Постанова № 141378600 у справі № 140/4472/26 від 09.11.2026

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2026 року м. Львів Справа № 140/4472/26 пров. № А/857/49870/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії :

судді-доповідача: Калмикової Ю.О.,

суддів: Судової-Хомюк Н.М.,

Шинкар Т.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2026 року у справі №140/4472/26 (головуючий суддя І інстанції Сорока Ю.Ю.) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Волинській області про визнання протиправним та скасування вимоги про сплату боргу та зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 звернулася до Волинського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Волинській області в якій просить:

- визнати протиправними та скасувати вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-8554-55 від 04 червня 2019 року, №Ф-8554-55 від 07 листопада 2019 року, № 8554-55 від 13 лютого 2020 року, №Ф-9622-13 від 23 червня 2021 року.

- зобов`язати Головне управління ДПС у Волинській області виключити з інтегрованої картки платника податку ОСОБА_1 відомості про нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, починаючи з 09.02.2018 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 з 22.03.1995 була зареєстрована фізичною особою-підприємцем та в грудні 2025 року їй стало відомо про існування оскаржуваної вимоги про нарахування боргу зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - ЄСВ) на суму 37 788,74 грн. Позивач зазначив, що вона хоч і була зареєстрована як фізична особа-підприємець, однак підприємницькою діяльністю фактично не займалася. Вказала, що в даному випадку у неї відсутній статус платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VІ і, як наслідок, наявності обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період з 01.01.2017 по 31.12.2020, відповідно до оскаржуваної вимоги за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. Зазначає, що після набуття чинності Законом України від 15.05.2003 №755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" (далі - Закон №755-IV) не подавала до державного реєстратора заяву про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця чи про включення відомостей про фізичну особу-підприємця, зареєстровану до 01.07.2004, до Єдиного державного реєстру (далі - ЄДР), у зв`язку з чим у неї відсутній статус фізичної особи-підприємця та, як наслідок, обов`язок зі сплати єдиного соціального внеску. З наведених підстав, вважає оскаржувану вимогу протиправною та просила позов задовольнити.

В поданому до суду відзиві на позовну заяву представник відповідача позов не визнав та просить відмовити у його задоволенні. Зазначив, що згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з 22.03.1995 позивач була зареєстрована фізичною особою-підприємцем. Позивачем не було надано до податкових органів та до позову жодних доказів щодо сплати ЄСВ за будь який період як ним самим так і роботодавцем . Єдиним документом який може підтвердити сплату ЄСВ є довідка «форми ОК-5» отримана у відповідному відділенні пенсійного фонду якої позивачем не надано. За даними інтегрованої картки платника станом на 23.02.2026 заборгованість за період з 01.01.2017 по 31.12.2020 становила 37788,74 грн. На підставі цих даних ГУ ДПС у Волинській області сформовано вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 04.12.2019 за №Ф-8554-55, від 07.11.2019 за №Ф-8554-55, від 13.02.2020 за №Ф-8554-5, від 23.06.2021 за №Ф-9622-13 та надіслано на адресу згідно реєстраційних даних платника. Адреса місця проживання, з невідомих причин, зазначена - АДРЕСА_1 , які повернулися на адресу ГУ ДПС у Волинській області за закінченням терміну зберігання.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2026 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представником позивача подана апеляційна скарга, в якій зазначає, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, не у повному обсязі з`ясовано обставини, що мають значення для справи. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити адміністративний позов в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що фактично не була належним чином повідомлена про нарахування їй відповідних податкових зобов`язань та формування податкового боргу, що позбавило її можливості своєчасно дізнатися про такі нарахування та реалізувати своє право на їх оскарження у встановленому законом порядку. Позивачка фактично ніколи не здійснювала підприємницької діяльності, не отримувала доходів від такої діяльності, не укладала господарських договорів, не відкривала банківських рахунків для ведення підприємницької діяльності та не здійснювала інших дій, які б свідчили про здійснення нею господарської діяльності як фізичною особою-підприємцем.

Крім того, позивачці невідомо, за яких обставин та ким саме було оформлено і подано реєстраційну картку з Державного реєстру звітних (статистичних) одиниць України, а також яким чином її вибіркові персональні дані могли бути використані для внесення відомостей про неї до відповідних державних реєстрів як про фізичну особу-підприємця.

Суд першої інстанції не взяв до уваги, що позивачка не мала можливості здійснювати підприємницьку діяльність, оскільки її свідоцтво про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності є недійсним, а з реєстраційною карткою для включення відомостей про неї як фізичної особи підприємця до ЄДР та для заміни свідоцтва про його державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка позивачка не зверталася, що спростовує факт наявності у позивачки статусу фізичної особи-підприємця в розумінні Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань» і, як наслідок, належність позивачки до платників єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI.

Представник відповідача не погоджуючись з апеляційною скаргою подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовити повністю. Зазначає, що ОСОБА_1 зареєстрована як фізична особа-підприємець 23.03.1995 року, а державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності проведено лише 09.12.2025 року. Відповідно до статті 4 Закону України № 755-IV статус фізичної особи-підприємця припиняється з дати внесення до ЄДР відповідного запису. При цьому позивач не подала до контролюючого органу звітність про припинення діяльності, передбачену пунктом 177.11 статті 177 ПК України, а тому продовжувала перебувати на обліку в ДПС та була зобов`язана виконувати передбачені законом обов`язки платника податків і єдиного внеску.

Щодо наявності заборгованості зі сплати ЄСВ. За даними інформаційної картки платника станом на 23.02.2026 року за позивачем обліковується заборгованість зі сплати єдиного внеску в сумі 37 788,74 грн, нарахована за період з 01.01.2017 по 31.12.2020. Відповідач наголошує, що доказів сплати ЄСВ або наявності обставин, які звільняли позивача від такого обов`язку, не надано; довідка за формою ОК-5 також відсутня. На підставі даних обліку ДПС сформовано та направлено позивачу вимоги про сплату боргу від 04.12.2019, 07.11.2019 та 13.02.2020, однак поштові відправлення повернулися у зв`язку із закінченням строку зберігання. Посилаючись на положення статей 5, 16, 25 Закону України № 2464-VI та відповідні нормативні акти щодо порядку нарахування і сплати ЄСВ, відповідач вважає нарахування заборгованості та направлення вимог правомірними.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 з 22.03.1995 зареєстрована як фізична особа-підприємець, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, та 09.12.2025 до Реєстру внесено інформацію про припинення підприємницької діяльності за власним рішенням (а.с.14-15).

Відповідно до статті 25 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" та даних інформаційної системи податкових органів сформовано вимоги про сплату боргу (недоїмки) ГУ ДПС у Волинській області вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 04.12.2019 за №Ф-8554-55, від 07.11.2019 за №Ф-8554-55, від 13.02.2020 за №Ф-8554-5, від 23.06.2021 за №Ф-9622-13, згідно з якими сума боргу позивача по ЄСВ станом на 23.02.2026 заборгованість за період з 01.01.2017 по 31.12.2020 становила 37788,74 грн (а.с.17-23).

Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач набула статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 01.07.2004, тобто до набрання чинності Законом №755-IV. Судом у даній справі встановлено, що ОСОБА_1 зверталася до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про неї до ЄДР відповідно до вимог Закону №755-IV(а.с.27). Тобто, позивач офіційно підтверджувала свій статус ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом №755-ІV.

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Процедура державної реєстрації та припинення підприємницької діяльності фізичною особою передбачена Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» від 15 травня 2003 року №755-IV (далі - Закон України №755-IV).

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 цього Закону, державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців (далі - державна реєстрація) - офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об`єднання, професійної спілки, її організації або об`єднання, політичної партії, організації роботодавців, об`єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу-підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом.

Пунктом 7 частини 1 статті 1 Закону №755-IV закріплено, що Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує збирання, накопичення, обробку, захист, облік та надання інформації про юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадські формування, що не мають статусу юридичної особи.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону №755-IV, державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Частиною 8 цієї статті 4 Закону №755-IV передбачено, фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.

Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що особою, яка має статус фізичної особи-підприємця, є особа, яка в обов`язковому порядку визнана державою, тобто, зареєстрована державним реєстратором в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом №755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону №755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону № 755-IV).

Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 14 липня 2021 року у справі № 1.380.2019.002699, від 16 березня 2021 року у справі № 280/2854/20.

01 липня 2010 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» № 2390-VI (далі - Закон № 2390-VI), який набув чинності 03 березня 2011 року.

Відповідно до підпунктів 2-4 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI, процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.

Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.

Пункт 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI, у зв`язку із набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедури припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців за їх рішенням» від 19 травня 2011 року №3384-VI (далі - Закон України №3384-VI), викладено в наступній редакції:

«Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру.

Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки зобов`язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру».

Відповідно до пунктів 7-8 Розділу II Закону № 2390-VI, спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців.

Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.

Пунктом 4 та абзацом 2 пункту 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.

Отже, наведеними положеннями Закону №755-IV закріплено, що інформація про всі юридичні особі та фізичні особи-підприємці незалежно від дати їх реєстрації підлягає внесенню до Єдиного державного реєстру.

Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 1 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI, закінчився 3 березня 2012 року.

При цьому, цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких проведена до 1 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання фізичними особами-підприємцями реєстраційних карток державному реєстратору.

Натомість, відомості про фізичних осіб-підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб-підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що при внесенні даних про ОСОБА_1 державним реєстратором здійснено запис «…що свідоцтво про її державну реєстрацію, вважається недійсним 24.01.2014 13:31:04 2198175[телефон приховано]…»/а.с.14 зворотній бік.

25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року №1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців до Єдиного державного реєстру» (далі - Закон № 1155-VII).

Цим Законом пункт 2 розділу VIII Прикінцеві положення Закону № 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої, усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов`язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців і видати їм виписку з ЄДР.

Законом № 1155-VII також були виключені пункти 2-4 і 7-9 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI.

З огляду на зазначене, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 14 липня 2021 року у справі № 1.380.2019.002699 та від 16 березня 2021 року у справі № 280/2854/20 дійшов до висновку, що, оскільки, статус ФОП є формою реалізації особою конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації особою цього права в умовах нормативно-правового регулювання, чинного з 1 січня 2004 року, виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання, оскільки, особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.

Водночас, зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб-підприємців, запроваджені законами №2390-VI та №1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.

Вищезазначене правозастосування відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 01 липня 2020 року у справі № 260/81/19.

Враховуючи вищезазначене, доводи відповідача про те, що фізичні особи-підприємці зареєстровані до 01.07.2004, стосовно яких не проводилася державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця, у тому числі до створення Єдиного державного реєстру, не втратили статусу фізичної особи-підприємця та не можуть бути зняті з обліку, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Щодо реєстраційної картки, яка стала підставою для внесення 25.01.204 відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань колегія суддів зазначає наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 1993 року №538 (втратила чинність з 01 січня 1996 року) затверджено Положення про Державний реєстр звітних (статистичних) одиниць України відповідно до якого державний реєстр звітних (статистичних) одиниць України (надалі - Державний реєстр) - це автоматизований банк даних для забезпечення єдиного державного обліку всіх господарюючих суб`єктів, на які поширюється Закон України "Про державну статистику" і що є юридичними або фізичними особами (підприємцями) і підлягають відповідно до чинного законодавства державній реєстрації.

Згідно з реєстраційною карткою (форма картки затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 14.07.1993 №538) від 22.03.1995 ОСОБА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 , зареєстрована АДРЕСА_2 .

Відповідно до ст.1 Закону № 755-IV реєстраційна картка - документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Згідно з ч.1 ст.42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем (далі - заявник), повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця;

копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів;

документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця.

Наказом Міністерства юстиції України від 14.10.2011 №3178/5 відповідно до частини другої статті 7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" та підпункту 1 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 № 395 затверджені форми реєстраційних карток.

Так, пунктом 1.10. затверджено Форму 10 - реєстраційна картка на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що матеріали справи не містять реєстраційної картки встановленого зразка, а лише першочергову реєстраційну картку, яку «позивач» надавала при першій реєстрації в 1995 році.

Крім того, під час внесення відомостей про ФОП ОСОБА_1 державним реєстратором були внесені інші (відмінні від зазначених в реєстраційній картці зразка 1993 року) відомостей, а саме змінено ідентифікаційний код з « НОМЕР_1 » на «271509421».

Отже, посилання суду першої інстанції на реєстраційну картку позивачки є необґрунтованим, оскільки редакція Закону № 755-IV вимагала заповнення реєстраційної скарги затвердженої форми наказом Міністерства юстиції України від 14.10.2011 №3178/5.

Беручи до уваги викладене, а також не надання відповідачем доказів наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця отриманого у спосіб і в порядку, які встановлені Законом №755-IV та відсутність доказів здійснення позивачем підприємницької діяльності у спірний період, що у свою чергу, виключає можливість формальної та фактичної участі у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом, суд першої інстанції помилково зробив висновок про законність і обґрунтованість вимог про сплату боргу (недоїмки) №Ф-8554-55 від 04 червня 2019 року, №Ф-8554-55 від 07 листопада 2019 року, № 8554-55 від 13 лютого 2020 року, №Ф-9622-13 від 23 червня 2021 року.

Міркування і твердження апелянта спростовують правильності правових висновків рішення суду першої інстанції, у зв`язку з чим її апеляційна скарга на рішення суду підлягає задоволенню.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору не в повному обсязі встановив фактичні обставини справи та не надав їм належної правової оцінки, а доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції та дають правові підстави для скасування оскаржуваного судового рішення.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.

У силу п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно зі ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення зокрема є, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що необхідно скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову про задоволення адміністративного позову в повному обсязі.

Згідно з приписами ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 14 серпня 2026 року у справі № 140/4472/26 - скасувати.

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Волинській області про визнання протиправним та скасування вимоги про сплату боргу та зобов`язання вчинити дії - задовольнити повністю.

Визнати протиправними та скасувати вимоги Головного управління ДПС у Волинській області про сплату боргу (недоїмки) №Ф-8554-55 від 04 червня 2019 року, №Ф-8554-55 від 07 листопада 2019 року, № 8554-55 від 13 лютого 2020 року, №Ф-9622-13 від 23 червня 2021 року.

Зобов`язати Головне управління ДПС у Волинській області виключити з інтегрованої картки платника податку ОСОБА_1 відомості про нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, починаючи з 01.01.2017 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Волинській області (43010, Волинська обл., м. Луцьк, Київський м-н, 4, код ЄДРПОУ 44106679) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1064,96 гривень.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач Ю. О. Калмикова

Судді Н. М. Судова-Хомюк

Т. І. Шинкар