невиплати належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку. Оскільки станом на час звернення до суду остаточний розрахунок із позивачем не проведено, суд дійшов висновку, що ця вимога є передчасною.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить у цій частині рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про зобов`язання Апарату Верховної Ради України виплатити йому середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації по день фактичного розрахунку.

На обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що висновок суду першої інстанції про передчасність цієї вимоги, на його думку, суперечить правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 21 березня 2023 року у справі № 640/11699/21. Апелянт зазначає, що вимога про середній заробіток має похідний характер від вимоги про стягнення основної суми, належної працівникові при звільненні, а тому, на його думку, ці вимоги мають вирішуватися одночасно. Апелянт також вказує, що обов`язок визначити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку стаття 117 Кодексу законів про працю України покладає на суд, який вирішує спір по суті.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Рішення суду першої інстанції оскаржується лише в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому в іншій частині колегія суддів його не переглядає.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 з 01 квітня 2013 року по 01 вересня 2014 року працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України сьомого скликання ОСОБА_2 , а з 05 січня 2015 року по 29 серпня 2019 року - на посаді помічника-консультанта народного депутата України восьмого скликання ОСОБА_3 , будучи прикріпленим для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

Розпорядженням керівника Апарату Верховної Ради України від 23 вересня 2014 року № 5802 ОСОБА_1 звільнено 01 вересня 2014 року з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 з проведенням виплати компенсації за 42,5 календарних днів невикористаної основної відпустки.

Згідно з витягом з розпорядження першого заступника керівника Апарату Верховної Ради України від 27 серпня 2019 року № 1305-к ОСОБА_1 звільнено 29 серпня 2019 року з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 з проведенням виплати компенсації за невикористану щорічну основну відпустку.

Належна позивачеві компенсація за невикористані дні відпустки при звільненні виплачена не була, за винятком компенсації за 3 календарні дні, виплаченої в межах економії фонду оплати праці при звільненні 29 серпня 2019 року.

09 листопада 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Апарату Верховної Ради України із заявою про виплату належної йому компенсації за невикористану відпустку. Листом від 01 грудня 2021 року № 15/26-2021/373156 відповідач відмовив у виплаті, пославшись на відсутність економії фонду оплати праці помічників-консультантів народних депутатів України.

Згідно з довідками Управління справами Апарату Верховної Ради України від 22 листопада 2021 року нарахована заробітна плата ОСОБА_1 за два календарні місяці, що передували місяцю звільнення 01 вересня 2014 року (липень - серпень 2014 року), становила по 1 250,00 грн щомісяця, а за два календарні місяці, що передували місяцю звільнення 29 серпня 2019 року (червень - липень 2019 року), - 28 565,39 грн та 29 231,00 грн відповідно.

Відповідно до частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній на час звільнення позивача) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Згідно з частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній на час звільнення позивача) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Компенсацію за невикористані відпустки позивачеві при звільненні не виплачено з вини відповідача. Відмову у виплаті відповідач мотивував лише відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народних депутатів України, тоді як стаття 116 Кодексу законів про працю України обов`язок виплатити всі належні працівникові суми в день звільнення від наявності такої економії не ставить у залежність.

Доводи апелянта про помилковість висновку суду першої інстанції щодо передчасності вимоги про середній заробіток і про похідний характер цієї вимоги знайшли підтвердження.

Вимогу про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку позивач заявив одночасно з вимогою про нарахування та виплату компенсації за невикористані дні відпустки, тобто суми, яка належала йому при звільненні.

У постанові від 21 березня 2023 року у справі № 640/11699/21, ухваленій у спорі помічника-консультанта народного депутата України з Апаратом Верховної Ради України, Верховний Суд зазначив: "Сталою та послідовною є практика Верховного Суду про наявність підстав при вирішенні спору про стягнення невиплаченої у строки, встановлені статтею 116 КЗпП України, належної працівнику заробітної плати (її частини), одночасно вирішувати питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення невиплаченої (не своєчасно виплаченої) працівнику заробітної плати (її частини) при звільненні".

А отже, висновок суду першої інстанції про передчасність вимоги ґрунтується на неправильному тлумаченні статті 117 Кодексу законів про працю України: проведення остаточного розрахунку не є умовою виникнення права на середній заробіток, а визначає лише закінчення періоду затримки.

Довід апелянта про те, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку має визначити суд, який вирішує спір по суті, також знайшов підтвердження.

У постанові від 08 серпня 2024 року у справі № 640/14569/21 Верховний Суд зазначив, що, "установивши порушення законодавства про оплату праці (як-то невиплата працівникові при звільненні компенсації за невикористані дні відпусток), що створює підставу для відповідальності роботодавця за статтею 117 КЗпП України, суд повинен визначити розмір як суми, яка не була виплачена працівникові при звільненні, так і суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні".

Тому вимога апелянта про зобов`язання відповідача виплатити середній заробіток по день фактичного розрахунку без визначення його розміру в такому формулюванні задоволенню не підлягає, і колегія суддів визначає цей розмір самостійно.

19 липня 2022 року набрав чинності Закон України від 01 липня 2022 року № 2352-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", яким частину першу статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції: "У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців".

У постанові від 28 вересня 2026 року у справі № 420/11412/23 Верховний Суд, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23, зазначив: "якщо працівника звільнено з роботи 02 серпня 2021 року, проте повного розрахунку станом на день набрання чинності Законом №2352-ІХ із ним не проведено, то суми, передбачені статтею 117 КЗпП України, йому слід нараховувати в такому порядку: з 03 серпня 2021 року по 18 липня 2022 року без обмеження строку шістьма місяцями, оскільки попередня редакція наведеної норми не містила відповідних обмежень; з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року (6 місяців, відлік яких починається з дня набрання Законом №2352-ІХ чинності) або до дня остаточного розрахунку, якщо він здійснений раніше спливу наведених шести місяців".

У тій самій постанові Верховний Суд зазначив, що середній заробіток за період до 18 липня 2022 року обчислюється з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 761/9584/15-ц щодо пропорційного зменшення середнього заробітку, а за період з 19 липня 2022 року - також із застосуванням принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівнику.

Відповідно до абзацу четвертого пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, середньоденна заробітна плата позивача становить:

перед звільненням 01 вересня 2014 року - 58,14 грн (2 500,00 грн за липень - серпень 2014 року : 43 робочі дні);

перед звільненням 29 серпня 2019 року - 1 409,67 грн (57 796,39 грн за червень - липень 2019 року : 41 робочий день).

Затримка розрахунку за першим звільненням розпочалася 02 вересня 2014 року, за другим - 30 серпня 2019 року. Доказів проведення остаточного розрахунку з позивачем матеріали справи не містять.

Відповідно до наведеної позиції Верховного Суду період затримки поділяється на дві частини:

з 02 вересня 2014 року і з 30 серпня 2019 року по 18 липня 2022 року - без обмеження шістьма місяцями (1 975 і 725 робочих днів відповідно);

з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року - не більш як шість місяців (133 робочі дні за кожним зі звільнень).

Середній заробіток за цими частинами періоду становить:

за першим звільненням - 114 826,50 грн (58,14 грн Ч 1 975) і 7 732,62 грн (58,14 грн Ч 133);

за другим звільненням - 1 022 010,75 грн (1 409,67 грн Ч 725) і 187 486,11 грн (1 409,67 грн Ч 133).

Разом - 1 332 055,98 грн, з яких 1 136 837,25 грн припадає на період до 18 липня 2022 року, а 195 218,73 грн - на період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року.

У постанові від 28 вересня 2026 року у справі № 420/11412/23 Верховний Суд, відтворюючи висновки Великої Палати Верховного Суду, зазначив, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України "за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника".

Вирішуючи питання про зменшення розміру відшкодування, суд має враховувати критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, а саме, як їх відтворено у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2026 року у справі № 420/11412/23: "розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні".

Щодо періоду з 19 липня 2022 року в тій самій постанові Верховний Суд, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, зазначив: "Суд під час вирішення подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу".

Обчислений середній заробіток за весь час затримки (1 332 055,98 грн) у 15 разів перевищує заявлений позивачем розмір несплаченої компенсації за невикористані відпустки (88 239,82 грн), а сума, що припадає на період до 18 липня 2022 року (1 136 837,25 грн), - майже в 13 разів.

Тривалість затримки значною мірою пов`язана з тим, що позивач звернувся до відповідача з вимогою про виплату компенсації лише 09 листопада 2021 року - більш як через сім років після звільнення 01 вересня 2014 року і більш як через два роки після звільнення 29 серпня 2019 року.

Водночас відповідач і після звернення позивача відмовив у виплаті з підстави, яка закону не відповідає, і компенсації не виплатив.

Імовірні майнові втрати позивача полягають у знеціненні несвоєчасно виплаченої компенсації та в неможливості розпоряджатися нею протягом тривалого часу.

З урахуванням цих обставин колегія суддів дійшла висновку, що співмірним із розміром заборгованості, тривалістю затримки, поведінкою сторін та імовірними майновими втратами позивача є розмір відшкодування 88 239,82 грн, що дорівнює заявленому позивачем розміру несплаченої компенсації за невикористані відпустки.

Стягнення середнього заробітку в повному обчисленому розмірі призвело б до непропорційних наслідків для відповідача і не відповідало б компенсаційній природі цієї виплати.

Колегія суддів враховує, що Європейський суд з прав людини у пункті 29 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; питання, чи виконав суд свій обов`язок обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише з огляду на обставини справи.

Таким чином, суд першої інстанції неправильно застосував статтю 117 Кодексу законів про працю України, визнавши вимогу про середній заробіток передчасною, і не визначив розміру середнього заробітку, що підлягає виплаті позивачу.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно з пунктами 1 і 4 частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, а також неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до абзацу першого частини другої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки суд першої інстанції неправильно витлумачив статтю 117 Кодексу законів про працю України і не з`ясував розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, рішення в частині відмови в задоволенні цієї позовної вимоги підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про її часткове задоволення.

Керуючись статтями 242, 243, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 07 березня 2025 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким цю позовну вимогу задовольнити частково.

Стягнути з Апарату Верховної Ради України (ідентифікаційний код 20064120) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 88 239 (вісімдесят вісім тисяч двісті тридцять дев`ять) грн 82 коп. з утриманням із цієї суми передбачених законом податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

У задоволенні решти позовної вимоги про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - відмовити.

В іншій частині рішення Луганського окружного адміністративного суду від 07 березня 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач А. Б. Парінов

Судді О. О. Беспалов

І.О. Грибан

(Повний текст постанови суду виготовлено 09 листопада 2026 року)