Постанова № 141375948 у справі № 320/1107/24 від 09.11.2026

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/1107/24 Головуючий у 1-й інстанції: Кочанова П.В.

Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача Черпака Ю.К.,

суддів Кобаля М.І., Терези Ю.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Адміністрації державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2025 року, ухвалене в порядку спрощеного (письмового) позовного провадження без повідомлення та виклику сторін, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Адміністрації державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку,

В С Т А Н О В И В:

09 січня 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач/ ОСОБА_1 ) через уповноваженого представника звернулась до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Адміністрації державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України (далі - відповідач/апелянт/Адміністрація Держспецзв`язку) про:

- визнання протиправним та скасування пункту 2.3.13 Наказу Голови Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України № 462-ос від 28 серпня 2023 року про припинення державної служби ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста 1-відділу 4 управління Департаменту розвитку електронних комунікацій Адміністрації державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України,

- визнання протиправним та скасування Наказу Адміністрації Держспецзв`язку від 15 липня 2023 року № 625 «Про затвердження змін до Штату Адміністрації Держспецзв`язку» в частині скорочення з 01 вересня 2023 року посади головного спеціаліста 1-відділу 4 управління Департаменту розвитку електронних комунікацій Адміністрації державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України,

- поновлення на посаді головного спеціаліста 1-відділу 4 управління Департаменту розвитку електронних комунікацій Адміністрації державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України ОСОБА_1 ;

- стягнення з Адміністрації Держспецзв`язку на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01 вересня 2023 року по дату прийняття судового рішення по справі.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем порушено встановлену законодавством процедуру припинення державної служби з ініціативи суб`єкта призначення. Зокрема, позивачка зазначила, що під час попередження про наступне звільнення їй не було запропоновано жодної іншої рівнозначної або, як виняток, нижчої вакантної посади державної служби відповідно до її професійної підготовки та професійних компетентностей, чим порушено вимоги частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу». Крім того, в оскаржуваному наказі від 28 серпня 2023 року № 462-ос не конкретизовано фактичної підстави припинення державної служби, а лише наведено передбачені пунктом 1 частини першої статті 87 зазначеного Закону підстави звільнення, які є самостійними за своїм змістом. Також позивачка наголосила, що обіймала посаду на умовах строкового трудового договору на період перебування основної працівниці ОСОБА_2 у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Cкорочення такої посади суперечить гарантіям збереження місця роботи, передбаченим статтею 184 КЗпП України та Законом України «Про відпустки», оскільки за основною працівницею на період відповідної відпустки зберігається займана посада. Cама лише трансформація одного структурного підрозділу державного органу в інший без фактичного скорочення чисельності або штату працівників не є достатньою підставою для припинення державної служби. Вважаючи, що скорочення посади та подальше звільнення відбулися без належних правових підстав і з порушенням установлених законом гарантій, позивачка просила скасувати відповідні накази в оскаржуваних частинах, поновити її на раніше займаній посаді та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ Голови Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України № 462-ос від 28 серпня 2023 року в частині припинення державної служби згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону (скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу) ОСОБА_1 , звільнивши її з посади головного спеціаліста 1-відділу 4 управління Департаменту розвитку електронних комунікацій Адміністрації Держспецзв`язку 31 серпня 2023 року.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста 1-відділу 4 управління Департаменту розвитку електронних комунікацій Адміністрації Держспецзв`язку з 01 вересня 2023 року.

Стягнуто з Адміністрації Держспецзв`язку на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 421 853, 19 грн.

Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста 1-відділу 4 управління Департаменту розвитку електронних комунікацій Адміністрації державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України з 01 вересня 2023 року.

Допущено до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Адміністрації Держспецзв`язку на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, що становить 26 729, 00 грн.

У задоволенні решти вимог відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не дотримано встановленої частиною третьою статті 87 Закону України «Про державну службу» процедури звільнення позивачки у зв`язку зі скороченням посади державної служби, оскільки їй не було запропоновано іншої рівнозначної або, як виняток, нижчої вакантної посади відповідно до її професійної підготовки та професійних компетентностей. У зв`язку з передачею частини повноважень Адміністрації Держспецзв`язку Міністерству цифрової трансформації України відбулися зміни в організаційній структурі відповідача, зокрема виключено зі штатного розпису Департамент розвитку електронних комунікацій та утворено Департамент державного регулювання у сфері комунікаційних послуг зі скороченням кількості штатних посад. Водночас суд зазначив, що в новоутвореному департаменті було передбачено вісім вакантних посад головного спеціаліста, жодна з яких позивачці перед звільненням не пропонувалася. При цьому відповідач не надав належних і допустимих доказів неможливості переведення ОСОБА_1 на іншу посаду з урахуванням її професійної підготовки та досвіду роботи, а також не підтвердив проведення аналізу щодо наявності в неї переважного права на залишення на роботі. Обов`язок запропонувати державному службовцю всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, поширюється на весь період від попередження про наступне звільнення до фактичного припинення державної служби. Відповідач не виконав покладеного на нього законом обов`язку щодо забезпечення можливості подальшого працевлаштування позивачки, а тому наказ про припинення її державної служби є протиправним та підлягає скасуванню. Водночас суд першої інстанції відхилив доводи позивачки щодо незаконності скорочення посади у зв`язку з перебуванням основної працівниці у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, зазначивши, що гарантії, передбачені статтею 184 КЗпП України, безпосередньо на ОСОБА_1 не поширюються, оскільки вона обіймала відповідну посаду на умовах строкового трудового договору. Відтак суд не встановив підстав для визнання протиправним та скасування наказу Адміністрації Держспецзв`язку від 15 липня 2023 року № 625 у частині скорочення спірної посади. Враховуючи встановлену протиправність звільнення, суд дійшов висновку про необхідність поновлення позивачки на раніше займаній посаді з 01 вересня 2023 року та стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до статті 235 КЗпП України і Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. Визначивши середньоденний заробіток позивачки в розмірі 1 162, 13 грн, суд присудив до стягнення 421 853, 19 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу, допустивши негайне виконання рішення в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку в межах суми за один місяць.

В апеляційній скарзі Адміністрація Держспецзв`язку просить скасувати судове рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Зазначила, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дійшов висновків, що не відповідають фактичним обставинам, та неправильно застосував норми матеріального і процесуального права. Звільнення позивачки відбулося у зв`язку з проведенням організаційно-штатних заходів, зумовлених передачею відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 червня 2023 року № 669 повноважень у сферах електронних комунікацій та радіочастотного спектра від Адміністрації Держспецзв`язку до Міністерства цифрової трансформації України. На виконання зазначеної постанови наказом від 15 липня 2023 року № 625 ліквідовано Департамент розвитку електронних комунікацій, у якому працювала позивачка, та утворено Департамент державного регулювання у сфері комунікаційних послуг. При цьому попередній департамент налічував 43 штатні посади, тоді як у новоутвореному передбачено лише 20 посад. Функціональні завдання новоутвореного структурного підрозділу істотно відрізнялися від повноважень ліквідованого департаменту, оскільки стосувалися забезпечення реалізації державної політики у сфері хмарних послуг, тобто послуг із надання користувачам віддаленого доступу до обчислювальних ресурсів, серверного обладнання, програмного забезпечення, баз даних, а також засобів зберігання та обробки інформації за допомогою технологій хмарних обчислень, правові засади надання яких визначені Законом України від 17 лютого 2022 року № 2075-IX «Про хмарні послуги». Натомість позивачка виконувала посадові обов`язки у сферах електронних комунікацій та радіочастотного спектра, повноваження щодо яких із 01 вересня 2023 року передано Міністерству цифрової трансформації України. Зазначив, що лист Департаменту кадрової роботи та управління персоналом від 27 листопада 2024 року № 12/01/01-19907/ВН, на який послався суд, містить відомості про дев`ять вакантних посад, що існували протягом серпня 2023 року в різних структурних підрозділах Адміністрації Держспецзв`язку, а не виключно в новоутвореному департаменті. Водночас жодна із зазначених посад, на переконання відповідача, не відповідала професійній підготовці та професійним компетентностям ОСОБА_1 з огляду на її освіту, кваліфікацію та попередній досвід роботи. Суд не дослідив кваліфікаційних вимог до відповідних посад, не зіставив їх із професійними компетентностями позивачки та безпідставно дійшов висновку про можливість її переведення на іншу посаду державної служби. Також відповідач звернув увагу, що ОСОБА_1 обіймала посаду на умовах строкового трудового договору, укладеного на період перебування основної працівниці у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. На думку апелянта, суд першої інстанції не врахував тимчасового характеру зайняття позивачкою посади та помилково застосував до спірних правовідносин гарантії, передбачені для працівників, які обіймають посади на постійній основі. Відповідач наполягав, що за відсутності вакантних посад, які відповідали б професійній підготовці та компетентностям позивачки, її звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» було правомірним, а покладення на державний орган обов`язку щодо її обов`язкового працевлаштування за таких обставин становить втручання у дискреційні повноваження суб`єкта призначення. Окремо апелянт не погодився з визначеним судом розміром середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Зазначив, що в мотивувальній частині рішення суд установив середньоденний заробіток позивачки в розмірі 1 162, 13 грн та визначив суму до стягнення в розмірі 398 610, 59 грн, проте в резолютивній частині без належного обґрунтування стягнув 421 853, 19 грн. При цьому наведений судом розрахунок містить арифметичні суперечності, оскільки сума 398 610,59 грн відповідає 343, а не 363 робочим дням вимушеного прогулу. Крім того, суд не врахував положення статті 117 КЗпП України щодо обмеження шестимісячним строком виплати середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, а також не надав належної оцінки факту проведення з позивачкою остаточного розрахунку при звільненні та виплати їй 74 699,52 грн. Відповідач також послався на необхідність дотримання бюджетного законодавства під час здійснення відповідних виплат. Суд першої інстанції залишив поза увагою пропуск позивачкою встановленого частиною п`ятою статті 122 КАС України місячного строку звернення до адміністративного суду у справах щодо звільнення з публічної служби. Апелянт наголосив, що ОСОБА_1 була звільнена 31 серпня 2023 року, тоді як із позовом до Київського окружного адміністративного суду звернулася лише 09 січня 2024 року. При цьому позивачкою не подано заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду та не наведено належних доказів поважності причин його пропуску. Попереднє звернення позивачки з аналогічними вимогами до суду цивільної юрисдикції, який відмовив у відкритті провадження у зв`язку з непідсудністю спору, не свідчить про дотримання строку звернення до адміністративного суду та не звільняє її від обов`язку обґрунтувати підстави для його поновлення. Однак суд першої інстанції не дослідив зазначених обставин і не надав їм належної правової оцінки, чим порушив вимоги статей 122, 123 та 161 КАС України.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивачки заперечує проти її задоволення та просить залишити рішення суду першої інстанції без змін як законне та обґрунтоване. Зазначає, що відповідачем порушено встановлену частиною третьою статті 87 Закону України «Про державну службу» процедуру припинення державної служби, оскільки під час попередження про наступне звільнення ОСОБА_1 не було запропоновано жодної іншої рівнозначної або, як виняток, нижчої вакантної посади відповідно до її професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому відповідач не довів відсутності можливості її переведення на іншу посаду та не надав доказів урахування переважного права на залишення на роботі. В оскаржуваному наказі від 28 серпня 2023 року № 462-ос не конкретизовано підстави припинення державної служби, а лише відтворено передбачені пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» підстави звільнення. Крім того, сама лише трансформація одного структурного підрозділу державного органу в інший без фактичного скорочення штату не може бути достатньою підставою для звільнення державного службовця. Звертає увагу, що внаслідок організаційно-штатних змін замість Департаменту розвитку електронних комунікацій утворено Департамент державного регулювання у сфері комунікаційних послуг, у структурі якого передбачено посади головного спеціаліста тієї самої категорії та з аналогічним кодом класифікатора професій, які могли бути запропоновані позивачці. Водночас відповідач не надав належних доказів неможливості її призначення на відповідні посади з урахуванням освіти, кваліфікації та досвіду роботи. Тимчасовий характер зайняття посади на умовах строкового трудового договору не звільняв відповідача від обов`язку дотриматися передбачених законодавством гарантій при звільненні у зв`язку зі скороченням посади державної служби. Встановлення судом порушення процедури звільнення є достатньою підставою для поновлення ОСОБА_1 саме на раніше займаній посаді відповідно до статті 235 КЗпП України. Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу представник позивачки вказує, що суд першої інстанції правильно визначив його розмір відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. У період із 01 вересня 2023 року до 21 січня 2025 року кількість робочих днів вимушеного прогулу становить 363 дні, а за середньоденного заробітку 1 162, 13 грн сума до стягнення складає 421 853, 19 грн. При цьому наголошує на помилковості посилань апелянта на положення статті 117 КЗпП України, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням та середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні мають різну правову природу. Стосовно доводів апеляційної скарги про пропуск строку звернення до суду представник позивачки зазначає, що ОСОБА_1 уперше звернулася за судовим захистом 22 вересня 2023 року, тобто в межах місячного строку після видання оскаржуваного наказу про звільнення. Однак ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2023 року справу передано за підсудністю до Солом`янського районного суду міста Києва, який ухвалою від 04 грудня 2023 року відмовив у відкритті провадження у зв`язку з належністю спору до адміністративної юрисдикції. Копію зазначеної ухвали позивачці не направляли, її було оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень 05 січня 2024 року, а паперову копію представник отримав 09 січня 2024 року, після чого цього самого дня позивачка звернулася до Київського окружного адміністративного суду. Вважає, що наведені обставини свідчать про своєчасне вжиття позивачкою заходів для захисту своїх прав та відсутність підстав для залишення позову без розгляду. Крім того, представник позивачки заперечує проти прийняття судом апеляційної інстанції нових доказів, долучених відповідачем до апеляційної скарги, посилаючись на те, що апелянт не навів об`єктивних причин неможливості їх подання під час розгляду справи судом першої інстанції та не обґрунтував наявності виняткових обставин, передбачених частиною четвертою статті 308 КАС України.

Апеляційний розгляд справи відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами та на основі наявних доказів.

Згідно з частинами першою та другою статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

З метою повного та всебічного встановлення обставин справи, колегією суддів вирішено продовжити на розумний строк її апеляційний розгляд.

Перевіривши повноту встановлення фактичних обставин справ та їх правову оцінку, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного перегляду справи, що 10 вересня 2021 року між ОСОБА_1 та Адміністрацією Держспецзв`язку укладено строковий трудовий договір, відповідно до умов якого позивачка приймалася на посаду головного спеціаліста 1 відділу 4 управління Департаменту розвитку електронних комунікацій Адміністрації Держспецзв`язку на період перебування основної працівниці ОСОБА_2 у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

На підставі зазначеного договору та заяви ОСОБА_1 від 31 серпня 2021 року наказом Голови Держспецзв`язку від 15 вересня 2021 року № 556-ос «Про особовий склад» позивачку переведено на вказану посаду на умовах строкового трудового договору до виходу ОСОБА_2 з відпустки для догляду за дитиною.

Наказом від 20 січня 2022 року ОСОБА_1 присвоєно сьомий ранг державного службовця категорії «В».

Під час проходження державної служби позивачка виконувала посадові обов`язки у Департаменті розвитку електронних комунікацій, діяльність якого була пов`язана, зокрема, із забезпеченням реалізації державної політики у сферах електронних комунікацій та радіочастотного спектра.

30 червня 2023 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 669 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо повноважень органів виконавчої влади у сферах електронних комунікацій та радіочастотного спектра, публічних електронних реєстрів, захисту критичної інформаційної інфраструктури та активної протидії агресії у кіберпросторі», відповідно до пункту 1 якої з 01 вересня 2023 року здійснення повноважень центрального органу виконавчої влади у сферах електронних комунікацій та радіочастотного спектра забезпечує Міністерство цифрової трансформації України.

У зв`язку із зазначеними змінами в розподілі повноважень між центральними органами виконавчої влади Адміністрацією Держспецзв`язку розпочато проведення організаційно-штатних заходів, спрямованих на зміну структури та штатного розпису державного органу.

З цією метою Адміністрацією Держспецзв`язку 15 липня 2023 року видано наказ № 625 «Про затвердження змін до Штату Адміністрації Держспецзв`язку», яким затверджено зміни до штатної структури, що підлягали введенню в дію з 01 вересня 2023 року.

Відповідно до зазначених змін передбачено виключення зі штатного розпису Адміністрації Держспецзв`язку Департаменту розвитку електронних комунікацій, до складу якого входив 1 відділ 4 управління, де проходила державну службу ОСОБА_1 , та утворення Департаменту державного регулювання у сфері комунікаційних послуг.

Згідно зі змінами до штатного розпису, затвердженими 22 серпня 2023 року, з 01 вересня 2023 року передбачалося виключення Департаменту розвитку електронних комунікацій, який налічував 46 посад, та введення Департаменту державного регулювання у сфері комунікаційних послуг із 20 штатними посадами.

При цьому до повноважень новоутвореного департаменту віднесено виконання завдань щодо забезпечення реалізації державної політики у сфері комунікаційних послуг, зокрема у сфері хмарних послуг, тоді як повноваження у сферах електронних комунікацій та радіочастотного спектра передавалися Міністерству цифрової трансформації України.

Через заплановані організаційно-штатні зміни Адміністрацією Держспецзв`язку 19 липня 2023 року складено письмове попередження про наступне звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Зазначене попередження вручено позивачці 01 серпня 2023 року, після її виходу з відпустки, про що свідчить відповідний підпис ОСОБА_1 .

У попередженні позивачку повідомлено про скорочення займаної нею посади у зв`язку зі зміною структури та штатного розпису Адміністрації Держспецзв`язку, а також про наступне звільнення 31 серпня 2023 року відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Водночас у зазначеному попередженні відповідач повідомив про відсутність вакантних посад, які відповідали б професійному спрямуванню, спеціальності та досвіду роботи позивачки, у зв`язку з чим іншу рівнозначну або нижчу посаду державної служби їй не запропоновано.

28 серпня 2023 року Головою Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України видано наказ № 462-ос «Про особовий склад», пунктом 2.3.13 якого припинено державну службу ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців, скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізацією державного органу.

Відповідно до зазначеного наказу ОСОБА_1 звільнено 31 серпня 2023 року з посади головного спеціаліста 1 відділу 4 управління Департаменту розвитку електронних комунікацій Адміністрації Держспецзв`язку, яку вона обіймала на умовах строкового трудового договору до виходу основної працівниці ОСОБА_2 з відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Цим же наказом передбачено виплату позивачці грошової компенсації за один невикористаний день щорічної основної відпустки за період із 01 вересня 2022 року до 31 серпня 2023 року, а також вихідної допомоги в розмірі двох середньомісячних заробітних плат відповідно до частини четвертої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Наказ від 28 серпня 2023 року № 462-ос вручено позивачці того самого дня.

Колегія суддів, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, враховує такі норми чинного законодавства та фактичні обставини справи.

Насамперед необхідно надати оцінку доводам апеляційної скарги щодо пропуску позивачкою строку звернення до адміністративного суду.

Відповідно до частини п`ятої статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Згідно з частиною третьою статті 123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено після відкриття провадження у справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку або якщо підстави, наведені ним у заяві, будуть визнані неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 240 КАС України суд залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

Отже, вирішення питання про залишення позову без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до адміністративного суду потребує не лише встановлення факту його пропуску, а й надання належної правової оцінки причинам, якими такий пропуск зумовлений.

Як убачається з матеріалів справи, наказ про звільнення вручено ОСОБА_1 28 серпня 2023 року, тоді як із цим позовом до Київського окружного адміністративного суду вона звернулася 09 січня 2024 року, тобто поза межами встановленого законом місячного строку.

Водночас колегія суддів враховує, що 22 вересня 2023 року, у межах місячного строку, позивачка звернулася з аналогічними вимогами до Деснянського районного суду міста Києва, який ухвалою від 03 жовтня 2023 року передав справу за підсудністю до Солом`янського районного суду міста Києва.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 04 грудня 2023 року відмовлено у відкритті провадження у зв`язку з належністю спору до адміністративної юрисдикції. За твердженням позивачки, копію зазначеної ухвали їй не направляли, а її представник отримав судове рішення 09 січня 2024 року, після чого того самого дня звернувся до адміністративного суду.

Відповідач, посилаючись на пропуск строку звернення до суду, фактично обмежився зазначенням дати отримання позивачкою наказу про звільнення та дати подання адміністративного позову, не спростувавши наведених позивачкою обставин щодо первинного своєчасного звернення за судовим захистом і невідкладного подання позову після отримання ухвали суду цивільної юрисдикції.

Колегія суддів враховує, що звернення до суду неналежної юрисдикції не зупиняє перебігу строку звернення до адміністративного суду. Водночас така обставина підлягає оцінці в сукупності з іншими обставинами, зокрема своєчасністю первинного звернення, тривалістю вирішення судами питання про юрисдикцію та подальшою поведінкою особи.

У цій справі позивачка вжила заходів для судового захисту своїх прав ще у вересні 2023 року, тобто в межах установленого законом строку, а після отримання судового рішення, яким їй роз`яснено належний порядок розгляду спору, невідкладно звернулася до адміністративного суду.

За таких обставин є підстави вважати, що наведена послідовність дій ОСОБА_1 свідчить про добросовісну реалізацію нею права на судовий захист та відсутність необґрунтованого зволікання.

Відтак, ураховуючи своєчасність первинного звернення позивачки до суду, подальше вирішення питання про належну юрисдикцію спору, відсутність підтвердження своєчасного вручення їй ухвали від 04 грудня 2023 року та невідкладне звернення до адміністративного суду після її отримання, колегія суддів дійшла висновку про поважність причин пропуску строку звернення до суду.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що відповідач, будучи учасником справи та маючи можливість ознайомитися зі змістом позовної заяви і наведеними в ній обставинами попереднього звернення позивачки до суду цивільної юрисдикції, не був позбавлений права порушити питання про пропуск строку звернення до адміністративного суду ще під час розгляду справи судом першої інстанції - викласти відповідні заперечення у відзиві на позовну заяву або звернутися до суду першої інстанції з клопотанням про залишення позову без розгляду на підставі пункту 8 частини першої статті 240 КАС України.

Натомість, як вбачається з матеріалів справи, відповідні доводи відповідач уперше навів лише в апеляційній скарзі, після розгляду справи судом першої інстанції та ухвалення рішення по суті заявлених позовних вимог, тоді як за вимогами частини другої статті 240 КАС України заява про залишення позову без розгляду може бути подана лише до початку розгляду справи по суті.

З огляду на викладене відповідні доводи апеляційної скарги не дають підстав для залишення позову без розгляду та підлягають відхиленню.

Статтею 43 Конституції України гарантовано кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також захист від незаконного звільнення.

Правові та організаційні засади проходження державної служби, порядок її припинення, а також гарантії захисту прав державних службовців визначені Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII).

Відповідно до частин другої та третьої статті 5 Закону № 889-VIII відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення у випадках, передбачених статтею 87 цього Закону.

Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII встановлено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Відповідно до частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Аналіз наведених положень свідчить, що законодавець пов`язує правомірність припинення державної служби у зв`язку зі скороченням посади не лише з фактом проведення організаційно-штатних заходів, а й із дотриманням установленої процедури вивільнення державного службовця, складовою якої є забезпечення можливості йому подальшого проходження державної служби шляхом переведення на іншу посаду.

При цьому наявність організаційних підстав для скорочення посади та дотримання процедури звільнення конкретного державного службовця становлять самостійні обставини, кожна з яких підлягає встановленню та правовій оцінці.

У контексті спірних правовідносин проведення Адміністрацією Держспецзв`язку організаційно-штатних заходів було зумовлене зміною розподілу повноважень між центральними органами виконавчої влади відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 червня 2023 року № 669.

Зокрема, з 01 вересня 2023 року повноваження у сферах електронних комунікацій та радіочастотного спектра передавалися Міністерству цифрової трансформації України, що зумовило необхідність перегляду структури Адміністрації Держспецзв`язку.

На виконання зазначеної постанови наказом від 15 липня 2023 року № 625 передбачено виключення зі штатної структури Департаменту розвитку електронних комунікацій, у якому працювала позивачка, та утворення Департаменту державного регулювання у сфері комунікаційних послуг зі зменшеною кількістю штатних посад.

Наведені обставини підтверджують, що в Адміністрації Держспецзв`язку відбулися реальні організаційно-штатні зміни, пов`язані з переглядом функціональних завдань структурних підрозділів та скороченням відповідних посад.

Відтак не ставиться під сумнів наявність у відповідача повноважень на проведення зазначених заходів, оскільки визначення організаційної структури державного органу належить до компетенції уповноваженого суб`єкта та здійснюється з урахуванням покладених на нього завдань і функцій.

Проте правомірність проведення таких заходів не свідчить про безумовну законність звільнення позивачки, оскільки відповідач був зобов`язаний дотриматися встановлених Законом № 889-VIII гарантій припинення державної служби.

В такій ситуації колегія суддів вважає за необхідне надати оцінку доводам апелянта про відсутність у позивачки переважного права на залишення на роботі, оскільки врахування такого права прямо передбачене частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII як одна з гарантій під час вирішення питання про припинення державної служби у зв`язку зі скороченням посади.

Згідно зі статтею 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Водночас вирішення питання про наявність такого права у працівника передбачає необхідність порівняння даних про працівників, які обіймають однорідні посади, та встановлення відповідних обставин щодо їх кваліфікації і продуктивності праці.

Отже, переважне право на залишення на роботі не означає обов`язок запропонувати державному службовцю інші вакантні посади. Зазначені гарантії мають різний правовий зміст та застосовуються за наявності передбачених законом умов.

Застосування переважного права на залишення на роботі передбачає ситуацію, коли із декількох однорідних посад скорочується частина, а інші зберігаються, у зв`язку з чим постає питання вибору працівників, які продовжуватимуть роботу.

Такий підхід, зокрема, відображений у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2026 року у справі № 160/2549/24, у якій також наголошено на самостійності гарантії переважного права та гарантії пропонування іншої посади.

У цій справі Департамент розвитку електронних комунікацій виключено зі штатної структури відповідача у зв`язку зі зміною розподілу повноважень, а наведені у кадровому листі вакансії стосувалися різних структурних підрозділів із відмінними напрямами діяльності.

Водночас матеріали справи не містять належного порівняння посад, які були скорочені та які збереглися після організаційно-штатних змін, за їх функціональним змістом. Не наведено й доказів того, що відповідач мотивовано виключив необхідність такого порівняння з огляду на відсутність однорідних посад.

Тому колегія суддів не ототожнює наявність восьми формально рівнозначних вакансій з безумовним виникненням у ОСОБА_1 переважного права на залишення на роботі. Визначальним є те, що відповідач не підтвердив належними доказами з`ясування обставин, від яких залежала застосовність цієї гарантії. При цьому незалежно від результату такої перевірки він був зобов`язаний окремо з`ясувати можливість переведення позивачки на рівнозначні або, як виняток, нижчі вакантні посади з урахуванням її професійної підготовки та професійних компетентностей.

З матеріалів справи слідує та не заперечується сторонами, що під час вручення ОСОБА_1 попередження про наступне звільнення 01 серпня 2023 року їй не було запропоновано жодної іншої рівнозначної або нижчої посади державної служби.

Підставою для непропонування відповідних посад відповідач визначив відсутність вакансій, які відповідали б професійному спрямуванню, спеціальності та досвіду роботи позивачки.

Водночас матеріали справи свідчать, що протягом періоду, який передував звільненню ОСОБА_1 , в Адміністрації Держспецзв`язку існували вакантні посади державної служби.

Так, відповідно до листа Департаменту кадрової роботи та управління персоналом Адміністрації Держспецзв`язку від 27 листопада 2024 року № 12/01/01-19907/ВН у період із 01 до 31 серпня 2023 року в різних структурних підрозділах Адміністрації Держспецзв`язку були наявні дев`ять вакантних посад.

Зокрема, такі посади існували в Департаменті державного контролю у сфері захисту інформації, Департаменті захисту інформації, Департаменті кіберзахисту, Департаменті європейської інтеграції та міжнародного співробітництва, Департаменті захисту критичної інфраструктури, Управлінні з питань запобігання та виявлення корупції, а також в Управлінні CERT-UA.

При цьому колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що суд першої інстанції неточно відобразив зміст зазначеного листа, вказавши на наявність восьми вакантних посад головного спеціаліста безпосередньо в новоутвореному Департаменті державного регулювання у сфері комунікаційних послуг.

Насправді зазначений лист містить інформацію про дев`ять вакантних посад у різних структурних підрозділах усієї Адміністрації Держспецзв`язку, а не виключно в новоутвореному департаменті.

Водночас наведена неточність не спростовує встановленої судом першої інстанції обставини щодо існування вакантних посад у державному органі в період, що передував звільненню позивачки.

З метою оцінки зазначених обставин необхідно насамперед установити правовий статус посади, яку займала позивачка, співвіднести її з іншими посадами в Адміністрації Держспецзв`язку та з`ясувати, чи існували однорідні посади, серед працівників яких могло виникнути питання про переважне право на залишення на роботі.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону № 889-VIII посади державної служби в державних органах поділяються на категорії та підкатегорії залежно від порядку призначення, характеру та обсягу повноважень, змісту роботи та її впливу на прийняття кінцевого рішення, ступеня посадової відповідальності, необхідного рівня кваліфікації та професійних компетентностей державних службовців.

Згідно з пунктом 3 частини другої цієї статті до категорії «В» належать інші посади державної служби, не віднесені до категорій «А» та «Б».

Пунктом 6 частини першої статті 2 Закону № 889-VIII встановлено, що рівнозначною є посада державної служби, що належить до однієї підкатегорії посад державної служби з урахуванням рівнів державних органів.

Відповідно до схеми посадових окладів на посадах державної служби з урахуванням категорій, підкатегорій та рівнів державних органів у 2023 році, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року № 15 у редакції, чинній на час спірних правовідносин, посада головного спеціаліста державного органу (займана позивачкою) належала до підкатегорії «В1», а посада спеціаліста - до підкатегорії «В3» категорії «В».

Із наказу Голови Держспецзв`язку від 15 вересня 2021 року № 556-ос та матеріалів щодо проходження позивачкою державної служби вбачається, що ОСОБА_1 займала посаду головного спеціаліста 1 відділу 4 управління Департаменту розвитку електронних комунікацій Адміністрації Держспецзв`язку (код класифікатора професій 2419.3), тобто посаду категорії «В» підкатегорії «В1».

З переліку, наведеного відповідачем в апеляційній скарзі на підставі листа Департаменту кадрової роботи та управління персоналом від 27 листопада 2024 року № 12/01/01-19907/ВН, слідує, що із дев`яти вакансій, зазначених за період із 01 до 31 серпня 2023 року, вісім становили посади головного спеціаліста: у Департаменті державного контролю у сфері захисту інформації, Департаменті захисту інформації, Департаменті кіберзахисту, трьох відділах Департаменту європейської інтеграції та міжнародного співробітництва, Департаменті захисту критичної інфраструктури та Управлінні з питань запобігання та виявлення корупції. Дев`ятою була посада спеціаліста 1 відділу Управління CERT-UA.

Отже, вісім зазначених вакансій за найменуванням та підкатегорією державної служби відповідали посаді головного спеціаліста, яку займала позивачка, та з урахуванням одного рівня державного органу мали формальні ознаки рівнозначних посад. Натомість посада спеціаліста Управління CERT-UA належала до нижчої підкатегорії «В3».

Разом із тим, належність кількох посад до однієї підкатегорії не засвідчує однаковості їхніх функціональних обов`язків.

Верховний Суд у постанові від 30 листопада 2022 року у справі № 640/15797/21, аналізуючи частину третю статті 87 Закону № 889-VIII у редакції Закону № 1285-IX, зазначив, що з 06 березня 2021 року законодавець виключив можливість альтернативної поведінки суб`єкта призначення щодо пропонування державному службовцю вакантних посад.

За висновком Верховного Суду, суб`єкт призначення або керівник державної служби зобов`язаний запропонувати державному службовцю, попередженому про наступне звільнення, усі наявні вакантні посади, на які його можна перевести відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.

Аналогічний підхід щодо обов`язковості пропонування відповідних посад викладено Верховним Судом у постановах від 12 квітня 2023 року у справі № 340/1791/22, від 11 травня 2023 року у справі № 380/9574/21 та від 12 вересня 2024 року у справі № 380/9055/22.

Отже, обов`язок суб`єкта призначення полягає не у формальному повідомленні державного службовця про скорочення посади, а у вжитті реальних заходів для з`ясування можливості його подальшого працевлаштування на державній службі.

Водночас цей обов`язок не означає необхідності пропонування будь-якої вакантної посади незалежно від кваліфікації особи, оскільки закон прямо пов`язує можливість переведення з відповідністю професійної підготовки та професійних компетентностей державного службовця.

Таким чином, у разі посилання суб`єкта призначення на неможливість запропонувати державному службовцю іншу посаду така неможливість повинна бути об`єктивною та належним чином підтвердженою.

Колегія суддів наголошує, що частина третя статті 87 Закону № 889-VIII не обмежує обов`язок суб`єкта призначення пропонуванням посад виключно в тому структурному підрозділі, в якому державний службовець працював до скорочення.

Визначальним у цьому випадку є встановлення наявності в державному органі посад, на які державний службовець міг бути переведений з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей, незалежно від структурної належності таких посад.

Отже, посилання відповідача на відсутність вакансій саме в новоутвореному департаменті не звільняло його від необхідності перевірити можливість переведення ОСОБА_1 на інші посади в Адміністрації Держспецзв`язку.

В апеляційній скарзі відповідач наголошує, що всі дев`ять зазначених посад не відповідали професійній підготовці та професійним компетентностям позивачки, у зв`язку з чим об`єктивна можливість їх пропонування була відсутня.

Оцінюючи такі доводи, колегія суддів виходить із того, що невідповідність компетенції державного службовця вакантній посаді повинна встановлюватися шляхом зіставлення конкретних кваліфікаційних вимог до відповідної посади з освітою, професійним досвідом, набутими знаннями, навичками такої особи.

Лише зазначення про відмінність функціональних завдань структурних підрозділів або професійного спрямування раніше займаної посади не є достатнім для висновку про неможливість переведення державного службовця.

ОСОБА_1 має освіту за спеціальністю «Організація поштового зв`язку» з кваліфікацією техніка поштового зв`язку, а також вищу освіту за спеціальністю «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності» з кваліфікацією менеджера зовнішньоекономічної діяльності.

Крім того, згідно з відомостями про трудову діяльність позивачка має досвід роботи оператором зв`язку, інструктором з експлуатаційних, виробничо-технічних та організаційних питань, головним спеціалістом відділу кадрового забезпечення, підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, головним спеціалістом відділу структурної політики, соціальних питань оплати та нормування праці, а також головним спеціалістом з питань кадрової роботи та державної служби.

Зазначені відомості свідчать, що професійний досвід ОСОБА_1 не обмежувався виключно виконанням функцій у сферах електронних комунікацій та радіочастотного спектра, які внаслідок організаційно-штатних змін були передані Міністерству цифрової трансформації України.

Натомість позивачка мала досвід виконання організаційних, кадрових та управлінських завдань, який підлягав оцінці відповідачем під час вирішення питання про можливість її переведення.

Однак формулювання листа Департаменту кадрової роботи та управління персоналом від 27 листопада 2024 року № 12/01/01-19907/ВН не розкриває, які саме обов`язкові кваліфікаційні вимоги до кожної з посад не відповідали освіті, досвіду чи професійним компетентностям ОСОБА_1 , а також не дає змоги встановити, яким чином відповідач дійшов відповідного висновку.

Колегія суддів зауважує, що окремі із зазначених посад дійсно передбачали виконання спеціалізованих завдань у сферах кіберзахисту, технічного захисту інформації, міжнародного співробітництва та захисту критичної інфраструктури, для яких могли встановлюватися особливі кваліфікаційні вимоги.

Водночас наявність таких завдань не означає автоматичної невідповідності особи кожній із вакантних посад, оскільки відповідний висновок повинен ґрунтуватися на встановлених вимогах до посади та об`єктивній оцінці професійних можливостей державного службовця.

Зокрема, відомості про попередню роботу позивачки на посадах, пов`язаних із кадровим забезпеченням, організаційною діяльністю та управлінням, потребували врахування під час оцінки можливості її призначення на посади, функціональні завдання яких не обмежувалися виконанням суто технічних функцій.

Разом із тим матеріали справи не підтверджують, що до видання наказу про звільнення відповідач здійснив належну індивідуальну оцінку професійної підготовки та професійних компетентностей позивачки щодо всіх наявних посад, які потенційно могли бути їй запропоновані.

Зокрема, відповідачем не доведено, що під час вирішення питання про звільнення було проведено відповідне зіставлення кваліфікаційних вимог і професійних даних ОСОБА_1 , результати якого об`єктивно виключали можливість її переведення на будь-яку з відповідних посад.

Відтак відповідач згідно з частиною другою статті 77 КАС України повинен був довести не лише факт проведення організаційно-штатних заходів і скорочення раніше займаної позивачкою посади, а й наявність передбаченої частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII умови для її звільнення - відсутність об`єктивної можливості запропонувати іншу відповідну посаду державної служби.

Натомість наведені в апеляційній скарзі твердження про невідповідність професійної підготовки позивачки наявним вакансіям не підтверджують належного виконання відповідачем зазначеного обов`язку на момент прийняття оскаржуваного наказу.

Колегія суддів також враховує, що у попередженні про наступне звільнення відповідач повідомив ОСОБА_1 про відсутність відповідних вакантних посад, проте не навів конкретних відомостей щодо наявних вакансій, які були перевірені, та обставин, які виключали можливість її переведення.

Факт ознайомлення позивачки із зазначеним попередженням і проставлення на ньому власноручного підпису не може розцінюватися як підтвердження правомірності висновку відповідача про відсутність відповідних посад чи як відмова від переведення.

Відмова державного службовця від переведення на запропоновану посаду як передбачена законом підстава для звільнення можлива лише за умови, що відповідна пропозиція фактично була зроблена, а особа мала можливість висловити своє ставлення до неї.

У цій справі жодної конкретної посади позивачці не пропонували, а тому підстав вважати, що вона відмовилася від продовження державної служби шляхом переведення, немає.

Безпідставними є доводи апелянта про те, що покладення на нього обов`язку запропонувати позивачці іншу посаду становить втручання у дискреційні повноваження державного органу, оскільки дискреційні повноваження передбачають можливість вибору суб`єктом владних повноважень одного з кількох правомірних варіантів поведінки у випадках, коли закон надає йому такий вибір.

Натомість частина третя статті 87 Закону № 889-VIII встановлює імперативний обов`язок суб`єкта призначення запропонувати державному службовцю відповідні вакантні посади за наявності можливості його переведення.

Отже, реалізація повноважень щодо визначення структури державного органу та оцінки професійних компетентностей його працівників не звільняє відповідача від дотримання вимог закону, а судовий контроль за виконанням цих вимог не є втручанням у дискреційні повноваження.

Суд не вирішує замість суб`єкта призначення питання про доцільність тієї чи іншої штатної структури та не здійснює самостійного добору працівників на вакантні посади, а перевіряє наявність законних підстав для звільнення особи та дотримання передбаченої законодавством процедури.

Окремо колегія суддів оцінює доводи апелянта щодо тимчасового характеру зайняття позивачкою посади.

ОСОБА_1 проходила державну службу на посаді головного спеціаліста 1 відділу 4 управління Департаменту розвитку електронних комунікацій на умовах строкового трудового договору, укладеного на період перебування основної працівниці ОСОБА_2 у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Водночас оскаржуваним наказом державну службу позивачки припинено не у зв`язку із закінченням строку призначення на посаду чи виходом основної працівниці з відповідної відпустки, а на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII у зв`язку з проведенням організаційно-штатних заходів.

Зазначені підстави припинення державної служби є різними за своїм правовим змістом та передбачають застосування відповідного правового регулювання.

Закон № 889-VIII не звільняє суб`єкта призначення від виконання такого обов`язку виключно з тієї підстави, що державний службовець обіймає посаду на період тимчасової відсутності іншої особи.

Відтак посилання апелянта на строковий характер трудових відносин не спростовує висновку про необхідність дотримання відповідачем установлених законом гарантій під час звільнення позивачки.

Разом із тим колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для поширення безпосередньо на ОСОБА_1 гарантій, передбачених статтею 184 КЗпП України для працівниць, які мають дітей відповідного віку.

У цій справі у відпустці для догляду за дитиною перебувала основна працівниця ОСОБА_2 , тоді як ОСОБА_1 тимчасово обіймала її посаду на умовах строкового трудового договору.

Отже, гарантії збереження місця роботи за працівницею, яка перебуває у відповідній відпустці, не можуть автоматично ототожнюватися з гарантіями, що поширюються на особу, прийняту на цю посаду для тимчасового заміщення.

При цьому питання дотримання прав основної працівниці ОСОБА_2 не становить самостійного предмета доказування в межах заявленого ОСОБА_1 позову.

Таким чином, відсутність у позивачки спеціальних гарантій, пов`язаних із перебуванням у відпустці для догляду за дитиною, не виключає застосування до неї загальних гарантій припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, передбачених статтею 87 Закону № 889-VIII.

Щодо посилань позивачки на відсутність в оскаржуваному наказі конкретної підстави звільнення колегія суддів зазначає, що пункт 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII охоплює декілька визначених законом випадків припинення державної служби, пов`язаних зі скороченням чисельності або штату, скороченням посади внаслідок зміни структури чи штатного розпису державного органу, а також реорганізацією державного органу.

У спірному наказі наведено відповідну норму закону та зазначено обставини організаційно-штатних змін, які стали підставою для припинення державної служби ОСОБА_1 .

З урахуванням наявності наказу від 15 липня 2023 року № 625 та затверджених ним змін до штатної структури підстави прийняття індивідуального наказу про звільнення можуть бути встановлені з відповідних документів у їх сукупності.

Тому відтворення в наказі законодавчого формулювання пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII не є самостійною та безумовною підставою для його скасування.

Оцінюючи заперечення представника позивачки щодо нових доказів, долучених відповідачем до апеляційної скарги, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до частини четвертої статті 308 КАС України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Зазначена норма покладає на учасника справи обов`язок не лише послатися на нові докази, а й обґрунтувати наявність об`єктивних обставин, які перешкоджали їх своєчасному поданню.

Зі змісту апеляційної скарги слідує, що відповідач додатково надав посадові інструкції та інші документи, спрямовані на підтвердження невідповідності позивачки наявним вакантним посадам.

Однак апелянтом не наведено належних обставин, які об`єктивно перешкоджали поданню відповідних документів під час розгляду справи судом першої інстанції, хоча вони стосуються кадрових питань і перебували у сфері організаційної діяльності самого відповідача.

Відтак підстав для прийняття таких документів як нових доказів у порядку частини четвертої статті 308 КАС України колегія суддів не вбачає.

Водночас наведене не стосується листа Департаменту кадрової роботи та управління персоналом від 27 листопада 2024 року № 12/01/01-19907/ВН, який уже перебував у матеріалах справи та досліджувався судом першої інстанції.

При цьому навіть наведені відповідачем в апеляційній скарзі відомості про зміст посадових інструкцій не спростовують необхідності доведення того, що під час вирішення питання про звільнення ОСОБА_1 було здійснено належну індивідуальну оцінку можливості її переведення.

Існування посадових інструкцій та встановлення в них певних функціональних обов`язків не доводить факту проведення відповідачем такої оцінки до прийняття оскаржуваного наказу.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що відповідачем не доведено дотримання всіх передбачених частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII умов припинення державної служби ОСОБА_1 .

При цьому встановлене порушення має істотний характер, оскільки безпосередньо стосується реалізації гарантованого законом права державного службовця на вирішення питання щодо можливості подальшого проходження державної служби.

Верховний Суд у постанові від 30 листопада 2022 року у справі № 640/15797/21 наголосив, що невиконання суб`єктом призначення обов`язку щодо пропонування відповідних вакантних посад є істотним порушенням процедури припинення державної служби, яке впливає на правомірність прийнятого наказу про звільнення.

Отже, за встановлених обставин висновок суду першої інстанції про протиправність наказу Голови Держспецзв`язку від 28 серпня 2023 року № 462-ос у частині припинення державної служби ОСОБА_1 є обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

За змістом зазначеної норми поновлення на роботі є передбаченим законом способом відновлення порушеного права працівника, незаконно позбавленого можливості виконувати свої трудові обов`язки.

При цьому поновлення здійснюється саме на попередній посаді, яку особа обіймала до незаконного звільнення.

Відповідний правовий підхід викладено Верховним Судом у постанові від 06 липня 2021 року у справі № 640/1627/20, у якій зазначено, що поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати з процедурою призначення на посаду, оскільки це самостійний спосіб судового захисту, передбачений статтею 235 КЗпП України.

За таких обставин суд першої інстанції, встановивши протиправність звільнення ОСОБА_1 , обґрунтовано поновив її на посаді головного спеціаліста 1 відділу 4 управління Департаменту розвитку електронних комунікацій Адміністрації Держспецзв`язку з 01 вересня 2023 року.

При цьому посилання відповідача на виключення зазначеної посади зі штатного розпису не змінює передбаченого законом способу захисту порушеного права, оскільки відповідні організаційні зміни не можуть легалізувати звільнення, проведене з порушенням законодавства.

Разом із тим вирішення судом питання про поновлення на попередній посаді не є самостійним втручанням у повноваження відповідача щодо затвердження штатної структури, а становить реалізацію визначеного законом способу відновлення порушеного права.

Щодо розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Порядок обчислення середнього заробітку визначений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати».

Відповідно до пункту 2 зазначеного Порядку у випадках, не пов`язаних з оплатою відпусток та іншими спеціально визначеними виплатами, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, які обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, здійснюється шляхом множення середньоденного заробітку на кількість робочих днів, які підлягають оплаті.

Відповідно до довідки Адміністрації Держспецзв`язку від 03 грудня 2024 року № 289 заробітна плата ОСОБА_1 за серпень 2023 року становила 26 729, 00 грн за 23 робочі дні.

При цьому, у довідці Адміністрації Держспецзв`язку від 03 грудня 2024 року № 289, наданої на виконання вимог ухвали суду першої інстанції, відомості про заробітну плату позивачки за липень 2023 року для обчислення середнього заробітку не наведені. З огляду на зазначене суд першої інстанції здійснив розрахунок середньоденного заробітку на підставі відомостей про фактично нараховану заробітну плату за серпень 2023 року, яка становила 26 729, 00 грн за 23 робочі дні, визначивши середньоденний заробіток у розмірі 1 162,13 грн.

Таким чином, середньоденний заробіток позивачки становить 1 162, 13 грн (26 729, 00 грн/23 робочі дні).

Колегія суддів погоджується з визначеним судом першої інстанції розміром середньоденного заробітку, оскільки наведені відомості підтверджуються довідкою самого відповідача, а належних доказів неправильності такого розрахунку апелянтом не надано.

Водночас апелянт обґрунтовано звертає увагу на наявність арифметичної неузгодженості в мотивувальній частині рішення суду першої інстанції, де зазначено, що за 363 робочі дні вимушеного прогулу підлягає стягненню 398 610,59 грн, тоді як у резолютивній частині присуджено 421 853,19 грн.

Перевіряючи правильність зазначеного розрахунку, колегія суддів виходить із того, що період вимушеного прогулу ОСОБА_1 розпочався 01 вересня 2023 року та тривав до 21 січня 2025 року - дати ухвалення рішення судом першої інстанції.

Кількість робочих днів за період із 01 вересня 2023 року до 21 січня 2025 року становить 363 дні, з яких 86 робочих днів припадає на вересень-грудень 2023 року, 262 робочі дні - на 2024 рік та 15 робочих днів - на період із 01 до 21 січня 2025 року.

Відтак середній заробіток за весь зазначений період становить 421 853, 19 грн (1 162, 13 грн х 363 робочі дні).

Натомість сума 398 610, 59 грн відповідає 343 робочим дням вимушеного прогулу та не охоплює всього періоду до дати ухвалення судового рішення.

Отже, наведена в мотивувальній частині рішення сума 398 610,59 грн є наслідком арифметичної неузгодженості, тоді як визначена в резолютивній частині сума 421 853,19 грн відповідає встановленому середньоденному заробітку та кількості робочих днів вимушеного прогулу.

Щодо посилання апелянта на встановлене статтею 117 КЗпП України обмеження виплати середнього заробітку шестимісячним строком колегія суддів зазначає, що ця норма регулює відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні.

Натомість у цій справі предметом спору є стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу внаслідок незаконного звільнення працівника, правове регулювання якого здійснюється статтею 235 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 наголосила, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, передбачений частиною другою статті 235 КЗпП України, та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, визначений статтею 117 КЗпП України, мають різну правову природу.

За висновком Великої Палати Верховного Суду, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію, тоді як середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні є спеціальним видом відповідальності роботодавця.

Отже, передбачене статтею 117 КЗпП України шестимісячне обмеження не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, у зв`язку з чим відповідні доводи апеляційної скарги є безпідставними.

Не змінюють зазначеного висновку й доводи апелянта про проведення з позивачкою остаточного розрахунку при звільненні та виплату їй 74 699, 52 грн.

Колегія суддів зазначає, що здійснення виплат, належних працівникові на момент звільнення, та відшкодування середнього заробітку за час вимушеного прогулу внаслідок незаконного звільнення мають різні правові підстави.

Факт проведення остаточного розрахунку не усуває наслідків незаконного звільнення та не позбавляє працівника права на отримання середнього заробітку за період, протягом якого він був позбавлений можливості працювати.

При цьому відповідач не обґрунтував, які саме складові виплаченої суми 74 699, 52 грн, з яких правових підстав та в якому розмірі повинні впливати на визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Водночас питання правових наслідків виплати вихідної допомоги у зв`язку з подальшим поновленням працівника на роботі не є рівнозначними питанню визначення розміру середнього заробітку відповідно до статті 235 КЗпП України та саме собою не становить підстави для довільного зменшення присудженої суми.

За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для зменшення визначеного судом першої інстанції середнього заробітку за час вимушеного прогулу з мотивів, наведених апелянтом.

Також безпідставними є посилання відповідача на необхідність дотримання бюджетного законодавства та відсутність належного бюджетного забезпечення для здійснення відповідних виплат.

Суд зазначає, що обов`язок суб`єкта владних повноважень виконати судове рішення, ухвалене відповідно до закону, не може ставитися в залежність виключно від наявності чи обсягу бюджетних асигнувань.

Визначення джерел фінансування та організація виконання судового рішення належать до питань його виконання і не впливають на встановлене законом право працівника на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Оскільки суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, то колегія суддів згідно із статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги залишає її без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Адміністрації державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2025 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.

Судді: Кобаль М.І.

Тереза Ю.О.