Ухвала № 141380236 у справі № 826/1648/15 від 10.11.2026

УХВАЛА

10 листопада 2026 року

м. Київ

справа № 826/1648/15

адміністративне провадження № К/990/49103/26

Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Загороднюк А.Г., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником - адвокатом Рейнішем Леонідом Валерійовичем, на рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м.Києві, Управління Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Головного управління Національної поліції у м. Києві про визнання протиправними та скасування наказів, зобов`язання вчинити певні дії, поновлення на посаді, стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м.Києві, Управління Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Головного управління Національної поліції у м. Києві, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Міністра внутрішніх справ України від 17 січня 2015 року № 53 о/с "По особовому складу" в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади" та підпункту "а" пункту 62, пункту 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ;

- визнати протиправним та скасувати наказ начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (далі - ГУ МВС України в м. Києві) від 30 січня 2015 року № 59 о/с "Щодо особового складу" в частині звільнення позивача з тих самих підстав;

- поновити позивача на посаді старшого інспектора дорожньо-патрульної служби (міліція м/б) 4-го взводу роти з обслуговування стаціонарних постів полку дорожньо-патрульної служби ДАІ, підпорядкованого ГУ МВС України в м. Києві;

- зобов`язати Головне управління Національної поліції у місті Києві (далі - ГУНП у м. Києві) розглянути питання про продовження позивачем служби в поліції;

- стягнути з ГУ МВС України в м. Києві грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу з урахуванням компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати;

- допустити негайне виконання рішення в частині поновлення на посаді та стягнення грошового забезпечення за один місяць;

- стягнути з Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) моральну шкоду в розмірі добутку 72 мінімальних заробітних плат на час ухвалення рішення та коефіцієнта 1,6875, що станом на 26 червня 2025 року становить 972 000 грн;

- встановити ГУ МВС України в м. Києві строк для подання звіту про виконання рішення.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 квітня 2015 року провадження у справі зупинено до вирішення питання щодо конституційності окремих положень Закону України "Про очищення влади", ухвалою від 24 листопада 2022 року провадження поновлено.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 08 липня 2024 року справу №826/1648/15 прийнято до провадження та постановлено здійснювати розгляд за правилами загального позовного провадження.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2025 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2026 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

26 жовтня 2026 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , подана його представником - Рейнішем Леонідом Валерійовичем, у якій скаржник просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2026 року та постановити рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України») провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.

Імперативними приписами частини четвертої статті 328 КАС України обумовлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.

Крім того, при поданні касаційної скарги на підставі пунктів 1-3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначені скаржником норми права, які на його переконання неправильно застосовано судами, повинні врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо їх застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову та/або заперечень сторін (наприклад, з точки зору порушення їх позивачем/відповідачем).

Відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.

У касаційній скарзі скаржник повинен навести мотиви незгоди з судовим рішенням з урахуванням передбачених КАС України підстав для його скасування або зміни (статті 351 - 354 Кодексу) з вказівкою на конкретні висновки суду, рішення якого оскаржується, із одночасним зазначенням норм права (пункт, частина, стаття), які неправильно застосовані цим судом при прийнятті відповідного висновку. Крім того, скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, або обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Отже, касаційна скарга повинна містити посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її (їх) застосування. Скаржник повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судового рішення (рішень), які, на його думку, допущені судом при його (їх) ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.

З урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.

Перевіркою змісту поданої у цій справі касаційної скарги встановлено, що скаржником обґрунтовує можливість допуску скарги до касаційного перегляду, посилаючись на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України.

В обґрунтування пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник вказує на застосування судами попередніх інстанцій:

- пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 61,62 Конституції України, частини 6 статті 21 Закону України «Про міліцію», частини 1, пункту 8 частини 2, пунктів 1,10 частини 3 статті 2, статті 6, частини 1 статей 74, 78, частини 5 статті 242 КАС України без урахування правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 07 липня 2022 року у справі №160/3364/19;

- пункт 1 статті 6 Конвенції, статтей 2,6,7,242 КАС України без урахування правових висновків Верховного Суду викладених у постанові від 24 січня 2018 року у справі №820/1573/15;

- пункту 1 статті 6 Конвенції, Рекомендації № R(80)2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року, рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2006 року у справі «Волохи проти України», від 02 серпня 1984 року у справі «Мелоун проти Сполученого Королівства, статтей 2,6,7,242 КАС України без урахування правових висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у постанові від 23 вересня 2026 року у справі № 990/252/25;

- пункту 1 статті 6 Конвенції, параграфу 55 рішення Європейського суду з прав людини від 15 лютого 2012 року у справі «Гриненко проти України», частини 1, пункту 8 частини 2, пунктів 1,10 частини 3 статті 2, статті 6, частини 5 статті 242 КАС України без урахування правових висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у постанові від 08 жовтня 2019 року у справі №9901/855/18;

- пункту 1 статті 6 Конвенції, пункту 10 частини 2 статті 3 Закону України "Про очищення влади", частини 1, пункту 8 частини 2, пунктів 1,10 частини 3 статті 2, статті 6, частини 5 статті 242 КАС України без урахування правових висновків Верховного викладених у постановах від 24 січня 2018 року у справі №820/1573/15 та від 17 липня 2020 року у справі №809/934/15;

-пункту 1 статті 6 Конвенції, рішення ЄСПЛ «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58), частини 1 статті 129 Конституції України, частини 1, пунктів 3,8 частини 2, пунктів 1 частини 3 статті 2, статті 6, частини 5 статті 242 КАС України без урахування правових висновків викладених у пунктах 11, 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14; Великої Палати Верховного Суду у пунктах 6.54-6.58 постанови від 15 червня 2021 року, справа № 904/5726/19; пункту 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 грудня 2021 року у справі №11- 164сап21.

У контексті наведеного обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень у цій справі Суд зауважує, що при встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду на які посилається скаржник у касаційній скарзі, як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.

За таких умов правовий висновок підлягає аналізу не ізольовано від змісту судового рішення, а у взаємозв`язку з конкретними спірними правовідносинами та з урахуванням редакцій нормативно-правових актів, які підлягали застосуванню у відповідний період.

Верховний Суд наголошує, що обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі:

1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами;

2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено;

3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду;

4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).

Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судом попередньої інстанції у цій справі норм права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.

Верховний Суд уважає необхідним указати, що результат вирішення у кожній справі зумовлений конкретними обставинами та оцінкою доказів.

При цьому, варто зауважити, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.

Посилаючись на неврахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, заявник не наводить обґрунтування, які б свідчили про подібність правовідносин у цій справі та у справах, на які посилається скаржник.

Водночас, наведення скаржником переліку постанов Верховного Суду із загальним твердженням про подібність правовідносин у цих справах та справі, що розглядається, саме по собі не є достатнім для підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Так, скаржник обмежився тезисним зазначенням про подібність правовідносин, однак, не навів належного обґрунтування такої подібності, не розкрив, які саме юридично значущі обставини, що зумовили формування відповідних правових висновків Верховного Суду, є спільними з обставинами цієї справи, а також не продемонстрував, у чому саме полягає неврахування судом апеляційної інстанції відповідних висновків щодо застосування конкретних норм права.

Отже, формальне посилання на судові рішення Верховного Суду без належного розкриття змісту подібності правовідносин та співвіднесення сформульованих у них правових висновків із висновками суду апеляційної інстанції не утворює належного обґрунтування підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

На підставі викладеного Суд робить висновок, що касаційна скарга не містить належних доводів та обґрунтувань щодо підстав оскарження судових рішень у цій справі на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).

Інші аргументи касаційної скарги зводяться до часткового опису обставин справи, переоцінки доказів, з посиланням на неповне з`ясування обставин справи судом апеляційної інстанції. Суд зазначає, що за приписами частини другої статті 341 КАС України оцінка доказів, установлення обставин, що не були встановлені або відхилені судом та вирішення питання щодо переваги одних доказів над іншими, не є повноваженнями суду касаційної інстанції, а позивач обґрунтовує свої доводи саме посиланням на обставини справи, що мають оціночний характер у сукупності з іншими обставинами, що не є підставою для відкриття касаційного провадження у справі.

Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Отже, завдання Верховного Суду є не тільки і навіть не стільки вирішення конкретного спору. Суд повинен у передбачений процесуальним законом спосіб (шляхом розгляду конкретного спору та перевірки окремого процесуального судового рішення) витлумачити, як правильно застосувати норму матеріального права, що була не однаково застосована судами з тією метою, щоб надалі спрямовувати судову практику в єдино правильне русло.

Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.

При цьому, такий недолік касаційної скарги зумовлює її повернення одноособово суддею, без аналізу колегією суддів дотримання решти вимог, визначених статтею 330 КАС України.

За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала.

Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи.

Керуючись статтями 328, 330, 332 КАС України,

УХВАЛИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником - адвокатом Рейнішем Леонідом Валерійовичем, на рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м.Києві, Управління Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Головного управління Національної поліції у м. Києві про визнання протиправними та скасування наказів, зобов`язання вчинити певні дії, поновлення на посаді, стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди - повернути особі, яка її подала.

Роз`яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.

Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи. Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя А.Г. Загороднюк