Постанова № 141375177 у справі № 620/7621/25 від 09.11.2026

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 620/7621/25 Суддя (судді) першої інстанції: Сергій КЛОПОТ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Парінов А.Б.,

судді: Беспалов О.О.,

Грибан І.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про зобов`язання вчинити певні дії та стягнення коштів,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , у якому просив:

зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення, що підлягає виплаті відповідно до рішення суду у справі № 620/16204/24, за весь час затримки виплати за період з 05.12.2022 по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення;

стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 210 321,14 грн.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року позов задоволено повністю: Військову частину НОМЕР_1 зобов`язано нарахувати та виплатити позивачу зазначену компенсацію, а на користь позивача стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 210 321,14 грн.

Суд першої інстанції виходив з того, що право на компенсацію втрати частини доходів особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, тому вимога про її виплату не є передчасною.

Суд також виходив з того, що належне позивачу грошове забезпечення на день звільнення в повному розмірі не виплачено, тому на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за 180 днів затримки розрахунку без застосування принципу співмірності.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи та порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що, на його думку, Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України) на військовослужбовців не поширюється, оскільки проходження військової служби врегульоване спеціальним законодавством, військова частина не є роботодавцем, Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" такого виду відповідальності не передбачає, а Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100), застосовується лише до працівників.

На підтвердження цього апелянт посилається на лист Міністерства соціальної політики України від 24.07.2013 № 774/13/84-13, постанову Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 та постанову Верховного Суду України від 17.02.2015 у справі № 21-8а15.

Апелянт також вважає, що позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду, встановлений частиною першою статті 233 КЗпП України, який, на думку апелянта, слід обчислювати від дня звільнення 17.11.2023, і посилається на Рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 та постанови Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 813/1001/17 і від 24.01.2019 у справі № 802/28/16-а.

Крім того, апелянт вказує, що стаття 117 КЗпП України, на його думку, не застосовується до відносин з виконання судового рішення, а після визначення суми судом право на компенсацію за затримку її виплати відсутнє, з посиланням на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України".

Апелянт також зазначає, що позивач добровільно подав рапорт про здачу справ і посади, тому, з огляду на пункт 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (далі - Положення № 1153/2008), підстав для стягнення середнього заробітку немає.

Водночас апелянт вважає, що його вина відсутня, оскільки, на його думку, на день звільнення спірні суми позивачу не належали, спору про їх розмір не було, виплатити їх можна було лише за рішенням суду, а спір виник через тривалий час після звільнення, отже, на думку апелянта, немає і факту втрати частини доходів. Апелянт посилається на постанови Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 825/742/16 і від 28.11.2022 у справі № 380/693/20 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.03.2023 у справі № 640/4163/22.

Апелянт також вважає, що визначення конкретного розміру суми є дискреційним повноваженням органу військового управління, посилаючись на Рекомендацію Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, статтю 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини у справах "Педерсен і Бодсгор проти Данії" і "Волохи проти України".

Крім того, на думку апелянта, позов є тотожним позову у справі № 620/16204/24, що суперечить пункту 2 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а в разі отримання позивачем середнього заробітку втрати частини доходів не виникне.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Перевіривши доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 з 05.12.2022 по 17.11.2023 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді заступника командира військової частини.

Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 17.11.2023 № 336 майора за призовом під час мобілізації ОСОБА_1 , звільненого з військової служби у відставку відповідно до підпункту "б" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (за станом здоров`я), з 17.11.2023 виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 07.02.2025 у справі № 620/16204/24, яке набрало законної сили 06.05.2025, визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 05.12.2022 по 19.05.2023 і грошової допомоги на оздоровлення за 2023 рік без урахування посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2022 і 01.01.2023 у відповідні роки на відповідний тарифний коефіцієнт, та зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити їх перерахунок і виплату з урахуванням раніше виплачених сум.

На виконання цього рішення Військова частина НОМЕР_1 здійснила перерахунок грошового забезпечення позивача за період з 05.12.2022 по 19.05.2023, за яким нараховано 144 708,50 грн.

У відзиві на позовну заяву, направленому до суду 30.07.2025, відповідач зазначив, що кошти на виконання рішення у справі № 620/16204/24 замовлено у розпорядника бюджетних коштів вищого рівня і вони очікуються, та надав розрахунки потреби в коштах на червень і липень 2025 року. Доказів виплати позивачу перерахованих сум матеріали справи не містять.

За розрахунком розміру грошового забезпечення, складеним Військовою частиною НОМЕР_1 , грошове забезпечення позивача у вересні та жовтні 2023 року без урахування разових виплат становило по 35 637,75 грн. Середньоденне грошове забезпечення позивача, обчислене судом першої інстанції, становить 1 168,45 грн.

Відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Щодо вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" від 19.10.2000 № 2050-III (далі - Закон № 2050-III) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Частиною першою статті 2 Закону № 2050-III встановлено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Статтею 4 Закону № 2050-III передбачено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

У постанові від 07.05.2026 у зразковій справі № 280/8933/24 Велика Палата Верховного Суду зазначила: "у практиці суду касаційної інстанції сформувався усталений підхід, за якого однією з умов для порушення особою питання про виплату їй компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати є проведення з нею повного розрахунку (тобто хоча і не своєчасне, але фактичне отримання тих доходів, про компенсацію втрати частини яких просить особа)".

У тій самій постанові Велика Палата Верховного Суду висновувала, що особа має право на компенсацію втрати частини доходів, визначену Законом № 2050-III, за сукупності таких умов: "1) строки виплати доходів порушено щонайменше на один місяць 2) такий дохід повинен мати систематичний, а не разовий характер; 3) дохід, про компенсацію втрати частини якого просить особа, має бути нею фактично отриманий".

Водночас Велика Палата Верховного Суду зауважила, що "не виключається пред`явлення в межах одного провадження як вимог про стягнення нарахованого, проте не виплаченого доходу, так і вимог про стягнення відповідної компенсації".

У постанові від 13.10.2026 у справі № 420/12862/25 Верховний Суд зазначив: "наведений висновок Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності фактичного отримання доходу як умови виплати компенсації має застосовуватися у взаємозв`язку із застереженням про можливість одночасного пред`явлення вимог про стягнення нарахованого, але не виплаченого доходу та відповідної компенсації".

У цій справі позивач просить зобов`язати відповідача виплатити компенсацію на суму грошового забезпечення, присудженого рішенням у справі № 620/16204/24, по день фактичної виплати цього грошового забезпечення.

Вимоги про перерахунок і виплату самого грошового забезпечення вирішено в іншій справі, і в цьому провадженні позивач їх не заявляв. Тому застереження Великої Палати Верховного Суду про одночасне пред`явлення вимог до цієї справи не застосовне.

Перераховане грошове забезпечення за період з 05.12.2022 по 19.05.2023 позивач на час ухвалення рішення судом першої інстанції не отримав: кошти на виконання рішення у справі № 620/16204/24 відповідач лише замовив, а доказів їх виплати матеріали справи не містять.

Отже, третьої з умов, за яких виникає право на компенсацію за Законом № 2050-III, на час вирішення спору не настало.

За таких обставин вимога позивача про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів є передчасною, і суд першої інстанції, задовольнивши її, неправильно застосував норми Закону № 2050-III.

Відмова в задоволенні цієї вимоги з підстави її передчасності не позбавляє позивача права на компенсацію втрати частини доходів після фактичного отримання присудженого грошового забезпечення.

Доводи апелянта про відсутність факту втрати частини доходів у цій частині знайшли підтвердження, однак з інших мотивів.

Сама по собі та обставина, що суми грошового забезпечення визначено рішенням суду, права на компенсацію не виключає. У постанові від 29.06.2026 у справі № 160/10168/25 Верховний Суд зазначив: "Виплата компенсації втрати частини доходів проводиться незалежно від порядку і підстав їх (доходів) нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення."

А отже, посилання апелянта на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" в частині компенсації втрати частини доходів є безпідставним, а вирішальне значення має те, що присуджений дохід позивач ще не отримав.

Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України (у редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX, чинній на день звільнення позивача) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Частиною другою статті 117 КЗпП України встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Щодо доводів апелянта про непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців колегія суддів враховує, що у постанові від 11.09.2025 у справі № 320/4309/21 Верховний Суд зазначив: "Усталеною є позиція Верховного Суду про те, що оскільки спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не установлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, то до спірних правовідносин слід застосовувати положення статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби."

Цей висновок узгоджується з правилом, на яке посилається сам апелянт: трудове законодавство застосовується тоді, коли спеціальне законодавство спірних відносин не врегульовує. Апелянт визнає, що законодавство у військовій сфері питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні не врегульовує, тому саме за цим правилом до спірних відносин підлягають застосуванню статті 116, 117 КЗпП України, а відповідальність за ними несе військова частина, у якій позивач проходив службу.

Лист Міністерства соціальної політики України від 24.07.2013 № 774/13/84-13 нормативно-правовим актом не є. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 у частині, на яку посилається апелянт, стосується норм оплати праці та порядку вирішення спорів про неї, а не відповідальності за затримку розрахунку при звільненні. Постанова Верховного Суду України від 17.02.2015 у справі № 21-8а15 закріплює саме те правило про пріоритет спеціального законодавства, яке зумовлює застосування статей 116, 117 КЗпП України в цій справі.

Порядок № 100 застосовується і до обчислення середнього заробітку військовослужбовців. У постанові від 13.10.2026 у справі № 420/12862/25 Верховний Суд зазначив, що визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні "має здійснюватися відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100".

Таким чином, доводи апелянта про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин статей 116, 117 КЗпП України і Порядку № 100 є безпідставними.

Щодо посилання апелянта на пропуск строку звернення до суду колегія суддів враховує, що цей довід відповідач заявляв і у відзиві на позовну заяву, однак суд першої інстанції його не оцінив.

У постанові від 14.11.2025 у справі № 380/11622/24 Верховний Суд, посилаючись на Рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012, зазначив, що "для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався".

У тій самій постанові Верховний Суд виснував: "для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку".

У цій справі остаточного розрахунку з позивачем не проведено: грошове забезпечення, перераховане на виконання рішення у справі № 620/16204/24, на час звернення позивача до суду 04.07.2025 і на час ухвалення рішення судом першої інстанції не виплачено.

Отже, строк звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку не розпочав перебігу, і позивач його не пропустив.

Постанови Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 813/1001/17 і від 24.01.2019 у справі № 802/28/16-а апелянт наводить на підтвердження застосування тримісячного строку, а не іншого моменту початку його перебігу, тому вони наведеного висновку не спростовують.

Доводи апелянта про те, що стаття 117 КЗпП України не застосовується, коли належні суми визначено судовим рішенням, суперечать висновкам Верховного Суду. У постанові від 11.09.2025 у справі № 320/4309/21 Верховний Суд зазначив: "якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення."

У постанові від 28.09.2026 у справі № 420/11412/23 Верховний Суд підтвердив, що правова позиція "щодо наявності передбачених статтею 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення, не піддавалася зміні (відступу)".

Крім того, середній заробіток стягнуто за 180 днів починаючи з 18.11.2023, тобто за період, який повністю передує ухваленню рішення у справі № 620/16204/24 від 07.02.2025. Тому посилання апелянта на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" щодо періоду після присудження заборгованості до цієї вимоги не стосується.

Щодо посилання апелянта на пункт 242 Положення № 1153/2008 колегія суддів зазначає, що цим пунктом передбачено: особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Ця норма покладає на військову частину обов`язок повністю забезпечити військовослужбовця на день виключення зі списків особового складу. Подання позивачем рапорту про здачу справ і посади не свідчить ні про його згоду на виключення зі списків без проведення повного розрахунку, ні про відмову від належних йому сум, і доказів такої згоди відповідач не надав.

Крім того, грошове забезпечення в розмірі, визначеному рішенням у справі № 620/16204/24, на день виключення позивачу взагалі не нараховувалось, тому позивач не міг погодитися на його невиплату.

Щодо доводів апелянта про відсутність його вини та спору про розмір належних сум на день звільнення колегія суддів зазначає таке.

Рішенням у справі № 620/16204/24, яке набрало законної сили, визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення за період з 05.12.2022 по 19.05.2023 і грошової допомоги на оздоровлення за 2023 рік. Отже, ці суми належали позивачу ще під час служби і мали бути виплачені щонайпізніше в день звільнення, а їх невиплата зумовлена протиправними діями самого відповідача.

Спір про розмір належних позивачу сум вирішено на його користь, тобто настала та обставина, з якою частина друга статті 117 КЗпП України пов`язує обов`язок роботодавця сплатити відшкодування.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Посилання відповідача на те, що він є розпорядником бюджетних коштів третього рівня і замовив кошти у розпорядника вищого рівня, відсутності його вини в затримці розрахунку не доводить.

Підхід, викладений у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 825/742/16 і від 28.11.2022 у справі № 380/693/20, щодо необхідності активних проявів незгоди працівника в стислі строки після звільнення Верховний Суд визнав таким, що не узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду. У постанові від 24.09.2026 у справі № 260/309/24 Верховний Суд зазначив: "правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 825/742/16, не можуть бути покладені в основу вирішення цієї справи, оскільки відповідний підхід не узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, сформульованою у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, що ухвалена пізніше, якою змінено підходи до застосування положень статей 116, 117 КЗпП України".

Так само Верховний Суд вирішив і в постанові від 29.04.2026 у справі № 580/2562/24, скасувавши судові рішення, які ґрунтувалися на висновках у справах № 825/742/16 та № 380/693/20.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.03.2023 у справі № 640/4163/22 до таких висновків не належить.

Посилання апелянта на невиплату компенсації за невикористані дні додаткової відпустки предмета цього спору не стосується.

Щодо доводів апелянта про те, що визначення розміру суми є дискреційним повноваженням органу військового управління, колегія суддів зазначає, що частиною другою статті 117 КЗпП України визначення розміру відшкодування покладено на орган, який виносить рішення по суті спору.

У постанові від 13.10.2026 у справі № 420/12862/25 Верховний Суд, посилаючись на постанову від 08.08.2024 у справі № 640/14569/21, зазначив, що "суд, установивши порушення строків розрахунку при звільненні, повинен визначити як суму заборгованості, так і конкретний розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку, надавши за необхідності оцінку обставинам, що впливають на співмірність такого відшкодування".

Розмір середнього заробітку визначається за правилами Порядку № 100 і від розсуду відповідача не залежить, тому Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини у справах "Педерсен і Бодсгор проти Данії" і "Волохи проти України" висновків суду першої інстанції не спростовують.

Щодо посилання апелянта на тотожність цього позову позову у справі № 620/16204/24 колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили, рішення або постанова суду, ухвала про закриття провадження в адміністративній справі.

Предметом спору у справі № 620/16204/24 були перерахунок і виплата грошового забезпечення, грошової допомоги на оздоровлення та інших виплат. Вимог про компенсацію втрати частини доходів чи стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач у тій справі не заявляв, і суд їх не вирішував.

Отже, предмет і підстави позовів у цих справах різні, і підстав для відмови у відкритті провадження чи закриття провадження у справі не було.

Твердження апелянта про те, що в разі отримання позивачем середнього заробітку втрати частини доходів не виникне, ґрунтується на ототожненні різних правових інститутів. У постанові від 30.01.2025 у справі № 320/26833/23 Верховний Суд, посилаючись на висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16, зазначив, що "середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати)".

Отже, стягнення середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України не виключає права на компенсацію за Законом № 2050-III, яке виникає за умов, визначених цим Законом.

Водночас колегія суддів не погоджується з мотивами суду першої інстанції щодо стягнення середнього заробітку без застосування принципу співмірності.

Суд першої інстанції послався на постанову Верховного Суду від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, однак від цього висновку Велика Палата Верховного Суду відступила в постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23.

У постанові від 29.04.2026 у справі № 580/2562/24 Верховний Суд навів висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23: "Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців."

У тій самій постанові Верховний Суд зазначив: "Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу."

Оскільки суд першої інстанції застосував статтю 117 КЗпП України без урахування цього висновку, колегія суддів відповідно до частини другої статті 308 КАС України оцінює співмірність стягнутої суми самостійно.

Розмір невиплаченої позивачу заборгованості становить 144 708,50 грн, що перевищує чотири місячні розміри його грошового забезпечення (35 637,75 грн).

Затримка розрахунку розпочалася 18.11.2023 і станом на 30.07.2025 тривала понад 20 місяців. Відповідач не виплатив перераховане грошове забезпечення і після набрання законної сили рішенням у справі № 620/16204/24, а доказів виплати до ухвалення рішення судом першої інстанції матеріали справи не містять.

Стягнутий середній заробіток у сумі 210 321,14 грн обмежений 180 днями, тобто менше ніж третиною фактичного періоду затримки, і перевищує суму заборгованості менш ніж у півтора раза.

Колегія суддів враховує, що позивач звернувся до суду з вимогами про перерахунок грошового забезпечення в грудні 2024 року (провадження у справі № 620/16204/24 відкрито ухвалою від 16.12.2024), тобто після спливу шестимісячного періоду, за який стягнуто середній заробіток. Однак тривалість затримки зумовлена насамперед поведінкою відповідача, який неправильно нарахував грошове забезпечення під час служби і не виплатив його навіть після набрання рішенням суду законної сили.

Відповідач жодних обставин, які свідчили б про неспівмірність стягнутої суми, не навів.

За таких обставин стягнутий судом першої інстанції середній заробіток у сумі 210 321,14 грн є співмірним з розміром заборгованості, тривалістю затримки та поведінкою сторін, і підстав для його зменшення немає.

А отже, помилкове посилання суду першої інстанції на постанову Верховного Суду у справі № 440/6856/22 не призвело до неправильного вирішення справи в цій частині.

Таким чином, у частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення, і доводи апеляційної скарги його не спростовують.

Водночас у частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів суд першої інстанції неправильно застосував норми Закону № 2050-III, що призвело до неправильного вирішення справи в цій частині.

Відповідно до частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною другою статті 317 КАС України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

З огляду на викладене, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції в частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів - скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги, а в іншій частині - залишенню без змін.

Керуючись статтями 242, 243, 250, 311, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - задовольнити частково.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року в частині зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні цієї позовної вимоги - відмовити.

В іншій частині рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.

Головуючий суддя А.Б. Парінов

Судді: О.О. Беспалов

І.О. Грибан

(повний текст постанови суду виготовлено 09 листопада 2026 року)