Ухвала № 141380017 у справі № 400/264/26 від 09.11.2026

УХВАЛА

09 листопада 2026 року

м. Київ

справа №400/264/26

адміністративне провадження № К/990/47547/26

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Мельник-Томенко Ж.М.,

суддів: Радишевської О.Р., Желєзного І.В.,

перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат - Данілова Катерина Юріївна, на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 11.06.2026 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08.09.2026 у справі № 400/264/26 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Миколаївській області про визнання протиправними та скасування наказів, зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

У січні 2026 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Миколаївській області (далі - ГУНП в Миколаївській області, відповідач), у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ ГУНП в Миколаївській області від 11.11.2025 № 3260 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності окремих поліцейських тренінгового центру ГУНП в Миколаївській області та вжиття заходів дисциплінарного впливу» в частині притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 ;

- визнати протиправним та скасувати наказ ГУНП в Миколаївській області від 25.11.2025 № 1244 о/с «По особовому складу»;

- зобов`язати ГУНП в Миколаївській області поновити старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 на службі в ГУНП в Миколаївській області на посаді старшого інструктора з особистої безпеки тренінгового центру з 26.11.2025;

- стягнути з ГУНП в Миколаївській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 11.06.2026, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08.09.2026, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, 17.10.2026 ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат - Данілова Катерина Юріївна, через підсистему «Електронний суд» подав касаційну скаргу до Верховного Суду, яка зареєстрована 19.10.2026.

За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.

Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції керується наведеним нижче.

Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеному конституційному положенню кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.

Аналіз указаних положень дає підстави для висновку, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.

Згідно з пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 02.02.2026 вирішено розгляд справи № 400/264/26 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження.

Пунктом 1 частини шостої статті 12 КАС України передбачено, що для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище.

Посада публічної служби, яку обіймав позивач, та у зв`язку з перебуванням на якій виник цей спір (старший інструктор з особистої безпеки тренінгового центру ГУНП в Миколаївській області), не відноситься до категорії службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище відповідно до примітки статті 51-3 Закону України «Про запобігання корупції».

Отже, ураховуючи, що ця справа відноситься до категорії справ незначної складності, для можливості відкриття касаційного провадження процесуальним законом передбачено необхідність обґрунтувати наявність підстав для розгляду цієї касаційної скарги, визначених підпунктами «а»-«г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, та обґрунтувати посилання на конкретний підпункт.

Конституційний Суд України у Рішенні від 22.11.2023 у справі № 3-88/2021 (209/21, 47/22, 77/23,188/23) зазначив, що Верховний Суд як суд касаційної інстанції під час перегляду в касаційному порядку судових рішень має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків судових рішень, а не задля нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у вчиненні правосуддя. Унормування процесуальних відносин у спосіб визначення в у процесуальному законі підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою розв`язання Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовної практики.

Доведення зазначених обставин та, відповідно, права на касаційне оскарження судових рішень у справах незначної складності та/або розглянутих в порядку спрощеного позовного провадження, покладається на особу, яка подає касаційну скаргу.

На обґрунтування права на касаційне оскарження скаржник зазначає про наявність виключних обставин, наведених у підпунктах «а», «в», «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

Так, у тексті касаційної скарги скаржник указує, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення, а саме: справа порушує питання права, яке виходить за межі переоцінки індивідуальних доказів: якими мають бути межі судового контролю за дисциплінарним звільненням поліцейського за позаслужбову поведінку, коли орган посилається одночасно на порушення етичних правил, імовірне сп`яніння, поведінку під час конфлікту та обставини керування автомобілем, а суд має перевірити окремо кожен доведений склад дисциплінарного проступку, процедуру отримання доказів і пропорційність найсуворішого стягнення. Зокрема, на думку скаржника, потребує правового визначення: чи достатньо загального посилання на дискреційні повноваження керівника органу поліції для висновку про несумісність поведінки з подальшою службою, якщо суд не розмежував факти, підтверджені належними доказами, і твердження про алкогольне сп`яніння: як співвідносяться дискреція керівника та обов`язок суду перевірити індивідуалізацію і пропорційність стягнення за статтями 13-14 Дисциплінарного статуту; чи відповідає статтями 2, 9, 72-77, 90 та 242 КАС України судовий розгляд, за якого суттєві доводи щодо доказової бази й процедури відхиляються без окремої відповіді на кожне питання, здатне вплинути на результат. Скаржник зазначає, що питання має фундаментальне значення не тому, що скаржник не погоджується з оцінкою доказів, а тому, що воно стосується стандарту судового контролю за дисциплінарними рішеннями керівників органів поліції, меж адміністративного розсуду та процесуальних гарантій особи, яка втрачає публічну службу.

У цьому випадку варто зазначити, що питання права, яке має фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі має поставити на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі підхід до вирішення актуальної правової проблеми.

Суд касаційної інстанції відхиляє посилання скаржника на те, що справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, з огляду на те, що на обґрунтування указаного твердження скаржник не обґрунтував в чому саме полягає фундаментальне значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин. У поданій касаційній скарзі відсутні посилання на конкретні справи або їх кількісні показники, які б свідчили про те, що судами сформульовано різну правову позицію при вирішенні справ з аналогічними обставинами справи. Доводи скаржника щодо фундаментального значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики зводяться виключно до припущень скаржника та не містять належного обґрунтування.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу юридичної визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення.

Такий визначений законодавцем підхід до діяльності Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.

Вживання законодавцем слова «фундаментальне» несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, скаржником не наведено. Суб`єктивні труднощі у тлумаченні правової норми, які виникають у суб`єкта правозастосування, не обов`язково свідчать, що питання права має фундаментальне значення для правозастосовної практики. За змістом підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, не ставиться у залежність від наявності висновку Верховного Суду з цього питання.

Фундаментальне значення для формування правозастосовної практики означає, що скаржник у касаційній скарзі має поставити на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на велику кількість спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.

Водночас Верховний Суд зауважує, що потреба у формуванні єдиної правозастосовної практики виникає, передусім, у тих випадках, коли правовий висновок відсутній взагалі і його потрібно сформувати або не дотримано єдності у вже сформованій судовій практиці з цього питання.

Крім того, скаржник зазначає, що справа має виняткове значення для нього, оскільки він присвятив службі в органах внутрішніх справ та Національної поліції України понад 7 років, чесно та сумлінно виконуючи покладені на нього обов`язки; сумлінно дотримувався своїх обов`язків, покладених як на працівника поліції Законом України «Про Національну поліцію» та визначених посадовою інструкцією, про що свідчить те, що з моменту початку служби в Національній поліції України у 2019 році до моменту звільнення відносно ОСОБА_1 не проводилися жодні службові розслідування та не застосовувалися до нього дисциплінарні стягнення, що підтверджується його послужним списком. Протягом усього періоду проходження служби скаржник мав бездоганну репутацію та не мав жодних чинних дисциплінарних стягнень до моменту винесення оскаржуваного наказу. На думку скаржника, незаконне звільнення за нібито вчинення тяжкого дисциплінарного проступку не просто позбавляє його роботи, а повністю руйнує його ділову й професійну репутацію, яка вибудовувалася роками добросовісної праці. Крім того, зазначає, що наслідком цього стало внесення його до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов`язані з корупцією правопорушення, що є надзвичайно тяжким та, очевидно, непропорційним наслідком для нього.

Також позивач зазначає, що служба в поліції є єдиним видом професійної діяльності скаржника та основним джерелом доходу для його сім`ї, на утриманні якої перебуває малолітня дитина. Звільнення з публічної служби з формулюваннями, викладеними в оскаржуваних наказах, та внесенням до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов`язані з корупцією правопорушення, фактично позбавляє скаржника можливості подальшого працевлаштування за фахом у правоохоронній сфері та на публічну службу, повністю обмежуючи його конституційне право на вільний вибір праці, гарантоване статтею 43 Конституції України.

Стосовно «виняткового значення» справи для учасника справи, то в цьому випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена лише на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можливо оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Отже, особа, яка подає касаційну скаргу, має обґрунтувати наявність означених обставин у касаційній скарзі.

Справа, яка має виняткове значення для її учасника, може бути виокремлена із загальних правил розгляду адміністративних справ Верховним Судом, якщо після апеляційного розгляду справи виявлено неоднакове застосування судом апеляційної інстанції одного й того ж положення закону.

Верховний Суд відхиляє твердження скаржника, що ця справа має виняткове значення для позивача, оскільки певні надії та очікування позивача та зрештою настання несприятливих для останнього результатів у вигляді неотримання бажаного, не свідчить про безумовну винятковість цієї справи, оскільки доводи заявника касаційної скарги не обґрунтовані обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів, є винятковими та такими, що без судового захисту можуть призвести до незворотних наслідків для позивача.

Установлення в КАС України виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи та гарантувати особі права на остаточне та обов`язкове судове рішення.

З наведених скаржником доводів не вбачається виняткового випадку й того, що рішення у цій справі, у контексті індивідуальних ознак цього спору, тягне за собою наслідки, які мають самобутню своєрідність, особливості, характерні лише для особи, яка подає касаційну скаргу. Скаржник не продемонстрував й наявності виключних обставин, які за положеннями КАС України могли б вимагати касаційного розгляду справи.

Також скаржник зазначає про суспільний інтерес та ігнорування судами загальних засад дисциплінарної відповідальності. На думку скаржника, безпідставне, формальне звільнення кадрів із завідомо надуманих підстав підриває довіру громадян до правоохоронної системи в цілому та суперечить інтересам держави щодо захисту прав її працівників. Скаржник уважає, що суди попередніх інстанцій підійшли до розгляду справи поверхнево, повністю проігнорувавши вимоги статті 19 та статті 29 Дисциплінарного статуту Національної поліції України; не надали жодної правової оцінки відсутності у скаржника попередніх стягнень та факту відсутності доведеного стану сп`яніння, що свідчить, на його думку, про судову помилку фундаментального характеру.

У цьому випадку варто зазначити, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Указане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані зі збереженням і захистом цінностей, утрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення: визначення і зміну конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.

Касаційна скарга не містить аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї справи й вказували на те, що предмет цього спору стосується питань, які мають виняткове значення для суспільства в контексті наведених вище критеріїв.

Поряд з цим, оскаржуючи судові рішення у справі, яка розглянута в порядку спрощеного позовного провадження, скаржник посилається на підпункт «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України та уважає, що суд першої інстанції помилково відніс справу до категорії справ незначної складності.

Скаржник зазначає, що предметом позову у цій справі є захист конституційного права на працю та проходження публічної (державної) служби. Також зазначає, що справа, яка пов`язана зі звільненням атестованого офіцера поліції, супроводжується дослідженням значного обсягу суперечливих доказів (відеозаписів із нагрудних відеореєстраторів поліцейських, приватних відеозаписів, показань свідків, рапортів), перевіркою дотримання процедур службового розслідування (зокрема відібрання пояснень під час перебування скаржника на лікарняному), а також містить наслідки у вигляді втручання у дискреційні повноваження щодо внесення особи до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов`язані з корупцією правопорушення. На думку скаржника, такий комплексний та складний характер спірних правовідносин за своїм процесуальним значенням та наслідками виключав можливість розгляду справи у спрощеному провадженні, що призвело до формального судового розгляду та звуження процесуальних прав скаржника.

Згідно із частиною п`ятою статті 12 КАС України умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.

Відповідно до частини четвертої статті 12 КАС України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Частиною четвертою статті 257 КАС України передбачено, що за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 257 КАС України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Аналізуючи наведені положення процесуального закону у контексті доводів скаржника колегія суддів уважає, що у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності (частина шоста статті 12 КАС України), а також інші адміністративні справи, щодо яких процесуальний закон не містить імперативних норм про їхній розгляд за правилами загального позовного провадження (частина четверта статті 12 КАС України) або ж про заборону розглядати їх за правилами спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 257 КАС України).

За відсутності імперативних вимог до порядку розгляду справи (спрощеного або загального) презюмується, що суд розглядає (усі) адміністративні справи за правилами спрощеного позовного провадження. Водночас з урахуванням вимог, встановлених у частині третій статті 257 КАС України, суд може прийняти рішення про розгляд певної справи (яку дозволено розглядати у порядку спрощеного позовного провадження) за правилами загального позовного провадження.

Крім того, виходячи із змісту частини другої статті 257 КАС України, за відсутності у процесуальному законі вказівки (прямої чи опосередкованої) на необхідність розгляду справи (з огляду на її категорію) тільки за правилами загального позовного провадження, суду дозволено розглядати цю справу за правилами спрощеного позовного провадження.

Аналогічні правові висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 22.07.2021 у справі № 460/6542/20, від 07.10.2021 у справі № 640/23517/20, від 30.06.2022 у справі № 640/27145/20, від 22.11.2022 у справі № 320/8522/20.

Як убачається зі змісту касаційної скарги, скаржник уважає, що суд першої інстанції помилково розцінив цей спір як малозначну справу незначної складності.

Разом з тим, тільки те, що ця справа не є справою незначної складності ще не визначає процедури її розгляду (тобто за правилами загального позовного провадження). Зважаючи на положення частини четвертої статті 12, частини четвертої статті 257 КАС, прямої заборони розглядати цю справу у порядку спрощеного провадження, як уважає скаржник, немає.

За відсутності у процесуальному законі вказівки (прямої чи опосередкованої) на необхідність розгляду справи (з огляду на її категорію) тільки за правилами загального позовного провадження, суду дозволено розглядати цю справу за правилами спрощеного позовного провадження (відповідно до частини другої статті 257 КАС).

Зокрема, у цій справі позивачем не заявлено вимоги про відшкодування шкоди. Також позивачем не оскаржується рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 11.02.2021 у справі № 360/4491/19 указав, що положення пункту 2 частини четвертої статті 12 КАС України зобов`язують суд розглядати справу за правилами загального позовного провадження у випадку наявності в сукупності таких умов: по-перше: оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень; по-друге: позивачем також заявлено вимоги про відшкодування саме шкоди; по-третє: шкода повинна бути заподіяна саме спірними рішеннями, діями чи бездіяльністю; по-четверте: розмір завданої шкоди повинен перевищувати сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (пункт 4 частини четвертої статті 257 у редакції Закону № 3831-IX від 19.06.2024).

Отже, Суд відхиляє посилання скаржника на те, що суд першої інстанції помилково відніс справу до категорії справ незначної складності, позаяк, спірні правовідносини у цій справі, зокрема, стосуються стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а не відшкодування шкоди, заподіяної рішеннями, діями та бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.

Ця справа не містить ознак, за наявності яких вона відносилась би до справ, як такі, що не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного провадження, а скаржник не довів, що розгляд справи у вказаному провадженні вплинув на правильність результатів її вирішення.

Таким чином, Верховний Суд відхиляє посилання скаржника на підпункт «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

Поряд із цим, зазначення у касаційній скарзі доводів щодо наявності підстав, передбачених у частині п`ятій статті 328 КАС України, не звільняє особу від обов`язку щодо належного обґрунтування підстав касаційного оскарження у взаємозв`язку із посиланням на частину четверту статті 328 КАС України та не є достатнім для відкриття касаційного провадження у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження.

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).

Так, приписами пунктів 1-4 частини четвертої статті 328 КАС України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається в чому полягає порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень). Зокрема, якщо скаржник вважає, що судами порушено норми процесуального права щодо недослідження зібраних у справі доказів, неповного встановлення обставин справи, або встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, у касаційній скарзі має бути конкретно зазначено або обставини, які встановлені на підставі недопустимих доказів та чому, на думку скаржника, останні є недопустимими, або зібрані у справі докази, які судом не досліджені, що могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права.

Отже, на момент звернення до суду касаційної інстанції скаржник повинен зазначити конкретний пункт частини четвертої статті 328 КАС України, конкретну підставу касаційного оскарження судових рішень, визначену частиною четвертою статті 328 КАС України та навести відповідне обґрунтування зазначених підстав.

Водночас підстав, визначених пунктами 1-4 частини четвертої статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України скаржником не наведено.

Скаржник у тексті касаційної скарзі посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, зазначає про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права. Проте, оскільки такі посилання наведені без взаємозв`язку із конкретним пунктом частини четвертої статті 328 КАС України, Суд не бере їх до уваги.

Посилання скаржника у касаційній скарзі на неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права зводяться до незгоди із висновками судів обох інстанцій щодо обставин справи та наполяганні на переоцінці наявних у справі доказів, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України.

Обмеження переліку судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.

Доводи касаційної скарги фактично, зводяться до переоцінки встановлених судами попередніх інстанцій обставин та досліджених ним доказів, що виходить за межі касаційного перегляду, які визначені статтею 341 КАС України.

Ураховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення натомість в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а надалі саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів», а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судом першої та апеляційної інстанції, та/або переоцінювати їх.

З аналізу доводів касаційної скарги випливаєє, що скаржник не продемонстрував наявності виключних обставин, які за положеннями КАС України могли б вимагати касаційного розгляду цієї справи.

Оскільки касаційна скарга подана на судові рішення, прийняті у справі, які розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження, а аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з відображеними в судових рішеннях судів попередніх інстанцій обставинами справи не дають підстав для висновку про наявність передбачених частиною четвертою та пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України виняткових обставин справи, то у відкритті касаційного провадження у цій справі слід відмовити.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

За такого правового врегулювання та обставин справи підстави для відкриття касаційного провадження відсутні.

Керуючись статтями 328, 333 КАС України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат - Данілова Катерина Юріївна, на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 11.06.2026 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08.09.2026 у справі № 400/264/26.

Копію цієї ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями та оскарженню не підлягає.

Судді Ж.М. Мельник-Томенко О.Р. Радишевська І.В. Желєзний