Постанова № 141377249 у справі № 635/7516/21 від 10.11.2026

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

Справа № 635/7516/21 Головуючий суддя І інстанції Даниленко Т. П.

Провадження № 22-ц/818/2361/26 Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: інших видів кредиту

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2026 року м. Харків.

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді Яцини В.Б.

суддів колегії: Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 19 грудня 2025 року у справі № 635/7516/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,

В С Т А Н О В И В :

У вересні 2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся суду з позовом та просив стягнути із ОСОБА_2 на свою користь суму боргу за договором позики у розмірі, еквівалентному сумі 1 900,00 доларів США за курсом НБУ; проценти за договором позики у розмірі 664,04 долара США за курсом НБУ; 3 % річних від суми боргу у розмірі 170,84 доларів США; інфляційне збільшення суми боргу у розмірі 390,79 доларів США за курсом НБУ; всього стягнути 3 125,67 доларів США, що за курсом НБУ на дату подачі позову, становить 83 480,71 гривень. Крім того, позивач просив стягнути з відповідача судові витрати.

Позовна заява мотивована тим, що 05.03.2016 ОСОБА_1 було передано у позику ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 1 900,00 доларів США. На підтвердження здійснення позики грошових коштів, відповідачем було складено та передано позивачу розписку від 05.03.2016, відповідно до якої відповідач зобов`язувався повернути грошові кошти позивачу протягом тридцяти днів з дня пред`явлення вимоги про їх повернення. 30.04.2020 позивачем було пред`явлено відповідачу вимогу про повернення позичених коштів, на якій відповідач особисто здійснив відмітку про прийняття. Однак, в зазначений термін і до теперішнього часу відповідач свого зобов`язання не виконав.

Позивач зазначив, що у разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. В укладеному договорі позики розмір процентів не встановлений, у зв`язку з чим позивач просив стягнути відсотки за цим договором позики у розмірі 664,04 доларів США.

Посилаючись на ч.1 ст.1050 ЦК України, позивач вказав, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити також грошову суму відповідно до ст.625 ЦК України.

Враховуючи викладене, позивач вважає, що відповідач зобов`язаний сплатити йому суму позики згідно з розпискою у розмірі 1 900 доларів США; проценти за договором позики у розмірі облікової ставки НБУ, що на дату подачі позову складає 664,04 дол. США; 3 % річних від суми боргу, що на дату подачі позову складає 170,84 дол. США та інфляційне збільшення суми боргу, що на дату подачі позову складає 390,79 дол. США., а всього загальна сума боргу відповідача станом на 22.09.2021 складає 3 125,67 дол. США, що відповідно до курсу НБУ на вищевказану дату становить 83 480,71 гривень.

Згодом позивачем було подано заяву про збільшення позовних вимог, у якій зазначено, що у зв`язку з тим, що відповідач брав гроші у доларах США, тобто зобов`язання за договором виникли в іноземній валюті і, відповідно, виконані вони повинні були бути також в іноземній валюті, позивач просив суд стягнути заборгованість у доларах США. Таким чином, позивач просив стягнути з відповідача: суму боргу за договором позики у розмірі 1 900 доларів США; відсотки за договором позики у розмірі 1 554,50 долара США; інфляційне збільшення суми боргу у розмірі 1 280,22 доларів США; 3 % річних від суми боргу у розмірі 313,89 долара США; всього 5 048,61 доларів США. Крім того, позивач просив судові витрати покласти на відповідача.

31.07.2024 позивачем через систему «Електронний суд» було надіслано заяву про зміну предмету позову, згідно з якою 29.03.2024 подана заява про збільшення розміру позовних вимог. У зазначеній заяві, крім збільшення розміру позовних вимог, позивач змінив валюту стягнення. Проаналізувавши правову ситуацію, що склалася, після зміни валюти стягнення, позивач вважав необхідним вимогу про стягнення інфляційного збільшення боргу виключити. Посилаючись на ч.2 ст.49 ЦПК України, вважав необхідним скоригувати і суму стягнення 3 % річних, і суму відсотків за користування його грошима. Крім того, зазначив, що на сьогоднішній день він має право на стягнення 3 % річних на підставі ст.625 ЦК України тільки по 24.02.2022, враховуючи те, що Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» від 15.03.2022 було внесено зміни до ЦК України. Також вказав, що з огляду на тривалий термін розгляду справи підлягає коригуванню і сума відсотків за користування його грошима відповідно до ст.ст.536, 1048 ЦК України. На даний час гроші відповідачем не повернено, зобов`язання не виконано. Таким чином, станом на 20.08.2024 (призначену дату проведення чергового засідання суду) сума належних до сплати відсотків за договором позики становитиме 1 657,67 дол. США та три відсотки річних - 195,05 дол. США. У зв`язку з тим, що даною заявою суттєво змінюється ціна позову, підлягає коригуванню і розмір судового збору. Так, станом на 20.08.2024 ціна позову становить 3 752 долари США та 72 центи, що відповідно до офіційного курсу НБУ на 30.07.2024 (дату подання цієї заяви) еквівалентно сумі 154 040,90 грн. Таким чином, розмір судового збору для позову, з урахуванням цієї заяви, становить 1540,41 грн. Судовий збір, сплачений раніше, становить 1 980,56 грн.

Просив остаточно стягнути з відповідача: суму боргу за договором позики у розмірі 1 900 доларів США; відсотки за договором позики у розмірі 1 657,67 долара США; 3 % річних від суми боргу у розмірі 195,05 долара США; всього стягнути 3 752,72 долара США.

Крім того, просив зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування; судові витрати покласти на відповідача.

Позивачем розраховано проценти за розпискою від 05.03.2016 за період з 24.09.2018 по 20.08.2024 на суму 1 657,05 доларів США, а 3 % річних на суму 195,95 доларів США.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 19 грудня 2025 року позовні вимоги задоволено частково.

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 05.03.2016 у сумі 1 900,00 доларів США.

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 % річних за період прострочення виконання грошового зобов`язання з 31.05.2020 по 23.02.2022 у розмірі 98,76 доларів США.

В іншій частині у задоволенні позову відмовлено.

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 980 грн 56 коп.

Не погоджуючись зі вказаним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення у частині відмови у стягненні із ОСОБА_2 відсотків за користування його грошовими коштами та ухвалити нове рішення, стягнувши відсотки за користування його грошовими коштами у повному обсязі. Крім того, просить судовий збір стягнути з відповідача.

Апеляційна скарга мотивована тим, що з таким рішенням позивач не погоджується, вважає, що під час його ухвалення судом допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

В апеляційній скарзі зазначається, що висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові судової палати у цивільних справах Верховного Суду від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, на які посилається суд, обґрунтовуючи своє рішення, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин, що виникли у цій справі.

Крім того, звертає увагу на те, що ст.536 ЦК України передбачає необхідність сплати відповідачем процентів за користування чужими грошовими коштами. Оскільки в договорі (розписці) не зазначено, що позику відповідачу надано на безпроцентній основі, позивач посилається на ч.1 ст.1048 ЦК України, яка передбачає визначення розміру процентів відповідно до закону в разі, якщо договором не встановлено їх розмір. Разом з тим у ч.2 ст.1048 ЦК України визначено критерії, за наявності яких договір позики вважається безпроцентним. На думку позивача, зміст розписки свідчить про те, що правовідносини, які є предметом розгляду в цій справі, не відповідають критеріям безпроцентності, встановленим ч.2 ст.1048 ЦК України. Таким чином, вважає, що висновки суду є недостатньо обґрунтованими, ґрунтуються на власному тлумаченні судом обставин справи та суперечать нормам матеріального права, зокрема положенням статей 536 та 1048 ЦК України.

Зазначає, що суд мав дійти висновку про те, що з 30.05.2020 правовідносини між сторонами набули характеру кондикційних, тобто пов`язаних із поверненням безпідставно набутого або збереженого майна. У зв`язку із цим, на думку позивача, для визначення обсягу зобов`язань відповідача перед позивачем суд мав застосувати положення статей 536, 625, 1212 та 1214 ЦК України починаючи з 30.05.2020.

На підтвердження своєї позиції позивач посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 07 лютого 2024 року у справі №910/3831/22 та від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17. Однак, як зазначає позивач, суд не врахував наведених положень законодавства та правових висновків, внаслідок чого безпідставно відмовив у стягненні з відповідача процентів за користування грошовими коштами в повному обсязі. З огляду на викладене, вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в оскаржуваній частині.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Частинами 1 та 3 статті 368 ЦПК України передбачено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 369 ЦПК України передбачено, що апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Аналізуючи наведені норми права, колегія суддів вважає за необхідне розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Колегія суддів, відповідно до ст.ст.367, 368 ЦПК України, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Згідно з ч.ч.1-5 ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що між позивачем та відповідачем було укладено договір позики від 05.03.2016, підписаний відповідачем власноручно.

Крім того, суд, проаналізувавши умови договору позики від 05.03.2016, встановив, що сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов договору, зокрема щодо строку виконання договору позики відповідачем. Договір позики від 05.03.2016 не визнаний судом недійсним, а тому підлягає виконанню. Станом на день звернення з позовом відповідач не повернув позивачу передані в позику грошові кошти у розмірі 1 900 доларів США, докази на підтвердження погашення боргу в матеріалах справи відсутні.

Разом з цим суд дійшов висновку, що вказане грошове зобов`язання вважається простроченим з 30.05.2020, оскільки за умовами договору позики від 05.03.2016 відповідач зобов`язався повернути борг протягом тридцяти днів від дня пред`явлення вимоги про їх повернення, а вимога про повернення боргу була складена позикодавцем 30.04.2020 та отримана позичальником 30.04.2020, про що свідчить особистий підпис відповідача під текстом вимоги.

Поряд з цим суд зазначив, що між сторонами укладено договір позики, оформлений розпискою, умовами якої не передбачено нарахування процентів за користування позикою, у зв`язку з чим такий договір є безпроцентним. За таких обставин вимоги позикодавця про нарахування процентів за користування позикою за обліковою ставкою НБУ є безпідставними, оскільки застосування цієї ставки можливе лише за наявності домовленості сторін про платність позики, якої у даному випадку не було. Отже, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача процентів за користування позикою.

Також суд зазначив, що стягнення грошових коштів в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, оскільки належним виконанням зобов`язання за договором позики є повернення коштів у строки, розмірі та валюті, визначених договором, а не обов`язково в національній валюті України.

Враховуючи те, що відповідачем не виконано умови укладеного з позивачем договору позики від 05.03.2016, суд, з урахуванням пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, дослідивши розрахунок позивача, встановив, що 3 % річних слід нараховувати з 31.05.2020 по 23.02.2022. З огляду на наведене, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову щодо 3 % річних від простроченої суми боргу.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, які є законними та обґрунтованими, відповідають встановленим у справі обставинам і не спростовані доводами апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що 05.03.2016 між позивачем та відповідачем було укладено договір позики грошей, за умовами якого позивач надав відповідачу 1 900 доларів США. Відповідно до розписки відповідач зобов`язувався повернути грошові кошти позивачу протягом тридцяти днів з дня пред`явлення вимоги про їх повернення, оригінал якої долучено до матеріалів справи.

30.04.2020 позивачем було пред`явлено відповідачу вимогу про повернення позичених коштів, на якій відповідач особисто здійснив відмітку про її прийняття, що підтверджується вказаною вимогою, яка долучена до матеріалів справи.

Строк повернення коштів настав, але відповідач свої зобов`язання не виконав, позичені кошти в повному обсязі не повернув.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Частиною 1 статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ).

За змістом статті 1 Закону України від 20 травня 1999 року №679-XIV «Про Національний банк України» (далі - Закон №679-XIV), облікова ставка НБУ - один із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для банків та інших суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів.

НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України (стаття 2 Закону №679-XIV).

Пунктом 1 частини 1 статті 15 цього Закону передбачено, що правління НБУ приймає рішення, зокрема про встановлення та зміну облікової та інших процентних ставок Національного банку.

Відповідно до статті 27 Закону №679-XIV, НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.

Згідно з частиною 2 статті 46 вказаного Закону, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, НБУ здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову ставку НБУ для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов`язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют.

Пунктом 1.1 Положення про процентну політику НБУ, затвердженого постановою Правління НБУ від 18 серпня 2004 року №389 (чинне на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що облікова ставка НБУ - один з монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ установлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів на відповідний період, і є основною процентною ставкою, яка залежить від процесів, що відбуваються в макроекономічній, бюджетній сферах та на грошово-кредитному ринку.

Пунктами 3.1, 3.2 цього Положення визначено, що НБУ визначає розмір облікової ставки, дотримуючись таких основних принципів: облікова ставка використовується НБУ одночасно як засіб реалізації грошово-кредитної політики та орієнтир ціни на гроші; облікова ставка є одним із чинників, що характеризують основні напрями змін грошово-кредитного регулювання; облікова ставка має підтримуватися на позитивному рівні щодо прогнозного рівня інфляції, який визначається схваленими Кабінетом Міністрів України основними прогнозними макроекономічними показниками на відповідний рік та враховується під час складання державного бюджету з наступними змінами; облікова ставка є найнижчою серед процентних ставок, за якими НБУ може підтримати ліквідність банків. Визначення рівня та характеру змін облікової ставки НБУ залежить від тенденцій загального економічного розвитку, макроекономічних та бюджетних процесів, стану грошово-кредитного ринку. Національний банк під час визначення облікової ставки враховує й інші фактори, які можуть вплинути на вартість коштів у національній валюті, - інфляційні або девальваційні очікування, процентні ставки рефінансування, які використовуються центральними банками країн, що мають тісні торговельно-економічні зв`язки з Україною тощо.

Суд першої інстанції у своєму рішенні послався на висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14, згідно з яким застосування облікової ставки НБУ можливе лише у випадку, якщо договором позики передбачено нарахування процентів, однак не визначено їх конкретний розмір.

Водночас доводи позивача про нерелевантність висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14, самі по собі не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Водночас питання визначення розміру процентів за позикою в іноземній валюті підлягає вирішенню з урахуванням подальшого правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц, згідно з яким облікова ставка НБУ не може застосовуватися для визначення розміру процентів за користування позикою в іноземній валюті за відсутності погодженого сторонами розміру таких процентів.

Так, облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України - гривні.

Враховуючи, що частиною 1 статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини 1 статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.

Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню буде суперечити частинам 1, 3 статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника.

Зазначений правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц (провадження №14-465цс18).

Крім того, у постанові від 25 травня 2021 року у справі №149/1499/18 (провадження №14-48цс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що припис абзацу 2 частини 1 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею). Після спливу такого строку чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 (пункти 53-54, 90-91)).

Судом першої інстанції встановлено, що сторони погодили, що відповідач зобов`язується повернути грошові кошти позивачу протягом тридцяти днів з дня пред`явлення вимоги про їх повернення. Вимога про повернення боргу була складена позикодавцем 30.04.2020 та отримана позичальником 30.04.2020, про що свідчить особистий підпис відповідача під текстом вимоги. Враховуючи викладене, судом першої інстанції встановлено та не оспорюється сторонами, що оскільки відповідач вчасно не повернув позивачу передані в позику грошові кошти у розмірі 1 900 доларів США, вказане грошове зобов`язання вважається простроченим з 30.05.2020.

При цьому, звертаючись до суду з цим позовом позивач просив стягнути нараховані проценти, які розраховані за період з 24.09.2018 по 20.08.2024.

З огляду на вказане позивач на підставі частини 1 статті 1048 ЦК України не мав права додатково нарахувати проценти за користування позикою за період після настання терміну повернення позики (30 травня 2020 року), тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання відповідачем.

У таких правовідносинах права позивача захищені частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Таким чином, під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною 1 статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг, оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась.

Зважаючи на те, що відповідач отримав позику у іноземній валюті (долари США), підстав для стягнення відсотків з відповідача не вбачається.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для стягнення інших сум, окрім суми боргу та 3 % річних.

Посилання позивача на виникнення між сторонами кондикційних правовідносин з 30.05.2020 є безпідставними, оскільки спірні правовідносини виникли на підставі договору позики від 05.03.2016, а саме лише прострочення повернення коштів не припиняє договірної підстави їх набуття. У зв`язку із цим наведені позивачем висновки Верховного Суду, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2024 року у справі №910/3831/22 та від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17 щодо застосування норм права до кондикційних правовідносин не є релевантними до спірних правовідносин у цій справі.

Інші, наведені у апеляційній скарзі доводи, не спростовують висновки суду першої інстанції, є безпідставними та необґрунтованими.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

На підставі вищевказаних обставин та правового обґрунтування колегія суддів визнає, що оскаржуване рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи скарги є недоведеними та висновків суду не спростували, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.

У зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення, відповідно до вимог ст.141 ЦПК України, судова колегія доходить висновку, що сплачені апелянтом судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на сторону позивача.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375, 381-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 19 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду лише у випадках, передбачених п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складений 10 листопада 2026 року.

Головуючий суддя В.Б. Яцина

Судді колегії О.В. Маміна

О.Ю. Тичкова.