Постанова № 141377492 у справі № 580/7488/26 від 10.11.2026

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 580/7488/26 суддя першої інстанції: Валентина ОРЛЕНКО

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Воловика С.В., суддів Кравченка Є.Д., Осіпової О.О., розглянувши у письмовому провадженні в приміщенні суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 13 липня 2026 року у справі № 580/7488/26 за позовом ОСОБА_1 до Черкаського відділу державної виконавчої служби у Черкаському районі Черкаської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач, апелянт) звернувся з позовною заявою до Черкаського відділу державної виконавчої служби у Черкаському районі Черкаської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - відповідач, Черкаський відділ ДВС), у якій просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо незняття арешту з грошових коштів позивача, що містяться на відкритих рахунках, а також з коштів на рахунках, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів боржника, крім коштів, що містяться на рахунках, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом, накладеного постановою державного виконавця Черкаського районного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління юстиції (м. Київ) від 18 березня 2020 року у виконавчому провадженні № 61545673;

- зобов`язати відповідача зняти зазначений арешт з грошових коштів позивача.

Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 13 липня 2026 року у відкритті провадження у справі відмовлено відповідно до пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Підставою для відмови у відкритті провадження у справі суд першої інстанції визначив те, що вимоги про зняття арешту з грошових коштів ґрунтуються на праві власності позивача на них, є різновидом негаторного позову та випливають із цивільних правовідносин, а тому спір має приватноправовий характер і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Водночас у резолютивній частині ухвали суд першої інстанції роз`яснив позивачеві, що розгляд цього спору віднесено до юрисдикції господарського суду.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу до Черкаського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, позивач зазначає про те, що предметом позову є виключно бездіяльність органу державної виконавчої служби щодо невиконання покладеного на нього законом обов`язку зняти арешт після закінчення виконавчого провадження, тоді як вимог про визнання права власності, витребування майна чи усунення перешкод у здійсненні права власності позов не містить.

Крім того, апелянт зауважив на тому, що виконавче провадження відкривалося для примусового виконання постанови органу Національної поліції про накладення адміністративного штрафу, тобто рішення іншого органу, а не суду, у зв`язку з чим відповідно до статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» та статті 287 КАС України спір належить до юрисдикції адміністративного суду, а стаття 447 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) до спірних правовідносин не застосовується.

Також позивач вказує на суперечність між мотивувальною та резолютивною частинами оскаржуваної ухвали щодо визначення юрисдикції спору та на порушення його права на ефективний судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.08.2026 відкрито апеляційне провадження, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, витребувано справу з Черкаського окружного адміністративного суду.

Відзиву на апеляційну скаргу до суду не надходило, що відповідно до частини четвертої статті 304 КАС України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.09.2026 апеляційну скаргу позивача призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини та об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів встановила наступне.

Державним виконавцем Черкаського районного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління юстиції (м. Київ) 18 березня 2020 року відкрито виконавче провадження № 61545673 з примусового виконання постанови Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Черкаській області № ЕАК 1919050 від 29 грудня 2019 року про стягнення з ОСОБА_1 штрафу на користь держави в сумі 850,00 грн.

Того ж дня, 18 березня 2020 року, у межах зазначеного виконавчого провадження державним виконавцем винесено постанову про арешт коштів боржника, а 30 березня 2020 року - постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника.

29 квітня 2020 року державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження № 61545673 на підставі фактичного повного виконання рішення згідно з виконавчим документом.

За твердженням позивача, у постанові про закінчення виконавчого провадження не зазначено про зняття арешту, накладеного на його грошові кошти, а відповідач такий арешт не зняв, що і стало підставою для звернення до суду з цим позовом.

Перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права, повноту встановлення фактичних обставин справи та їх правову оцінку з урахуванням частин першої та другої статті 308 КАС України, колегія суддів зазначає, що відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Гарантоване статтею 6 Конвенції право на суд включає право на розгляд справи судом, встановленим законом, тобто тим судом, до юрисдикції якого справу віднесено процесуальним законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначив, що словосполучення «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування суду, а й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

За визначенням, наведеним у пункті 2 частини першої статті 4 КАС України, публічно-правовим є, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 340/25/19 наголосила, що під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Водночас для спорів, що виникають на стадії примусового виконання рішень, закон установлює спеціальні правила розмежування юрисдикції, які підлягають застосуванню з урахуванням наведених загальних критеріїв.

Так, частиною першою статті 287 КАС України визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Відносини, що виникають під час примусового виконання рішень, регулюються Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), статтею 1 якого визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами.

Порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця визначено статтею 74 Закону № 1404-VIII, частина перша якої відносить оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця щодо виконання судового рішення до компетенції суду, який видав виконавчий документ.

Натомість згідно з частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до частини першої статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Отже, судовий контроль у порядку цивільного судочинства за статтею 447 ЦПК України здійснюється лише щодо виконання судових рішень, ухвалених за правилами ЦПК України, і не поширюється на виконання рішень інших (несудових) органів.

Аналізуючи зазначені норми, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 161/15523/17 дійшла висновку, що юрисдикція спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби залежить від типу виконавчого документа, на підставі якого було відкрите виконавче провадження, а також суб`єктів їх видання.

У тій самій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за правилами адміністративного судочинства мають оскаржуватися рішення, дії або бездіяльність державного виконавця, вчинені під час виконання виконавчих документів, виданих іншими, ніж суд, органами та посадовими особами, оскільки закон не встановлює для такого оскарження іншого порядку.

Подібні висновки викладено і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 213/2012/16 (провадження № 14-13цс18), у якій спір щодо дій державного виконавця з примусового виконання постанов виконавчого органу місцевої ради про стягнення штрафу визнано таким, що підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства з огляду на імперативний припис частини другої статті 74 Закону № 1404-VIII.

Більше того, у постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 757/62025/17-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до юрисдикції адміністративних судів належать навіть спори щодо оскарження дій державного виконавця у зв`язку з примусовим виконанням судового рішення про накладення адміністративного стягнення, ухваленого в порядку Кодексу України про адміністративні правопорушення, оскільки цей Кодекс не передбачає порядку судового контролю за виконанням таких рішень.

Тим більше наведені висновки підлягають застосуванню у випадку, коли виконувалася постанова про накладення адміністративного стягнення, винесена не судом, а уповноваженим органом Національної поліції.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, виконавче провадження № 61545673 відкрито з примусового виконання постанови Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції в Черкаській області № ЕАК 1919050 від 29 грудня 2019 року про накладення адміністративного штрафу, тобто рішення іншого (несудового) органу.

Позивач є боржником, тобто стороною цього виконавчого провадження, а предметом позову є бездіяльність органу державної виконавчої служби, яка, на думку позивача, полягає у невиконанні обов`язку, пов`язаного із закінченням виконавчого провадження.

Зокрема, частиною першою статті 40 Закону № 1404-VIII (у редакції, чинній на час закінчення виконавчого провадження) передбачено, що у разі закінчення виконавчого провадження, за винятком визначених цією нормою випадків, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Згідно з частиною другою статті 40 Закону № 1404-VIII про зняття арешту з майна (коштів) виконавець зазначає у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа.

Отже, спір у цій справі виник у зв`язку з виконанням (невиконанням) відповідачем як суб`єктом владних повноважень публічно-владних функцій у сфері примусового виконання рішень, а позовні вимоги спрямовані на перевірку правомірності поведінки органу державної виконавчої служби під час завершення виконавчого провадження.

З огляду на те, що виконанню підлягало рішення несудового органу, такий спір в силу частини другої статті 74 Закону № 1404-VIII та частини першої статті 287 КАС України належить до юрисдикції адміністративного суду.

Саме такий підхід відображено в постанові Верховного Суду від 20 червня 2025 року у справі № 380/6165/24, у якій Верховний Суд, розглядаючи спір за позовом боржника щодо бездіяльності державного виконавця у вигляді незняття арешту з майна у виконавчому провадженні з виконання виконавчого напису нотаріуса, наголосив, що арешт майна боржника є процесуальною дією державного виконавця у межах примусового виконання виконавчого документа, а відмова зняти такий арешт відповідно до частини другої статті 74 Закону № 1404-VIII може бути оскаржена боржником до адміністративного суду.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Натомість суд першої інстанції наведених висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду не врахував і мотивів, з яких вони не підлягають застосуванню, не навів.

З приводу висновку суду першої інстанції про те, що позивач звернувся до суду за захистом права власності, а заявлені вимоги є різновидом негаторного позову, то колегія суддів вважає його таким, що не ґрунтується на змісті позовних вимог та підстав позову.

Негаторний позов є речово-правовим способом захисту, який застосовується у разі наявності спору про право, зокрема коли власник майна, який не є боржником, вважає, що на належне йому майно безпідставно накладено арешт в інтересах іншої особи.

Саме в таких правовідносинах сформовано висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 815/615/16-ц, де позивачі не були боржниками у виконавчому провадженні, а також у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 340/25/19, де позов подано спадкоємицею боржника у виконавчому провадженні, відкритому на підставі виконавчого листа, виданого судом цивільної юрисдикції.

Водночас у справі, що розглядається, позивач є боржником у виконавчому провадженні, відкритому з виконання рішення несудового органу, належність йому арештованих коштів ніким не оспорюється, а спору про право між позивачем і стягувачем чи іншими особами матеріали справи не містять.

За таких обставин правовідносини у цій справі не є подібними до правовідносин у зазначених справах ні за суб`єктним складом, ні за видом виконавчого документа, ні за підставами позову, а тому висновки, викладені у наведених постановах, до спірних правовідносин не застосовуються.

Посилання суду першої інстанції на статтю 56 Закону № 1404-VIII лише підтверджує, що арешт коштів боржника є заходом примусового виконання рішення, який застосовується виконавцем шляхом винесення відповідної постанови, тобто у межах його владних повноважень, а відтак спір щодо незняття такого арешту виконавцем стосується саме реалізації цих повноважень.

Так само безпідставним є посилання суду першої інстанції на статтю 447 ЦПК України, оскільки, як уже зазначалося, ця норма регулює порядок судового контролю за виконанням судових рішень, ухвалених відповідно до ЦПК України, тоді як у цій справі виконувалася постанова органу Національної поліції.

Стосовно посилання суду першої інстанції на постанову Верховного Суду від 15 лютого 2024 року у справі № 140/26445/23 колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції обмежився лише зазначенням реквізитів цієї постанови, не навівши її фактичних обставин та не здійснивши порівняння суб`єктного складу учасників, виду виконавчого документа та підстав позову, а тому таке посилання не свідчить про правильність висновку суду щодо юрисдикції спору.

Окрім того, колегія суддів звертає увагу на те, що, дійшовши в мотивувальній частині ухвали висновку про необхідність розгляду спору за правилами цивільного судочинства, суд першої інстанції в резолютивній частині роз`яснив позивачеві, що цей спір віднесено до юрисдикції господарського суду.

Відповідно до частини шостої статті 170 КАС України у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.

Наявність у судовому рішенні взаємовиключних висновків щодо юрисдикції спору не відповідає вимогам частини шостої статті 170 КАС України, порушує принцип правової визначеності та фактично позбавляє особу можливості встановити, до якого суду їй належить звернутися за захистом.

Крім того, учасниками спору є фізична особа, яка звернулася до суду не як суб`єкт господарювання, та орган державної виконавчої служби, а спір не пов`язаний зі здійсненням господарської діяльності, тому жодних підстав, передбачених статтею 20 Господарського процесуального кодексу України, для віднесення цієї справи до юрисдикції господарського суду не вбачається.

Частинами першою - третьою статті 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 320 КАС України підставою для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

Частиною третьою статті 312 КАС України передбачено, що у випадку скасування судом апеляційної інстанції ухвали про відмову у відкритті провадження у справі справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.

При цьому відповідно до статті 170 КАС України у разі скасування ухвали про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі позовна заява вважається поданою в день первісного звернення до суду.

Колегія суддів зауважує, що предметом апеляційного перегляду в цій справі є виключно питання юрисдикції спору, а тому висновки суду апеляційної інстанції не визначають наперед результату розгляду справи по суті, зокрема питання про наявність чи відсутність у відповідача обов`язку зняти арешт з коштів позивача, та не звільняють суд першої інстанції від обов`язку перевірити дотримання позивачем інших вимог КАС України, з якими закон пов`язує можливість відкриття провадження у справі.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин, не застосував норми частини другої статті 74 Закону № 1404-VIII та частини першої статті 287 КАС України, які підлягали застосуванню, і безпідставно застосував статтю 447 ЦПК України, що призвело до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувана ухвала - скасуванню, а справа - направленню до Черкаського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Керуючись статтями 308, 311, 312, 315, 320, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 13 липня 2026 року у справі № 580/7488/26 за позовом ОСОБА_1 до Черкаського відділу державної виконавчої служби у Черкаському районі Черкаської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії - задовольнити.

Ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 13 липня 2026 року у справі № 580/7488/26 - скасувати.

Справу № 580/7488/26 за позовом ОСОБА_1 до Черкаського відділу державної виконавчої служби у Черкаському районі Черкаської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії - направити до Черкаського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення відповідно до статей 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач С.В. Воловик

Судді Є.Д. Кравченко

О.О. Осіпова