Постанова № 141377459 у справі № 320/40920/23 від 10.11.2026

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/40920/23 Головуючий у 1-й інстанції: Щавінський В.Р.

Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача Черпака Ю.К.,

суддів Кобаля М.І., Терези Ю.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 09 січня 2025 року, ухвалене в порядку спрощеного (письмового) позовного провадження без повідомлення та виклику сторін, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 (далі - позивач/ ОСОБА_1 ) звернулась до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Київській області (далі -відповідач/апелянт/ГУ ДПС у Київській області) про:

- визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-447226-54 від 24 лютого 2020 року на суму єдиного внеску 29 293, 44 грн;

- зобов`язання ГУ ДПС у Київській області внести зміни до інтегрованої картки платника податків ОСОБА_1 шляхом виключення суми недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 2017 року по 2020 рік у сумі 37 788, 74 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Головним управлінням ДПС у Київській області протиправно сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 24 лютого 2020 року № Ф-447226-54 на суму 29 293, 44 грн, оскільки у період, за який здійснено нарахування єдиного внеску, позивачка не мала належним чином підтвердженого статусу фізичної особи-підприємця, підприємницької діяльності не здійснювала та доходів від такої діяльності не отримувала. Зазначила, що була зареєстрована як фізична особа-підприємець у грудні 2002 року, однак після набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 року № 755-IV не зверталася до державного реєстратора для включення відомостей про неї до Єдиного державного реєстру та не подавала відповідної реєстраційної картки. На переконання позивачки, відсутність підтвердженого у встановленому законом порядку статусу фізичної особи-підприємця виключала можливість законного здійснення нею підприємницької діяльності, отримання відповідних доходів, а отже, і виникнення обов`язку зі сплати єдиного внеску за таким статусом. При цьому посилалася на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 01 липня 2020 року у справі № 260/81/19. Крім того, позивачка наголосила, що протягом 2017-2020 років перебувала у трудових відносинах із ТОВ «БІЗНЕС-ЦЕНТР «БРЕСТ-ЛІТОВСЬКИЙ», яке як роботодавець нараховувало та сплачувало за неї єдиний внесок у розмірі не меншому за мінімальний страховий внесок. На підтвердження зазначених обставин посилалася на записи у трудовій книжці, індивідуальні відомості про застраховану особу за формами ОК-5 та ОК-7, а також довідки роботодавця. Вважала, що за таких обставин додаткове нарахування їй єдиного внеску як фізичній особі - підприємцю призводить до його подвійної сплати та суперечить меті загальнообов`язкового державного соціального страхування. Спірну вимогу сформовано без проведення перевірки її підприємницької діяльності, за відсутності поданої нею звітності та документів, які б підтверджували отримання доходів від підприємницької діяльності. Звертала увагу на те, що вимога не містить належного обґрунтування підстав виникнення заборгованості, її розрахунку та періодів нарахування, а також сформована з порушенням установлених законодавством строків. Окремо зазначала про неправильне зазначення у вимозі її адресних даних, що перешкодило належному отриманню відповідного документа. Щодо строку звернення до суду пояснювала, що про існування спірної вимоги дізналася лише у червні 2023 року після виявлення арешту коштів на її банківському рахунку в межах виконавчого провадження. Копію вимоги отримала 27 червня 2023 року у відповідь на звернення до податкового органу. З огляду на це вважала причини пропуску строку звернення до суду поважними та просила його поновити. Посилаючись на наведені обставини, позивачка вважала протиправним нарахування їй єдиного внеску за 2017-2020 роки на загальну суму 37 788, 74 грн, у зв`язку із чим просила скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 24 лютого 2020 року № Ф-447226-54 на суму 29 293, 44 грн та зобов`язати відповідача внести зміни до інтегрованої картки платника шляхом виключення зазначеної заборгованості зі сплати єдиного внеску за весь спірний період.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 09 січня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-447226-54 від 24 лютого 2020 року на суму єдиного внеску 29 293, 44 грн.

Зобов`язано ГУ ДПС у Київській області внести зміни до інтегрованої картки платника податків ОСОБА_1 шляхом виключення суми недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 2017 року по 2020 рік у сумі 37 788, 74 грн.

Стягнуто на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 073, 60 грн за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДПС у Київській області.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка була зареєстрована як фізична особа-підприємець у 2002 році, тобто до 01 липня 2004 року, однак після набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 року № 755-IV не зверталася до державного реєстратора для включення відомостей про неї до Єдиного державного реєстру та не подавала відповідної реєстраційної картки до червня 2023 року. Статус фізичної особи-підприємця є формою реалізації конституційного права особи на підприємницьку діяльність, а відсутність підтвердженого у встановленому законом порядку волевиявлення особи щодо продовження такої діяльності після 01 липня 2004 року виключає можливість автоматичного збереження раніше набутого статусу суб`єкта господарювання. Відтак за відсутності доказів фактичного здійснення позивачкою підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів у спірний період не було правових підстав для покладення на неї обов`язку зі сплати єдиного внеску як фізичною особою-підприємцем. При цьому суд врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 01 липня 2020 року у справі № 260/81/19. Протягом 2017-2020 років позивачка була офіційно працевлаштована, що підтверджується записами у трудовій книжці та індивідуальними відомостями про застраховану особу за формами ОК-5 та ОК-7. У зазначений період за позивачку роботодавцем сплачувався єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. За таких обставин суд дійшов висновку про неправомірність нарахування позивачці єдиного внеску як фізичній особі-підприємцю не лише у зв`язку з відсутністю підтвердженого у встановленому законом порядку відповідного статусу та нездійсненням підприємницької діяльності, а й з огляду на її перебування у трудових відносинах і сплату за неї страхових внесків роботодавцем. Щодо вимоги про зобов`язання відповідача внести зміни до інтегрованої картки платника суд зазначив, що відображення в ній відомостей про нараховані зобов`язання безпосередньо впливає на права та інтереси платника, оскільки визначає стан його розрахунків із бюджетом та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Тому збереження в інтегрованій картці відомостей про заборгованість, нарахування якої визнано протиправним, порушує права позивачки, а зобов`язання контролюючого органу здійснити відповідне коригування є належним та ефективним способом їх захисту. З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність вимоги Головного управління ДПС у Київській області від 24 лютого 2020 року № Ф-447226-54 на суму 29 293, 44 грн та наявність підстав для її скасування, а також зобов`язання відповідача виключити з інтегрованої картки позивачки суму недоїмки зі сплати єдиного внеску за 2017-2020 роки в загальному розмірі 37 788, 74 грн.

В апеляційній скарзі ГУ ДПС у Київській області просить скасувати судове рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення необґрунтованого рішення. Ввідповідно до положень Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08 липня 2010 року № 2464-VI фізичні особи-підприємці з 01 січня 2017 року зобов`язані нараховувати та сплачувати єдиний внесок у розмірі не меншому за мінімальний страховий внесок незалежно від фактичного отримання доходу (прибутку) від підприємницької діяльності. За даними інформаційної системи ДПС України, станом на 31 січня 2020 року за позивачкою обліковувалася заборгованість зі сплати єдиного внеску в розмірі 29 293, 44 грн, яка виникла внаслідок несплати квартальних нарахувань за 2017 рік у сумі 8 448, 00 грн, за 2018 рік - 9 828, 72 грн та за 2019 рік - 11 016, 72 грн. У зв`язку з наявністю зазначеної заборгованості контролюючим органом відповідно до частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 24 лютого 2020 року № Ф-447226-54. ГУ ДПС у Київській області наголошує, що зазначену вимогу було направлено позивачці рекомендованим поштовим відправленням із повідомленням про вручення, однак поштове відправлення повернулося у зв`язку із закінченням строку зберігання. При цьому інформація про оскарження позивачкою вимоги в адміністративному порядку до контролюючого органу не надходила, у зв`язку із чим податковий орган вважав її узгодженою та направив для примусового виконання до органу державної виконавчої служби. На підтвердження правомірності своїх дій апелянт також посилається на те, що в межах виконавчого провадження з позивачки у примусовому порядку стягнуто 29 293, 44 грн, які 03 січня 2024 року перераховано на рахунок зі сплати єдиного внеску. Водночас, за даними інформаційної системи ДПС України, станом на 27 січня 2025 року за позивачкою продовжувала обліковуватися заборгованість зі сплати єдиного внеску в розмірі 8 495, 30 грн. Крім того, ОСОБА_1 була зареєстрована як фізична особа-підприємець у 2002 році та до червня 2023 року не зверталася до державного реєстратора для включення відомостей про неї до Єдиного державного реєстру відповідно до вимог законодавства, помилково вважаючи, що її статус фізичної особи-підприємця припинився автоматично. Водночас, згідно з ідентифікаційними даними інформаційно-комунікаційної системи «Податковий блок», позивачку знято з податкового обліку як фізичну особу-підприємця у зв`язку з припиненням підприємницької діяльності за її рішенням лише 28 червня 2023 року. Зазначені обставини підтверджують наявність у позивачки статусу фізичної особи-підприємця протягом спірного періоду та, відповідно, обов`язку зі сплати єдиного внеску, а тому висновки суду першої інстанції про протиправність нарахування заборгованості та необхідність її виключення з інтегрованої картки платника є помилковими.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 заперечує проти доводів апелянта, вважає їх безпідставними та необґрунтованими, а рішення суду першої інстанції - законним і таким, що ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Відповідач не конкретизував, які саме норми було порушено та в чому полягає неправильність висновків суду. Щодо тверджень податкового органу про узгодженість вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 24 лютого 2020 року № Ф-447226-54 у зв`язку з її неоскарженням в адміністративному порядку позивачка наголошує, що відповідно до частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI платник єдиного внеску має право оскаржити таку вимогу як в адміністративному, так і в судовому порядку. При цьому адміністративне оскарження не є обов`язковою передумовою звернення до суду. Зазначає, що скористалася правом на судовий захист, а питання дотримання строку звернення до суду було вирішено судом першої інстанції під час розгляду справи. Крім того, про існування спірної вимоги дізналася лише у червні 2023 року після накладення арешту на її банківські кошти в межах виконавчого провадження. Вважає, що направлення вимоги за неналежною адресою позбавило її можливості своєчасно ознайомитися з відповідним документом та оскаржити його. Факт подальшого примусового стягнення заборгованості не підтверджує правомірності її нарахування. Стосовно наявності статусу фізичної особи-підприємця позивачка пояснює, що була зареєстрована у грудні 2002 року, однак після 01 липня 2004 року не подавала державному реєстратору реєстраційної картки для включення відомостей про неї до Єдиного державного реєстру та не здійснювала підприємницької діяльності. Зазначає, що лише 27 червня 2023 року до Єдиного державного реєстру внесено запис про її реєстрацію як фізичної особи-підприємця, а 28 червня 2023 року - запис про припинення підприємницької діяльності. На її переконання, відсутність підтвердженого у встановленому законом порядку статусу фізичної особи-підприємця протягом 2017-2020 років виключала виникнення обов`язку зі сплати єдиного внеску за таким статусом. На підтвердження цієї позиції посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 01 липня 2020 року у справі № 260/81/19. Протягом усього спірного періоду перебувала у трудових відносинах із ТОВ «БІЗНЕС-ЦЕНТР «БРЕСТ-ЛІТОВСЬКИЙ», яке нараховувало та сплачувало за неї єдиний внесок. Зазначені обставини підтверджуються трудовою книжкою та індивідуальними відомостями про застраховану особу за формами ОК-5 та ОК-7. Вважає, що за відсутності доходу від підприємницької діяльності та за умови сплати роботодавцем єдиного внеску в розмірі не меншому за мінімальний страховий внесок додаткове нарахування такого внеску як фізичній особі-підприємцю призводить до його подвійної сплати та суперечить меті загальнообов`язкового державного соціального страхування. Контролюючим органом не проводилася перевірка її підприємницької діяльності, а нарахування спірної заборгованості здійснено виключно на підставі даних інформаційної системи за відсутності звітності та інших документів, які б підтверджували здійснення нею підприємницької діяльності й отримання відповідних доходів.

Апеляційний розгляд справи відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами та на основі наявних доказів.

Згідно з частинами першою та другою статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

З метою повного та всебічного встановлення обставин справи, колегією суддів вирішено продовжити на розумний строк її апеляційний розгляд.

Перевіривши повноту встановлення фактичних обставин справ та їх правову оцінку, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного перегляду справи, що ОСОБА_1 була зареєстрована як суб`єкт підприємницької діяльності у 2002 році, тобто до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 року № 755-IV.

Разом з тим із наявних у матеріалах справи копії трудової книжки позивачки та індивідуальних відомостей про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування за формами ОК-5 та ОК-7 вбачається, що протягом 2017-2020 років ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах із ТОВ «БІЗНЕС-ЦЕНТР «БРЕСТ-ЛІТОВСЬКИЙ», яке здійснювало нарахування та сплату за неї єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

24 лютого 2020 року ГУ ДПС у Київській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-447226-54, якою ОСОБА_1 визначено заборгованість зі сплати єдиного внеску в розмірі 29 293, 44 грн.

Як вбачається з листа Головного управління ДПС у Київській області від 13 червня 2023 року № 32056/6/10-36-13-03, відповідно до відомостей інформаційно-комунікаційної системи ДПС України станом на 12 червня 2023 року за позивачкою обліковувалася заборгованість зі сплати єдиного внеску за кодом платежу 71040000 на загальну суму 37 788, 74 грн, яка виникла внаслідок несплати квартальних нарахувань за 2017 рік у розмірі 8 448, 00 грн, за 2018 рік - 9 828, 72 грн, за 2019 рік - 11 016,72 грн та за 2020 рік - 8 495, 30 грн.

При цьому сума заборгованості, визначена оскаржуваною вимогою від 24 лютого 2020 року, становить 29 293, 44 грн та охоплює нарахування єдиного внеску за 2017-2019 роки, тоді як загальна сума заборгованості, відображена в інформаційній системі ДПС станом на 12 червня 2023 року, включає також нарахування за 2020 рік у розмірі 8 495, 30 грн.

За твердженням позивачки, про існування спірної вимоги вона дізналася лише у червні 2023 року після виявлення арешту коштів на її банківському рахунку в межах виконавчого провадження. У зв`язку із цим вона звернулася до податкового органу для з`ясування підстав виникнення заборгованості та 27 червня 2023 року отримала копію відповідної вимоги. Позивачка також зазначала, що вимогу було направлено за адресою, яка не відповідала її зареєстрованому місцю проживання.

Згідно з наведеними відповідачем відомостями інформаційно-комунікаційної системи «Податковий блок», 28 червня 2023 року ОСОБА_1 знято з податкового обліку як фізичну особу-підприємця у зв`язку з державною реєстрацією припинення підприємницької діяльності за її рішенням.

Вважаючи, що протягом 2017-2020 років вона не мала належним чином підтвердженого статусу фізичної особи-підприємця, підприємницької діяльності не здійснювала, доходів від такої діяльності не отримувала, а єдиний внесок за неї сплачувався роботодавцем, ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом.

Колегія суддів, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, враховує наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати, а також повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08 липня 2010 року № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Згідно з пунктами 1 та 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є, зокрема, роботодавці та фізичні особи - підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України»,від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII, який набрав чинності 01 січня 2017 року, внесено зміни до пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI, якими встановлено обов`язок фізичних осіб-підприємців нараховувати єдиний внесок у розмірі не меншому за мінімальний страховий внесок незалежно від фактичного отримання доходу (прибутку) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.

Таким чином, починаючи з 01 січня 2017 року законодавець передбачив обов`язок зі сплати мінімального страхового внеску для фізичних осіб-підприємців незалежно від результатів їхньої господарської діяльності.

Водночас застосування зазначених положень передбачає насамперед установлення належності особи до визначеного законом кола платників єдиного внеску, оскільки сам по собі факт перебування фізичної особи на обліку в контролюючому органі не може безумовно свідчити про виникнення у неї відповідного обов`язку за відсутності передбачених законом підстав.

Відтак для правильного вирішення цього спору визначальним є встановлення наявності у ОСОБА_1 протягом 2017-2020 років правового статусу фізичної особи-підприємця у розумінні Закону № 2464-VI та обов`язку зі сплати єдиного внеску за таким статусом.

Особливості набуття та підтвердження статусу фізичної особи-підприємця, державна реєстрація якої була проведена до 01 липня 2004 року, визначалися Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 року № 755-IV (далі - Закон № 755-IV), а також законами України від 01 липня 2010 року № 2390-VI та від 25 березня 2014 року № 1155-VII.

За змістом пункту 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону № 755-IV у первісній редакції для заміни раніше виданих свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва єдиного зразка передбачалося подання відповідної реєстраційної картки державному реєстратору.

У подальшому Законом № 2390-VI було визначено порядок включення до Єдиного державного реєстру відомостей про суб`єктів господарювання, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, зокрема шляхом подання ними реєстраційних карток, а також передбачено особливості внесення відомостей про осіб, які самостійно таких карток не подали.

Законом № 1155-VII удосконалено відповідне правове регулювання з метою забезпечення можливості включення до Єдиного державного реєстру відомостей про суб`єктів господарювання, зареєстрованих до 01 липня 2004 року.

Системний аналіз наведених законодавчих положень свідчить, що процедура підтвердження статусу фізичної особи-підприємця, набутого до 01 липня 2004 року, була спрямована на встановлення волевиявлення особи щодо продовження здійснення підприємницької діяльності в нових умовах державної реєстрації.

Правову оцінку наведеному питанню надано Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 01 липня 2020 року у справі № 260/81/19.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що статус фізичної особи-підприємця є формою реалізації конституційного права особи на підприємницьку діяльність, а відсутність підтвердженого у визначеній державою формі волевиявлення щодо реалізації цього права в нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання.

При цьому Велика Палата Верховного Суду наголосила, що відсутність офіційного підтвердження статусу фізичної особи-підприємця шляхом проходження реєстраційних процедур, визначених Законом № 755-IV, за відсутності фактичних доказів здійснення підприємницької діяльності виключає можливість формальної та фактичної участі такої особи у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Колегія суддів враховує зазначені висновки Великої Палати Верховного Суду, оскільки правовідносини у справі № 260/81/19 та у справі, яка переглядається, є подібними за своїм правовим змістом, зокрема щодо набуття особою статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року, непроходження нею відповідних реєстраційних процедур після цієї дати та подальшого нарахування єдиного внеску за відсутності доходу від підприємницької діяльності.

З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 була зареєстрована як суб`єкт підприємницької діяльності у грудні 2002 року, однак після 01 липня 2004 року не подавала державному реєстратору реєстраційної картки для включення відомостей про неї до Єдиного державного реєстру та підтвердження відповідного статусу.

Наведені обставини не заперечуються і самим апелянтом, який в апеляційній скарзі зазначає, що позивачка до червня 2023 року не зверталася до державного реєстратора для включення відомостей про неї як фізичну особу-підприємця до Єдиного державного реєстру.

При цьому контролюючим органом не наведено відомостей про здійснення позивачкою протягом 2017-2020 років реєстраційних дій, які б підтверджували її волевиявлення щодо продовження підприємницької діяльності після 01 липня 2004 року, та не надано доказів фактичного здійснення нею такої діяльності й отримання відповідних доходів у зазначений період.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для автоматичного поширення на ОСОБА_1 обов`язку зі сплати єдиного внеску як фізичною особою-підприємцем лише на підставі її первинної реєстрації суб`єктом підприємницької діяльності у 2002 році.

Доводи апелянта про те, що позивачку було знято з податкового обліку як фізичну особу-підприємця лише 28 червня 2023 року, зазначеного висновку не спростовують.

Колегія суддів звертає увагу, що державна реєстрація припинення підприємницької діяльності у 2023 році не підтверджує наявності у позивачки належним чином оформленого статусу фізичної особи-підприємця впродовж усього попереднього періоду.

Здійснення реєстраційної дії щодо припинення підприємницької діяльності необхідно оцінювати у взаємозв`язку з обставинами первинної реєстрації особи, установленими законодавством вимогами до підтвердження її статусу та фактичним здійсненням підприємницької діяльності.

У цьому випадку внесення до Єдиного державного реєстру відповідних відомостей у червні 2023 року та подальше припинення підприємницької діяльності не можуть мати наслідком виникнення за минулий час обов`язку зі сплати єдиного внеску за 2017-2020 роки, якщо передбачені законом підстави для такого обов`язку у відповідний період були відсутні.

Аналогічний підхід застосовано Великою Палатою Верховного Суду у справі № 260/81/19, у якій також оцінювалися наслідки припинення підприємницької діяльності особою, зареєстрованою суб`єктом підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року, яка не пройшла відповідних реєстраційних процедур.

Таким чином, посилання апелянта виключно на дату зняття позивачки з податкового обліку не є достатнім для висновку про наявність у неї обов`язку зі сплати єдиного внеску протягом спірного періоду.

Крім того, незалежно від наведених обставин щодо реєстраційного статусу позивачки, колегія суддів ураховує встановлений судом першої інстанції факт перебування ОСОБА_1 у трудових відносинах та сплати за неї єдиного внеску роботодавцем протягом усього періоду, за який здійснено спірні нарахування.

Так, із наявних у матеріалах справи копії трудової книжки, індивідуальних відомостей про застраховану особу за формами ОК-5 та ОК-7, а також довідок ТОВ «БІЗНЕС-ЦЕНТР «БРЕСТ-ЛІТОВСЬКИЙ» вбачається, що протягом 2017-2020 років позивачка перебувала у трудових відносинах із зазначеним товариством, яке здійснювало нарахування та сплату за неї єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI роботодавці, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору, є платниками єдиного внеску.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 7 цього Закону єдиний внесок для таких платників нараховується, зокрема, на суму нарахованої заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Отже, у період перебування особи у трудових відносинах обов`язок із нарахування та сплати єдиного внеску на заробітну плату такої особи покладається на її роботодавця.

Верховний Суд у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 440/2149/19 сформулював правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, але фактично не здійснює підприємницької діяльності та не отримує від неї доходу, не зобов`язана сплачувати мінімальний страховий внесок за періоди, протягом яких вона є найманим працівником, а роботодавець сплачує за неї єдиний внесок у розмірі не меншому за мінімальний.

Такий висновок обґрунтовано метою правового регулювання єдиного внеску, яка полягає в забезпеченні соціального захисту застрахованої особи, а не в покладенні на неї додаткового фінансового обов`язку за відсутності відповідної економічної та правової підстави.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 23 січня 2020 року у справі № 480/4656/18, від 18 лютого 2022 року у справі № 420/4911/20.

Зокрема, Верховний Суд наголосив, що особа, яка перебуває у трудових відносинах та за яку роботодавцем сплачується єдиний внесок у розмірі не меншому за мінімальний страховий внесок, уже є застрахованою особою, а мета збору єдиного внеску досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

У такому випадку за відсутності фактичного здійснення підприємницької діяльності та отримання від неї доходу додаткове нарахування особі мінімального страхового внеску як фізичній особі-підприємцю призводило б до покладення на неї подвійного обов`язку зі сплати внеску за один і той самий період страхування.

Колегія суддів звертає увагу, що зазначені правові висновки Верховного Суду стосуються саме застосування положень Закону № 2464-VI у правовідносинах, які виникли після 01 січня 2017 року, та підлягають урахуванню під час вирішення цього спору.

При цьому наведений підхід не заперечує загального обов`язку фізичних осіб - підприємців сплачувати єдиний внесок незалежно від отримання доходу, передбаченого законодавством із 01 січня 2017 року, а визначає особливості застосування відповідних норм до осіб, за яких у спірний період єдиний внесок уже сплачувався роботодавцем.-

У цій справі судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 упродовж 2017-2020 років була офіційно працевлаштована, а роботодавець сплачував за неї єдиний внесок.

Водночас доказів отримання позивачкою у зазначений період доходу від самостійної підприємницької діяльності або наявності інших обставин, які б зумовлювали виникнення в неї додаткового обов`язку зі сплати єдиного внеску, відповідачем не надано.

Відтак колегія суддів дійшла висновку, що навіть за умови формального перебування позивачки на обліку як фізичної особи-підприємця спірні нарахування не відповідали б наведеним правовим висновкам Верховного Суду, оскільки протягом відповідного періоду її соціальне страхування забезпечувалося шляхом сплати єдиного внеску роботодавцем.

Отже, в даному випадку наявні дві взаємопов`язані обставини, що виключають правомірність спірного нарахування: відсутність належного підтвердження статусу фізичної особи - підприємця у встановленому законодавством порядку після 01 липня 2004 року та перебування позивачки протягом спірного періоду у трудових відносинах зі сплатою за неї єдиного внеску роботодавцем за відсутності доходу від підприємницької діяльності.

Наведені обставини суд першої інстанції встановив на підставі належних доказів, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують.

Щодо посилань апелянта на те, що відповідно до даних інформаційної системи ДПС України за позивачкою обліковувалася заборгованість зі сплати єдиного внеску, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI податковий орган у встановленому порядку надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.

Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.

Водночас повноваження контролюючого органу щодо формування та направлення вимоги про сплату недоїмки передбачають наявність у відповідної особи обов`язку зі сплати єдиного внеску та факту невиконання цього обов`язку у визначені законом строки.

Наявність в інформаційній системі контролюючого органу відомостей про заборгованість не є безумовним підтвердженням правомірності її виникнення, оскільки такі відомості відображають результати здійсненого обліку та підлягають перевірці на відповідність вимогам матеріального законодавства.

Отже, при вирішенні питання про правомірність вимоги про сплату недоїмки визначальним є не лише факт відображення певної суми в інформаційній системі, а насамперед наявність установленого законом обов`язку платника зі сплати відповідних сум.

У цьому випадку відповідач, посилаючись на відомості інформаційної системи ДПС України, фактично обґрунтовує правомірність спірної вимоги самим фактом наявності в обліку заборгованості, не спростувавши при цьому встановлених судом першої інстанції обставин щодо реєстраційного статусу позивачки, нездійснення нею підприємницької діяльності та сплати єдиного внеску роботодавцем.

Колегія суддів також зауважує, що відсутність документальної перевірки не є безумовною підставою для визнання вимоги про сплату недоїмки протиправною, оскільки законодавство передбачає різні підстави формування відповідних вимог.

Разом з тим така обставина не звільняє контролюючий орган від обов`язку довести наявність передбачених законом підстав для нарахування єдиного внеску конкретній особі.

За обставин цієї справи контролюючим органом не доведено наявності у позивачки обов`язку зі сплати єдиного внеску як фізичною особою-підприємцем протягом 2017-2020 років, а тому відображення відповідних сум в інформаційній системі не може бути достатньою підставою для висновку про правомірність оскаржуваної вимоги.

Оцінюючи правомірність обраного позивачкою способу захисту порушених прав у частині зобов`язання відповідача внести зміни до інтегрованої картки платника, колегія суддів виходить із наступного.

Порядок ведення податковими органами оперативного обліку податків, зборів, платежів та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування затверджено наказом Міністерства фінансів України від 12 січня 2021 року № 5 (далі - Порядок № 5).

Відповідно до пункту 2 розділу I Порядку № 5 інтегрована картка платника є формою оперативного обліку податків, зборів, платежів та єдиного внеску, що ведеться за кожним видом платежу.

За змістом положень розділу II цього Порядку інтегрована картка платника містить інформацію про облікові операції та показники, які характеризують стан розрахунків платника з бюджетами та фондами загальнообов`язкового державного соціального і пенсійного страхування.

Таким чином, відомості, що відображаються в інтегрованій картці платника, мають безпосереднє значення для визначення стану його розрахунків за відповідним платежем, у тому числі щодо наявності або відсутності заборгованості.

Відображення у такій картці сум, нарахованих без належних правових підстав, може спричиняти негативні наслідки для платника, зокрема у вигляді подальшого застосування передбачених законодавством заходів стягнення.

Верховний Суд у постановах від 19 лютого 2019 року у справі № 825/999/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 805/4374/15-а та від 25 березня 2020 року у справі № 826/9288/18 сформулював правові висновки щодо наявності у платника матеріально-правового інтересу в правильному відображенні відомостей про стан розрахунків із бюджетом в інтегрованій картці платника.

З наведених висновків вбачається, що у разі встановлення протиправності нарахування відповідних сум контролюючий орган зобов`язаний забезпечити належне відображення результатів такого встановлення у системі обліку.

Як установлено під час розгляду справи, у вимозі від 24 лютого 2020 року № Ф-447226-54 визначено заборгованість за 2017-2019 роки в розмірі 29 293, 44 грн.

Водночас із листа ГУ ДПС у Київській області від 13 червня 2023 року № 32056/6/10-36-13-03 вбачається, що загальна сума заборгованості, нарахована позивачці за 2017-2020 роки, становила 37 788, 74 грн, у тому числі за 2020 рік - 8 495, 30 грн.

Отже, вимога про внесення змін до інтегрованої картки платника в частині загальної суми 37 788, 74 грн охоплює всі спірні нарахування за 2017-2020 роки, тоді як вимога про скасування виконавчого документа стосується конкретної вимоги від 24 лютого 2020 року на суму 29 293, 44 грн.

З урахуванням того, що судом встановлено відсутність належних правових підстав для нарахування позивачці єдиного внеску як фізичній особі-підприємцю протягом усього спірного періоду, збереження відповідних нарахувань в інтегрованій картці платника не відповідало б фактичному та правовому стану її зобов`язань.

При цьому обставина часткового або повного погашення нарахованої заборгованості внаслідок примусового стягнення не спростовує необхідності приведення облікових показників у відповідність до встановлених судом обставин, оскільки погашення неправомірно визначеного зобов`язання не змінює правової природи його первинного нарахування.

Водночас коригування інтегрованої картки платника має здійснюватися контролюючим органом з урахуванням фактичних облікових операцій, у тому числі відомостей про сплачені або примусово стягнуті суми, з метою правильного відображення стану розрахунків позивачки зі сплати єдиного внеску.

Таким чином, зобов`язання відповідача внести зміни до інтегрованої картки платника шляхом виключення неправомірно нарахованої недоїмки зі сплати єдиного внеску за 2017-2020 роки є належним способом захисту порушених прав позивачки та спрямоване на усунення наслідків протиправних дій контролюючого органу.

При цьому судове рішення в зазначеній частині не передбачає вирішення питання про повернення раніше стягнутих коштів, оскільки така вимога не була предметом позову, а стосується обов`язку контролюючого органу забезпечити достовірне відображення відповідних облікових показників.

Відтак колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для зобов`язання відповідача внести зміни до інтегрованої картки позивачки щодо нарахувань єдиного внеску за 2017-2020 роки на загальну суму 37 788, 74 грн.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, при цьому в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, саме на ГУ ДПС у Київській області покладався обов`язок довести наявність передбачених законом підстав для нарахування ОСОБА_1 єдиного внеску та формування оскаржуваної вимоги, проте належних і достатніх доказів на підтвердження правомірності таких дій контролюючим органом не надано.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, надав належну правову оцінку спірним правовідносинам та обґрунтовано дійшов висновку про протиправність вимоги ГУ ДПС у Київській області від 24 лютого 2020 року № Ф-447226-54 на суму 29 293,44 грн, а також необхідність виключення з інтегрованої картки позивачки неправомірно нарахованої недоїмки зі сплати єдиного внеску за 2017-2020 роки на загальну суму 37 788,74 грн.

Суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому колегія суддів згідно із статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги залишає її без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Київській області залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 09 січня 2025 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати ухвалення та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.

Судді: Кобаль М.І.

Тереза Ю.О.