Постанова № 141377480 у справі № 320/38929/24 від 10.11.2026

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/38929/24 суддя першої інстанції: Скрипка І.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Воловика С.В., суддів Кравченка Є.Д., Осіпової О.О., розглянувши у письмовому провадженні в приміщенні суду в місті Києві апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 08 травня 2026 року у справі № 320/38929/24 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся з позовною заявою до Офісу Генерального прокурора (далі - апелянт, відповідач, Офіс Генерального прокурора), у якій просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, виходячи із середньоденного заробітку (грошового забезпечення), обчисленого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, у розмірі 214 627,48 грн.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 08 травня 2026 року позовну заяву задоволено, визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 237 326,60 грн, а також стягнуто на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судовий збір у сумі 2 146,27 грн.

Підставою для задоволення позову суд першої інстанції визначив те, що на день виключення позивача зі списків особового складу відповідач не провів із ним повного розрахунку, а різницю між отриманим та належним грошовим забезпеченням за період перебування у розпорядженні Генерального прокурора з 28.12.2019 по 21.02.2020 виплатив лише 19.07.2024 на виконання судового рішення у справі № 320/15192/21, що, на думку суду, зумовлює відповідальність, передбачену статтею 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Визначаючи розмір відшкодування, суд першої інстанції обчислив середній заробіток за періоди з 22.02.2020 по 18.07.2022 та з 19.07.2022 по 19.01.2023 у загальній сумі 1 103 085,73 грн, застосував пропорційне зменшення з урахуванням частки несвоєчасно виплачених сум, а надалі, вважаючи отриману суму неспівмірною, визначив справедливим розміром відшкодування десятикратний розмір простроченої заборгованості та вийшов за межі позовних вимог із посиланням на частину другу статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, Офіс Генерального прокурора звернувся з апеляційною скаргою, у якій вказує на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, у зв`язку з чим просить апеляційний суд скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 08 травня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, відповідач зазначає про те, що різниця між належним та отриманим грошовим забезпеченням за період з 28.12.2019 по 21.02.2020, виплачена на підставі судових рішень у справі № 320/15192/21, не належить до складу сум, які підлягали виплаті при звільненні у розумінні статті 116 КЗпП України, оскільки на день виключення позивача зі списків особового складу будь-яких судових рішень щодо цих сум не існувало, а з відповідним позовом позивач звернувся лише 22.11.2021.

Крім того, апелянт зауважив на тому, що суд першої інстанції здійснив неправильний розрахунок середнього заробітку, не врахував критеріїв співмірності, визначених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, а визначена ним сума відшкодування є непропорційною розміру простроченої заборгованості, яка становить 23 732,66 грн.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.06.2026 відкрито апеляційне провадження, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, витребувано справу із Київського окружного адміністративного суду.

Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що відповідно до частини четвертої статті 304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05.10.2026 апеляційну скаргу відповідача призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини та об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів встановила наступне.

Наказом Генерального прокурора України від 21.06.2019 № 452-вк ОСОБА_1 призначено з 24.06.2019 на посаду прокурора другого відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях щодо злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.

Наказом Генерального прокурора від 28.12.2019 № 1263-вк позивача увільнено від виконання службових обов`язків за посадою у Головній військовій прокуратурі Генеральної прокуратури України із зарахуванням у розпорядження Генерального прокурора до вирішення питання про звільнення з військової служби.

Надалі наказом Генерального прокурора від 21.02.2020 № 515ц позивача направлено у розпорядження Міністерства оборони України для вирішення питання щодо подальшого проходження військової служби із виключенням із списків особового складу.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 21.06.2023 у справі № 320/15192/21, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.04.2024, визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за час перебування у розпорядженні Генерального прокурора з 28.12.2019 по 21.02.2020 у розмірі грошового забезпечення, яке позивач отримував за займаною посадою до зарахування в розпорядження, відповідно до вимог пункту 1 розділу XXVIII Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 № 260, та зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу відповідну різницю.

На виконання вказаних судових рішень 19.07.2024 відповідач виплатив позивачу різницю між отриманим та належним грошовим забезпеченням за період з 28.12.2019 по 21.02.2020 у розмірі 23 732,66 грн.

Згідно з довідкою Офісу Генерального прокурора від 30.07.2024 № 21-531зп середньоденне грошове забезпечення позивача становить 1 037,71 грн.

Відомостей про видання Генеральним прокурором наказу про звільнення позивача з військової служби матеріали справи не містять, і на існування такого наказу сторони не посилалися.

Вважаючи, що день виключення зі списків особового складу є днем його звільнення, а остаточний розрахунок проведено лише 19.07.2024, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права й дотримання норм процесуального права, повноту встановлення фактичних обставин справи та їх правову оцінку в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що на виконання частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частин першої, другої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Поряд з цим Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 наголосила, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, незалежно від того, на які норми права посилалися сторони.

Таким чином, перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів насамперед має з`ясувати, чи утворюють установлені у справі обставини той юридичний склад, з яким закон пов`язує відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні.

Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на день виключення позивача зі списків особового складу) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Частиною першою статті 117 КЗпП України (у тій самій редакції) визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19.07.2022, статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції, згідно з якою відповідний середній заробіток виплачується за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Отже, як у попередній, так і в чинній редакції стаття 117 КЗпП України пов`язує настання відповідальності роботодавця з двома обставинами у їх сукупності, а саме із фактом звільнення працівника та невиплатою йому з вини роботодавця належних сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Водночас позивач у спірний період проходив військову службу на посаді прокурора Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, тому застосування до спірних правовідносин норм трудового законодавства має здійснюватися з урахуванням спеціального законодавства про військову службу.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, а порядок її проходження, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби та іншими нормативно-правовими актами.

Звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється на підставах, визначених статтею 26 цього Закону, та в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби, а за частиною третьою статті 24 цього Закону закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.

Верховний Суд у постанові від 03.02.2026 у справі № 400/5149/24 виснував, що у зв`язку з відсутністю у спеціальному законодавстві норм, які встановлюють відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату всіх належних сум при звільненні, до правовідносин, які виникають під час звільнення з військової служби, допустимим є застосування статей 116, 117 КЗпП України як таких, що є загальними.

Разом з тим у цій же постанові Верховний Суд наголосив, що межі дії диспозиції частини першої статті 117 КЗпП України визначені її гіпотезою, а обставини, з настанням яких необхідно застосовувати це правило, пов`язані саме з фактом звільнення працівника, і такі обставини не зазнали змін унаслідок внесення змін до статей 116, 117 КЗпП України Законом № 2352-IX.

Верховний Суд також зазначив, що виключення військовослужбовця зі списків особового складу саме по собі не є підтвердженням завершення ним проходження військової служби як такої, а у разі вибуття для подальшого проходження служби за іншим місцем свідчить лише про припинення службових правовідносин за попереднім місцем служби.

За таких обставин, як виснував Верховний Суд, застосування статті 117 КЗпП України до випадків, коли спірні правовідносини виникли поза межами звільнення з військової служби, означало б розширювальне тлумачення та необґрунтоване поширення сфери дії цієї норми на випадки, не охоплені її змістом і метою запровадження.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду, наказом Генерального прокурора від 21.02.2020 № 515ц позивача не звільнено з військової служби, а направлено у розпорядження Міністерства оборони України саме для вирішення питання щодо подальшого проходження військової служби із виключенням із списків особового складу.

Тобто виключення позивача зі списків особового складу відбулося у зв`язку з його вибуттям у розпорядження іншого органу для продовження військової служби, а не у зв`язку зі звільненням з такої служби, у зв`язку з чим не може ототожнюватися зі звільненням у розумінні статей 116, 117 КЗпП України.

Наведеного висновку не змінює й те, що попереднім наказом від 28.12.2019 № 1263-вк позивача було зараховано у розпорядження Генерального прокурора до вирішення питання про звільнення з військової служби, оскільки за результатом вирішення цього питання позивача з військової служби не звільнено, а направлено для її подальшого проходження.

Слід також зазначити, що спірна різниця у грошовому забезпеченні стосується періоду перебування позивача у розпорядженні Генерального прокурора, тобто періоду проходження ним військової служби, а обов`язок відповідача виплатити її позивачу виник у межах службових правовідносин, а не як обов`язок роботодавця провести остаточний розрахунок при звільненні.

Отже, установлені у справі обставини не утворюють передбаченого частиною першою статті 117 КЗпП України юридичного складу, з яким закон пов`язує обов`язок виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а тому ця норма не підлягала застосуванню до спірних правовідносин.

Суд першої інстанції наведеного не врахував, ототожнив виключення позивача зі списків особового складу з його звільненням, не з`ясувавши підстав такого виключення, та, як наслідок, застосував закон, який не підлягав застосуванню.

Водночас колегія суддів не може погодитися з доводами апелянта в тій частині, в якій він стверджує, що сума, визначена судовим рішенням, лише з огляду на час її присудження не може належати до сум, які підлягають виплаті при звільненні.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 виснувала, що вирішення спору про розмір належних звільненому працівникові сум на його користь не вважається виконанням роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок, а отже, сам по собі факт визначення таких сум судовим рішенням не виключає відповідальності за статтею 117 КЗпП України.

Проте ця обставина не впливає на результат вирішення спору, оскільки у цій справі вирішальним є відсутність самого факту звільнення позивача з військової служби, тобто обставини, яка є обов`язковою умовою застосування статті 117 КЗпП України.

Колегія суддів також враховує, що, як зазначив Верховний Суд у постанові від 03.02.2026 у справі № 400/5149/24, військовослужбовець у разі порушення строків виплати грошового забезпечення поза межами звільнення не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом вимоги про компенсацію втрати частини доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 № 2050-III.

Однак такі вимоги у суді першої інстанції не заявлялися і предметом цього спору не є, а тому відповідно до частини п`ятої статті 308 КАС України не можуть бути предметом розгляду суду апеляційної інстанції.

З огляду на висновок про відсутність передбачених статтею 117 КЗпП України умов для стягнення середнього заробітку, доводи апеляційної скарги та мотиви суду першої інстанції щодо періоду затримки розрахунку, застосування критеріїв співмірності, визначених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 та від 12.11.2025 у справі № 306/2708/23, а також щодо виходу за межі позовних вимог окремої оцінки не потребують, оскільки є похідними від питання про наявність у позивача самого права на таке відшкодування.

Частинами першою - третьою статті 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 317 КАС України підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина друга статті 317 КАС України).

Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини спору, однак неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору та свідчить про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, скасування оскаржуваного судового рішення та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 139, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 08 травня 2026 року у справі № 320/38929/24 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 08 травня 2026 року у справі № 320/38929/24 - скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення відповідно до статей 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач С.В. Воловик

Судді Є.Д. Кравченко

О.О. Осіпова