Постанова № 141377446 у справі № 320/26755/24 від 10.11.2026

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/26755/24 Головуючий у 1-й інстанції: Жукова Є.О.

Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача Черпака Ю.К.,

суддів Кобаля М.І., Терези Ю.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2025 року, ухвалене в порядку спрощеного (письмового) позовного провадження без повідомлення та виклику сторін, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства соціальної політики України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач/апелянт/ ОСОБА_1 ) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Міністерства соціальної політики України (далі - відповідач/Мінсоцполітики) про:

- визнання протиправним та скасування наказу Мінсоцполітики від 25 квітня 2024 року № 185-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- зобов`язання Мінсоцполітики поновити ОСОБА_1 на раніше займаній посаді шляхом фактичного допуску працівника, поновленого рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків, як того вимагає чинне законодавство України.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що видаючи наказ від 25 квітня 2024 року № 185-к про звільнення ОСОБА_1 з посади директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення з 10 жовтня 2016 року, Мінсоцполітики керувалось пунктом 7 частини першої статті 3 Закону України «Про державну службу», у зв`язку з досягненням заявником 65-річного віку. Цей наказ є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, з огляду на те, що відповідач пропустив таку можливість звільнити його з посади саме з цієї дати, адже не зробив це зі своєї вини, порушивши, при цьому, Закон України «Про державну службу». У зв`язку з тим, що період невиконання судового рішення, з вини Мінсоцполітики розтягнувся до 25 квітня 2024 року, датою звільнення позивача мав би бути саме цей день з фактичним допуском працівника, поновленого рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків, як того вимагає стаття 235 КЗпП України, а не 10 жовтня 2016 року.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 ..

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що досягнення державним службовцем 65-річного віку відповідно до пункту 7 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу» є передбаченою законом підставою для припинення державної служби. Відповідно до частини четвертої статті 83 Закону України «Про державну службу» залишення державного службовця на службі після досягнення 65-річного віку можливе виключно за рішенням суб`єкта призначення у зв`язку з потребами служби та за згодою такого державного службовця. При цьому прийняття рішення про продовження строку перебування на державній службі належить до дискреційних повноважень суб`єкта призначення, а не є його обов`язком. Встановивши, що позивач досяг 65-річного віку 08 жовтня 2016 року, із заявою про продовження строку перебування на державній службі до відповідача не звертався, а суб`єктом призначення відповідного рішення не приймалося, суд дійшов висновку про наявність у Міністерства соціальної політики України правових підстав для звільнення ОСОБА_1 із займаної посади з 10 жовтня 2016 року. Водночас суд виходив із того, що наказом Міністерства соціальної політики України від 25 квітня 2024 року № 184-к позивача поновлено на раніше займаній посаді з 04 березня 2014 року на виконання судових рішень у справі № 826/6583/14, після чого наказом від 25 квітня 2024 року № 185-к його звільнено у зв`язку з досягненням граничного віку перебування на державній службі. Бажання особи продовжувати державну службу після досягнення 65-річного віку не є достатньою підставою для її залишення на службі, а положення загального трудового законодавства та Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» не можуть бути підставою для незастосування спеціальних норм Закону України «Про державну службу». За таких обставин оскаржуваний наказ Міністерства соціальної політики України від 25 квітня 2024 року № 185-к прийнято за наявності передбачених законом правових норм, а тому підстави для визнання його протиправним, скасування та задоволення похідної вимоги про поновлення позивача на посаді відсутні.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судове рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Зазначив, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, не врахував усіх обставин справи та не надав належної оцінки тривалому невиконанню відповідачем судових рішень про його поновлення на посаді. Наголосив, що судовими рішеннями у справі № 826/6583/14 визнано протиправним його звільнення з посади директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення Міністерства соціальної політики України та поновлено на раніше займаній посаді з 04 березня 2014 року. Проте відповідач протягом понад десяти років не виконував зазначені судові рішення, а наказ про поновлення на посаді № 184-к видав лише 25 квітня 2024 року. Водночас того самого дня наказом № 185-к позивача звільнено із займаної посади з 10 жовтня 2016 року у зв`язку з досягненням 65-річного віку. Таке звільнення є протиправним, оскільки відповідач, своєчасно не виконавши рішення суду про поновлення на посаді, фактично позбавив його можливості продовжувати державну службу, а згодом застосував підставу для звільнення, яка виникла ще у 2016 році. При цьому наказ про звільнення видано лише 25 квітня 2024 року, тому саме ця дата могла бути визначена датою припинення трудових відносин. Посилаючись на положення статті 235 Кодексу законів про працю України, апелянт зазначив, що виконання рішення суду про поновлення на роботі передбачає не лише видання відповідного наказу, а й фактичний допуск працівника до виконання попередніх обов`язків. Водночас відповідач, видавши одночасно накази про поновлення та звільнення, фактично не забезпечив його повернення до виконання посадових обов`язків. Крім того, внаслідок тривалого невиконання судових рішень відповідач позбавив його можливості скористатися законодавчими змінами щодо проходження державної служби після досягнення 65-річного віку, які передбачають можливість продовження перебування на державній службі до 70 років за рішенням суб`єкта призначення. Вважає необґрунтованим посилання суду першої інстанції на відсутність його заяви про продовження строку перебування на державній службі, оскільки внаслідок невиконання судових рішень він фактично не був поновлений на посаді та не мав можливості звернутися з відповідною заявою як державний службовець. Також позивач послався на положення статті 236 КЗпП України, відповідно до яких затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі тягне обов`язок роботодавця виплатити працівникові середній заробіток за весь час такої затримки. Зазначив, що визначення дати його звільнення 10 жовтня 2016 року, попри фактичне видання наказу про поновлення лише 25 квітня 2024 року, створює правову невизначеність щодо наслідків невиконання судового рішення та виплати належних йому сум за відповідний період. Суд першої інстанції не врахував гарантоване статтею 43 Конституції України право на працю та захист від незаконного звільнення, а також правові позиції Конституційного Суду України щодо встановлення вікових обмежень для перебування на державній службі. Наголосив, що застосування відповідних обмежень не може виправдовувати порушення його прав, спричинене багаторічним невиконанням відповідачем обов`язкових судових рішень. З огляду на викладене апелянт вважає, що суд першої інстанції безпідставно визнав правомірним наказ Міністерства соціальної політики України від 25 квітня 2024 року № 185-к, не врахувавши обставин його прийняття, тривалості невиконання попередніх судових рішень та правових наслідків поновлення на посаді. У зв`язку із цим просить скасувати оскаржуване рішення та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Крім того, посилаючись на тривале невиконання відповідачем судових рішень, просить встановити судовий контроль за виконанням рішення відповідно до статті 382 КАС України шляхом зобов`язання відповідача подати звіт про його виконання.

У відзиві на апеляційну скаргу Міністерство соціальної політики України просить залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін як законне та обґрунтоване. Відповідач зазначає, що на виконання судових рішень у справі № 826/6583/14 наказом Міністерства соціальної політики України від 25 квітня 2024 року № 184-к позивача поновлено на посаді директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення з 04 березня 2014 року. При цьому позивачу виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04 березня 2014 року по 15 грудня 2016 року в розмірі 431 038, 35 грн, у зв`язку із чим відповідач вважає судові рішення виконаними в повному обсязі. Водночас Міністерство наголошує, що наказом від 25 квітня 2024 року № 185-к позивача звільнено із займаної посади з 10 жовтня 2016 року у зв`язку з досягненням 65-річного віку на підставі пункту 7 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу». Зазначений наказ прийнято в межах наданих повноважень та відповідно до вимог спеціального законодавства, яке передбачає припинення державної служби в разі досягнення державним службовцем граничного віку. Продовження перебування особи на державній службі після досягнення 65-річного віку належить до повноважень суб`єкта призначення та залежить від потреб служби, а тому не є безумовним правом державного службовця. Саме бажання особи продовжувати службу не породжує обов`язку суб`єкта призначення прийняти відповідне рішення. Крім того, Міністерство вважає доводи апелянта щодо можливості своєчасного поновлення на посаді та подальшого проходження державної служби припущеннями, які не спростовують законності оскаржуваного наказу. Наголошує, що правомірність дій суб`єкта владних повноважень має оцінюватися з урахуванням чинного законодавства та фактичних обставин, а не ймовірного розвитку подій за інших умов. Позивачем не наведено належних і допустимих доказів на підтвердження порушення його конкретних прав чи охоронюваних законом інтересів саме внаслідок прийняття наказу від 25 квітня 2024 року № 185-к. Факт незгоди з рішенням суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання його протиправним, оскільки обов`язковою умовою судового захисту є встановлення порушення відповідним рішенням прав, свобод або законних інтересів особи. Суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, належним чином оцінив надані сторонами докази, правильно застосував норми матеріального і процесуального права та обґрунтовано дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

У відповіді на відзив ОСОБА_1 не погодився з доводами Міністерства соціальної політики України, зазначивши, що відповідач не надав належної оцінки обставинам, на які він посилався в апеляційній скарзі, та фактично обмежився посиланням на досягнення ним 65-річного віку як підставу для припинення державної служби. За умови своєчасного виконання судових рішень про поновлення на посаді Міністерство мало можливість вирішити питання про припинення його державної служби безпосередньо після досягнення ним граничного віку у 2016 році. Натомість відповідач протягом понад десяти років не виконував відповідні судові рішення, а наказ про звільнення з 10 жовтня 2016 року видав лише 25 квітня 2024 року, чим створив правову ситуацію, яка не відповідає вимогам законодавства. Внаслідок несвоєчасного поновлення на посаді він був позбавлений продовжувати державну службу з урахуванням законодавчих змін, якими передбачено можливість перебування на державній службі після досягнення 65-річного віку. Вважав необґрунтованими посилання відповідача на неподання ним заяви про продовження строку перебування на державній службі, оскільки до 25 квітня 2024 року він фактично не був поновлений на посаді, а на момент видання відповідного наказу вже досяг 72-річного віку. Також позивач послався на положення статей 43 і 55 Конституції України, наголосивши, що багаторічне невиконання судових рішень позбавило його можливості реалізувати право на працю, спричинило моральні страждання та матеріальні втрати, зокрема пов`язані з формуванням бази для нарахування пенсійних виплат. Видання Міністерством наказу від 25 квітня 2024 року № 184-к про поновлення на раніше займаній посаді підтверджує порушення його прав у попередній період. Водночас звільнення із зазначенням дати 10 жовтня 2016 року вважає таким, що не відповідає правовим наслідкам поновлення на посаді за судовим рішенням.

У запереченнях на відповідь позивача на відзив Міністерство соціальної політики України зазначило, що наведені ОСОБА_1 аргументи ґрунтуються переважно на його припущеннях щодо можливого розвитку трудових правовідносин за умови своєчасного виконання судових рішень та не спростовують правомірності оскаржуваного наказу. Відповідач повторно наголосив, що на виконання судових рішень у справі № 826/6583/14 наказом від 25 квітня 2024 року № 184-к позивача поновлено на раніше займаній посаді з 04 березня 2014 року, а середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04 березня 2014 року по 15 грудня 2016 року в розмірі 431 038, 35 грн йому виплачено. У зв`язку із цим Міністерство вважає відповідні судові рішення виконаними в повному обсязі. Водночас відповідач зазначив, що наказ від 25 квітня 2024 року № 185-к про звільнення позивача з 10 жовтня 2016 року прийнято на підставі пункту 7 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з досягненням ним 65-річного віку. Зазначений наказ відповідає вимогам законодавства, а його правомірність підтверджується також судовою практикою Верховного Суду. Під час вирішення спору суд повинен оцінювати наявність у суб`єкта владних повноважень компетенції на прийняття відповідного рішення, передбачених законом підстав для його прийняття та дотримання встановленого порядку реалізації таких повноважень. Всі зазначені умови під час видання оскаржуваного наказу були дотримані. Позивач у поданих процесуальних документах не навів конкретних обставин, які б свідчили про невідповідність оскаржуваного наказу критеріям правомірності рішень суб`єктів владних повноважень, визначеним адміністративним процесуальним законодавством, натомість посилається на припущення щодо можливості продовження державної служби та наслідків попереднього невиконання судових рішень. Посилаючись на положення статей 72, 73, 77 КАС України, Міністерство зазначило, що обставини, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, повинні підтверджуватися належними доказами, а припущення не можуть бути достатньою підставою для визнання рішення суб`єкта владних повноважень протиправним. Факт незгоди позивача з прийнятим наказом не свідчить про порушення його прав чи охоронюваних законом інтересів. Позивач не довів наявності конкретного порушеного права, яке підлягає відновленню шляхом скасування оскаржуваного наказу.

У відповіді на заперечення Міністерства соціальної політики України Батечко М.А. повторно наголосив на протиправності визначення дати його звільнення 10 жовтня 2016 року, оскільки відповідний наказ видано лише 25 квітня 2024 року, одночасно з наказом про поновлення на посаді на виконання судових рішень. Міністерство не надало обґрунтованої відповіді на питання щодо причин багаторічного невиконання судових рішень про його поновлення на посаді, які підлягали негайному виконанню. Вважав, що відповідач не може посилатися на обставини, які виникли внаслідок його власної бездіяльності, для обґрунтування правомірності звільнення із минулої дати. Крім того, позивач заперечив твердження Міністерства про припущення щодо можливості продовження ним державної служби, зазначивши, що відповідне право випливало з положень законодавства, які дозволяли перебування на державній службі до досягнення 70-річного віку. У зв`язку із цим вважав, що за умови своєчасного поновлення на посаді міг продовжувати роботу щонайменше до 08 жовтня 2021 року. Окремо звернув увагу на положення статті 236 КЗпП України, якими передбачено виплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі. Зазначив, що у разі залишення чинним наказу про звільнення з 10 жовтня 2016 року виникне правова невизначеність щодо виплати належної йому компенсації за період невиконання рішення суду до 25 квітня 2024 року. При цьому позивач послався на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 квітня 2023 року у справі № 640/10234/19, якою підтверджено можливість стягнення середнього заробітку за окремі періоди невиконання судового рішення про поновлення на роботі. Поновлення на посаді за рішенням суду означає відновлення попередніх трудових правовідносин, а не нове призначення на посаду. Відтак видання наказу про поновлення лише 25 квітня 2024 року свідчить про те, що до цього часу він не був належним чином звільнений після поновлення за судовим рішенням, а тому припинення відповідних правовідносин могло бути оформлено не раніше дати видання зазначеного наказу.

Апеляційний розгляд справи відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами та на основі наявних доказів.

Згідно з частинами першою та другою статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

З метою повного та всебічного встановлення обставин справи, колегією суддів вирішено продовжити на розумний строк її апеляційний розгляд.

Перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, повноту встановлення фактичних обставин справ та їх правову оцінку, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного перегляду справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_1 , виданим 07 квітня 1999 року Краснодонським РВ УМВС України в Луганській області.

ОСОБА_1 перебував у відносинах державної служби із Міністерством соціальної політики України та з 21 березня 2013 року обіймав посаду директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення.

Наказом Міністерства соціальної політики України від 28 лютого 2014 року № 175-к «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено із займаної посади з 03 березня 2014 року.

Не погодившись із зазначеним наказом, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання його протиправним та скасування, поновлення на посаді і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2015 року у справі № 826/6583/14 позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства соціальної політики України від 28 лютого 2014 року № 175-к, поновлено ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення з 22 квітня 2014 року та стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 квітня 2014 року, але не більш як за один рік. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2015 року зазначену постанову скасовано в частині стягнення середнього заробітку та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто з Міністерства соціальної політики України на користь позивача середній заробіток за період із 22 квітня 2014 року по 23 грудня 2015 року в розмірі 260 842, 95 грн без урахування податків та інших обов`язкових платежів. В іншій частині постанову суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 15 грудня 2016 року касаційну скаргу Міністерства соціальної політики України задоволено частково, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2015 року скасовано, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2015 року змінено в частині визначення дати поновлення ОСОБА_1 на посаді, встановивши такою датою 04 березня 2014 року замість 22 квітня 2014 року. Водночас постанову суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано, а справу в цій частині направлено на новий розгляд.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 червня 2018 року у справі № 826/6583/14 за результатами нового розгляду позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено. Стягнуто з Міністерства соціальної політики України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період із 04 березня 2014 року по 15 грудня 2016 року в розмірі 431 038, 35 грн без урахування податків та інших обов`язкових платежів.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 серпня 2018 року апеляційну скаргу Міністерства соціальної політики України залишено без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 червня 2018 року - без змін.

Надалі Верховний Суд залишив касаційну скаргу Міністерства соціальної політики України без задоволення, а зазначені судові рішення - без змін.

Отже, за результатами судового розгляду справи № 826/6583/14 було визнано протиправним звільнення ОСОБА_1 на підставі наказу від 28 лютого 2014 року № 175-к, визначено дату його поновлення на посаді з 04 березня 2014 року та вирішено питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Водночас 08 жовтня 2016 року ОСОБА_1 досяг 65-річного віку.

За доводами позивача, попри ухвалення судових рішень про поновлення на посаді, відповідний наказ Міністерством соціальної політики України тривалий час не видавався, у зв`язку із чим позивач не був фактично допущений до виконання попередніх посадових обов`язків.

21 березня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до керівництва Міністерства соціальної політики України із заявою, в якій просив видати наказ про його поновлення на раніше займаній посаді з подальшим звільненням відповідно до вимог чинного законодавства та внесенням належних записів до трудової книжки.

Листом від 25 квітня 2024 року № 914/0/5-24/13 Міністерство соціальної політики України повідомило позивача про вжиття заходів щодо виконання судових рішень.

На виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2015 року, постанови Вищого адміністративного суду України від 15 грудня 2016 року та рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 червня 2018 року у справі № 826/6583/14 Міністерством соціальної політики України 25 квітня 2024 року видано наказ № 184-к, яким ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Департаменту управління персоналом та організаційно-документального забезпечення з 04 березня 2014 року.

Цим же наказом взято до відома, що ОСОБА_1 виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04 березня 2014 року по 15 грудня 2016 року в розмірі 431 038, 35 грн.

Водночас 25 квітня 2024 року Міністерством соціальної політики України видано наказ № 185-к «Про звільнення ОСОБА_1 », яким позивача звільнено із займаної посади з 10 жовтня 2016 року у зв`язку з досягненням 65-річного віку на підставі пункту 7 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, одним днем Міністерством соціальної політики України видано два накази, першим із яких позивача поновлено на раніше займаній посаді з 04 березня 2014 року, а другим - звільнено із цієї посади з 10 жовтня 2016 року.

Листом від 08 травня 2024 року № 11650/0/2-24/13 Міністерство соціальної політики України повідомило позивача про видання наказу від 25 квітня 2024 року № 184-к щодо його поновлення на посаді.

При цьому, як встановлено судом першої інстанції, позивач із заявою про продовження строку перебування на державній службі до відповідача не звертався, а рішення про продовження строку його перебування на державній службі суб`єктом призначення не приймалося.

Позивач вважав наказ Міністерства соціальної політики України від 25 квітня 2024 року № 185-к протиправним з огляду на визначення ним дати звільнення 10 жовтня 2016 року, незважаючи на видання наказу про поновлення на посаді лише 25 квітня 2024 року, тому звернувся до суду із цим позовом.

Колегія суддів, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, враховує такі норми чинного законодавства та фактичні обставини справи.

Статтею 43 Конституції України гарантовано право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Водночас право на працю не є абсолютним та реалізується з урахуванням установлених законом вимог до зайняття певних посад, зокрема посад державної служби, проходження якої має спеціальний характер та регулюється окремим законодавством.

Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої та ефективної державної служби, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби визначає Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII).

Відповідно до статті 1 Закону № 889-VIII державна служба є публічною, професійною, політично неупередженою діяльністю із практичного виконання завдань і функцій держави.

Згідно зі статтею 5 Закону № 889-VIII відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Отже, Закон № 889-VIII є спеціальним нормативно-правовим актом, який визначає, зокрема, підстави та порядок припинення державної служби, а положення загального трудового законодавства підлягають застосуванню до відповідних правовідносин у частині, не врегульованій спеціальним законом.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII (у редакції, чинній на час виникнення спірної підстави для припинення державної служби у жовтні 2016 року) досягнення державним службовцем 65-річного віку становило передбачену законом підставу для припинення державної служби.

У постанові від 18 грудня 2025 року у справі № 140/5414/24 Верховний Суд зазначив, що положення пункту 7 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII щодо припинення державної служби в разі досягнення державним службовцем 65-річного віку мають імперативний характер. За відсутності рішення суб`єкта призначення про продовження строку перебування на державній службі досягнення такого віку є передбаченою законом підставою для звільнення.

При цьому Верховний Суд наголосив, що продовження строку перебування на державній службі після досягнення 65-річного віку є правом суб`єкта призначення, а не його обов`язком, а саме бажання особи продовжувати службу не є достатньою підставою для її залишення на державній службі.

Застосовуючи наведене правове регулювання до обставин цієї справи, колегія суддів зазначає таке.

З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , досяг 65-річного віку ІНФОРМАЦІЯ_2 .

На цей час Закон № 889-VIII уже набрав чинності та передбачав досягнення державним службовцем зазначеного віку як підставу для припинення державної служби.

При цьому матеріали справи не містять рішення суб`єкта призначення, яким було б продовжено строк перебування ОСОБА_1 на державній службі після досягнення ним 65-річного віку.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності передбаченої законом правової підстави для припинення державної служби позивача у зв`язку з досягненням ним граничного віку.

Основним доводом апеляційної скарги є твердження ОСОБА_1 про те, що Міністерство соціальної політики України, видавши 25 квітня 2024 року наказ № 185-к, не мало правових підстав визначати датою його звільнення 10 жовтня 2016 року, оскільки відповідний наказ прийнято майже через вісім років після досягнення ним 65-річного віку. Внаслідок несвоєчасного виконання відповідачем попередніх судових рішень про поновлення на посаді датою припинення його трудових відносин могло бути визначено лише 25 квітня 2024 року, тобто день фактичного видання наказу про поновлення.

Оцінюючи зазначені доводи, колегія суддів виходить із необхідності розмежування правових наслідків поновлення особи на посаді за рішенням суду та наявності передбачених законом самостійних підстав для подальшого припинення відповідних службових правовідносин.

Поновлення на посаді за судовим рішенням є способом відновлення порушеного права особи, незаконно звільненої з роботи, та спрямоване на відновлення її попереднього правового становища.

При цьому поновлення на посаді не є новим призначенням на державну службу, а передбачає відновлення раніше існуючих службових правовідносин, припинених внаслідок незаконного звільнення.

Водночас відновлення таких правовідносин не виключає можливості їх подальшого припинення з інших, самостійних і передбачених законом підстав, які виникли після незаконного звільнення.

В свою чергу, наказом Міністерства соціальної політики України від 28 лютого 2014 року № 175-к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 03 березня 2014 року.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2015 року, зміненою постановою Вищого адміністративного суду України від 15 грудня 2016 року, зазначений наказ визнано протиправним та скасовано, а позивача поновлено на раніше займаній посаді з 04 березня 2014 року.

Таким чином, за результатами судового розгляду було відновлено правове становище позивача, яке існувало до незаконного звільнення у 2014 році.

Проте в період, на який поширюється таке поновлення, настала нова юридична обставина, а саме досягнення позивачем 08 жовтня 2016 року 65-річного віку, що відповідно до чинного на той час законодавства було підставою для припинення державної служби.

У зв`язку із цим наказом від 25 квітня 2024 року № 184-к Міністерство соціальної політики України поновило ОСОБА_1 на посаді з 04 березня 2014 року, а наказом від тієї ж дати № 185-к оформило його звільнення з 10 жовтня 2016 року у зв`язку з досягненням граничного віку перебування на державній службі.

Колегія суддів звертає увагу, що наведені накази мають різне правове призначення:

- перший спрямований на відновлення порушеного права позивача відповідно до судового рішення;

- другий на оформлення припинення відновлених службових правовідносин у зв`язку з настанням самостійної, передбаченої законом підстави.

При цьому колегія суддів зазначає, що хоча наказ про звільнення позивача було видано лише 25 квітня 2024 року, передбачена законом підстава для припинення його державної служби виникла ще у жовтні 2016 року, коли він досяг 65-річного віку. Тому пізніше видання наказу саме собою не означає, що позивач мав право продовжувати перебування на державній службі до дати його прийняття.

У цьому випадку наказом від 25 квітня 2024 року № 185-к відповідач не встановив нової підстави припинення державної служби, якої не існувало у 2016 році, а застосував передбачену спеціальним законом підставу, що виникла в період відновлених за судовим рішенням службових правовідносин.

Колегія суддів звертає увагу, що подібні правовідносини були предметом розгляду Верховного Суду у справі № 640/34930/21, за результатами якої прийнято постанову від 14 листопада 2024 року.

У зазначеній справі спір виник у зв`язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України рішення про звільнення особи з посади заступника Голови Державної служби України з надзвичайних ситуацій у зв`язку з досягненням граничного віку перебування на службі після її поновлення на посаді на виконання судового рішення. Одним з основних аргументів позивача була неправомірність звільнення з минулої дати, яка передувала даті прийняття відповідного розпорядження.

Верховний Суд, оцінюючи такі доводи, виходив із того, що на дату прийняття рішення про поновлення особа вже досягла граничного віку перебування на відповідній службі, а настання цієї обставини становило самостійну правову підставу для її звільнення.

При цьому Верховний Суд погодився з правомірністю визначення дати звільнення відповідно до моменту виникнення передбаченої законом підстави припинення служби, хоча саме рішення про звільнення було прийнято пізніше.

Апеляційний суд враховує, що у справі № 640/34930/21 спірні правовідносини стосувалися проходження служби цивільного захисту, яка має спеціальне правове регулювання. Водночас наведений висновок Верховного Суду має значення для оцінки аналогічного за своєю правовою природою питання щодо можливості оформлення припинення публічної служби у зв`язку з досягненням граничного віку після поновлення особи на посаді на виконання судового рішення.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що визначення наказом від 25 квітня 2024 року № 185-к дати звільнення ОСОБА_1 10 жовтня 2016 року за встановлених у цій справі обставин не свідчить про протиправність відповідного наказу, оскільки така дата пов`язана з виникненням передбаченої спеціальним законом підстави для припинення державної служби.

Щодо доводів апелянта про можливість продовження державної служби до досягнення 70-річного віку колегія суддів зазначає таке.

Позивач наполягає, що внаслідок тривалого невиконання судових рішень про поновлення на посаді був позбавлений можливості скористатися законодавчими змінами, якими передбачено право на продовження державної служби після досягнення 65-річного віку.

Разом із тим зазначені доводи ґрунтуються на помилковому розумінні дії нормативно-правових актів у часі та правової природи відповідних законодавчих гарантій.

Частина четверта статті 83 Закону № 889-VIII, якою передбачено можливість залишення державного службовця на державній службі після досягнення 65-річного віку за рішенням суб`єкта призначення, була запроваджена законодавчими змінами у грудні 2020 року.

Зазначеною нормою передбачено, що у зв`язку з потребами служби державний службовець за рішенням суб`єкта призначення може бути залишений на державній службі після досягнення 65-річного віку за його згодою. Рішення про продовження строку перебування на державній службі приймається суб`єктом призначення щороку, але не більш як до досягнення державним службовцем 70-річного віку.

Отже, зазначене законодавче регулювання виникло після досягнення ОСОБА_1 65-річного віку у жовтні 2016 року та не змінює правових наслідків обставин, які настали до набрання чинності відповідними змінами.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

З урахуванням наведеного положення законодавства щодо можливості продовження державної служби після досягнення 65-річного віку не можуть розглядатися як такі, що автоматично відновлюють або продовжують службові правовідносини, підстава для припинення яких виникла ще у 2016 році.

Крім того, навіть після запровадження відповідних законодавчих змін продовження перебування на державній службі після досягнення 65-річного віку не стало безумовним правом державного службовця, оскільки відповідне рішення приймається суб`єктом призначення з урахуванням потреб служби.

Щодо посилань позивача на неможливість подання заяви про продовження строку перебування на державній службі у зв`язку з його фактичним непоновленням на посаді, колегія суддів зазначає, що такі обставини не спростовують наявності передбаченої законом підстави для припинення державної служби у зв`язку з досягненням 65-річного віку. При цьому законодавче регулювання щодо можливості продовження державної служби до 70 років виникло після досягнення позивачем граничного віку та не передбачає безумовного права особи на таке продовження.

Стосовно доводів апелянта про тривале невиконання Мінсоцполітикою судових рішень у справі № 826/6583/14 колегія суддів зазначає, що питання належності та своєчасності їх виконання підлягає вирішенню в межах установленого законодавством порядку виконання судових рішень, зокрема із застосуванням передбачених КАС України механізмів судового контролю.

Водночас предметом розгляду цієї справи є правомірність наказу від 25 квітня 2024 року № 185-к про звільнення позивача, а не перевірка повноти чи своєчасності виконання попередніх судових рішень. Тому доводи щодо неналежного виконання таких рішень самі собою не свідчать про протиправність оскаржуваного наказу та не усувають передбаченої спеціальним законом підстави для припинення державної служби позивача.

Щодо посилань позивача на положення статті 236 КЗпП України та необхідність виплати середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника передбачено виплату середнього заробітку за час такої затримки. Отже, зазначеною нормою встановлено окремий правовий механізм захисту працівника від наслідків несвоєчасного виконання судового рішення, який не визначає підстав та порядку припинення трудових чи службових правовідносин.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 червня 2018 року у справі № 826/6583/14 на користь ОСОБА_1 стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04 березня 2014 року по 15 грудня 2016 року в розмірі 431 038,35 грн. Водночас визначення судовим рішенням періоду, за який підлягає виплаті середній заробіток, не є тотожним встановленню періоду фактичного проходження державної служби та не спростовує виникнення у жовтні 2016 року передбаченої законом підстави для її припинення.

При цьому предметом розгляду цієї справи є правомірність наказу Міністерства соціальної політики України від 25 квітня 2024 року № 185-к про звільнення позивача, а не питання своєчасності виконання попередніх судових рішень чи визначення розміру компенсації за затримку їх виконання. Такі питання підлягають вирішенню в установленому законодавством порядку із застосуванням відповідних механізмів судового захисту.

За таких обставин посилання апелянта на статтю 236 КЗпП України не спростовують правомірності оскаржуваного наказу та не є підставою для його скасування, оскільки можливе порушення відповідачем обов`язку щодо своєчасного виконання рішення суду про поновлення на посаді має самостійні правові наслідки та не усуває передбаченої спеціальним законом підстави для припинення державної служби позивача.

Щодо посилань апелянта на порушення права на працю та положення Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» колегія суддів зазначає, що статтею 11 цього Закону передбачено гарантії реалізації права на працю громадян похилого віку, зокрема недопустимість звільнення працівника з мотивів досягнення ним пенсійного віку.

Водночас зазначені гарантії підлягають застосуванню з урахуванням спеціального законодавства, яке регулює проходження державної служби. Оскільки Закон № 889-VIII передбачає досягнення державним службовцем граничного віку як самостійну підставу для припинення державної служби, застосування цієї підстави не може розглядатися як порушення загальних гарантій права на працю громадян похилого віку. Відтак колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування положень зазначеного Закону всупереч спеціальним нормам Закону № 889-VIII.

Щодо вимоги про поновлення ОСОБА_1 на раніше займаній посаді шляхом фактичного допуску до виконання посадових обов`язків колегія суддів зазначає, що така вимога є похідною від вимоги про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства соціальної політики України від 25 квітня 2024 року № 185-к. Оскільки підстав для скасування зазначеного наказу не встановлено, відсутні й правові підстави для задоволення вимоги про поновлення на посаді.

Щодо прохання апелянта встановити судовий контроль за виконанням рішення відповідно до статті 382 КАС України колегія суддів зазначає, що такий контроль спрямований на забезпечення належного виконання судового рішення, яким на суб`єкта владних повноважень покладено відповідний обов`язок.

Оскільки у цій справі відсутні підстави для задоволення позовних вимог та покладення на відповідача обов`язку вчинити певні дії, підстав для встановлення судового контролю немає. При цьому питання належного виконання судових рішень у справі № 826/6583/14 підлягає вирішенню в межах відповідного судового провадження у встановленому законом порядку.

Оскільки суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, то колегія суддів згідно із статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги залишає її без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2025 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.

Судді: Кобаль М.І.

Тереза Ю.О.