Постанова № 141378546 у справі № 140/1973/26 від 27.10.2026

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2026 року м. Львів Справа № 140/1973/26 пров. № А/857/41005/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючої судді Хобор Р.Б.,

суддів: Бруновської Н.В., Валюха В.М.,

з участю секретаря судового засідання - Богачука Ю.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 05 червня 2026 року, що ухвалив суддя Сорока Ю.Ю. у місті Луцьку, у справі № 140/1973/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління Державної міграційної служби України у Волинській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Державної міграційної служби України, у якому просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 150-25 від 30 грудня 2025 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язати Державну міграційну службу України визнати ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач, громадянин російської федерації, перебуває за межами країни своєї громадянської належності і не може повернутися до російської федерації, оскільки, через належність до релігії Свідків Єгови, має обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров`я, так як може стати жертвою переслідувань з боку влади.

Позивач стверджує, що у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, достатньо обґрунтував необхідність надання такого статусу, проте ДМС України ухвалила рішення № 150-25 від 30 грудня 2025 року, яким відмовила позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чим порушила права позивача.

05 червня 2026 року Волинський окружний адміністративний суд прийняв рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовив.

Приймаючи рішення у цій справі, суд першої інстанції виходив з того, що твердження позивача про загрозу життю у разі повернення до російської федерації викликають сумнів і не можуть вважатися достовірними. Позивач був прихожанином Свідків Єгови, не займав у релігійній громаді керівного становища, до виїзду з країни громадянської належності не зазнавав затримань, обшуків чи притягнення до відповідальності через віросповідання, неодноразово безперешкодно виїжджав з російської федерації і повертався.

Також суд першої інстанції звернув увагу на те, що мати та сестра позивача, які сповідують ту саму релігію, проживають у російській федерації без переслідувань.

Суд першої інстанції виходив з того, що несвоєчасне звернення позивача за захистом в Україні свідчить про відсутність у позивача реальних побоювань зазнати переслідування у країні громадянської належності, а факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю.

Так, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що суб`єктивна сторона заяви позивача не відповідає її об`єктивній стороні, а причиною звернення позивача до Управління ДМС у Волинській області є не потреба у міжнародному захисті, шляхом визнання біженцем, а спроба віднайти підстави для законного перебування на території України.

Не погодившись із цим рішенням суду, його оскаржив позивач, подавши апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти постанову, якою позов задовольнити.

Таку позицію обґрунтовує тим, що ДМС України та суд першої інстанції не дослідили інформацію про країну походження, яка підтверджує загрозу переслідувань позивача як Свідка Єгови в російській федерації.

Апелянт вважає, що повернення до російської федерації створить для позивача загрозу катувань.

Позиція відповідача зводиться до того, що позивач не довів обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до російської федерації.

Відповідач наголошує на тому, що позивач був прихожанином Свідків Єгови і не займав у релігійній громаді жодної адміністративної посади. До виїзду з російської федерації органи державної влади російської федерації не затримували позивача, не проводили обшуків і не притягували позивача до відповідальності через віросповідання. Мати та сестра позивача, які сповідують ту саму релігію, проживають у російській федерації без переслідувань.

Відповідач також зазначає те, що позивач прибув в Україну, щоб допомогти родичам, а не через побоювання стати жертвою переслідувань у країні громадянської належності та понад два роки не звертався до Управління ДМС у Волинській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідну заяву позивач подав тільки після ухвалення щодо позивача рішення про примусове повернення до країни походження.

Тому, на думку відповідача, причиною звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є намір отримати підстави для законного перебування на території України, а не потреба у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд при розгляді цієї справи виходить з наступних міркувань.

Суд першої інстанції встановив те, що громадянин російської федерації ОСОБА_1 через побоювання стати жертвою систематичного порушення прав людини в російській федерації, зазнаючи утиску через свою релігійну приналежність (Свідок Єгови), залишив країну свого походження та прибув до України.

25.04.2024 ОСОБА_1 звернувся до Управління ДМС у Волинській області із заявою (із додатками) про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Однак 24.04.2024 позивач отримав лист-відповідь від УДМС у Волинській області про те, що позивач порушив порядок та строк звернення за захистом в Україні, чим позивачу фактично було відмовлено у розгляді поданої заяви, у зв`язку із чим позивач звернувся до суду.

Волинський окружний адміністративний суд рішенням від 22.07.2024 у справі № 140/5755/24 позов задовольнив.

Визнав протиправними дії Управління Державної міграційної служби України у Волинській області щодо відмови у прийнятті заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язав Управління Державної міграційної служби України у Волинській області прийняти заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 25.04.2024, з урахуванням правової оцінки, яку надав суд.

10 лютого 2026 року позивач отримав повідомлення Управління Державної міграційної служби України у Волинській області № 1 від 15.01.2026 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 150-25 від 30.12.2025.

Надаючи правову оцінку правильності вирішення судом першої інстанції даного публічно - правового спору, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Позивач оскаржив рішення суду першої інстанції повністю, тому апеляційний суд переглядає це рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Сторони не оспорюють того, що позивач є громадянином російської федерації, сповідує релігію Свідків Єгови і прибув в Україну 06 січня 2022 року, а також того, що ДМС України має повноваження ухвалювати рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Спірним є питання про те, чи ухвалила ДМС України рішення № 150-25 від 30 грудня 2025 року за результатами повного та всебічного вивчення і оцінки документів та матеріалів, зокрема інформації про країну походження позивача, та чи є правові підстави для зобов`язання відповідача визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI) у п. 1 ч. 1 ст. 1 визначає, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з ст. 6 Закону № 3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У разі виявлення помилок або неточностей у відомостях про особу, внесених до рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з письмовим висновком, приймає рішення про їх виправлення та здійснює обмін документів, виданих на підставі такого рішення.

Наведені норми чинного законодавства дають апеляційному суду підстави для висновку про те, що визначальною умовою для визнання особи біженцем є обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

При цьому, визначальною умовою для визнання особи такою, яка потребує додаткового захисту, є загроза життю, безпеці чи свободі особи в країні походження через побоювання застосування щодо особи смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Такі побоювання та загроза мають існувати на час ухвалення рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відсутність умов, передбачених п. 1 і п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, ДМС України встановлює тільки за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема інформації про країну походження заявника.

Апеляційний суд з протоколів співбесід з позивачем від 01 серпня 2025 року та від 19 вересня 2025 року (далі - протоколи співбесід) встановив те, що після заборони діяльності релігійної організації Свідків Єгови в російській федерації позивач продовжив брати участь у релігійних зібраннях Свідків Єгови у формі відеоконференцій, зберігав у будинку велику кількість релігійної літератури Свідків Єгови та разом з однодумцями займався просвітницькою релігійною діяльністю в населених пунктах Ростовської області, за що місцевий дільничний інспектор поліції зробив позивачу усне зауваження і вимагав припинити таку діяльність.

Протоколи співбесід також засвідчують те, що до виїзду позивача з російської федерації органи державної влади російської федерації не затримували позивача, не проводили обшуків житла позивача і не притягували позивача до кримінальної чи адміністративної відповідальності через віросповідання.

З письмового висновку Управління ДМС у Волинській області за результатами розгляду особової справи позивача № 2025LT0002, на підставі якого ДМС України ухвалила рішення № 150-25 від 30 грудня 2025 року (далі - висновок), апеляційний суд встановив, що Управління ДМС у Волинській області використало таку інформацію про країну походження: публікації інтернет-сайту "Радіо Свобода Сибір Реалії", матеріали англомовного та російськомовного сайтів Свідків Єгови, політику та інформаційну записку щодо країни Міністерства внутрішніх справ Великобританії "Росія: Свідки Єгови" (далі - Записка), звіти про дотримання прав людини та про міжнародну релігійну свободу за 2023 рік, розміщені на офіційному вебсайті уряду Сполучених Штатів Америки (далі - Звіти).

У висновку Управління ДМС у Волинській області навело інформацію із Записки про те, що Свідки Єгови можуть опинитися під загрозою допиту, попереднього ув`язнення, умовного вироку, штрафів та тюремного ув`язнення через підозру в організації релігійних зборів або участі в них, зберіганні чи вивченні релігійної літератури Свідків Єгови або обговоренні своєї віри з іншою особою.

Водночас у висновку Управління ДМС у Волинській області з посиланням на офіційний вебсайт уряду Сполучених Штатів Америки зазначило, що переслідувань зазвичай зазнають Свідки Єгови, які обіймають керівні посади в релігійній громаді, а звичайні прихожани, як правило, переслідувань не зазнають. Тому Управління ДМС у Волинській області вважало, що позивач як звичайний прихожанин релігійної громади Свідків Єгови не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою віросповідання у разі повернення до російської федерації.

Крім того, з висновку апеляційний суд встановив, що Управління ДМС у Волинській області визнало можливість привернення уваги спецслужб російської федерації до позивача у разі повернення позивача до російської федерації після перебування в Україні з січня 2022 року.

Відсутність підстав вважати, що така увага матиме форму переслідування, Управління ДМС у Волинській області у висновку обґрунтувало тим, що позивач через нейтральну позицію публічно не висловлює ставлення до війни, не надає допомоги Збройним Силам України та не займається волонтерською діяльністю.

У заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач, як засвідчує висновок, зазначив, що у разі повернення до російської федерації позивача можуть визнати "агентом" і притягнути до кримінальної відповідальності через сповідування забороненої релігії.

Отже, на думку апеляційного суду, обставини, якими Управління ДМС у Волинській області обґрунтувало відсутність загрози переслідування позивача з боку спецслужб російської федерації, стосуються ставлення позивача до війни.

У той же час, позивач пов`язує загрозу кримінального переслідування у разі повернення до російської федерації зі сповідуванням релігії Свідків Єгови.

Тому апеляційний суд вважає необґрунтованим та передчасним твердження Управління ДМС у Волинській області про відсутність загрози переслідування позивача за ознакою віросповідання у разі повернення позивача до російської федерації.

Апеляційний суд встановив, що під час оцінки умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, Управління ДМС у Волинській області визнало такими, що не стосуються позивача, наведені у Звітах відомості про жорстоке поводження органів державної влади російської федерації зі ОСОБА_2 , затримання Свідків Єгови та утримання Свідків Єгови в місцях попереднього ув`язнення.

Управління ДМС у Волинській області обґрунтувало це тим, що органи державної влади російської федерації застосовували такі заходи до найбільш активних і публічних учасників релігійної громади Свідків Єгови, а позивач, на думку Управління ДМС у Волинській області, є звичайним прихожанином релігійної громади Свідків Єгови.

Із заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 25 квітня 2024 року, протоколів співбесід і висновку апеляційний суд встановив, що позивач прибув в Україну, щоб відвідати родичів та допомогти родичам по господарству. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до Управління ДМС у Волинській області після того, як 21 грудня 2023 року щодо позивача прийнято рішення про примусове повернення до країни походження, яким позивача зобов`язано залишити територію України до 19 січня 2024 року.

На підставі цих обставин Управління ДМС у Волинській області у висновку зазначило, що тривале, понад два роки, перебування позивача в Україні без звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, і визнало, що умови, передбачені п. 1 і п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, щодо позивача відсутні.

На переконання апеляційного суду, вказані обставини не звільняють ДМС України від обов`язку оцінити, чи має позивач обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою віросповідання у разі повернення до російської федерації на час ухвалення рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Тому апеляційний суд вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що тривале, понад два роки, перебування позивача в Україні без звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтверджує відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою віросповідання у разі повернення до російської федерації (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI) і відсутність загрози життю, безпеці чи свободі позивача в країні походження через побоювання застосування щодо позивача тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI).

Отже, на думку апеляційного суду, ДМС України, поклавши висновок в основу рішення № 150-25 від 30 грудня 2025 року, оцінила наявність умов, передбачених п. 1 і п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, за відсутністю переслідувань позивача до виїзду з російської федерації і не оцінила загрози переслідування позивача у разі повернення до російської федерації з урахуванням дій позивача, з якими Записка пов`язує загрозу переслідування.

Враховуючи викладене вище, апеляційний суд приходить до переконання в тому, що ДМС України, ухвалюючи рішення № 150-25 від 30 грудня 2025 року про відмову у визнанні громадянина російської федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, діяла необґрунтовано, без урахування всіх обставин, що мають значення для ухвалення такого рішення, та всупереч вимозі ч. 5 ст. 10 Закону № 3671-VI про всебічне вивчення і оцінку всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Тому, на думку апеляційного суду, рішення ДМС України № 150-25 від 30 грудня 2025 року є протиправним, і його необхідно скасувати.

Абзацом 2 ч. 4 ст. 245 КАС України передбачено, що у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ДМС України ухвалює за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказаних дій ДМС України не здійснила. Тому, на переконання апеляційного суду, для належного захисту прав позивача необхідно:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 150-25 від 30 грудня 2025 року про відмову у визнанні громадянина російської федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 25 квітня 2024 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої апеляційним судом у цій постанові.

При цьому в задоволенні позовної вимоги про зобов`язання ДМС України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, необхідно відмовити.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:

1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосував норми матеріального права, при прийнятті рішення, це рішення необхідно скасувати та прийняти постанову про часткове задоволення позову у спосіб, що зазначений вище.

Апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково.

Керуючись ст.ст. 241, 242, 308, 310, 315, 317, 321, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 05 червня 2026 року у справі № 140/1973/26 - скасувати та прийняти постанову, відповідно до якої позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 150-25 від 30 грудня 2025 року про відмову у визнанні громадянина російської федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25.04.2024 з урахуванням висновків суду, наданих у цій справі.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення.

Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуюча суддя Р. Б. Хобор

судді Н. В. Бруновська

В. М. Валюх