Постанова № 141378743 у справі № 380/619/26 від 09.11.2026

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2026 року м. Львів Справа № 380/619/26 пров. № А/857/33089/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючий-суддя Довга О.І.,

суддя Запотічний І.І.,

суддя Шинкар Т.І.

розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 травня 2026 року (головуючий суддя Желік О.М., м.Львів) у справі №380/619/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправними дій, скасування рішення та стягнення моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

13.01.2026 позивач ( ОСОБА_1 ) звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), в якому просив: визнати протиправними дії відповідача щодо відмови позивачу у перетинанні державного кордону України 13 грудня 2025 року; скасувати рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, прийняте 13 грудня 2025 року відповідачем; визнати протиправним застосування відповідачем до позивача вимог щодо надання додаткових документів для перетину державного кордону України, не передбачених законодавством України, зокрема: витягу чи наказу про відпустку (незалежно від форми, змісту чи зазначення країни призначення); окремого дозволу керівника підприємства на виїзд за кордон (будь-якої форми чи змісту); стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду у розмірі 20 000 гривень як компенсацію за незаконне обмеження конституційного права на свободу пересування, а також витрати позивача, понесені у зв`язку з вимушеним поверненням до місця проживання та невикористанням квитка до м. Перемишль внаслідок протиправної відмови у перетині державного кордону.

Позов обґрунтовує тим, що 13 грудня 2025 року позивач прибув до пункту пропуску «Мостиська» з метою перетинання державного кордону України з метою відпустки та надав уповноваженій службовій особі підрозділу охорони державного кордону пакет документів, передбачених законодавством України, а саме: закордонний паспорт громадянина України серії НОМЕР_2 , електронний військово-обліковий документ із позначкою про бронювання до 24.11.2026, копію наказу про надання щорічної основної відпустки. Однак, за відсутності у законодавстві України вимоги щодо подання витягу з наказу про відпустку із зазначенням країни призначення, а також окремого дозволу керівника підприємства на виїзд за кордон під час відпустки, позивачу безпідставно відмовлено у перетинанні державного кордону. Позивач вважає, що відповідач діяв з перевищенням повноважень, оскільки висунув вимоги, не передбачені нормативно-правовими актами, чим порушив конституційне право позивача вільно залишати територію України.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 13 травня 2026 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним і скасовано рішення начальника 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип Б) ІНФОРМАЦІЯ_1 лейтенанта ОСОБА_2 від 13 грудня 2025 року про відмову ОСОБА_1 у перетинанні державного кордону України. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального права зазначив, що уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Підставою для відмови у перетині державного кордону слугувало те, що позивач під час процедури прикордонного контролю не надав документ, що підтверджує дозвіл керівника підприємства на виїзд за кордон під час відпустки, та не підтвердив мету поїздки під час фізичної перевірки знань (ФПЗ). Відповідач також послався на те, що питання щодо обґрунтованості мети поїздки оцінюється виключно посадовою особою державної прикордонної служби в межах її дискреційних повноважень, а форма оскаржуваного рішення відповідає затвердженій наказом МВС України від 05.06.2023 № 457. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити.

Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно до ч. 4 ст. 304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Враховуючи те, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині відмови в задоволенні позову, відтак, у відповідності до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає оскаржуване рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС) суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави.

Судом встановлені наступні обставини.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є громадянином України та з квітня 2025 року перебуває у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» (код ЄДРПОУ 42795490), де обіймає посаду інженера І категорії відділу геоінформаційних даних PIMS управління супроводження PIMS, що підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу за формою ОК-7 від 08.12.2025.

Позивач перебуває на військовому обліку як військовозобов`язаний у ІНФОРМАЦІЯ_5 , має військово-облікову спеціальність 999097, рівень придатності до служби визначений постановою військово-лікарської комісії від 24.06.2024.

Згідно з електронним військово-обліковим документом, сформованим у застосунку «Резерв+», станом на 11.12.2025 позивач має тип відстрочки - «бронювання», термін дії якої встановлено до 24.11.2026. Зазначене бронювання надано позивачу як працівнику ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» - підприємства паливно-енергетичного комплексу, віднесеного до критично важливих для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період.

На підставі наказу ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» від 09.12.2025 № 1086/PM позивачу надано щорічну основну відпустку тривалістю 14 календарних днів за період роботи з 16.04.2025 по 15.04.2026, а саме з 13.12.2025 по 26.12.2025 включно.

Звертаючись до Адміністрації Державної прикордонної служби України із заявою від 19.11.2025, позивач отримав відповідь Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 27.11.2025 № 19/Ц-35699/38042, якою повідомлено, що станом на 08:20 27.11.2025 у Державній прикордонній службі України не перебувають на виконанні рішення про тимчасове обмеження у праві виїзду з України стосовно позивача.

Листом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 05.12.2025 у відповідь на повторне звернення позивача роз`яснено перелік документів, що, на думку відповідного органу, мають подаватися заброньованими особами під час перетинання державного кордону у відпустку, а саме: документи, зазначені у статті 2 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України»; документи, що підтверджують отримання дозволу керівника відповідного підприємства, установи і організації на виїзд за кордон під час відпустки; військово-обліковий документ; підтвердження факту бронювання. При цьому Адміністрація Державної прикордонної служби України прямо зазначила, що законодавством України не встановлено форму дозволу керівника підприємства на виїзд за кордон у відпустку.

13 грудня 2025 року позивач, маючи намір перетнути державний кордон України з метою відпустки в Республіці Польща, прибув до пункту пропуску «Мостиська» (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип Б) ІНФОРМАЦІЯ_1 , де надав на паспортний контроль такі документи: закордонний паспорт громадянина України серії НОМЕР_2 ; електронний військово-обліковий документ з позначкою про бронювання до 24.11.2026; наказ ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» від 09.12.2025 № 1086/PM про надання щорічної основної відпустки; довідку за формою ОК-7 від 08.12.2025; листування з Державною прикордонною службою України; проїзний документ (квиток) на потяг сполученням «Перемишль - Київ» з датою відправлення 26.12.2025.

Рішенням начальника 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип Б) лейтенанта ОСОБА_2 від 13.12.2025 позивачу відмовлено у перетинанні державного кордону України. Як підставу для відмови у вказаному рішенні зазначено: «того, що вищезазначений громадянин, які супроводжували осіб з інвалідності, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду для виїзду за межі України зобов`язані повернутись в Україну не пізніше повернення на територію України осіб яких вони супроводжували, відповідно до Постанови КМУ від 27.01.1995 року № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» а саме відсутній дозвіл керівника на виїзд за кордон. В ході ФПЗ не підтверджена мета поїздки».

Не погоджуючись із зазначеним рішенням про відмову у перетинанні державного кордону, позивач звернувся до суду першої інстанції з позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не довів ті обставини, на яких ґрунтуються його заперечення.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне.

Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначені Законом України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 № 1710-VI (Закон № 1710-VI).

Відповідно до частин першої-третьої статті 6 Закону № 1710-VI перетинання особами, транспортними засобами державного кордону і переміщення через нього вантажів здійснюються лише за умови проходження прикордонного контролю та з дозволу уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України, а у випадках, визначених цим Законом, - посадових осіб Державної прикордонної служби України, якщо інше не передбачено цим Законом. Пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами.

Згідно частини першої статті 14 Закону № 1710-VI громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.

Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 № 3857-XII (Закон № 3857-XII) регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України.

Стаття 2 Закону № 3857-XII встановлює, що документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в`їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну.

Відповідно до статті 3 Закону № 3857-XII перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону. Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.

На виконання статті 3 Закону № 3857-XII постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 затверджено Правила перетинання державного кордону громадянами України (Правила № 57).

Згідно з пунктом 2-6 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в пунктах 1 і 2 частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», пункті 2-14 цих Правил, а також осіб, які мають дипломатичний ранг Надзвичайний і Повноважний Посол та припинили дипломатичну службу.

Пунктом 1 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, і перебувають на спеціальному військовому обліку (заброньовані особи).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач має статус заброньованої особи з відстрочкою від призову на військову службу до 24.11.2026, що підтверджується електронним військово-обліковим документом із Реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів «Оберіг», та на нього не поширюються виключення, встановлені пунктом 2-6 Правил № 57. Позивач не належить до осіб, перелічених у пункті 2-14 Правил № 57 (керівники державних органів, депутати, дипломатичні працівники тощо), а отже, має право перетинати державний кордон як з метою службового відрядження, так і з метою відпустки.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що Правила № 57 у редакції, чинній станом на 13.12.2025, не містять прямої вимоги щодо подання заброньованою особою під час перетинання державного кордону у відпустку окремого дозволу керівника підприємства на виїзд за кордон як обов`язкового документа.

Аналогічно, Правила № 57 не встановлюють вимоги щодо обов`язкового зазначення в наказі (витягу з наказу) про надання відпустки країни перебування заброньованої особи. Більше того, типова форма наказу про надання відпустки № П-3, затверджена наказом Державного комітету статистики України від 05.12.2008 № 489, не передбачає такого реквізиту, як «країна призначення відпустки».

Адміністрація Державної прикордонної служби України у листі від 05.12.2025 у відповідь на звернення позивача прямо вказала, що «законодавством України не встановлено форму дозволу керівника підприємства на виїзд за кордон у відпустку, який надається заброньованим особам». Ця обставина підтверджує, що зазначена вимога не базується на нормах законодавства, а ґрунтується на внутрішньовідомчих роз`ясненнях Державної прикордонної служби України, які за своєю правовою природою не можуть створювати додаткових обмежень конституційних прав громадянина.

Як зазначено вище, Адміністрація Державної прикордонної служби України, не маючи нормативного підґрунтя для встановлення вимоги щодо документа з умовною назвою «дозвіл керівника на виїзд за кордон у відпустку», у роз`ясненнях зазначає альтернативні документи, якими «можуть бути» витяг з наказу про надання відпустки з правом виїзду за кордон, довідка з дозволом керівника підприємства на виїзд за кордон під час відпустки або інші документи. Така невизначеність у переліку документів сама по собі свідчить про відсутність єдиної нормативно встановленої вимоги, що унеможливлює застосування підстав для відмови у перетині кордону, які не мають чіткого нормативного закріплення.

Окремої уваги потребує аналіз змісту самого оскаржуваного рішення про відмову у перетинанні державного кордону від 13.12.2025.

Апеляційний суд зазначає, що у графі рішення, яка передбачає зазначення причин відмови, апелянт зазначив таку фактичну підставу: «того, що вищезазначений громадянин, які супроводжували осіб з інвалідності, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду для виїзду за межі України зобов`язані повернутись в Україну не пізніше повернення на територію України осіб яких вони супроводжували, відповідно до Постанови КМУ від 27.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» а саме відсутній дозвіл керівника на виїзд за кордон. В ході ФПЗ не підтверджена мета поїздки».

Зміст цитованого формулювання свідчить, що відповідач застосував до позивача нормативну підставу, яка стосується сукупно інших правових ситуацій, - зокрема осіб, які супроводжували за кордон осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю та інших осіб, які потребують постійного догляду. Однак позивач не належить до зазначеної категорії осіб, він не виїжджав за кордон як супроводжуючий, а мав намір перетнути державний кордон як заброньована особа з метою щорічної відпустки.

Відтак, формулювання, наведене у рішенні, не відповідає фактичним обставинам, у яких опинився позивач, та свідчить про шаблонне (механічне) використання формулювань без належної індивідуалізації обставин конкретної справи. Це, у свою чергу, свідчить про невідповідність оскаржуваного рішення вимогам обґрунтованості, які висуваються до актів індивідуальної дії.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 12 листопада 2024 року у справі № 380/11916/22 сформулював правову позицію, згідно з якою рішення про відмову в перетинанні державного кордону України є актом індивідуальної дії, головною рисою якого є його конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб`єктом адміністративного права, який видає такий акт; розв`язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства.

Також Верховний Суд у вказаній постанові наголосив, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття. Рішення прикордонників про відмову з посиланням на ненадання підтверджуючих документів повинно визначати, які документи потрібно було надати.

В силу приписів частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України така правова позиція враховується судом при вирішенні спірних правовідносин.

Оскаржуване рішення про відмову у перетинанні державного кордону від 13.12.2025 не містить чіткого зазначення того, який саме конкретний документ позивач не надав, у якій формі такий документ мав бути оформлений, на підставі якої конкретної норми нормативно-правового акта позивач зобов`язаний був його подати. Натомість рішення обмежується загальною вказівкою «відсутній дозвіл керівника на виїзд за кордон», що не відповідає вимогам обґрунтованості акта індивідуальної дії.

Щодо доводів відповідача про непідтвердження позивачем мети поїздки за результатами фізичної перевірки знань (ФПЗ), апеляційний суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 1710-VI у ході перевірки документів уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України використовують технічні засоби контролю для пошуку ознак підробки у документах, здійснюють пошук необхідної інформації у базах даних Державної прикордонної служби України, а також за результатами оцінки ризиків проводять опитування осіб, які прямують через державний кордон.

Водночас, висновок уповноваженої особи про те, що мета поїздки не підтверджена, не може бути зведений до простої констатації цього факту, а має бути обґрунтований конкретними обставинами, які стали підставою для такого висновку. Згідно зі статтею 14 Закону № 1710-VI рішення про відмову у перетинанні державного кордону приймається лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.

У спірному рішенні від 13.12.2025 відсутні будь-які конкретні обставини, що нібито спонукали уповноважену особу засумніватися у меті поїздки позивача. Не наведено жодних суперечностей у поясненнях позивача чи у поданих ним документах, не зазначено конкретного профілю ризику, який, на думку відповідача, спрацював у цій ситуації, не описано результатів опитування у формі, яка б давала підстави для висновку про непідтвердження мети.

Натомість матеріали справи свідчать, що позивач діяв сумлінно: завчасно звернувся до Адміністрації Державної прикордонної служби України з метою з`ясування переліку необхідних документів, отримав офіційну відповідь, після чого прибув до пункту пропуску з документами, наданими ним відповідно до отриманого офіційного роз`яснення, із конкретно визначеною метою поїздки - проведення відпустки тривалістю 14 календарних днів та зворотним проїзним документом для повернення в Україну на 26.12.2025.

За таких обставин висновок відповідача про непідтвердження мети поїздки є необґрунтованим, оскільки не містить жодного фактичного підкріплення.

Дискреційні повноваження уповноваженої службової особи, на які посилається відповідач, не означають можливості приймати рішення на власний розсуд без додержання вимог щодо їх обґрунтованості та правомірності. Дискреційні повноваження не звільняють суб`єкта владних повноважень від обов`язку діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 квітня 2024 року у справі № 260/3528/22 та постанові від 14 лютого 2024 року у справі № 380/18153/22 неодноразово зазначалося, що навіть в умовах правового режиму воєнного стану, коли право, гарантоване статтею 33 Конституції України, належить до категорії прав, які можуть бути обмежені, такі обмеження мають здійснюватися виключно у спосіб, передбачений Конституцією та законами України, із дотриманням засад правової визначеності та обґрунтованості індивідуального акта.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд констатує, що оскаржуване рішення від 13.12.2025 прийнято не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, не обґрунтовано та з порушенням засади правової визначеності, а отже, є протиправним та підлягає скасуванню.

Відтак, проаналізувавши вищезазначені нормативно-правові акти, суд апеляційної інстанції вважає вірним висновок суду першої інстанції щодо скасування рішення начальника 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип Б) ІНФОРМАЦІЯ_1 лейтенанта ОСОБА_2 від 13 грудня 2025 року про відмову ОСОБА_1 у перетинанні державного кордону України.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об`єктивно і всебічно з`ясованих обставинах, доводи апеляційної скарги їх не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає.

Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб`єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов`язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.

В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 травня 2026 року у справі № 380/619/26 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя О. І. Довга

судді І. І. Запотічний

Т. І. Шинкар